Професія на все життя, або Слідами власниці диплому №1 Інни Палагович

Нестримно біжать літа, минають події-дати і тільки не багатьом з них випадає вкарбуватися в історію своєю значимістю. З цієї обойми – 35-річчя першого випуску Барського педагогічного училища. Тоді в «самостійне плавання» їх вийшло сто двадцять – щасливих і радісних вчителів початкових класів та вихователів дошкільних дитячих закладів. Диплом №1 було вручено відмінниці навчання, «активістці, комсомолці й взагалі гарній дівчині» Інні Палагович.


Цілком закономірно виникло у мене бажання поспілкуватися із знаковою випускницею. Але я не знав де вона зараз проживає, як склалася її життєва доля, і чи взагалі працює за обраним фахом? У своїх пошуках відштовхнувся від невеличкої експозиції в музейно-виставковій кімнаті теперішнього Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Михайла Грушевського, присвяченій Інні Палагович. Там представлені оригінали атестата зрілості «круглої» відмінниці Могилів-Подільської середньої школи №2, датованого 25 червня 1982 року, Похвальної грамоти за особливі успіхи у вивченні української мови та літератури, алгебри та геометрії, книжки успішності №190 від 1 вересня 1984 року та вирізки з газети «Комсомольське плем’я» (числа на номера не вказано).

Ось, власне, й вся скупа інформація про Інну. Щоправда, про неї пам’ятає нинішній керівник коледжу Петро Савчук, який у ті роки працював заступником директора училища. Він знає, що зразу після закінчення навчання в Бару, дівчина повернулася в рідне місто і влаштувалася на роботу в одну зі шкіл Могилева-Подільського. А ще чув Петро Несторович, що на започаткованій в педучилищі хвилі активної громадської діяльності їхня випускниця була депутатом міськради і досить популярною в тодішньому молодіжному середовищі міста над Дністром.

Отже, сліди Інни Палагович треба шукати в Могилеві-Подільському. Моїм добровільним помічником стала редактор місцевої райгазети «Слово Придністров’я» Лариса Знак. Їй вдалося встановити, що вчительки з таким прізвищем в педагогічній сім’ї міста зараз немає. «Вона кудись виїхала, – сказала Лариса Василівна. – Зате маю номери телефонів її матері Надії Михайлівни та начальника відділу освіти міськради Олексія Кучерука, може вони прояснять ситуацію…».

Це вже була надія на успіх.

Спочатку зателефонував до міського «міністра освіти». «Так, так, пригадую чорняву, невеличкого зросту і дуже активну піонервожату школи №1, де я працював вчителем математики і був класним керівником 5-Б класу, – з приємністю відгукнувся Олексій Григорович. – В одному колективі ми трудилися два роки, а далі наші шляхи розійшлися – Інна поступила на навчання в Бар, а мене згодом призначили директором школи №3. Із задоволенням подумки повертаюся в той період життя – із своїми вихованцями я побував на екскурсіях у всіх, практично, великих містах тодішнього союзу. У складі групи часто їздила з нами й піонервожата, а потім ми організовували насичені дискусії на теми вражень від побаченого…».

Мама Інни Миколаївни Надія Михайлівна сказала, що її дочка жива-здорова і проживає зараз в Росії – «Вона там теж навчає дітей, я за нею дуже сумую, десь на початку липня дочка обіцяла приїхати на роковини смерті свого батька. Так що телефонуйте через кілька днів на мій номер і поговорите з нею…».

Наше спілкування було тривалим і цікавим. Моя співрозмовниця зразу попередила, що з 19 липня 1986 року в неї нове прізвище – того дня вона вийшла заміж за свого шкільного однокласника Юрія Малушенка, який з нетерпінням чекав, поки вона закінчить педучилище. І рівно через два тижні після отримання диплома, зіграли довгоочікуване велике весілля.

– Я не хочу нарікати на свою долю, але вона мене випробовує на кожному кроці й від того я стаю ще сильнішою, – каже Інна Миколаївна. – Все, власне, почалося ще в школі, коли «зарізали» мою золоту медаль, я була «твердою» відмінницею, а дали тільки похвальну грамоту, бо десь знайшли четвірку за чверть по геометрії. Хоча від того я не дуже страждала, бо була впевнена у своїх знаннях. У 1982 році поступала на факультет методика і педагогіка початкового навчання Вінницького педінституту, але не вистачило половини бала для зарахування. Мене «записали» в так званий резерв – на випадок того, що хтось «відсіється». Але фортуна пробігла стороною і я залишилася за бортом…

Щоб на втрачати час і набути педагогічного стажу влаштувалася піонервожатою в школу №1, а вже через два роки стала студенткою Вінницького педагогічного училища. Поступила без іспитів, взяли до уваги мою шкільну похвальну грамоту.

Заняття в училищі розпочалося з модної в ті роки «трудотерапії» – збирання яблук в одному з плодово-ягідних радгоспів області. А коли повернулися з Олександрівки до Вінниці, то всіх нас, студентів шести груп, поставили перед фактом – ви будете навчатися у Барській філії Вінницького педучилища. Це був, без перебільшення, грім серед ясного неба. Я ніколи не була в тому місті, візуально знала, де воно знаходиться й чула, що там працюють німецькі будівельники-газовики…

Знаю, що багато дівчат шукали й знаходили «лазівки» аби все-таки залишитися в центральному офісі училища, а у мене такої можливості не було – смиренно сприйняла черговий виклик долі. Єдиний моральний порятунок мала від того, що з Могилева-Подільського разом зі мною у групі були Іра Бойко й Таня Гадаєва. Ми разом проживали на найманій квартирі та провчилися до випуску. А хто не зміг знайти житла, то для них організували гуртожиток безпосередньо в навчальному корпусі, задіявши вільні класні аудиторії.

Вчитися в Барі тоді було легко, дуже цікаво й захоплююче і я жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цей навчальний заклад. З висоти прожитих років з великою вдячністю згадую педагогів, які вкладали у наші голови не тільки знання, а щиро віддавали тепло своїх відкритих сердець – Миколу Христофоровича Комісарчука, Ганну Петрівну Дяченко, Діану Наумівну Чайковську, Раїсу Іллівну Муляр, Петра Несторовича Савчука, Олену Григорівну Савчук, Миколу Васильовича Ткачука… Педучилище для мене – це зелене світло на все моє педагогічне життя. Це – основа знань, які зажди в пригоді. Більше того, мені навіть пропонували залишитися асистентом викладача російської мови Діани Наумівни Чайковської, але я швидко вийшла заміж і знайшла роботу в могилів-подільській міській школі №6…

Дев’ятнадцять років відпрацювала Інна Миколаївна на одному місці вчителем початкових класів. У цей період закінчила заочно Вінницький педінститут з відзнакою, двічі обиралася депутатом міської ради, нагороджена грамотою Міністерства освіти України, отримала звання «Старший вчитель», стала «Відмінником освіти України». У неї були широкі й світлі перспективи професійного росту, але на життєвій дорозі виникла ще одна перешкода, яку неможливо було обійти боком.

– Так склалося, що восени 2005 року мені довелося виїхати вслід за чоловіком до російського міста Лобня, де він знайшов кращу для себе роботу, – продовжує Інна Миколаївна. – Є така мудра народна поговірка: де голка, там і нитка. Обживатися на новому місці було складно, і, водночас, просто. Справа в тому, що я свого часу навчалася в школі з російською мовою викладання, а от ностальгії не позбулася і до сьогодні – кожного року провідую рідню і друзів. Мої українські дипломи високо цінуються і там, за тисячі кілометрів від дорогих серцю Бара і Вінниці. Я в підмосковному Лобні теж працюю вчителькою початкових класів. До політики не маю ніякого відношення, але жодним чином не підтримую теперішніх російсько-українських відносин. Як же ж воно було прекрасно, коли між нашими народами панував мир і злагода… Коли приїжджаю в рідний Могилів-Подільський постійно спілкуюся на українській мові, ми і в Росії не забуваємо її – не можна бути перекотиполем без роду й племені. Це – найвища ступінь морального випробування на порядність і чесність перед самим собою… А до всього цього я безмежно горджуся, що в Барському педагогічному училищі обрала професію на все своє життя.

Віктор Зеленюк, власкор. "Вінниччини",

Могилів-Подільський





Найцікавіше