На допомогу кураторові

10.02.2025

Година куратора групи до Дня безпеки в Інтернеті:

«Інформаційна безпека: як протистояти дезінформації та пропаганді»

Конспект

Презентація

Щорічно світ відзначає День безпечного інтернету (Safer Internet Day). Дата проведення події змінюється щорічно та визначається організатором на сайті події: https://www.saferinternetday.org/
Зазвичай подію проводять у другий вівторок лютого.

Історія створення Дня безпечного Інтернету

Ініціаторами створення такої події виступили європейські організації Insafe та European SchoolNet у 2004 році. В Україні почали відзначати лише з 2009 року завдяки компанії Майкрософт.

За роки свого існування День безпечного Інтернету став ключовою подією у сфері цифрової безпеки. Він розпочався у 2004 році як ініціатива проєкту EU SafeBorders, а вже у 2005 році його підтримала мережа Insafe, зробивши цей день одним із своїх перших масштабних заходів. З того часу свято вийшло за межі Європи і нині відзначається у понад 180 країнах та територіях по всьому світу.

Щороку День безпечного Інтернету привертає увагу до актуальних викликів цифрової епохи – від кібербулінгу та безпеки у соцмережах до захисту цифрової ідентичності.

15 правил інформаційної гігієни

У деяких областях України запровадили воєнний стан. І зараз фейкових новин, які намагаються сіяти хайп та дезінформацію, з’являється навіть більше, ніж звичайно. Не піддавайтесь паніці, а краще дотримуйтесь простих правил інформаційної гігієни.

1. Перевіряйте джерела. Не вірте новинам з першої ліпшої стрічки чи репосту. Пам’ятайте, що фейки поширюються швидше, ніж правда! Довіряйте лише офіційній інформації.

2. Відправляйте сенсаційні новини у «карантин» на деякий час. Цілком вірогідно, що заголовки, що зловили хайп – були фейковими, перебільшеними, а саму новину можуть спростувати вже через пару годин.

3. Менше паніки. Не треба постити «зраду», шукати теорії змови та підбивати друзів до нервування. Зберігайте спокій, паніка ще нікому не допомагала.

4. Не потрібно читати одну й ту саму новину різними словами. Не зациклюйтесь. Перепочиньте. Попрацюйте. Візьміть себе в руки.

5. Почитайте нейтральні іноземні ЗМІ. Якщо натикаєтесь на російську пропаганду – краще заблокуйте такий пост, пожалійтеся на нього або спростуйте у коментарях. При цьому, не вступайте у гнівні розмови – адекватної реакції від провокаторів не буде.

6. Не вступайте у політичні дискусії у коментарях з незнайомими людьми. Соцмережі заповнені тролями та ботами, конструктиву з ними не вийде.

7. Відрізняйте думку експертів від думок звичайних людей, любителів теорій змови, емоційних та маніпуляційних висловлювань.

8. Заспокойтеся. Не пишіть у стані афекту. Свої думки теж відправте у карантин на пару годин. Якщо емоції вляглися, а ви все ще хочете опублікувати ту думку – робіть це.

9. Спробуйте заспокоїти близьких, які піддалися паніці. Наприклад, запропонуйте їм почитати блог про медіаграмотність та маніпулювання нашою думкою через ЗМІ. Нехай зрозуміють, що не все, що ми чуємо з екранів – правда.

10. Не поширюйте сумнівні пости, не репостіть неперевірену інформацію з приводу воєнного стану або ситуації в країні.

11. Поширюйте офіційні оголошення, інформацію з перевірених джерел про можливість допомоги волонтерам, тощо. Намагайтесь не поширювати гучні заяви та гасла політиків.

12. Стежте за оновленнями та можливим спростуванням новин, особливо тих, у які ви повірили та поширили.

13. Якщо ви створюєте контент – не пишіть непідтверджені факти про війну. Навіть якщо дуже хочеться поділитись «сенсацією».

14. Російські ЗМІ – навіть ті, які звуться у них «демократичними» – часто поширюють дезінформацію. Це вони ж писали 25 листопада про «порушення кордонів РФ». Будьте обережні.

15. «Політологам», «політтехнологам», «політекспертам» не можна сліпо довіряти. Їхня незалежність та незаангажованість під великим питанням.

Фейки – одна з ключових проблем сьогодення

Сьогодні, в епоху пост-правди та неймовірної кількості інформації, яку ми вживаємо щодня, фейки стали невід’ємною частиною кожної стрічки новин. Автори контенту все більш успішно та витончено обманюють людей. А соціальні медіа швидко поширюють дезінформацію.

Розповсюдження фейків є вкрай небезпечним. За допомогою фейкових новин можна не лише маніпулювати думкою людей, але й розв’язати війну!

Тож медіаграмотність, свідоме споживання та поширення інформації – необхідність для кожного.

Арт-проект ARTEFACT закликає всіх дізнатися, як захистити себе та свій інформаційний простір від засилля фейків.

Спочатку давайте розберемось, які саме типи публікацій та прийоми використовуються для створення фейків. Розуміючи принципи, за якими нас намагаються дезінформувати, нам буде простіше захиститися від цього.

Як створюють фейки та маніпулюють нашою думкою? 10 основних принципів

1. Пропаганда

Пропаганда пприсутня в нашому житті щодня та має єдину мету – керувати думкою суспільства. Реклама пропагує не лише товари, послуги й торгові марки, але і певний спосіб життя. Новини розповідають, який політик є поганим, який – не дуже, а який – навіть, навпаки, дуже хорошим. Яка країна є агресором, а яка – жертвою. Чому у нас все дуже добре, або навпаки – все погано. Або про те, що у нас все погано – але в інших ще гірше.

Пропаганду найчастіше використовують уряди, корпорації, некомерційні та комерційні організації для управління цінностями, ставленням до них і навіть знаннями.

2. Заклики до емоцій

Новини такого типу закликають до людських цінностей, глибоких та сильних емоцій (захоплення, гнів, печаль, розчарування) і через них керують нашою свідомістю.

3. Упереджені новини

Це однобічне трактування інформації та особиста інтерпретація подій. Коли ви бачите, що автор явно схиляє вас до свого ставлення – це привід замислитись. Професійні та чесні журналісти мають просто висвітлювати події без оцінки, або ж оцінювати їх з різних боків.

4. Теорії змови

Такі теорії відхиляють думки авторитетних експертів, а аргументи, які спростовують змову, розглядаються, як додатковий доказ змови.

5. Клікбейти

Це привабливі, сенсаційні заголовки для залучення уваги, часто з використанням великих літер, знаків оклику та емодзі. Контент часто не відповідає назві.

6. Псевдонаука

Чарівні ліки, анти-вакцинація, лікування раку гомеопатією та інші абсурдні речі видають за реальні наукові дослідження з перебільшеними або помилковими твердженнями. Для правдоподібності додають якомога більше слів з наукової або схожої з нею лексики.

7. Сатира

Гумор та сатира, які деякі люди, на жаль, сприймають за істину.

8. Напівправда – поєднання фактичного, фейкового, помилкового або частково помилкового контенту.

9. Фальшивки – повністю сфабрикований контент, що поширюється навмисно. Є така «партизанська» тактика, широко розповсюджена в маркетингу та політиці: коментарі та відгуки нібито від справжніх людей, а насправді – від фейкових акаунтів або ботів.

10. Фінансово-політичний тиск

Всім відомо, що більш за все брешуть політики. Проплачені канали та спонсоровані газети не можуть погано говорити про тих, хто платить їм гроші.

Як відрізнити справжню новину та захистити себе від епідемії фейків?

Facebook та авторитетне німецьке видання Deutsche Welle, яке бореться з фейками, дали 10 слушних порад.

1. Будьте уважні до заголовків.

Фейкові новини часто мають яскраві назви, написані великими літерами зі знаками оклику. Якщо заголовок здається вам неймовірним, то, швидше за все, так воно і є.

2. Придивіться до адреси URL.

Обов’язково перевірте назву ЗМІ: для розкрутки чуток часто створюють копії відомих сторінок або сайтів. Від оригіналів вони можуть відрізнятися парою літер у веб-адресі або доменом – такі деталі легко не помітити.

Наприклад, один з найвідоміших фейків британського видання The Guardian відрізнявся одним-єдиним символом в URL: латинську «i» просто замінили на схожу букву «ı» з турецького алфавіту. За повідомленням BBC, саме цей фальшивий сайт опублікував неіснуюче інтерв’ю з колишнім главою британської розвідслужби Джоном Скарлеттом, яке потім процитували ще кілька видань. Сайт був стилізований під оригінал, а під статтею стояло ім’я справжнього журналіста The Guardian. Такий фейк непросто розпізнати з першого погляду. Будьте уважні!

3. Перевіряйте джерела.

Переконайтеся, що новину розмістило видання, якому ви довіряєте. Якщо матеріал написаний невідомою організацією, почитайте про неї. Як правило, на сайтах інтернет-видань є вкладка «Редакція» або «Про нас». Звичайно, довіряти новині можна більше, якщо її опублікували одразу декілька великих ЗМІ.

Але навіть у відомих виданнях іноді з’являється неточна інформація або невірне трактування подій. Перевірте, кого цитують автори повідомлення. У хорошому журналістському матеріалі має бути як мінімум два джерела: інформаційні агентства та свідки подій. В новині згадують організації, політиків, публічних особистостей? Тоді варто зайти на їх сайти або профілі в соцмережах. Нерідко офіційні рішення або коментарі публікуються і там. Підозріло, якщо всі джерела інформації анонімні, не вказані взагалі або ховаються під фразами «стало відомо».

Критично оцінюйте інформацію і не довіряйте новині тільки тому, що інші користувачі лайкнули та перепостили її в соцмережах. Пам’ятайте, що фейки поширюються у соцмережах у 6 разів швидше за правду!

4. Слідкуйте за помилками.

Багато фейкових сайтів допускають грубі помилки в орфографії та пунктуації.

5. Уважно придивіться до фото та відео контенту.

Фейкові новини містять підроблені фотографії та відео. Іноді фото можуть бути справжніми, але вирваними з контексту – неактуальні, зроблені в іншому місті, тощо. Визначити це можна, знайшовши оригінал фото (зазвичай він кращої якості, ніж його копії): коли і де він був вперше опублікований?

Спробуйте пошукати картинку в інтернеті, щоб перевірити її справжність. Наприклад, через Google зображення.

6. Звертайте увагу на дати – дату публікації і ті дати, про які йдеться в новині.

Багато фейкових новин не мають дати публікації і пишуть про події, яких ніколи не відбувалося.

7. Перевіряйте, від чого відштовхується автор.

Якщо не вказані джерела інформації або наводяться дослідження неназваних експертів – це ознака фейкової новини.

8. Пошукайте таку ж новину в інших виданнях.

Якщо такої новини немає більше ніде, то, швидше за все, ця інформація фейкова. Якщо про подію повідомили декілька видань, яким ви довіряєте, то така новина, найімовірніше, справжня.

9. А, може, це жарт?

Зверніть увагу на тон написання матеріалу, можливо – це лише гумор. В епоху Twitter кожен може стати комедіантом або вважати себе таким. І це призводить до плутанини. Якщо історія здається дуже дивною, щоб бути правдою, переконайтеся, чи не сатира це.

Також перевірте, чи новина не написана на одному з сайтів на кшталт theonoin.com або uareview.com, які спеціалізуються лише на фейкових новинах. Ці видання не приховують того, що публікують лише фейки, але опис багато хто не читає.

10. Будьте пильні.

Навіть перевірені джерела можуть помилятися. Ставтеся критично до того, що читаєте, і діліться тільки достовірною, на вашу думку, інформацією. Факти, на відміну від фейків, рідше стають вірусними. Брехня поширюється швидше.

Після того, як заголовок, відео або мем поширилися тисячі разів – вони стають ще більш достовірним в очах людей. Замість того, щоб критично оцінювати контент, люди часто діляться такими фейковими новинами. Це відбувається тому, що їм подобається посил статті або новина транслює їх власні упередження, через те, що заголовок провокаційний або просто тому, що ВСІ так роблять. Важливо пам’ятати, що жоден з цих мотивів не гарантує точність.

10 способів маніпулуювання масами

Як нами маніпулюють?

ЗМІ, які хочуть добитися від нас вигідних для них рішень, ставлять перед собою задачу нас дезінформувати – відвернути увагу від важливих питань і змін, визначених політичною елітою.

Вони користуються багатьма інструментами: безперервним потоком відволікаючих новин, фейків, гучними заголовками та спотворенням інформації. Журналісти, яким платять політики та корпоративні організації, знаходяться під їхнім повним контролем. В обмін на лояльність і гроші такі медіа пишуть те, що вигідно тим, хто їх «годує».

Ноам Хомський, видатний американський філософ, політичний діяч і почесний професор лінгвістики Массачусетського технологічного інституту, склав список 10 найбільш потужних та ефективних стратегій маніпулювання населенням через ЗМІ на основі секретного документу “Безшумна зброя для тихих воєн”.

1. Стратегія відволікання уваги – основний елемент соціального контролю

Ця стратегія використовується для відвернення уваги від важливих питань і змін, а також для запобігання громадського інтересу до основних знань в різних областях – від науки до економіки.

У такій стратегії маніпулятори відволікають нашу увагу на незначні події, зазивають гучними заголовками і діють на простих людських слабкостях. Так, замість новин про науку нам подають містику і гороскопи, а замість політичних новин – мильні опери.

«… постійно відволікати увагу громадян від справжніх соціальних проблем, перемикаючи їх на теми, що не мають реального значення. Домагатися того, щоб громадяни постійно були чимось зайняті й у них не залишалося часу на роздуми; з поля – у загін, як і всіх інших тварин» (с) “Безшумна зброя для тихих воєн”.

2. Метод «проблема-реакція-рішення» – створити проблему, щоб запропонувати рішення

Цей метод створює проблему, а ситуація викликає певну реакцію в аудиторії.

І ось суспільство вже саме вимагає вжиття заходів, необхідних владі.

Наприклад, влада може допустити насильство в містах або організувати теракт для того, щоб громадяни зажадали прийняття законів про посилення заходів безпеки. А на ділі буде проведена політика, яка обмежує громадянські свободи. Або викликати економічну кризу, щоб змусити людей думати, що рішення лежить тільки через порушення їхніх соціальних прав, як «необхідне зло».

3. Поступова стратегія прийняття

Щоб схилити людей до неприйнятного рішення, достатньо послідовно цього домагатися. Впроваджувати певну міру поступово, рік за роком. Таким чином, в 1980-х і 1990-х роках були введені принципово нові соціально-економічні умови (неолібералізм):

приватизація
нестабільність
масове безробіття
заробітна плата, на яку неможливо вижити

Якби ці зміни відбулися одночасно, вони б викликали революцію.

4. Посилення почуття власної провини

Це коли людей змушують повірити в те, що тільки вони самі винні у всіх власних нещастях. Ніби вони відбуваються за браком розумових можливостей людей або прикладених ними зусиль. В результаті замість того, щоб повстати проти економічної системи, людина починає займатися самознищенням, звинувачуючи у всьому саму себе, що викликає пригнічений стан та згодом бездіяльність.

А без дії – не буде й революції.

5. Відстрочка виконання

Інший спосіб продавити непопулярне рішення полягає в тому, щоб представити його в якості «болючого та необхідного» і домогтися в даний момент згоди громадян на його здійснення в майбутньому. Набагато простіше погодитися на будь-які жертви в майбутньому, ніж сьогодні і зараз.

Маси завжди схильні наївно очікувати, що «завтра все буде краще» і що можна буде уникнути жертви. Це дає громадськості більше часу, щоб звикнути до ідеї змін і прийняти її коли приходить час.

6. Звернення до народу як до дітей

Прийом дуже популярний не лише в політиці, але й у рекламі – використання такої мови, аргументів та інтонації, нібито глядач – маленька дитина або розумово неповноцінна людина. Якщо звертатися до дорослих як до дітей, то в них буде відсутня критична оцінка, що є характерним для дітей до 12 років.

7. Більше емоцій!

Використання емоційного аспекту – класичний метод для блокування здатності людей до раціонального мислення, аналізу та здатності критичного осмислення того, що відбувається. Крім того, використання емоцій дозволяє проникнути в підсвідомість і закласти туди потрібні установки, бажання, страхи або стійкі моделі поведінки.

8. Тримати людей в невігластві

Тобто зробити громадськість нездатною зрозуміти технології і методи, використовувані для контролю і поневолення.

«Якість освіти, яку отримують нижчі соціальні класи, має бути убогою та посередньою, наскільки це можливо, щоб невігластво, яке відділяє нижчі суспільні класи від вищих, залишалося на рівні, який не зможуть подолати нижчі класи» (с) “Безшумна зброя для тихих воєн”.

9. Підштовхнути громадськість насолоджуватися посередністю

Медіа заохочують аудиторію вважати, що модно бути дурним, вульгарним і неосвіченим.

Цей спосіб нерозривний з попереднім, оскільки все посереднє в сучасному світі з’являється у величезних кількостях в будь-яких соціальних сферах – від релігії та науки до мистецтва і політики.

Скандали, жовта преса, містика, сумнівний гумор і популістичні акції – все добре для досягнення однієї мети: не допустити, щоб люди розширювали свою свідомість.

10. Вони знають людей краще, ніж самі люди знають себе

За останні 50 років науковий прогрес породив зростаючий розрив між громадськими знаннями та знаннями, які належать і управляються домінуючими елітами. Завдяки біології, нейробіології та прикладній психології «система» користувалася цим як фізично, так і психологічно. Система краще познайомилася зі звичайною людиною, ніж сама людина. Це означає, що в більшості випадків система має більшу владу й більшою мірою керує людьми, ніж вони самі.

За матеріалами https://artefact.live/

03.02.2025

Як розпізнати глорифікацію

збройної агресії рф проти України та протистояти їй

Пам'ятка

«Як розпізнати глорифікацію збройної агресії рф проти України та протистояти їй?». Пам’ятку для громадян під такою назвою розробив Науково-дослідний інститут вивчення проблеми злочинності імені В. В. Сташиса. Документ містить визначення термінів, корисні ресурси та поради, які допоможуть зміцнити інформаційну безпеку українського національного простору.

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну почало поширюватися небезпечне явище – прославлення ворога та його дій. Глорифікація – виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України та тимчасової окупації частини територій України.

Основні ознаки глорифікатора рф:

виправдовує вторгнення (напад) російського агресора в Україну та окупацію території України;
визнає правомірним вторгнення (напад) російського агресора в Україну та окупацію її територій;
заперечує вторгнення (напад) російського агресора та окупацію території України;
прославляє агресора та його прихильників.

В пам’ятці можна знайти поради про те, як протидіяти глорифікації. Фахівці рекомендують дотримуватися правила 4 запобіжників:

НЕ використовувати лексику глорифікації у спілкуванні, листуванні, соцмережах, побуті;
НЕ ставити необдуманих реакцій «вподобати», не залишати коментарів під матеріалами глорифікаторів та не поширювати цю інформацію в соцмережах;
НЕ поширювати матеріалів із ознаками глорифікації у повідомленнях (навіть приватних);
НЕ заходити на «територію глорифікаторів».

Дії з глорифікації агресії рф караються відповідно до Кримінального кодексу України позбавленням волі на строк до 8 років із конфіскацією майна (стаття 436^2).

02.12.2024

1 грудня 2024 року –
Всесвітній день боротьби зі СНІДом

Презентація

Всесвітній день боротьби зі СНІДом відзначається щороку 1 грудня відповідно до рішення Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та рішення Генеральної Асамблеї ООН, прийнятими 1988 року. З того часу минуло більше 30 років, але проблема боротьби з поширенням ВІЛ інфекції/СНІДу залишається досить актуальною для багатьох країн світу.

Метою Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом є підвищення обізнаності населення про ВІЛ-інфекцію/СНІД і демонстрація міжнародної солідарності перед загрозою пандемії. Всесвітній день боротьби зі СНІДом – це ще одна можливість дізнатися про факти щодо поширеності ВІЛ-інфекції і втілити знання у практику. Якщо люди розуміють, як передається ВІЛ-інфекція, як їй можна запобігти та усвідомлюють сьогоднішню реальність життя з ВІЛ – вони можуть за допомогою цих знань дбати про власне здоров’я і здоров’я інших та толерантно ставитися до тих, хто живе з ВІЛ-інфекцією.

Незважаючи на те, що починаючи з 2010 року, загальна кількість нових випадків ВІЛ-інфекції у світі постійно скорочувалась, ВІЛ-інфекція залишається головною проблемою охорони здоров'я в Європейському регіоні ВООЗ, а в східній його частині розвиток епідемії крокує найбільш стрімкими темпами в світі.

ВІЛ-інфекція – це хронічне захворювання, що виникає внаслідок потрапляння в організм вірусу імунодефіциту людини. Вірус вражає імунну систему, порушує захисні функції організму та поступово робить його беззахисним перед іншими інфекціями та захворюваннями.

Як це працює? У здоровому організмі в разі потрапляння чужорідних тіл, вмикаються захисні функції імунної системи. Першими реагують Т-лімфоцити: розпізнають, що саме потрапило до організму, і передають інформацію про це В-лімфоцитам. В-лімфоцити синтезують антитіла, які борються з чужорідними антигенами.

ВІЛ вражає Т-лімфоцити, а якщо конкретніше – клітини CD4. Імунітет людини просто не знає, що йому треба відповісти на загрозу і як це зробити. Без імунітету людина лишається беззахисною перед будь-якою інфекцією.

Всесвітній день боротьби зі СНІДом – це важлива нагода для підняття поінформованості молоді, широких верств населення про проблеми ВІЛ/СНІДу, проблеми людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, звільнення від наркотичної та алкогольної залежності.

Інформацію підготувала:

куратор групи 1-БЮ (4)

к.ю.н., доцент, доцент кафедри

соціально-економічних дисциплін

Тетяна СУПРУН-КОВАЛЬЧУК

25.11.2024

«Голод 1932-1933 років в Україні:
очима істориків, мовою документів»

У День пам'яті жертв Голодомору ми згадуємо жахливий геноцид радянської влади

День пам’яті жертв Голодомору 2024

Щороку наприкінці листопада в Україні проводиться День пам'яті жертв Голодомору. На жаль, історія повторюється. У 2024 році День пам’яті жертв Голодомору має особливе значення.

В четверту суботу листопада 2024 року, у третій рік розв’язаної росією масштабної кровопролитної війни проти України, виповнюється 91 рік від організованого сталінським режимом Голодомору 1932–33 років.

Через десятиліття Росія знову повторює страшні злочини проти українців, руйнуючи цивільну інфраструктуру, школи, лікарні, житлові будинки, вбиваючи та катуючи мирних жителів.

Російський режим штучно обмежує доступ мільйонів людей до українського збіжжя та загострює продовольчу ситуацію у світі.

Українці пройшли через дуже страшні речі. І попри все зберегли свою волелюбність та здатність не підкорюватися.

Колись нас хотіли знищити голодом, тепер – темрявою та холодом, – говорив у зверненні торік президент України Володимир Зеленський.

Сучасна трагедія українського народу наочно демонструє, що ніколи не можна пробачати та забувати злочини проти людства. Геноцид має бути засуджений усім світом, а невинні жертви – вшановані.

День пам'яті жертв Голодомору 2024 року настав 23 листопада. Пам'ятну дату встановлено 1998 року за указом президента Леоніда Кучми. У цю скорботну дату ми вшановували пам'ять мільйонів українців, які померли через влаштований радянською владою штучний голод. 31 країна світу визнала Голодомор актом геноциду проти українського народу.

Масовий голод 1932-33 років зачепив більшість українських регіонів. Майже в кожній родині є старші члени родини, які зберегли пам'ять про страшну трагедію. А завдання сучасних українців – передати знання про Голодомор майбутнім поколінням.

Хто влаштував Голодомор в Україні

Штучний голод на території УРСР був влаштований радянською владою. У 1931 році керівництво СРСР висунуло завищені плани хлібозаготівель. Саме за рахунок України планувалося створити великі запаси зерна.

У результаті хлібозаготівель у господарств вилучалися всі запаси їжі, а селяни почали голодувати. Сталінська влада складала список "боржників", які не виконували план, і застосовувала до них каральні санкції. Людям заборонялося ховати і купувати продукти харчування, переїжджати в інші регіони СРСР. Населенню перестали постачати продовольство.

Пік смертності припав на весну 1933 року. Щодоби від голоду помирали тисячі українських селян. При цьому сталінський режим заперечував Голодомор і відмовлявся від допомоги міжнародних організацій.

Точну кількість жертв Голодомору встановити неможливо. Радянська влада не збирала інформацію про загиблих і всіляко приховувала трагедію. Дослідники називають числа від 3,5 до 10 мільйонів

Україна внаслідок геноциду 1932–1933 років, масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років втратила мільйони людських життів. У 2006 році Законом України Голодомор 1932–1933 років був визнаний геноцидом Українського народу. У 2010 році Апеляційний суд міста Києва назвав винних в організації Голодомору та кваліфікував Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду частини української національної групи.

Голодомор – геноцид проти Українського народу, результат спеціально організованого комуністичним керівництвом штучного голоду в 1932–1933 роках, що спричинив загибель мільйонів людей. Згідно з Конвенцією ООН “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”, геноцидом вважаються умисні дії, спрямовані на цілковите або часткове знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп шляхом вбивства членів цієї групи; нанесення їм тяжких тілесних або психічних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове знищення групи; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Упокорення голодом стало інструментом закріплення влади сталінського режиму, ліквідації верстви українських селян-господарів і перетворення їх у безправних колгоспників, а разом з тим, – викорінення в Україні соціяльних основ незалежництва, тобто соціяльної основи української нації. Цей злочин був ретельно продуманий, задіяні численні механізми його реалізації: через чисельні податки і збори, нереальні хлібозаготівельні плани та обшуки в українських селян відбирали харчі, заборона виїзду із населеного пункту з листопада 1932 року (так званий режим “чорних дошок”) і загалом з охопленої голодом республіки від початку 1933-го їх позбавляла останніх надій на порятунок.

Голодомор спричинив загибель мільйонів українців на території України та Кубані, завдав непоправного удару по ментальності та культурі, перервав зв’язок поколінь. Найвразливішою категорією жертв Голодомору стали діти. Згідно із дослідженнями українських демографів, у той час померло понад 1.5 млн. хлопчиків і дівчаток віком до 10 років.

Моральний обов’язок держави та суспільства перед минулими та наступними поколіннями – пам’ятати про кожного, хто загинув від голоду, і передати пам’ять про цю трагедію.

Історична довідка

Українська революція 1917–1921 років стала переломним моментом нашої історії. Вона прискорила становлення української політичної нації та національної еліти. Національне відродження періоду Української революції було настільки сильним, що більшовики попри її поразку не могли його ігнорувати. Вони змушені були піти на створення у 1919 році квазідержави УСРР і певні поступки українському національному рухові – українізацію та НЕП. Українізація швидко досягла вражаючого успіху – розпочався український культурний ренесанс.

Проте до кінця 1920-х років в СРСР утвердився тоталітарний комуністичний режим із жорстоким придушуванням і покаранням будь-якої незгоди.

Селяни з їхньою природженою повагою до приватної власності не сприйняли суцільної колективізації. Коли розпочалася конфіскація землі, майна та збіжжя, а людей силою примушували вступати до колгоспів, село повстало. У 1930 році відбулося близько 4 тис. масових виступів, в яких взяло участь близько 1,2 мільйона селян. За перші 7 місяців 1932 року, тобто вже в умовах голоду, ҐПУ зафіксувала в УСРР понад 900 виступів. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, майже 500 сільських рад в Україні відмовилися приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Улітку 1932 року через наростання спротиву Йосип Сталін із оточенням прийняв рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення залякати інших і не “втратити Україну”.

Голодомор став результатом чітко спланованої політики Кремля. Безпосередньо до Голодомору призвело посилення попередньої політики визиску та введення в дію нових механізмів геноциду наприкінці 1932 року.

Головними із яких стало масове вилучення всього продовольства, на відміну від попереднього часу, коли забирали переважно зерно. Конфіскація вимагала мобілізації репресивного апарату, залучення робітників, державних службовців, співробітників компартійного апарату. Для вилучення продовольства створювали спеціальні загони з активістів, які обшукували сільські садиби. Від початку 1933 року ці спеціально навчені активісти забрали все їстівне у мільйонів людей, прирікши їх на смерть.

Люди почали втікати з уражених голодом територій. У відповідь влада намагалася ізолювати їх у межах окремих територій за допомогою режиму “чорних дошок”. Села, занесені на “чорні дошки”, оточували збройні загони міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили всі запаси їжі. Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів.

У січні 1933 року заборонили виїзд селян із території України та Кубані, заселеної переважно українцями. Втікачам не продавали квитки на поїзди. Блокували дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад.

Так режим створив для значної частини населення України несумісні із життям умови. Голодуючі опинилися в замкнутому колі, повністю залежні від волі державного та партійного апарату. Жертвами Голодомору стали мільйони українців.

Навколо теми Голодомору комуністи встановили повну інформаційну блокаду, яка тривала фактично до відновлення Україною незалежності в 1991 році. Приховування інформації про злочин Голодомору може вважатися однією з ознак геноциду. Крім приховування доказів злочину та унеможливлення надання допомоги голодуючим, інформаційний вакуум переслідував й іншу мету. СРСР налагоджував за кордоном активні торговельні зв’язки, і розголос про голод в Україні міг мати негативні наслідки для налагодження міжнародних контактів та підписання контрактів. Однак окремі західні журналісти, які побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові про те, що там діється насправді.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, Менделя Хатаєвича визнано винними в організації Голодомору: «..з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932–1933 років, умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України».

Доля дітей в часи Голодомору

В історії Голодомору доля дітей – це психологічно найскладніша тема як для дослідників, так і для пересічних громадян. Cтраждання та смерть дітей не залишають нікого байдужим.

Очевидно, що незміцнілому дитячому організму необхідна їжа, щоб рости і розвиватися. Без адекватного харчування діти стають ще більш сприйнятливими до хвороб. Брак поживних речовин призводить до незворотної шкоди для дитячого фізичного і розумового розвитку, а то й до смерті.

Голодуючи самі, батьки ставали безсилими свідками мук синів і дочок. Намагаючись врятувати їх, дорослі йшли на різні кроки – приховували від бригад-реквізиторів продукти, продавали й обмінювали цінні речі та одяг, вивозили дітей у міста, просили родичів їх тимчасово прихистити. Аби хоч чимось годувати родину, готували затирухи, коржі, маторженики та мамалигу – застосовували різні сурогати.

Проте голодне виснаження по різному впливало на психічний стан батьків. Не всім вдавалося зберегти здатність виявляти жертовність і відмовлятися від їжі на користь дітей, аби якомога довше підтримати їхнє життя. Свідчення очевидців переповнені згадок про мертвих жінок з ще живими немовлятами на їхніх грудях.

“Я часто спостерігала, як мати, прийшовши до міста, шукала людну вулицю. Розстеляла на тротуарі хустку, садовила на ній дитину …відходила недалеко і спостерігала, чи не забере хтось. Через деякий час вона поверталася, забирала дитину, йшла до іншої вулиці і робила те саме. Я ніколи не бачила, щоб хтось підбирав дітей. Попервах це були поодинокі випадки, аж потім перетворилися на сталий потік голодних селян…

Померлих і тих, хто помирав, накладали на спеціальні вантажівки, які їздили вулицями і вивозили їх за місто до сараїв. Ще живих там просто залишали помирати… Селяни думали, що вантажівки виділені для опіки над ними, і матері саджали на них дітей, сподіваючись, що їх годуватимуть… Я пам’ятаю…голодних дітей віком близько п’яти років, які поскоцюблювалися в нішах неподалік входу в театр і поволі помирали…”, – ці та інші факти надала комісії Конгресу США у 1986 році свідок тих подій Тетяна Кардиналовська, котра жила в 1932 році у Харкові.

Селяни обирали різні стратегії спасіння. Найчастіше намагалися дістатися міст, де голод лютував не настільки сильно, бо робітники та службовці отримували харчі за продовольчими картками. Там дітей залишали на вокзалах, у під’їздах житлових будинків, біля лікарень, дитсадків чи дитбудинків. До прикладу, за три тижні лютого 1933-го у Вінницькій області під сиротинцями знайшли 105 дітей. Очевидно, матері вбачали в цьому єдиний шлях порятунку.

Кількість залишенців у містах зростала катастрофічно. Тисячі їх блукали містами, організовувалися у ватаги та виживали як могли – крали, займалися розбоєм, жебракували, шукали їжу в смітниках. Жили безпритульні також де доведеться. Наприклад, у Харкові в недобудованих корпусах тракторного заводу. Особливо багато покинутих щодня з’являлося теж у Києві, Одесі, Полтаві. Щоб позбутися їх як небажаних елементів, місцеві влади організовували облави. Спійманих розподіляли по притулках або вивозили подалі, де ті, переважно, помирали з голоду.

Крім того, для них створили спеціальні розподільники. Зокрема, в Києві на станції Київ-Пасажирський функціонував вагон-приймальник безпритульних. Сюди їх доставляли, дезінфікували і відправляли до дитячих будинків, інтернатів, комун. З 1 червня до 1 серпня 1932-го через цей вагон “пройшло” 358 дітей, в основному сільських. На Харківському вокзалі лише за 25 травня 1933 року міліція затримала 2 тисячі хлопців і дівчат, хворих на тиф, дистрофію або з іншими проблемами зі здоров’ям.

Жахлива ситуація була й у самих притулках. Ще навесні 1931 року їх позбавили централізованого постачання продовольством. Поновилося воно лише у травні 1933 року, в пік голоду.

Тоді ж під заклади для утримання відловлених використовували школи, робітничі бараки, заводські клуби, навіть закинуті і непридатні для житла споруди, товарні вагони, армійські намети тощо. Часто ці сиротинці ставали справжніми таборами смерті, адже умови утримання в них не тільки не забезпечували ı̈м нормального розвитку, а й навіть не гарантували виживання.

Статистика смертності у притулках дає змогу уявити масштаби лиха. Лише із травня 1932 року до листопада 1933-го в таких установах у Запоріжжі офіційно загинуло приблизно 800 дітей від 7 днів до 8 років. А в Києві в одному дитбудинку №15 за один (!) день 7 квітня померло 15 немовлят від 1 до 8 місяців.

“Поблизу будинка, в якому я мешкала, стояла споруда ...яку перетворили у «збірний пункт» для безпритульних, яких виловлювали на вулицях і яких після санітарного огляду розсилали по сирітських будинках. Я часто бачила, як до тої споруди під’їжджали вантажівки і як міліціонери вивантажували з них брудних, обідраних дітей. Взимку я бачила, як ранком виносили на двір тіла напівголих дітей. Навантажували їх на машини і покривали брезентом. Ідучи аж до вулиці Артема, я чула як гучномовці, які висіли на кожному розі, горланили про жахливі умови, в яких жили люди в капіталістичних країнах і як чудово живуть у нашій Соціалістичній Батьківщині», – зі свідчень (№ 47) комісії Конгресу киянки Варвари Діберт.

Згідно із дослідженнями українських демографів, надсмертність дітей у віці до 15-ти років складала 1,7 мільйона дітей або 43,5% від усіх жертв Голодомору. Найпершими помирали немовлята. Так, малюків до одного року померло 740 тисяч осіб (18,7% всіх жертв).

Голодомор винищив або завдав непоправних втрат цілому поколінню українських дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

За оцінками демографів, 600 тисяч дітей в голодні роки не народилися внаслідок смерті або вибору не народжувати потенційних батьків. І в наступний період рівень дитячої смертності залишався неприродно високим через вплив на репродуктивну функцію ослаблення недоїданням у дитячі роки.

Діти, що пережили Голодомор, мали тривалі та різноманітні травматичні наслідки. Це було постгеноцидне покоління. Навіть той, хто пізніше досяг успіху, все життя відчували тягар того потрясіння. Наприклад Євгенія Сакевич-Даллас, яка в США та Європі стала відомою моделлю і громадською діячкою, пізніше згадувала, що репресувала свою травматичну пам’ять і не хотіла говорити про пережите.

Голодомор дитячими очима. Спогади

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Історія 1. Олесь Бердник

Відомому письменнику-фантасту, співзасновнику Української Гельсінської групи Олесю Берднику в листопаді 1932-го ледве виповнилося шість років. На той час його родина повернулася в родове село Кийлів на Київщину, в епіцентр голоду. Тут на його очах тихо згас дід, Трохим Дадович – просто відмовився їсти, “щоб дітям більше було”. Так само голодна смерть чекала іншого діда, Василя Олександровича, який залишився на Херсонщині.

Малого Олеся та його сестру від голоду врятував батько, коваль і вправний механізатор Павло Трохимович, який знайшов роботу – в сусідньому селі голова виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Той повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом.

Олесь Бердник чи не першим згадав про Голодомор у художній літературі незалежної України. Він оприлюднив власні спогади на початку 1990-х в автобіографічному романі “Пітьма вогнища не розпалює…”.

“…Настав страшний рік. Тридцять третій.

По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.

Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті – витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати.

Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру.

– Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент!

Тоді любили висловлюватися таким високим штилем.

Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала.

Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів:

– Оставь ей узелок! Все равно подохнет!...

…За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра.

Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно...

Мені страшно, я втікаю геть...

…Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло.

Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок.

Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини. Мати голосила, кликала живих ще сусідів, щоб поховати покійну, а я зацікавився книгою, листки якої перегортав вітер на підвіконні. Кожна сторінка була розділена лінією, ліворуч шрифт незрозумілий, праворуч – російською мовою. Правда – дореволюційний правопис. Я досить вільно почав учитуватися в таємничий текст. То було, як я далеко пізніше зрозумів, Євангеліє від Іоанна. На очі мені потрапив шмат, де оповідалося, як Марія Магдалина відвідала гріб, куди поклали Ісуса після страти. Вона його там не знайшла і вельми засумувала. Хтось питає її: кого шукаєш, жінко? Вона не впізнала воскреслого Учителя і благає сказати, де поділи її коханого Ісуса...

Далі мене чомусь вразило його слово: «Марія!» – а потім її захоплений вигук: «Раввуні!» – тобто ласкава форма поняття – учитель. Скільки згадую, це «раввуні» супроводжувало мене все життя. Чому – не відаю... Сліпучий спогад дитинства: лагідний голос: «Марія!» – і ніби луна над віками: «Раввуні!..»

Наблизилася мама, одірвала мене від читання. Ми залишили ту скорботну хату...

…І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість...

Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати...

…Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: «Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху…”

Із книги Олеся Бердника “Пітьма вогнища не розпалює”

Історія 2. Сергій Плачинда

Письменник і журналіст, автор книг “Київські фрески” та “Неопалима купина” Сергій Плачинда пережив Голодомор на Кіровоградщині, в селі Масляниківка. В червні 1933-го йому виповнилося п’ять років. Із дітей з усього села в живих лишилося двоє: він і сусідська дівчинка Оля. Від смерті їх оберігали всім селом.

“Мій батько був серед перших, хто в Україні заговорив про Голодомор, свідком якого був. Ще у 1947-му році. За спогадами батька, в газеті «Кіровоградська правда» оголосили конкурс на найкраще оповідання. Батько написав три: два про війну, а третє – про свого діда Максима. Його розкуркулили, і в 1933-му він поїхав у Єлисаветград роздобути для онука шматок хліба. Діда по дорозі зарізали і з’їли. Публікації оповідання батько не дочекався. Пішов до голови журі конкурсу Віктора Яроша. Той сказав: «Дорогий Серьожа, візьми свій рукопис, винеси його через чорний вхід, щоб ніхто не бачив. А потім спусти в клозет.

Про це батько напише лише через півстоліття. Теж – одним із перших», – згадувала його дочка, журналістка Галина Плачинда.

Сам Сергій Петрович неодноразово розповідав у численних інтерв’ю про жахливі картини, які зберегла його дитяча пам’ять. Ось фрагмент одного з них:

“…Комсомольці добре попрацювали у селі Масляниківка – вимели все до крихти. Коли настала зима, мій рідний дід Максим Митрофанович – міцний красень з вусами, аби врятувати мені життя, рушив до Єлисаветграда (нині – Кропивицький) за макухою. Та з ним трапилося те, що на ту пору вже ставало звичним явищем: його зловили людоїди, вбили, розчленували і м’ясо навіть продавали на базарі. За тим заняттям їх піймала міліція…

Пам’ятаю іншого дідуся на прізвисько Воловик (завідував сільськими волами). Коли настав голод, він їздив на волах попід хатами і гукав: «Винось!». За ту роботу совєти йому платили крихти, то він пік маленькі оладочки і віддавав мені. Аж одного ранку я вибіг до його воза і побачив, що дідусь помер…

Мама, аби врятувати мене, винесла євреям-перекупникам усі домашні розкішні українські рушники… Я плакав за однолітками, які помирали один за одним, прохаючи матерів «Лизу! Лизу!». Бо лизали пусті миски до крові, адже там зберігався запах борщу…

... У квітні 1933 року в п’ятирічному віці я мав загинути мученицькою смертю. Пригадую, як дітей зібрали в селі Масляниківці, що над річкою Сугаклея, оспіваною Карпенком-Карим. Нас було п’ятеро хлопчиків. А на вигоні – кухня, де столувалися комсомольці й комуністи. Там орудувала товста повариха Кащиха. Стіл просто неба, два хлопчики праворуч, два ліворуч, я – в торці. І вона подає нам миски із супом з кропиви. Як зараз бачу, як там плавали кропив’яні листочки. Проте я чомусь набурмосився, мабуть, вона вдарила мене. Закляк я над тією мискою і думаю: «Умру, а не буду їсти назло цій Кащисі».

Виявилося, моя уперта вдача мене врятувала. Бо ті четверо накинулись на їжу – й одразу в крик. А такі сльозини великі! Один з хлопчиків ще раз сьорбнув ложку того варива і закричав дужче. Вочевидь, від крику, і будучи знесилений голодом, я знепритомнів. Наступний «кадр», який пам’ятаю: стою, лежать ці хлопчики мертві. І тут мене якась сила піднімає вгору. Мати!!! Як вона дізналася, де я, – невідомо. Схопила мене, біжить вниз по косогору до нашої вулиці і кричить: «Не дам цій людоїдці синочка мого загубити». А мені соромно сидіти у матері на руках, бо вважаю себе дорослим. Хоча на той час вже не було перед ким соромитися: село вимерло, мертва тиша…

Коли я став студентом, готував для «Літературної України» свої перші статті і нариси, випало писати про одного кіровоградського хірурга. І перше, чим я поцікавився під час розмови, – що сталося з цими хлопчиками? Чому вони так померли? Виявляється, дитячі кишечки під час голоду стали тонесенькими, як цигарковий папір. Листя з кропиви для них було як каміння – розривало наскрізь. «Вони загинули страшною смертю. Ви врятувалися тому, що не їли», – пояснив мені хірург…

…І другий епізод. Дивовижний. Він завжди у мене перед очима. Літо 1933 року. Голоду вже нема, але люди вмирають страшною смертю: наїдаються і мають заворот кишок. Нестерпні крики. Ніякого медичного нагляду, допомоги. А мама замикає мене в хаті. Єдина моя іграшка (і зараз на балконі стоїть) – це німецька швейна машинка «Зінгер». Як вона збереглася – досі загадка. Виглядав у вікно, а на вулиці ні собака не гавкне, бо поїли собак, ані півень не заспіває. І ще мене стерегли дві «бабусі», щоб ніхто не викрав дитину (бо так загинув мій двоюрідний братик). Називав я тих жінок бабусями, а насправді то були дві молоді жінки – 27–28 років. У однієї від голоду померло двоє дітей, у другої – троє, і чоловіки. Сторожували мене добровільно. З кочергою стояли на варті мого життя…

Пам’ятаю, заглядають у вікно: «Сергієчку, ми тут». Вони вже не могли говорити, як слід, а тільки голосили. Навіки закарбувалися у пам’яті їхні страшні почорнілі обличчя-фрески… Всі діти у моєму селі вимерли. Врятувався я і ще одна дівчинка Оленка...

…Увечері приходила мама і приносила кілограм хліба: глевкий кусень з водою. Щоб його одержати, треба було у полі за день 11 кіп вив’язати (660 снопів). Я й зараз бачу грудку цього чорного хліба. Мати ставала на коліна, в одній руці я тримав кварту води, а вона давала мені по малесенькому кусочку. І приходили ці дві жінки. Вони були у білосніжних кофтинках і хустках. Мене це і досі вражає. Приносили їсти, сідали обабіч мене і щось цокотіли мені. Тільки пам’ятаю «Сергієчку» та «Сергієчку». І така урочистість була у тому всьому. Вже потім я зрозумів: їхні діти померли, і вони хотіли, щоб я жив… Якби я був художником, я б намалював тріаду тих святих жінок із хлопчиком…

…Поруч із нашим селом Масляниківкою (зараз околиця Кропивницького – ред.) було три села (вони і зараз є) Каменівка, Клинці й Покровське, де жили і живуть майже всі росіяни. Колись ще цариця Катерина Друга переселила їх туди. Там була і є російська школа, російська мова. І там голоду не було. Це я добре пам’ятаю. Бо коли мій опухлий від голоду батько пошкутильгав туди і знайшов роботу, ми з мамою теж переїхали. Там діти були ситі. А в Масляниківці навіть шкільні вчителі всі вимерли: нікуди було йти до школи. Це ще одне свідчення того, що геноцид був спрямований саме проти українців як нації…”

Із інтерв’ю газеті «Нація і держава», 16 червня 2010 року

Історія 3. Галина Плаксій

Родину Плаксіїв Голодомор застав у селі Маньківці на Вінниччині. Галі тоді було шість років. А ще сім’я мала дворічну Марію, одинадцятирічну Явдокію та чотирнадцятирічну Фросину.

Батьки мали землю, були дуже господаровиті. Аби вижити під час колективізації, мусили віддати у колгосп худобу і весь реманент. Нові хазяї з колгоспу навіть бляху здерли з хати і накрили нею зерносховище. Якимось дивом лишилась корова – саме вона і врятувала родину. Хоча й бідували всі дуже. Галина Плаксій прожила 80 років, виховала трьох дітей. Одна з них – відома поетка Наталка Поклад.

“Страшні були часи, сумно навіть згадувати… Була на нашій вулиці тітка Ликера, по-вуличному Халємиха, мала дівчинку. Та дівчинка заслабла без харчу, опухла. Прийшла тітка до нашої мами й просить: «Мартусю, дай хоч кілька бараболин, бо дитина голодна…». Мама й дали. Але дівчинка все одно померла. Багато тоді по хатах пухло і вмирало людей.

Дехто рятувався тим, що вдавалося зловити в Бугу чи знайти в лісі. Тато теж ходили до Бугу – ловили ракушки, і ми їх удома варили…

Весною люди обчімхували з береста молоде листя, товкли його, додавали ще щось і робили такі коржики; їх їсти не можна було – гіркі й тверді, але їли, бо голодні.

Я з тих пір не можу на буряк дивитись, так він мені тоді остогид. Хліба не було зовсім, мама зварять юшку, буцім зветься – борщ, а в тій юшці плаває бараболина і покришений буряк. Бараболі трохи мали, бо землю ще не всю забрали. А хліба не було. А нас же в хаті – шестеро! Худі, охлялі, і день до дня – впроголодь…

Ми, діти, ледь дочекалися, коли зацвіте акація та з’явиться трава «калачики», щоб на тому «пастися». Як гусінь, обносили все…

І той страшний рік перебули, бо тато якимсь чудом утримали на обійсті корівчину. Все віддали в колгосп – і реманент, і бляху з хати, і вози, і що там ще казали, – а корівчину якось зберегли.

А на сусідній вулиці жінка, Баранчиха, з’їла своє дитинча. Від голоду зійшла з розуму… Її забрала міліція… Страх Господній, що тоді було!..”.

Зі спогадів про маму Наталки Поклад

Згадуймо! В Україні в 1932 -1933 роках вмирало:

17 людей щохвилини,

1000 – щогодини,

25 000 – щодня.

З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав 14 мільйонів людей.

Хай палає свіча, хай палає,

Поєднає нас вона в цей час,

хай сьогодні спогади лунають…

Матеріали Українського інституту національної пам’яті, присвячені темі Голодомору 1932–1933 років

Інформуємо, що на офіційному сайті Інституту розміщено інформаційні та візуальні матеріали, фотодокументальні виставки, книги-каталоги тематичних виставок, серії плакатів, відеоматеріали, які можна знайти за посиланнями:

Відеоісторія “Голодомор. Чому злочин став можливим”: https://www.youtube.com/watch?v=5F_VSHVyicw;
Методичні рекомендації до Дня пам’яті жертв Голодомору: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/den-pamyati-zhertv-golodomoru-1932-1933-metodychni-rekomendaciyi-dlya-navchalnyh-zakladiv;
Візуальні матеріали “Голодомор 1932–1933 – геноцид Українського народу”: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/prezentaciyi/golodomor-1932-1933-genocyd-ukrayinskogo-narodu;
Книга “Чорні дошки” України. Чернігівська область”. Збірник документів і матеріалів (видання Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, видане за підтримки Українського інституту національної пам'яті) https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/chorni-doshky-ukrayiny-chernigivska-oblast-zbirnyk-dokumentiv-i-materialiv
Книга “Пам’ять роду” https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/pamyat-rodu
Книга Ірини Реви “По той бік себе”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/iryna-reva-po-toy-bik-sebe;
Збірка спогадів Анастасії Лисивець “Скажи про щасливе життя…”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/anastasiya-lysyvec-skazhy-pro-shchaslyve-zhyttya;
Книга “Людяність у нелюдяний час” про доброчинців, які допомагали вижити тим, хто голодував: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/lyudyanist-u-nelyudyanyy-chas-2-ge-vydannya;
Видання “Репресовані” щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/represovani-shchodennyky-golodomor-1932-1933-rokiv-v-ukrayini;
Брошура “Голодомор не зламав”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/golodomor-ne-zlamav;
Видання “Хроніки війни більшовиків з українським народом. Голодомор 1932–1933 років на Чернігівщині: виконавці злочину”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/hroniky-viyny-bilshovykiv-z-ukrayinskym-narodom-golodomor-1932-1933-rokiv-na-chernigivshchyni-vykonavci-zlochynu;

Брошура “Голодомор Комуністичний геноцид в Україні”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/golodomor-komunistychnyy-genocyd-v-ukrayini;
Інформаційна брошура “Україна 1932-1933. Геноцид голодом” (українською, англійською, французькою, іспанською, німецькою мовами): https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/broshura-ukrayina-1932-1933-genocyd-golodom;
Фотодокументальна виставка “Спротив геноциду”: https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/fotodokumentalna-vystavka-sprotyv-genocydu-do-81-h-rokovyn-golodomoru;
Серія плакатів “Люди правди”: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/golodomor-ne-zlamav-pamyati-zhertv-genocydu-ukrayinskogo-narodu;
Серія плакатів “Незламні”: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/web-versiia-baneriv-proiektu-nezlamni;
Каталог виставки “Спротив геноциду”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/sprotyv-genocydu-knyga-katalog-vystavk;
Відеоматеріали:

https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqcVOam2T9FC--sUbpQTALtX;

https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqerCDPspfKWdyB7EfpWPsg0;

https://mega.nz/?fbclid=IwAR0SnDAVD8TP7hGqZaxzzEeeNCa1O4wD4HyH3uNb-t5LgYVw6l7EHYMCnjk#F!oYMRDIKb!4tcOxwczaEXVy2gSurXWMw;

https://mega.nz/folder/I8QhCKwZ#MalDP1rq79VVw2VdZ551Vg;

https://mega.nz/folder/p8B0mDKL#_7iBIgUjhBL-U_l7Sv3V_w;

https://mega.nz/folder/IgQCwRqb#GSYzGmBoxt6bQNTsX1I9FQ;

https://mega.nz/folder/Y1JyVQ7J#DhMZr5sVEjzzEz9aL8NSPg

Серія відеороликів “Голодомор – помста за свободу”: https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqfd-Bg3I4YfbDtkfSxgm1NO;
Документи іноземних країн і міжнародних організацій щодо Голодомору в Україні: goo.gl/ZcDnmf;
Геоінформаційна система: “Голодомор 1932–1933 років в Україні”: goo.gl/1RNSXz
Постанова апеляційного суду міста Києва за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 роках:

https://old.uinp.gov.ua/publication/postanova-apelyatsiinogo-sudu-mista-kieva-za-kriminalnoyu-spravoyu-porushenoyu-za-faktom

Корисні інтернет-посилання:

1. Геноцид Голодом:

www.holodomoreducation.org/

2. Електронний архів Голодомору: зведений реєстр архівних документів:

http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/

3. Енциклопедія голодомору 1932-1933 років в Україні:

www.history.org.ua/?discussion&nazva=enhld

4. Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»:

www.memorialholodomor.org.ua

5. Пам’ятники жертвам Голодомору в Україні:

www.holodomor-monuments.org

6. Розділ порталу Державного комітету архівів України, присвячений Голодомору:

www.archives.gov.ua/Sections/Famine/index.php

7. Сайт Українського інституту національної пам’яті:

www.memory.gov.ua/holodomor-commemoration-news

8. Спецпроект «Історичної правди» – «Голодомор 1932-1933»:

http://www.istpravda.com.ua/themes/holodomor/

9. Український науковий інститут Гарвардського університету. Проект. Мапа. Великий голод:

www.gis.huri.harvard.edu/the-great-famine/about-the-great-famine-project.html

Перелік художніх і документальних фільмів про Голодомор

Художні фільми:

«Голод-33», реж. О.Янчук, 1991, кіностудія імені О.Довженка, Україна.
«Поводир», реж. О.Санін, 2014, студія «Prontofilm», Україна.
«Маленьке життя», реж. О.Жовна, 2008, кінокомпанія «Група компаній Фокстрот», Україна.
Документальні фільми:
«Жнива розпачу», реж. С.Новицький, Ю.Луговий, 1984, Канада.
«Під знаком біди», реж. К.Крайній, 1990, «Київнаукфільм», Україна.
«Українська ніч 33-го», у 4 частинах («Страх», «Жах», «Гільйотина», «Справа Грушевського»), реж. В.Георгієнко, 1994–1998, «Укртелефільм», Україна.
«Час темряви», реж. С.Дудка, 2003, «Укртелефільм», Україна.
«33-й. Свідчення очевидців», реж. М.Лактіонов-Стезенко, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Об’єднання «Імпульс», Україна.
«Голодомор. Україна, ХХ століття: Технологія геноциду», реж. В.Дерюгін, 2005, Фонд «Україна 3000», НТКУ, Україна.
«Свіча Джеймса Ернеста Мейса», реж. Н.Сущева, 2008, агенція «Стожари», Україна.
«Хлібна гільйотина», реж. І.Кобрин, 2008, студія «Телеком», Україна.
«Живі», реж. С.Буковський, 2008, кіностудія «Листопад фільм», Україна.
«Жорна», реж. Г.Гін, 2008, студія «МедіаПорт», Харків, Україна.
«Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-33 років на Луганщині», реж. О.Крамаренко, 2009, Україна.
«О горе, це ж гості до мене», реж. П.Фаренюк, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Україна.
«Великий голод», реж. Е.Лозовий, П.Овечкін, 2005, студія 1+1, Україна.
«Незнаний голод», реж. Т.Гукало, 2003, кінокомпанія «Комітет дослідження українського Голодомору», Канада.
«Україна. Забута історія – Голодомор. Влада варта смерті», реж. А. Романді, 2011, телеканал «Мега», Україна.

Не забувай !
Не пробачай!
Не відступай!
Україна пам’ятає!
Світ визнає!

Матеріал підготувала куратор 11-Ш групи

Марія Нечитайло

11.11.2024

Як підготуватися до сесії:

техніки запам'ятовування і управління стресом

Презентації до теми:

Екзамен – це не лише перевірка теоретичних знань, а й значне емоційне випробування, своєрідний стрес. Саме тому важливого значення набирає психологічна підготовка до іспитів. Деякі студенти зі слабкою нервовою системою під впливом стресової ситуації можуть забути матеріал, який напередодні дуже добре пам’ятали. Як же добре підготуватись до іспитів і успішно їх скласти?

ПАМ’ЯТАЙТЕ: Страхи бувають у всіх людей. Це нормальний стан організму. Навіть досвідчені актори, які працюють на сцені багато років, відчувають страх перед тим, як вийти до глядачів. Що ж робити, щоб перестати боятися?

1. Прийміть страх. Не потрібно позбавлятися від нього повністю. Легке хвилювання мобілізує і налаштує на хорошу розумову роботу.

2. Працюйте з диханням і тілом. Страх, як і будь-яка емоція, живе в тілі. Страх сковує тіло, не дає спокійно дихати, підсилює серцебиття, викликає легке тремтіння в колінах. Зробіть пару глибоких вдихів і видихів. Дихайте повільно. Це допоможе знизити напругу. Крім того, зробіть невелику розминку – руки, плечі, шия. Не забудьте про міміку: гримаси корисні, актори завжди використовують ці вправи перед роботою.

3. Переключіть увагу. Займіться справою, яка ніяк не пов'язана з предметом страху. Наприклад, якщо у вас іспит і ви боїтеся його, то переключіть увагу – порахуйте, скільки лампочок в коридорі, де ви стоїте. Коли не відволічетесь – хвилювання посилиться. Або визначте кількість хлопців та дівчат, які проходять повз аудиторію: все що завгодно, основне – не думайте про свій страх. Перемкніть увагу на розмови з друзями. Тільки не говоріть з ними про те, як боїтеся, інакше це посилить хвилювання.

4. Виспіться перед іспитом або атестацією. Пам'ятайте про те, що тільки після сну вивчена або повторена напередодні інформація буде добре засвоєна вашим мозком.

5. Іспит – це ваше особисте. Коли будете відповідати на екзаменаційні питання, уявіть, ніби ви говорите про свою особисту історію, про яку ніхто не знає більше і краще, ніж ви.

10 КОРИСНИХ ПОРАД ВІД ПСИХОЛОГІВ, ЯК СКЛАСТИ ІСПИТ

1.Шукайте допомоги: запитайте у вашого викладача, як найефективніше підготуватися до іспиту та як поводитися на ньому.

2.Влаштовуйте собі короткі перерви під час підготовки до іспиту. Якщо ваш мозок утомився, він не зможе запам'ятати нічого.

3.Плануйте свій час. Відведіть достатній час на сон; харчуйтеся розумно.

4.Займайтеся фізичними вправами – прогулюйтеся, бігайте, займайтеся спортом або будь-якою фізичною активністю, приємною вам.

5.Залишайтесь позитивно налаштованими – не думайте про майбутнє або про можливий провал.

6.Налаштуйтеся на перемогу й будьте готові зробити максимально від вас залежне.

7.Будьте пильні – якщо ви почуваєтесь нездоровим, поговоріть із кимось про своє занепокоєння.

8.Не будьте занадто розслабленим! Невеликий стрес навіть корисний, тому що змушує вас готуватися інтенсивніше.

9.Чиніть розумно – якщо обговорення іспиту з друзями засмучує вас – не робіть цього! Забудьте про складний іспит! Що минуло, того не змінити й не виправити!

10.Невелика фінальна порада. Якщо ви займаєтеся ввечері, не лягайте спати одразу після навчання. Ваш мозок і далі аналізуватиме інформацію й нескоро заспокоїться. Краще влаштуйте собі невелику вечірню прогулянку.

НЕХАЙ ЩАСТИТЬ НА ЕКЗАМЕНІ!

Матеріал підготувала

куратор 31-ОМ групи

Наталія Скорич

04.11.2024

Основи екологічної свідомості:

як стати відповідальним споживачем?

Презентації до теми:

Основи екологічної свідомості: як стати відповідальним споживачем?

Відповідальний споживач – хто це?

Розвиток екологічно доцільного мислення і поведінки, як складова формування здорового способу життя.

Екологічна відповідальність

https://forms.gle/T1w4pMzALjCDWyxs9

Виконайте тест

Зазвичай під екосвідомістю розуміють певне психічне утворення (частину свідомості), пов’язане з відношенням «Людина – Природа».

Однак єдиного тлумачення цієї категорії немає. Існують принаймні три підходи до її визначення, в яких екологічна свідомість постає:

науково-практичним відображенням зв’язку людини та суспільства з теперішнім і майбутнім навколишнім середовищем, необхідність гармонізації відносин між ними;
«...звичайною буденною людською свідомістю, змістовно спрямованою екологічними сенсами» ( В. О. Скребець);
сукупністю екологічних уявлень, ставлень до природи, стратегій і технологій взаємодії з нею (С. Д. Дерябо, В. А. Ясвін, В. І. Панов).

Відповідно до цього будуються різні концепції, на основі яких розробляють діагностичні методи вивчення особливостей екологічної свідомості. Вагоме місце тут посідає проблема її типізації. Сьогодні найбільш поширеним є підхід, згідно з яким виокремлюються три типи екологічної свідомості, пов’язані з домінуванням одного з трьох елементів середовища – людини, природи чи їх співіснування (В. Ясвін, В. Панов, О. Рудоміно-Дусятська, В. Скребець, А. Льовочкіна):

антропоцентрична екосвідомість;
природоцентрична екосвідомість;
екоцентрична екосвідомість.

Антропоцентрична екологічна свідомість складається із сукупності уявлень про надприродність, всесилля людини як істоти, що володіє безмежними можливостями у скоренні природи. Сутність антропоцентричної свідомості розкривається в таких світоглядних установках:

вищою цінністю є людина; природа є її власністю; все інше в природі – важливе, якщо корисне людині;
світ має ієрархічну будову – вершину займає людина, середину – предмети нею створені, низ – природні об’єкти, які, у свою чергу, поділяються залежно від людської вигоди. Світ людей протиставлений світу природи;
метою взаємодії з природою є її використання для задоволення потреб людини, отримання «корисного» продукту;
розвиток природи має підпорядковуватися розвиткові людства.

Антропоцентричні уявлення несуть історичний характер, сформувалися як результат відділення людини од природи для задоволення людських потреб (Ле Гофф). Установки такого типу свідомості притаманні всім сферам людської діяльності, зрештою, саме їх можна вважати причиною сучасної екологічної кризи, що загрожує перерости в екологічну катастрофу.

У цілому, характерним для антропоцентричного типу екосвідомості є: протиставлення людини і природи як її власності; сприйняття природи як об’єкта одностороннього впливу людини; суто прагматичний характер мети детермінований, перш за все, економічним зиском нею, взаємодіяти з нею.

Ці ідеї одним з перших чітко сформулював Г. Бейтсон наприкінці 60-х рр. XX ст. Прихильник системного підходу побудував систему динаміки екокризи. Сучасна загроза існуванню людини полягає у трьох фундаментальних чинниках, що взаємодіють між собою:

технічний прогрес;
зростання чисельності;
помилки мислення і ставлення до довкілля.

Зростання веде до прискорення технічного прогресу й призводить до сприймання природи як ворога. Нові технології, у свою чергу, сприяють зростанню народжуваності й посилюють нашу гординю щодо довкілля. Найгірше, що ці процеси є автокаталітичними, тобто чим більше чисельність, тим швидше вона зростає.

Однак не обмежуючись лише констатацією фактів, Бейтсон також запропонував шляхи виходу з ситуації, що склалася. Вони полягали у руйнуванні цієї системи. В інші часи та в інших цивілізаціях ставленням людини до навколишнього середовища і до оточуючих людей керували тенденції і передумови, системи людських цінностей. Наприклад, давню гавайську цивілізацію, як, до речі, і сьогоднішніх гавайців, не турбує західний «HUBRIS». Тому, на думку Бейтсона: сучасний європейський шлях розвитку не може бути єдино можливим.

Природоцентричному типові екологічної свідомості притаманні установки, подібні до тих, що були властиві людям первісної епохи.

Ці установки набули певного поширення в розвинутих країнах світу наприкінці XX ст. Стверджується, що:

найвищу цінність має природа, людство підпорядковане їй; усе, що воно робить має оцінюватися насамперед з погляду того, чи є це корисним для природи;
на вершині ієрархічної картини світу знаходиться природа, у низу – людство, що поставило свій потенціал їй на службу;
метою взаємодії з природою є збереження її в усій первозданності, в усьому розмаїтті її форм та видів;
розвиток природи усвідомлюється як природний еволюційний процес, якому має підпорядковуватись розвиток людства.

Відповідно, природоцентрична екологічна свідомість – це система уявлень про світ, що базуються на ідеї залежності соціуму від природи. Свідченням проникнення природоцентричних установок у буденну свідомість є, наприклад, радикалізація діяльності «зелених» у Західній Європі, що у крайньому своєму прояві ставлять за мету знищення цивілізації, взагалі. Природоцентричні уявлення часто знаходять відбиття у таких «сценаріях» виходу з екологічної кризи, де діє суворе самообмеження й відмова від більшості досягнень цивілізації. Начебто завдяки цьому тільки й можливо зберегти гармонію з навколишнім середовищем.

На перший план екоцентричного типу екологічної свідомості ставиться взаємозв’язок, взаємодія, взаєморозвиток людини й природи. Ця свідомість характеризується такими установками:

найвищої цінності набуває гармонійний розвиток людини і природи, оскільки людина – не власник природи, а лише один з членів природної спільноти; світ людей не протистоїть світові природи, вони є елементами єдиної системи.
відмова від ієрархічної будови світу, оскільки людський розум не надає жодних привілеїв, а, навпаки, накладає додаткові обов’язки стосовно навколишнього середовища;
метою взаємодії з природою є задоволення потреб усієї природної спільноти; вплив на природу замінюється взаємодією з нею;
розвиток природи і людства мислиться як процес коеволюції, взаємовигідної єдності.

Ідеї ексцентризму одним з перших обґрунтував В. Вернадський у вченні про еволюцію біосфери, перетворенню її в якісно новий стан – ноосферу, що є єдиною системою «людство–природа», яка формується під впливом людського розуму. Ноосфера – якісно нове окультурене природне середовище, що гармонійно об’єднує природні й антропогенні компоненти.

Саме звідси випливає відповідна структура екоцентричного типу екологічної свідомості як системи уявлень про світ. Для неї характерні: орієнтованість на екологічну доцільність, відсутність протиставлення природи та людини, суб’єктне сприйняття природних об’єктів у взаємодії з ними; баланс прагматичної і непрагматичної взаємодії з довкіллям. Зрештою, екоцентричний тип екологічної свідомості можна визначити висловом А. Швейцера: «Я є життя, яке воліє жити. Я є життя серед життя, яке воліє жити».

Іншу типологію екологічної свідомості запропонував А. Калмиков. Він доповнює конструкт «Природоцентризм Антропоцентризм» конструктом «Екоорієнтація–Егоорієнтація». У результаті вирізняється чотири типи екологічної свідомості:

егоорієнтований природоцентризм, подібний до ставлення дитини до батьків: людина орієнтується тільки на себе, але джерелом усього, насамперед власного існування, визнає виключно природу;
екоорієнтований природоцентризм характеризується не лише ставленням людини до природи як найвищої цінності, але й нівелюванням самої себе до рівня істоти, начебто випадково створеної природою;
егоорієнтований антропоцентризм – людина уявляє себе центром всесвіту, а все, що навколо, існує тільки для неї;
екоорієнтований антропоцентризм, на думку Калмикова, є найбільш привабливою альтернативою.

У межах цього типу екосвідомості людина залишається центром світу і головною його цінністю, але орієнтується вже не на себе, а на розбудову й збереження свого дому – Світу. Всесвіт є не просто скупченням матеріальних тіл, а щось на зразок розумного організму. Людина розглядається ним як священик, призначення якого – надихати природу, перетворювати речовини в осмислену духовну субстанцію. Саме в цьому вбачає А. Калмиков мету будь-якої людської діяльності.

В іншому напрямі розвиваються погляди на типізацію відношень «Людина–Природа» західними вченими. Зокрема, У. Шелдон пропонує розділяти екосвідомість відповідно до виділених ним на основі фізичної будови тіла трьох типів людей – ектоморфних, мезоморфних та ендоморфних. Цій градації відповідають прояви їхнього темпераменту – вісцеротонії, соматонії і церебротонії. Ектоморфний тип зосереджує увагу на власному внутрішньому стані, сприймає місцевість, виходячи зі свого настрою, а не такою, якою вона є насправді. Це тип, що сприймає пейзаж як екран для відбиття власного настрою. Мезоморфний тип відрізняється любов’ю до природи, вбачаючи в ній джерело свого оптимізму, місце діяльності. Цей тип людей сприймає середовище як об’єкт впливу. Тому вони й прагнуть опанувати цим простором і завоювати його. Зрештою, ендоморфний тип – надто релаксуючий, чуттєвий. У сприйнятті природи такі люди відкриті для її впливу й мріють приєднатися до неї всією своєю істотою, всіма почуттями.

Важливе значення для рішення екологічних проблем сьогодення має розуміння психологічних умов, за яких довкілля стає об’єктом турботи людини, оскільки задовольняє її потреби, розглядається нею як невід’ємна складова свого внутрішнього світу. У зв’язку з цим актуальним є аналіз явища ідентичності особистості, процесів ідентифікації та ролі матеріального середовища в розвитку та функціонуванні ідентичності.

Ідентичність – складний психологічний феномен, який містить усвідомлення суто людського в людині (Е. Фромм), переживання внутрішньої тотожності, конгруентності самому собі (Е. Еріксон), індивідуальність зовнішнього та внутрішнього, яка зберігається попри зміни середовища (И. Кон), переживання відмінності чи подібності іншим (X. Теджфел). Ця багатозначність змісту ідентичності відбивається у термінології. Представники різних теоретичних напрямків виділяють его-ідентичність чи Я-ідентичність (Е. Еріксон, І. Гоффман, Ю. Хабермас), групову ідентичність (В. Агєєв), позитивну і негативну (А. Ватерман), передчасну, дифузну, мораторій, досягнуту (Дж. Марсіа), усвідомлювану і неусвідомлювану (Дж. Мід), особистісну і соціальну ідентичності (Дж. Мід, І. Гоффман, і Ю. Хабермас, X. Теджфел, Д. Тернер, Г. Брейкуелл).

В цілому, проведений аналіз проблеми ідентичності свідчить про те, що це явище в аспектах переживання людиною своєї неповторності, відмінності від інших, тотожності собі тісно пов'язане із її матеріальним, предметно-просторовим оточенням. У процесах формування, захисту, підтримки особистісної ідентичності важливу роль відіграє не тільки соціальна активність людини, але й предметно-перетворююча діяльність, яка за своїм змістом та формами відповідає особистісному завданню, – втілити себе у рукотворному, природному світах, закарбувати у них свій особливий внутрішній світ, відчути себе індивідуальністю. Реалізуючись у матеріальному світі, людина психологічно привласнює його, розглядає як продовження себе. Таке привласнення проявляється як переживання цінності тих чи інших предметів, зокрема, для задоволення потреби у підтриманні особистісної ідентичності, керованість, освоєння таких предметів в процесах практичного чи теоретичного їх перетворення, готовність їх захищати в разі посягань на них. У результаті середовище «проникає» в особистість та самосвідомість людини. Набуваючи, таким чином, психологічного виміру, воно стає об'єктом турботи і дбайливого ставлення людини, яка в свою чергу знаходить в ньому нові ресурси для особистісного зростання і розвитку.

Джерело: URL http://www.ecopsy.com.ua/index.php/laboratoriia/napriamky-doslidzhen1/23-ekolohichna-svidomist

ІНТЕРНЕТ РЕСУРСИ

https://www.youtube.com/watch?v=pJU_llbxUnA&ab_channel=%D0%9D%D0%B0%D0%A3%D1%80%D0%BE%D0%BA

Матеріал підготувала куратор 31-Д групи

Скорбатюк Надія Михайлівна

27.10.2024

День української писемності та мови

Матеріал підготувала куратор 21-Ж групи Людмила Пантелюк

Про мову протоукраїнських племен можна говорити лише гіпотетично. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом століть. Давність української мови доводили вітчизняні та зарубіжні вчені: Павел Шафарик, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський, Володимир Шаян, Іван Огієнко, Андрій Білецький та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н. ч. То невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також проблема існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Можна з певністю твердити, що свою писемність мали вже племена Трипільської і Катакомбної культури Бронзової доби, Зарубинецької та Черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що давні руси мали своє письмо. Так, іранський письменник Марваруді констатує, що у "хозар є також письмо, що походить від руського й схоже на грецьке".

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні офіційна мовознавча наука не займалася. Вперше спробував дешифрувати давні, ще піктографічні, знаки Кам'яної Могили (неподалік Мелітополя) археолог Валентин Даниленко1. Прочитанням трипільських написів займався Микола Суслопаров 2. Проте вивчено ще дуже мало, не встановлений зв'язок між трипільськими і кіммерійсько-скіфо-сарматськими та ранніми слов'янськими знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність І тис. н. ч. на території України мала кілька варіантів. Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як "сарматські знаки".

Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи, вірогідно, робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте знаходять чимало писарських інструментів, так званих "стилів", "писал", "писачків" тощо. Добре збереглися графіті, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку. Вони прості, ліплені вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають таврами або тамгами (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо "кирилицею", зробив український філолог Іван Огієнко, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця «Слов'янське письмо перед Костянтином» переконливо доводить правдивість оповіді болгарського ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже кілька століть.

Стислу історію досліджень цієї проблеми подав Михайло Брайчевський у праці "Походження слов'янської писемності"Він, зокрема, висловив думку, що перед Несторовим літописом існували інші давніші списки історії Русі, наприклад Літопис Аскольда. Однак офіційна українська наука й досі не може подолати догми, нав'язані нам імперськими схемами. Нині відомо безліч пам'яток рунічної писемності слов'ян, яка в Україні ще не досліджувалася. Існує чимало згадок у давніх текстах про те, що писемність існувала задовго до прийняття християнства, але такі повідомлення у СРСР ігнорувалися. Хоча інші слов'янські автори повідомляють, наприклад, що в чеській пісні "Суд Любуши", записаній в IX ст., згадуються "дошки правдодатні" (тобто закони, записані на спеціальних дощечках)". Велесова Книга, як відомо, також була первісно написана на дощечках. Гіанбуку нині називають "вслесовицею" (27 букв, які мають свої аналоги і в рунічному письмі, її у так званній "кирилиці")''. Навіть у літописі Нестора є повідомлення про укладання угод між князями язичницької Русі та грецькими цісарями, які записувалися як грецькою, так і руською мовами, наприклад: договір "про мир і дружбу" між Олегом і Леоном — "не написання дали обом цесарям" (912 р.). Можна погодитися, що й сам Нестор не з пам'яті писав свій літопис, а використовував стародавні ще язичницькі письмена з історії Русі, адже часто він передає досить великі тексти договорів, датує до точності велику кількість тих чи інших подій, що неможливо без попередньої писемної традиції, однак із приходом християнства уся язичницька історія та культура були навмисно викинуті з християнського літописання, бо загальною і рішучою ідеологемою стало з цього часу уявлення про те, що нібито християнство "просвітило" диких і некультурних "варварів", якими були слов'яни-язичники. Тому християнським ідеологам потрібно було знайти місіонера, надавши йому славу "просвітителя Русі". 1 такі "просвітителі" знайшлися.

Відомо, що діяльність місіонерів, які проповідували християнство серед слов'ян латинською мовою, успіху не мала. Тоді моравський князь, Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся із хозарської місії, де намовив кагана охрестив всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда (за Велесовою Книгою, християнина) на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то видно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є і кілька суто слов'янських. Можливо, саме їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії Кирила" повідомляється про створення ним цілком нового алфавіту. Слід зауважити, що одночасно з "кирилицею" існувала й інша абетка, яка була відома під назвою глаголиці, і мала незвичайний характер завитків. Вчені не знаходять їй аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від "кирилиці", яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Можна було б припустити, що глаголиця була тайнописом язичницьких волхвів, якби відомі глаголичні тексти не були християнськими за своїм змістом. То, можливо, цю глаголицю й створив Кирило?

Дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та ін.) вважали, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилася за нашою та деякими іншими слов'янськими азбуками (наприклад, болгарською) ще з давніх часів через плутанину або просто для уславлення християнського місіонера, адже це відповідало завданням творців нової ідеології.

Отже, азбука, названа "кирилицею", існувала ще задовго до Кирила. Це доведено знахідками графіті на стінах Софії Київської, літери якої визнано "протокирилицею". Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму азбуку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилося працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, що були написані такою азбукою. Отож, чи варто нам у незалежній Україні Свято української писемності пов'язувати з іменами Кирила і Мефодія, християнських місіонерів, або хоч би й з іменем Нестора Літописця, якщо слов'янська писемність існувала задовго до них.

Чим же відрізнялася ця азбука від пізнішого варіанта "кирилиці"? Вона простіша — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (б, ж, ш, щ). Моравська ж "кирилиця" у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як Җ, Ạ,Ђ, Ь, W (юси, ять, глухі голосні, омега тощо) поступово зникали як зайві.

Впровадження церковнослов'янської мови як літературної не тільки створило багато незручностей для дослідників старої української мови, але й просто відкинуло її природний розвиток на багато століть. Замість того, щоб розвивати граматику рідної мови, русичі взялися впроваджувати чужу мову в офіційне діловодство та церковне богослужіння. Народ цією мовою ніколи не розмовляв. Отже, тепер вивчати мову руського народу без писемних зразків майже неможливо. Проте становище не таке вже безнадійне, як здається на перший погляд. Літописці, погано знаючи церковнослов'янську мову, часом вживали слова і вислови з простої народної мови. А це значить, що орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може стільки подарувати сумлінним дослідникам цікавих відхилень від норм церковнослов'янської мови! Саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з проукраїнського мовного моря, з того середовища, в якому жив і до якого належав автор цих помилок.

УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Історія кожної мови вивчається у нерозривному зв'язку з історією народу, який є її носієм і творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов'язана з історією українського народу.

Дуже довго серед мовознавців тривала гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем ґрунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всі етапи розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбилася ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед завдяки поповненню новою лексикою, виробленню чітких граматичних і правописних правил, розширенню літературних стилів, засобів вираження думки тощо.

Нині вже відкинута й така ідеологема, як єдина "давньоруська" мова, спільна для "трьох братніх народів".

Ця догматична концепція нав'язувалася всім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку XX ст., офіційною наукою ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Однак сумлінні мовознавці були.

Олексій Шахматов — один із небагатьох російських вчених, який ще в 1905 році відстоював права української мови. Він присвятив дослідженню української мови працю "Короткий нарис історії малоруської (української) мови" (1916 р.). Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках минулого століття. У 1942 році він був вивезений в ешелоні заарештованих до Казахстану, де й помер. Його праці з українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.

У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" Агатангел Кримський навів українські мовні риси Х-ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив розвиток південно-руської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української, а також мову літературних творів XV—XIX ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови Центральної України.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам'ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така частина мови, як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що лише сам їх перелік переконливо засвідчує: південноруські пам'ятки писалися літописцями українського походження. Це м'яке закінчення дієслів 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість єсть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась архаїчніша форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. рос. буду знать). Він робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості". Про сучасну російську мову А. Кримський писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня"".

УКРАЇНСЬКА МОВА ХІІ—XVI ст.

Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала завдали нищівного удару культурі й побуту давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали цілковитого розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська та Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припинилося. Відомі такі писемні пам'ятки цього періоду, як: Галицько-Волинський літопис, "Слово о погибелі Руської землі", "Києво-Печерський патерик". Незважаючи на візантійсько-християнське забарвлення цих творів, їхня мова залишалася образною, зберігаючи урочистість стилю, народно-поетичні вислови, афоризми.

Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапили у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля та Волинь аж до XVI ст. перебували під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 р. — під Польщею, Закарпаття з XIV ст. входило до складу Угорщини, а Буковина - до Молдавського князівства. Рівень культури держав-завойовниць був нижчим, ніж на завойованих ними землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, навіть Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано державною. Про це свідчать пам'ятки ділового письменства, грамоти XIV—XVI ст.: "Судебник" Казимира Ягайла 1468 р., "Литовський статут" 1566,1588 рр. тощо.

Ось що написано в "Литовському статуті" про мову: "А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати, а не иным языком и словы"".

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: Литовський літопис, "Люцидарій", "Четья-Мінея".

Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. В цей період у мові українських грамот з'явилося чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаванье (у значенні "присяга"), а також латинізмів: маистат, привилье тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалася зі слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольце — добровульне. Найстійкішим щодо змін залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої староукраїнської народної мови та пам'яток Київської Русі.

До того ж польська мова не могла значно вплинути на мову українських пам'яток, як це здавалося і на перший погляд, оскільки вона з XIV—XV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була суто .латинською.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з Буковини. Ось для прикладу зразок мови милдавської грамоти: "... Ґерге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на домы,и пань Косте ся смиловаль на него..."

Боротьба православ'я із католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам'яток. Оборонні православ'яни (ортодоксального християнства) вважали, що треба писати старослов'янською, а католики ганьбили цю мову як непридатну для церковного письма. Так, Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: "із слов'янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди". У відповідь на його книгу "Про єдність костьолу Божого" з'являється багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов'янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захари Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба церковників зберегти старослов'янську мову в культово-релігійному письменстві і штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування її розвитку.

Оскільки старослов'янська мова вже у IX ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з'являються словники, що подають переклад зі старослов'янської на українську народну мову. Так. у XVI ст. був написаний "Лексисъ с толкованіємь словенських словъ просто" невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово - без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба укласти словник української мови. Ось приклади деяких перекладів: абие -заразь, бращася — боротися, возискаю — шукаю, благодару — дякую, дщерь — дочка, заемлю — позичаю, успею — устигну тощо.

Пам'яткою староукраїнської мови є "Пересопницьке євангеліє", написане в 1556—1561 рр. Його мова позначена виразним народним колоритом, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. Таким чином, пам'ятка чужої культури, перекладена староукраїнською мовою, не тільки стала символом української писемності, але й набула статусу національної святині, на якій присягають президенти. Як тут не згадати Шевченкове: "Якби ви вчились так, як треба, то її мудрість би була своя"!

Протестантські рухи XVI ст. сприяли залученню до писемної мови великої кількості слів із простонародної української мови. Взагалі епоха Ренесансу та Бароко в Україні внесла живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була "порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література", коли писані "мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України".

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), вже з'являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою. За свідченням сучасників, тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою є думка Івана Франка, що "Енеїда" Котляревського «не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції».

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалася до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксували живе мовлення свідків і підсудних, адже для достеменності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.

У другій половині XVI ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видавалися книжки й формувалась книжна українська мова, яку розвивали письменники XVII ст.

Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для XV—XVI ст. явище. Так гетьман Ходкевич 1568 р. писав у передмові до "Учительного євангелія" про те, що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але "мудрі люди" застерегли його, вказавши, що при перекладі "здавних пословиць на новые, помылка чиниться немалая".

Ось як про це писав і Павло Житецький: "Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави: це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в XVI віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі".

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися виробити таку книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте дуже часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській або, в кращому випадку, церковнослов'янській мовах.

УКРАЇНСЬКА МОВА XVII—XVIII ст. ТА ПРАВОПИСНІ ШУКАННЯ XIX СТ.

До пам'яток письменства XVII—XVIII ст. належать: ділова документація, художня література, релігійно-християнські твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія тощо. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських висловів та фразеології. А ті, котрі хотіли писати церковнослов'янською мовою не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, що була чимось середнім між церковнослов'янською і народною.

У Києві на початку XVII ст. з'явився другий культурний осередок, що об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила, який очолював цей заклад, домагався обов'язкового дотримання орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія перейшла до викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а отже, широко впроваджувалася латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, позбавивши їхні твори національних рис.

У1619 р. вийшла друком граматика Мелетія Смотрицького. Як зазначають мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Виникла ситуація, за якої писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською мовою.

Під впливом цієї граматики створювалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем'янці 1638 р. За граматикою Мелетія Смотрицького укладалися букварі XVII—XVIII ст. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які ускладнювали читання, введення літери Ґ .

Найдосконалішим серед словників цього часу став "Лексиконъ славєноросскій и имень тлкование...", що вийшов друком 1627 р. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть "проізвольники". "Лексиконъ славєноросскій..." відіграв помітну роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів: простий переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий із сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного характеру, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, слова нафта, граматика.

Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у XVII—XVIII ст. Семен Климовський, Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Пашковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Мовою, дуже близькою до народної української, користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони у своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні "світські пісні" створювалися за зразками народних пісень, із яких пізніше розвинулися українські романси.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків. Іноді вони створювали високі зразки поезії.Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з «високим» стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з «Енеїди» Івана Котляревського. Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.

На початку XVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи у складі Московської держави, прийняла Петрову "гражданку" (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися "кирилицею".

Взагалі, становлення української літературної мови на західноукраїнських землях було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 р. потрапила до складу Австрії, а пізніше — Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, навпаки, впроваджувалися німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго.

У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою "Руська трійця": Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони створили програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; робили описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 р. з'явилась їхня перша книжечка "Русалка Дністровая", яка на повний голос заявила про існування української народної мови та нерозривний зв'язок "західних" українців зі "східними". І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів із труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови.

До сьогодні дослідники творчості "Руської трійці" не звернули достатньої уваги на цілеспрямованість відновлення саме етнічної культури українців. Відомо, що автори "Русалки..." замінили свої християнські імена на язичницькі: Маркіян Шашкевич — Руслан, Іван Вагилевич — Далібор, Яків Головацький — Ярослав. І хоча ідея відродження етнічної релігії ними ще не проголошувалася, проте на інтуїтивному рівні вже існувало розуміння єдності національної мови і національного світогляду, що немислиме без національної духовної культури, тобто етнорелігії. Чи не за це М. Шашкевича виключили з семінарії? І чи не тому Я. Головацький написав низку праць зі слов'янської міфології, серед яких і книга "Очерк старославянского баснословия или мифологии" (Львів, 1860), яку підписав лише ініціалами Г.Я.Ф. (Головацький Яків Федорович)? І чи не за це попи, а за ними й уряд, так само інтуїтивно зрозумівши загрозу з боку "рутенської національності", заборонили книжку на десятиліття?

І. Вагилевич писав: "Хрест на землю Руську навнесено напрасно, і хоч вмісто храмів звелися торопкії церкви, священики співали службу Божую бесідою власного народа, не гороїжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями літ, як ще й днеська жили з мирянами мов отець з дітьми, були їм другами, поділяли смуток і радість під їх низькими стріхами. Не було, хтоби заберав давнії поведінки, і затирав з молоком виссані чувства; проповідачі витеребляючи боганьство (язичництво. — ГЛ.), не перли чужої душі в нарід. Руский нарід правое світло взяв у серця клокочучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяв єго внутренної чистоти ціло. Світ ясний всякими барвами буйно, буйно процвітав".

Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову "ради їхньої особистої вигоди". "Руська трійця" виступила проти такої реформи. Маркіян Шашкевич написав статтю "Азбука і абецадло", де обгрунтував неприпустимість такої заміни.

Вже з XVIII ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Росіяни обурювалися, що українці літеруЂ ("ять") вимовляють як і, а літеру И читають як ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за церковним наказом, замість "Світ Христов просвіщает всіх" мусили вимовляти "Свет Хрістов просвещает всех". Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Росії. Ці "традиції", насаджувані протягом кількох століть християнською церквою і школою, виявилися такими живучими, що і до сьогодні серед науковців давньоруські тексти досить часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де вже тут довести українське походження староруських текстів?

Серед письменників початку XIX ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ђ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати те як є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російській вимові) для передачі українських слів: "добре робы", "бильні", "блызькый" тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився у церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий кулішівкою. Він скасував літеру Ы, а замість Ђ впровадив І, а йотоване е замінив на Є. Але літера ъ була скасована не одразу, її вживали для позначення роздільної вимови всередині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: "бъємъ" (б'єм). Для звука йо вживали запозичене зі шведської ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було.

Коректива "кулішівки" зроблена 1870 р. Було відкинуто ъ у кінці слова і залишено тільки всередині (для роздільної вимови), а також додано літеру Ї.

Цар Олександр III заборонив "кулішівку" і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис названі "ярижкою" (від назви російської літери ы — "єры"). У 1905 р. ця заборона була скасована і українці відмовилися від "ярижки" та повернулися до своєї "кулішівки".

На Західній Україні реформу "кулішівки" зробив 1885 р. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване І, але й вживав її для пом'якшення приголосних, наприклад: "дїло", "сїрий" тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо і в творах старших науковців початку XX ст., зокрема у Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису вніс Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

Не треба писати дїд з двома крапками.
Не треба одділяти ся в дієсловах.
Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р'я од ря, з‘я од зя і т. ін.
Не треба писати м‘який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).

Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої "кулішівки". Українці і нині користуються цим правописом.

УКРАЇНСЬКА МОВА ПІД МОСКОВСЬКИМ ЯРМОМ

Протягом багатьох століть українська мова була обмежувана різними державами, у складі яких перебувала Україна. Та, мабуть, найтяжчим ярмом дія неї стала накинута російська "норма", впроваджена насильно імперською Москвою. Ставлення "великоросів" до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Ще Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом: він, перебуваючи в Україні і навчаючись у Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від російської. Цариця Катерина повторювала услід за Ломоносовим, що "малороссийское наречие" — це ні що інше, як "российское, на польський лад примененное". Тому приклад цариці наслідували всі російські вчені, як її сучасники, так і пізніші "ученые мужи".

Упереджено ставився до української мови і Ніколай Карамзін, називаючи її "варварським языком". Професор кафедри слов'янських мов Московського університету Міхаіл Каченовский формував негативне ставлення до української мови у своїх студентів.

Не зміг об'єктивно оцінити української мови і літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: "мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия".

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його "Кобзар" оцінив лише після смерті великого поета.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він помістив у "Колоколі" некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросив дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру.

Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки та західноруську літературу. Він писав у своїй праці "Из лекций по истории русской литературы" (Казань, 1913. — С. 493— 494): "Власні літературні сили Москви на перших порах вкрай незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром..." Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам'яток, професор Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: "... не только в XIV, но и в XV вв. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева XII века".

Російський уряд, керуючись великодержавницькими шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, витворюючи все жорстокіші заборони української мови.

У 1784 р. Київській академії було приписано читати лекції "с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии", а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так, поступово, курс навчання у Київській Академії було повністю русифіковано.

Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим став "Валуєвськнй циркуляр" 1863 р., що мав підзаголовок "Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв." — російському урядові навіть було соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу ("Правда", 1894).

Циркуляр було подано на розгляд цареві, й "Его Величеству благоугодно было удостоить иное Монаршего благоволения".

У1876 році цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави. Впроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 рр. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, лише українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулися, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, але лише в закритому приміщенні й щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.

Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві у 1903 р. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, а це іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб "преподать народу кое-какое поученіє по части сельскаго хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину", — як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 р. (Іван Огієнко).

Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: "Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" співати "Ой, не хади, Гришка, да и на пикник".

У 1908 році культурну й освітню діяльність в Україні указом сенату визнано шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности".

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови ось сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.

Уже за радянських часів витворилися ідеологічні теорії "злиття націй", "двох рідних мов". Нехтувалося значення мови як системи мислення: забувалося, що рідна мова невіддільна від своєї землі, народу, історії. За цими безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)".

1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеособлення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відома також вимога захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклористики.

Навіть зараз, коли Україна здобула незалежність, російські реакційні кола не можуть заспокоїтись і реанімують ідеї "єдіной нєдєлімой". Журнал "Москва" в 1998 р. видав збірник українофобських статей, написаних авторами минулого століття, під назвою "Украинский сепаратизм в России. Идеология раскола". На обкладинці зображення розколотого натроє тризуба, вступна стаття Михаіла Смоліна має заголовок "Украинский туман должен рассеяться, і русское солнце взойдет" — слова російського націоналіста A.B. Стороженка. Ще одна книга, яку, за висловом Ф. Ніцше, "треба читати в рукавичках". Не вдаючись до аналізу цього ганебного збірника, зазначимо тільки, що наш північний сусід і нині зазіхає не тільки на нашу землю, але й на наші українські душі, прагнучи поглинути їх в "общерусском море".

ПОРІВНЯННЯ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ

Порівняння історичного розвитку української й російської мов розкриває нам суттєві відмінності як у складі лексики, орфоепії, так і в синтаксичній побудові речень, що свідчить не тільки про значні лінгвістичні відмінності, але й етнічні та ментальні. Нині мовознавча наука цілком аргументовано доводить, що українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих плем'яних об'єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — прямі нащадки населення Київської Русі, а отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, які перебували і в Україні, і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Палацький); "Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев'ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці — це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн. 1807): "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не діалектом великоруської мови" (Н. Шафарик).

Красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".

Але їхньою мовою стала мова великоруська, яка формувалася на основі церковнослов'янської (як давньодержавної мови князівсько-боярської верхівки), і до того ж була значною мірою зіпсована фонетичио, адже місцеві угро-фінські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, "цокання", "акання", проривний Ґ, "ковтання" (швидка вимова) голосних, що особливо поширене в Московській області. Крім того, фінно-руси (за Карлом Абелем), приймаючи слов'янську мову, не сприйняли слов'янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов'яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.

Наприклад українське лихий — злий, поганий, у росіян лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московітів лаять – гавкати; українське дитина, у росіян детина — здоровий чоловік; українське запам'ятати — відкласти в пам'яті, у росіян запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це протилежне красі — уродливый. І таких прикладів повного переосмислення значень слів можна навести безліч.

Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови щодо української.

Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська. О. Шахматов у низці праць стверджував, що російська мова "за своїм походженням не російська, бо вона виникла на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської: на російському (у даному разі краще було б говорити на руському) ґрунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови".

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Не могло не позначитися й на самій російській мові, бо, як правило, і мова-переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме псування цими народами "панівної" імперської мови.

Філологи зазначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного та економічного словників інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася,скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова — мова постанов, звітів, рішень, команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.

Різниця в історичному розвитку двох мов насамперед полягає в тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з вуст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня літературної досконалості.

ПОНЯТТЯ "РІДНА МОВА"

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? На це запитання нелегко знайти відповідь чи то в підручниках мовознавства, чи то в багатьох словниках. Ось яке визначення рідної мови подає російській словник: "Язык, усваиваемый ребенком в раннем детстве путем подражания окружающим его взрослым". Але таке визначення не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужомовному середовищі або "окружающие взрослые" були іншої національності? На жаль, ще багато мовознавців не хочуть чути про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. Рідна мова завжди виступає етнозберігаючим чинником. То чи маємо ми право байдуже ставитися до свого національного генетичного коду?

Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною відбувається як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, коли маленькі діти вчаться розмовляти,вони самі створюють слова та їхні форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише: "Мова — це п'ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись па зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм нам'яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна - просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу".

Теорія двох "рідних мов", що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є надлюдською і протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, "не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови: бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації". Ось що таке рідна мова. Пам'ятаймо про це.

21.10.2024

МЕМИ, ВІРУСИ, ХАЙП: КУЛЬТУРА ІНТЕРНЕТУ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА СУСПІЛЬСТВО

Вік Інтернету налічує лише кілька десятків років, адже він з’явився на зламі 60-70 років минулого століття. Однак його вторгнення в життя людини не можна назвати інакше, ніж приголомшливим. Більш ніж третина населення Землі використовувала Всесвітню Павутину хоча б раз, причому більшість робить це регулярно.

Соціальні мережі – це онлайн-платформи, які дозволяють користувачам створювати профілі, підключатися до спільнот, вступати в діалог та обмінюватися різноманітним контентом. Вони надають можливість з’єднатися зі старими друзями, зустріти нових, поділитися думками, фотографіями, відео та іншими матеріалами.

Мережі стали невід’ємною частиною сучасного суспільства і бізнесу. З кожним роком їх поширеність зростає, привертаючи увагу мільйонів людей по всьому світу. Але що таке соціальні мережі насправді? Як вони впливають на спосіб, яким ми спілкуємося та обмінюємося інформацією, та що можуть запропонувати сучасному бізнесу.

Значення соціальних мереж у комунікації та обміні інформацією надзвичайно велике. Вони забезпечують нам легкий доступ до спілкування з людьми з усього світу, незалежно від відстаней та географічного положення. Завдяки соціальним мережам, ми можемо вести бесіди, спілкуватися у групах та спільнотах, обмінюватися думками, ідеями та досвідом.

До основних переваг соціальних мереж належать:

Зближення людей та збільшення можливостей для спілкування.

Соціальні мережі дозволяють нам легко підтримувати зв’язок зі старими друзями та знайомитися з новими людьми з усього світу. Ми можемо обмінюватися повідомленнями, фотографіями, відео чи аудіозаписами в режимі реального часу, що дозволяє нам відчувати зв’язок навіть на великій відстані.

Поширення ідеї та активізація громадської думки.

Соціальні мережі стали потужною платформою для висловлення своїх думок, ідеї та переконань. Вони дозволяють швидко та легко поширювати інформацію серед широкої аудиторії. Соціальні мережі також сприяють активізації громадської думки, створенню обговорень та формуванню позицій щодо важливих суспільних питань.

Простір для творчості та самовираження.

Соціальні мережі надають платформу для виявлення творчих здібностей та самовираження. Ми можемо ділитися своїми творами, такими як фотографії, малюнки, музика, вірші та інше. Це стимулює розвиток талантів та дозволяє нам знайти спільну мову з іншими творчими людьми, що сприяє натхненню та взаємному зростанню.

Meme is…

Більшість з нас відповість просто: мем — це картинка з підписом, що викликає сміх і розповсюджується хаотично в мережах. І будуть праві. Але не зовсім.

Мем — це, насправді, набагато більше. Це одиниця культурної інформації. Тобто — мем є реальним носієм наших реальних практик повсякденності, сприйняття світу, релігійних уподобань, реакцій на навколишні збудники, ностальгій та побажань.

Але його вбивча сила у простоті та чіткості — формулювань, зображень, «здатностей» схопити найактуальніше, найболючіше, найдражливіше. Найогидніше також. Наприклад, меми про гендерно чутливі теми, про домогосподарок, про котиків, про СРСР, про Сталіна та Бандеру, про Порошенка та Зеленського, про Європу та Америку, навіть — про війну.

"Уявіть собі флешку (хай це буде нашим соціальним простором), в якій багато файлів, і кожний містить інформацію про якусь частину життєвого досвіду, тільки дуже коротку, але вкрай емоційну. Це і є мем."

Саме поняття «мем» прийшло до нас з книжки біолога Річарда Докінза «Егоїстичний мем», де він писав, що в культурі, як і гени в організмі людини, меми здатні відтворюватись. І тут важливе: меми відтворюють реальний зміст світу, який замінений знаками реального. Це ідея симулякрів французького філософа Жана Бодрійяра про копії без оригіналів.

Мем — це копія нашого оригінального світу, але копія не точна, копія підроблена, «відфотошоплена», а інколи і взагалі — сфальшована. І кожний з компонентів мему — візуальний, текстовий — виконує свої функції: правдивості, створення настрою, нагадування, атмосфери тощо.

Тому мем дуже легко відтворюється і розповсюджується як вірус. А значить як вірус він може народжуватись, «захоплювати» нашу свідомість і помирати в нетрях інтернету.

Меми існували до нас, існуватимуть після. Бо люди завжди послуговуватимуться короткими змістовними повідомленнями, які їм пояснюватимуть цей світ і які легко зрозуміти.

…Культурний тригер

Меми змушують нас через потенцію сміху і свою просту форму бути в «тренді», розуміти культурні контексти або актуальні дебати навколо героїв та антигероїв культурного простору — акторів, митців, діячів, фільмів, пісень.

Або навпаки — бути начебто поза культурним контекстом, не розуміти мем і відчувати себе ніяково. Це також стратегія. І саме зображуючи певні образи, витворюючи певні смисли, наративи, фрази та слова, меми часто тригерять.

Вони породжують культурні запити, пропозиції та попит. Виховують смак. Рідко — хороший. Наприклад, «цвет насторения синий», «справжній чоловік», «реальна блондинка», «велика культура» тощо.

Мем — це також гра в культурні тригери. Ось мем із капустою — «Не дивись на мене, я не наквашена» — одночасно відсилає нас до культури взаємодії між чоловіком та жінкою, стереотипами сприйняття жінок. Почуйте інтонацію: «Не дивись на мене, я не накрашена!».

Але ж одночасно цей мем є дзеркалом української культури споживання, періодом, коли потрібно квасити капусту. В цьому мемі є і різні шари культури, і заклики до дій (час квасити капусту!), і історія про кохання!

…Політична технологія

Мем — це форма комунікації. Тобто хтось чомусь про щось нам говорить і це щось ми сприймаємо. Це «нова нормальність» — комунікувати за допомогою мемів.

Але тут найскладніше — розібратися не стільки з авторством (хоч це також важливо), а й зі змістом та метою. Адже ми пам’ятаємо, що будь-яке мовлення цілеспрямоване.

"Отже, мем завжди має ціль, в яку хоче влучити, і тому це зброя в політичних кампаніях. Ми часто спостерігаємо, як ворожі політичні табори висміюють один одного, використовуючи меми — це спрацьовує, бо не лише красиво (інколи), але й примітивно. А далеко не всі люблять складне…"

Часто політичні меми виконують функцію зниження пафосу, працюють в просторі низової культури, зменшуючи статус політика, інколи навіть вульгаризуючи.

…«Бій за історію»

Історичні меми — це окрема розмова. В них є багато чого: романтизація таборів та Сибіру, «тепла» ностальгія за минулим, приватизація історії, «деду за победу», висміювання трагедій та людського горя, возвеличення якихось імен або подій історії. Історичні меми — це наше антропологічне дзеркало. І, звичайно, поле бою.

Для прикладу, ви можете порівняти ностальгійні радянські меми — російськомовні та україномовні, різниця буде дуже наочною. І тут якраз пролягає «лінія» конфлікту історичних комеморативних практик.

І коли ми з вами гучно сміємось над мемами про перший сніг, ми маємо пам’ятати, що це не тільки і не стільки про сніг. І ми помрем, а сніг йтиме якоїсь зими, і над мемами про «перший сніг» і «у всіх є вікна» сміятимуться інші покоління зі своїми культурними тригерами, політичними героями та історичними боями.

Загалом, переваги соціальних мереж полягають у зближенні людей, поширенні ідей та активізації громадської думки, а також надають простір для творчості та самовираження. Ці переваги допомагають нам розширити свої горизонти, знайти нових друзів, співробітників та інсайти, а також відчути приналежність до глобальної спільноти. Запровадження соціальних мереж в наше щоденне життя відкриває безліч можливостей для взаємодії та розвитку, роблячи їх невід’ємною частиною сучасного суспільства.

Недоліки соціальних мереж

Разом з беззаперечними перевагами, соціальні мережі також мають і недоліки, до яких належать:

Приватність та безпека інформації.

Зростання використання соціальних мереж призводить до збільшення обсягу особистої інформації, якою ми ділимося онлайн. Це ставить під загрозу нашу приватність та безпеку. Зловмисники можуть використовувати нашу інформацію для крадіжок, шахрайства або навіть кібершантажу. Для забезпечення безпеки, ми повинні бути обережними та розуміти, яку інформацію ми розкриваємо і перед ким.

Залежність від соціальних мереж та їх вплив на психологічне благополуччя.

Використання соціальних мереж призводить до залежності та втрати продуктивного часу. Люди можуть проводити безліч годин в соціальних мережах, втрачаючи час, який можна було б витратити на більш цінні речі. Крім того, надмірне використання соціальних мереж може мати негативний вплив на психічне здоров’я, спричиняючи почуття самотності, незадоволеності та зниження самооцінки.

Фільтрування інформації та поширення фейкових новин.

Соціальні мережі стикаються з проблемою фільтрування інформації, оскільки алгоритми показу контенту відповідають нашим інтересам та попередній взаємодії. Це може призводити до формування фільтрованих «бульбашок», в яких ми отримуємо обмежену кількість різноманіття поглядів і точок зору. Крім того, соціальні мережі можуть стати поширювачами фейкових новин та дезінформації, оскільки інформація швидко поширюється через спільноти та шарінг користувачів. Це може сприяти появі недостовірних даних, сплутаних фактів та маніпуляційної інформації, що може вплинути на громадську думку та прийняття рішень.

Враховуючи ці виклики та проблеми соціальних мереж, важливо бути обережними та критичними споживачами інформації. Необхідно забезпечувати свою приватність та безпеку, обмежувати час, проведений в соціальних мережах, та розуміти, як алгоритми фільтрують та показують нам інформацію. Крім того, виявлення фейкових новин та критичне мислення можуть допомогти нам бути кращими споживачами інформації та ефективно використовувати соціальні мережі у нашому повсякденному житті.

Розвиток інтернету виніс не лише пізнавальні або розважальні можливості людства на новий рівень, але й створив нові небезпеки, з якими користувачі стикаються щодня, і які загрожують втратами великих обсягів даних і мільярдними збитками.

Комп’ютерні віруси – що це?

Комп’ютерні віруси – це різновид шкідливого програмного забезпечення («малварі» від англ. malicious software – шкідливе програмне забезпечення або ШПЗ) з можливістю приховано і самостійно поширюватися через інтернет-мережу або портативні накопичувачі. Часто процес зараження вірусом має бути ініційований користувачем.

Вони проникають у комп’ютери й інші ґаджети та можуть завдати шкоди файлам і операційній системі. Зазвичай, віруси створюються для викрадення чи знищення даних, отримання контролю над чужими пристроями, шпигунства, встановлення, видалення чи модифікації програм для досягнення визначеної хакером мети.

Віруси можуть ховатися в програмах чи файлах, які ми завантажуємо з інтернету чи відкриваємо при натисканні на посилання. Зловмисники розсилають їх засобами електронного зв’язку, а також через фішингові сайти тощо.

Ці шкідливі програми мають здатність самостійно копіювати себе в інші файли і розповсюджуватися серед користувачів, а також запускатися без явних дій з боку адміністратора пристрою. Активізуватися вірус може в залежності від того, як він запрограмований. Це можуть бути конкретна дата і час, певні дії з боку користувача, віддалена команда хакера та ін.

Захист від вірусів і шкідливого ПЗ – що робити?

Здатність розпізнавати та захищатися від різних типів комп’ютерних вірусів – це необхідна навичка кожного користувача інтернету.

До базових стратегій захисту від комп’ютерних вірусів можна віднести наступні:

⁠Антивірусне програмне забезпечення. Регулярне оновлення та використання антивірусів є обов’язковим для ефективного захисту. Але не користуйтеся програмами, які мають російське походження через їхню ймовірну компрометацію з боку спецслужб країни-агресорки.

⁠Оновлення програм та операційної системи. Переконайтеся, що всі програми та операційні системи оновлені до останніх версій, що допоможе закрити потенційні вразливості.

Обмеження інтернет-взаємодії. Утримуйтеся від завантаження файлів з ненадійних джерел та уникайте переходу за підозрілими посиланнями.

Резервне копіювання даних. Регулярне створення резервних копій важливих файлів може врятувати вас від втрати даних.

Розуміння загроз та вжиття ефективних заходів є важливою частиною забезпечення безпеки в цифровому світі.

Створення і поширення вірусів – відповідальність

Кіберполіція нагадує, що створення з метою протиправного використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут передбачає кримінальну відповідальність за ст. 361-1 Кримінального кодексу України. Санкція передбачає до 5 років позбавлення волі.

Білі хакери – хто вони?

Білі хакери – це експерти з інформаційної безпеки, які використовують свої навички для пошуку слабких місць у програмному забезпеченні, мережах або системах. Для цього вони можуть використовувати різні методи, включаючи тестування на проникнення та аудит безпеки. Це дозволяє виявити потенційні загрози та вразливості перед тим, як їх використовують зловмисники.

Білі хакери співпрацюють з організаціями та компаніями, допомагаючи їм підвищувати рівень безпеки та захищати конфіденційну інформацію. Зокрема, існують окремі компанії, які займаються оцінкою захищеності й тестуванням

IT – інфраструктури на проникнення, щоб забезпечити захист інформації та систем від зловмисників.

Але памʼятайте: ніколи не тестуйте без відома власника його ресурси, якими б благими не були ваші наміри. Адже за такі дії вже передбачена кримінальна відповідальність.

Коротка історія

У 1983 році Фредерік Коен, студент Південно-Каліфорнійського університету, та професор Леонард Адлеман заклали основу для дослідження комп’ютерних загроз.

3 листопада 1983 року Фредерік вперше продемонстрував програму, подібну на комп’ютерний вірус, яка могла самостійно встановлюватися та інфікувати інші системи.

У цей час його викладач, професор Леонард Адлеман, ввів термін «комп’ютерний вірус».

У рамках своєї роботи 1984 року Коен написав працю під назвою «Комп'ютерні віруси – теорія та експерименти». Це був перший науково-дослідний документ, який використав даний термін.

Відомі приклади

Найбільш масштабною загрозою вважається, комп’ютерний вірус «Меліса», розроблений у 1999 році американцем Девідом Л. Смітом. Протягом декількох годин загроза інфікувала десятки тисяч комп’ютерів у всьому світі, в тому числі і пристрої державних установ. Варто зазначити, що загроза поширювалася електронною поштою із вкладеним документом Word, після чого інфікований лист автоматично надсилався ще на 50 адрес жертви.

За даними дослідників, шкідлива програма «Меліса» завдала збитків у розмірі 80 мільйонів доларів США.

Програма для захисту від вірусів

Спеціалісти ESET рекомендують використовувати для забезпечення захисту від комп’ютерних вірусів. Продукт також дозволяє виявляти різні шкідливі програми, зокрема руткіти, черв’яки та програми-вимагачі, а також блокувати фішингові атаки.

Крім цього, рекомендується здійснювати регулярне оновлення операційної системи та всіх програм на пристрої, а також уникати відкриття підозрілих посилань або файлів в електронній пошті від невідомих відправників.

Що ж таке інтернет-мем?

Мем (англ. meme, [miːm]; в іншій транскрипції – «мім») – одиниця культурної інформації, поширювана від однієї людини до іншої за допомогою імітації, навчання тощо. Може бути зображенням або відеозаписом гумористичного характеру. Меми – соціокультурне явище, що є наслідком розвитку кіберпростору. Це потужний засіб комунікації, тому важливо проаналізувати роль цієї комунікаційної одиниці у суспільстві. Меми є масовим явищем, здатним постійно збільшувати оберти, залучати нових користувачів. Саме у такий спосіб відбувається навмисний вплив на індивідуальну свідомість людини. Однак найстрашніше те, що мем сприймається по-різному, створюючи нові реалії, навіть спотворюючи їх. Тому важливо дослідити специфіку функціонування мемів в інтернеті.

Мем, або інтернет-мем, – це будь-яка дотепна коротка інформація (фраза, зображення, звукоряд, відео) іронічного характеру, яка відтворює певне ставлення до якихось подій чи обставин, та поширюється в інтернеті. Найпопулярнішими є інтернет-меми у форматі зображення із влучним жартівливим текстовим поясненням.

Жартівливі зображення останніми роками набули надзвичайного поширення. Хоча сам термін і концепція мема були запропоновані ще у 1976 році професором оксфордського університету біологом Річардом Докінзом.

Докінз популяризував ідею того, що подібно тому, як біологічна інформація складається з найменших одиниць – генів, так і вся культурна інформація складається з мемів. Причому термін meme походить не від англійського memory (пам`ять), а від терміну «меметика» (теорія еволюції культури).

Функції та значення мемів:

репрезентативна: відтворення побаченого, прочитаного чи почутого з відповідним акцентом на певній інформації;
комунікативна: реакція на ситуацію, яка породжує дискусію, а також створення особливого мовного простору, зрозумілого певній групі;
креативна: відтворення подій дійсності у творчому форматі з використанням сучасних онлайн-інструментів.

За якими принципами створюється мем

Інформаційна складова. В основі мему може бути певна фраза, спірне питання, формула, афоризм тощо. Мем – це лаконічна змістовна фраза, яка має гумористичний відтінок, зрозумілий та близький для певної групи людей.
Емоційна складова. Сенс мему – гумор, емоційна близькість поєднання зображення та текстової складової для репрезентативної групи учнів (наприклад, певний клас чи паралель).
Парадокс, новий сенс загальновідомого. Використовуйте гру слів, оксюморони, метафори чи переносне значення слів, тобто ситуації, коли певне словосполучення набуває нового нетипового значення.

Ідеї завдань з використанням мемів

Візуалізація широко використовується для подачі навчального матеріалу. Раніше ми вже писали про такі прийоми, як скрайбінг, хмари слів, інтелект-карти, буктрейлери, хронолайнери тощо. Інтернет-меми також набувають поширення не тільки як інструмент для спілкування у мережі, але й у освітній сфері.

Меми можна використовувати на заняттях з будь-якого предмету:

Створіть власноруч, наприклад, лінгвістичний мем, в якому класична література чи правила мовлення будуть подані у дещо незвичному осучасненому форматі.

Інтернет-мем – це вірусний інформаційний продукт, що користуватиметься попитом ще довго, адже легкість сприйняття та відтворення для сучасного користувача надзвичайно важлива.

Можна назвати ще такий молодіжний сленг як хайп це слово яке означає шумиху, ажіотаж моди чи обман. Галас який роздмухують навколо якоїсь події або особистості.

Хайп – шахрайський проєкт, що нагадує фінансову піраміду з високою прибутковістю. Найкращий переклад – Дурисвіт.

Хайп – найбільш близьке до цього слово в українській мові – це гвалт (піднімати шум або крик, волати), але воно саме по собі, мабуть, не всім зрозуміле. Вираз «роздути хайп» дуже близько за змістом до «підняти гвалт». Тут мається на увазі інформаційний шум найчастіше в позитивному напрямку (захоплення іноді доходить до істерики).

Як повідомляє STUDway із посиланням на «24 канал», хайп (від англ. hype) – це надмірний ажіотаж, галас або штучно створене захоплення навколо певної події, продукту, особи чи явища. Це може бути що завгодно, що привертає багато уваги та інтересу, часто завдяки рекламі, трендам або маніпуляціям. Термін «хайп» з’явився ще в середині 20 ст. та спочатку використовувався в англійській мові. Там його застосовували для позначення методів штучного залучення уваги до товарів або послуг через перебільшення їхніх переваг. З поширенням інтернету та соцмереж слово «хайп» перейшло до молодіжного сленгу багатьох країн, включаючи Україну.

Згадаймо, який хайп (гвалт, інформаційний шум, ажіотаж) свого часу був піднятий навколо гри Pokemon Go (в той час модного захоплення від мала до велика). Також можна привести в приклад істерики з приводу якогось новомодного гаджета (типу спінера), додатки, ігри або якоїсь популярної особистості. Та й будь-які інші модні тенденції можуть перерости в hype (наприклад, інтернет-мем Ждун).

Істерики часто виникають невиправдано (на порожньому місці – навколо нічим не примітного об’єкта) і саме цю ситуацію покликано характеризувати виразом – «нез’ясовно, але хайп».

Хайпанути – це означає прославитися в чому-небудь і де-небудь (зробити фурор).

Іноді це слово вживають і як синонім «тусити», розважатися, відпалювати (запалювати), бути в тренді (слідувати поточним тенденціям), розсікати на модній хвилі. Це вже виходить, що ми самі себе таким чином хайпимо, тобто робимо модним (крутим), змушуємо про себе говорити, захоплюватися, лайкати і т. п. В цьому випадку застосовуємо термін хайпожер.

Ролик популярного відео-блогера під назвою «Хайпанем трішечки» набрав 13 мільйонів переглядів за три місяці (не слабо він виходить так почудив)

Хайповий – це слово якраз розвиває другу іпостась дієслова «хайпити» (хайпанути) і означає модний, «знаходиться у темі» (якщо застосовується до людини, а не до речі), популярний, коханий.

Наприклад, вираз «хайповий шмот» означає Модні (круті) речі (шмотки), які повинні бути в гардеробі будь-якого хайпового (наступного поточної молодіжної моді) підлітка. Наприклад, колись хайповим був Гоша Рубчинський, зараз же цим словом відзначають вже інші бренди і стилі, що зійшли на Олімп молодіжної моди.

Що значить хайпити і хайповий простими словами

Важливо відрізняти щирий емоційний вир від штучно створеного ажіотажу.

Справжній хайп ґрунтується на реальному інтересі та захопленні людей певною темою. Він виникає спонтанно, без штучного підживлення з боку маркетологів чи інших зацікавлених осіб.
Штучний хайп, навпаки, створюється навмисно за допомогою різних методів, таких як реклама, PR-кампанії, фейкові новини тощо.

Слово «хайп» доречно вживати в неформальних розмовах, особливо молоді чи в онлайн спілкуванні. У формальних або професійних контекстах краще уникати використання цього слова, адже воно належить до молодіжного сленгу і може бути сприйняте як занадто неформальне. Хайп може бути потужним інструментом комунікації, який допомагає привернути увагу до чогось нового, цікавого або важливого. Однак, важливо використовувати це слово з розумом, адже штучне роздування ажіотажу може мати й негативні наслідки, наприклад, призвести до розчарування, коли реальність не відповідає завищеним очікуванням. Хайпи дуже «каламутні». Незрозуміло хто засновник, хто організатор, не говорять толком на чому заробляють. Все таємно, завуальовано, ексклюзивно (тільки у нас і більше ніде не використовується такий диво-метод, але який саме – секрет, бо конкуренти не дрімають) і в очі кидається тільки божевільний відсоток доходу, яким тичуть вам в очі на всіх сторінках сайту. Хоча, наприклад, HYIP у вигляді хмарного Майнінг дуже навіть говорить про те, на чому заробляють вкладають гроші в обчислювальні потужності для видобутку (Майнінг) біткоіни і інші крипто-валюти. Але ж простіше ні в що не вкладати, а побудувати піраміду за схемою Понці. Що й відбувається. Зате яке чудове хайпове обґрунтування.

Отже, слово «хайп» може мати два значення: щирий емоційний вир або штучно створений ажіотаж. Важливо вміти розрізняти ці два поняття, щоб використовувати це слово доречно та ефективно.

Найважливіша риса молодості – бажання бути «не такими», яскравими, особливими, новими. Це відбивається на мовленні. У підлітків та молоді свої слова, що складаються у сленг (від англ. «slang» - жаргон). Але найцікавіше те, що кожні 5–7 років сленг оновлюється, і той, хто щойно скінчив виш, в очах восьмикласника вже виглядає динозавром.

Тож якими словами дивують зараз?

Хайп – ажіотаж, шумиха навколо будь-чого: музичного гурту, комп’ютерної гри, бренда. Утворилося від абревіатури «HYIP», що розкривається як «High Yield Internet Project», тобто проєкт з високою прибутковістю. Такі проєкти супроводжувалися нав’язливою рекламою, звідки й походить поняття. Відповідно, хайповий – модний нині.

Локація – якесь місце, перш за все таке, де має щось відбутися. Кафе, нічний клуб, навіть площа у місті. Слово прийшло через комп’ютерні ігри, де локаціями називають певні місця, де пересувається гравець (геймер).

Воркаут – вуличний спорт, у якому багато силових вправ на брусах чи поперечинах.

Руфер – людина, яка підкорює найвищі рукотворні об’єкти: дахи хмарочосів, опори мостів, телевежі тощо.

Пранкер – телефонний хуліган. Слово пішло від англійського «prank – витівка, жарт. Іноді пранкери телефонують навіть президентам, і ці розіграші можуть насмішити всю країну або стати приводом до політичного скандалу.

Вейпер – людина, яка замість морально застарілої звичайної цигарки з тютюном користується електронною. Цей електронний пристрій, вейп, зовні може нічим не нагадувати цигарку, та й сам процес називається вже не куріння, а паріння.

Дропнути – різко припинити робити якусь справу, не доведену до кінця. Наприклад: «Не зміг дочитати цю книгу, дропнув».

Шарити – розбиратися у якісь темі чи справі.

Ізі катка – справа, що виявилася легкою.

Крипота – щось моторошне, жахливе. Це може бути фільм жахів, чи картинка, чи реальне місце, наприклад, давно залишений дім («заброшка») назвуть криповим.

Тепло та лампово – затишно, душевно. Вираз прийшов від любителів звукопису, які запевняли, ніби музика, що йде крізь посилювач на лампах, лунає м’якіше.

Лук – модний образ, та водночас фото у цьому образі. Не плутати з фотографією себе – селфі, бо за допомогою селфі ви демонструєте, який у вас сьогодні лук. Походить слово, звісно ж, не від назви рослини, а від англійського ж таки слова «look» у значенні «дивитися».

Вплив соціальних мереж на суспільство

Соціальні мережі викликають суттєві зміни в способах, якими ми спілкуємося та взаємодіємо. Вони надають нам можливість швидко та легко обмінюватися інформацією, ідеями та думками. Люди можуть спілкуватися у режимі реального часу, незалежно від географічних обмежень, і знаходити спільну мову зі світом навколо них.

Роль соціальних мереж у політичних процесах та громадських рухах також важлива. Адже вони дозволяють політичним діячам та активістам зв’язуватися безпосередньо з виборцями та прибічниками, поширювати свої погляди та програми, організовувати акції та протести. Соціальні мережі стають платформою для обговорення політичних питань та формування громадської думки.

Сьогодні молодь є активним користувачем соціальних мереж, і вони мають значний вплив на їх спосіб сприйняття та взаємодії з іншими медіа. Соціальні мережі стають основним джерелом отримання новин та інформації для молоді, а також впливають на формування їхніх переконань і світогляду. Вони стають платформою для спільного обговорення та обміну думками, що сприяє активній участі молоді у громадських дебатах та соціальних рухах. Зокрема, соціальні мережі допомагають молоді голосно висловлювати свої проблеми та здобувати підтримку спільноти. Крім того, взаємодія з іншими медіа, такими як відео, музика, блоги та подкасти, через соціальні мережі дозволяє молоді розвивати свої творчі здібності.

Вплив соціальних мереж на суспільство стає все більш помітним і значущим. Вони перетворюються на спосіб, яким ми спілкуємося, отримуємо інформацію та впливаємо на суспільні процеси. Проте, важливо пам’ятати, що з великим впливом соціальних мереж приходять і відповідальність та виклики, які потребують уважного відношення до приватності, критичного мислення та здорового регулювання використання цих платформ.

Важливим ресурсом у будь-якій сфері життєдіяльності людини є інформація. Упродовж усього життя людина шукає, обробляє, зберігає, використовує, а також створює та поширює її.

У наш час усе більшого значення набувають інформаційні технології, мобільний зв’язок, телебачення. Безперечна перевага, яку Інтернет приніс людям, –це блискавичний обмін інформацією: за лічені секунди можна знайти в Мережі потрібну книгу, зв’язатися з другом, що знаходиться на іншому кінці світу, відшукати відповідь на питання, що цікавить. Складно навіть уявити, наскільки такі можливості змінили уявлення про знання, інформацію, бізнес, відносини. Причому можна не лише подивитися фільм, але й відразу обговорити його з іншими користувачами; не тільки прочитати статтю, але й поцікавитися у фахівців, наскільки вона компетентна.

Сучасний бізнес все більше переміщається в Інтернет-простір.

Віртуальна реклама впевнено тіснить всі інші її різновиди. Велику корпорацію неможливо вже уявити без багаторівневого добре організованого керівного сайту. А Інтернет-магазини відвойовують у своїх матеріальних конкурентів натовпи покупців.

Ще одна новація, принесена в реальність Всесвітнім Павутинням, – це стирання кордонів між державами. Завдяки Інтернету людство стає справді єдиним, а поява електронних грошей і електронних способів їх заробітку й витрачання взагалі задає багато питань про майбутній світоустрій. Люди спілкуються без кордонів, купують, розраховуються, домовляються, і весь цей процес відбувається практично безконтрольно.

Провідну роль відіграють бездротова й провідна мережа Інтернет, який є не тільки джерелом інформації, але і універсальним середовищем для спілкування, розваги й навчання. Кількість користувачів Інтернетом зростає кожного дня.

Сьогодні вже не викликає сумніву, що в процесі науково-технічного розвитку чітко позначився новий етап – етап інформатизації суспільства.

Інформатизація – організаційний соціально-технічний та науково – технічний процес створення необхідних умов задоволення інформаційних потреб та реалізації прав громадян, організацій, громадських об'єднань, держави, усіх структур суспільства на основі формування та використання інформаційних ресурсів із застосуванням перспективних інформаційних технологій. Головним напрямом розвитку робіт у цій галузі є створення якісно нової інформаційної інфраструктури суспільства. Ця робота не є можливою без використання сучасних методів та засобів нових інформаційних технологій.

Найважливішою проблемою, що визначає темпи майбутнього розвитку Інтернету, є інформаційна безпека. Архітектурні недоліки мережевих протоколів та численні вразливості в програмному забезпеченні мережевих платформ зумовлюють невисоку загалом захищеність мережі Інтернет.

Навіть вельми поверховий аналіз загроз, що підстерігають як окрему людину, так і суспільство в цілому, унаслідок масового застосування інформаційних технологій у різних сферах діяльності дає всі підстави дуже серйозно ставити питання про інформаційну безпеку. Некомерційні організації, консалтингові агенції, дослідні лабораторії та окремі фахівці періодично проводять дослідження, пов’язані з різними аспектами інформаційної безпеки в Інтернеті.

Останніми роками інтерес до цієї теми стали виявляти державні структури, оскільки, як уже було зазначено, Інтернет стає критичною інформаційною технологією, що впливає на національну безпеку окремих країн.

Удосконалюється не лише захист, а й напад. Атаки вірусів стають комплексними – вони поширюються кількома шляхами й шкоди завдають різноманітної: крадуть поштові адреси, блокують роботу деяких програм, залишають лазівки для наступних нападів.

Таким чином, можна зробити висновок, що Інтернет в житті сучасної людини є необхідний інструмент, що допомагає в роботі, спілкуванні та відпочинку. Оскільки Інтернет охоплює всі засоби комунікації, у цьому й полягає його основна роль у житті суспільства.

Завдяки появі та розвитку Інтернету виникло універсальне інформаційне середовище, яке відрізняється високим ступенем інтерактивності, оперативністю обміну інформацією, доступністю інформації та простотою передачі інформації.

Але найважливіше – чітко розуміти й розділяти віртуальне життя й реальне, пам’ятаючи про те, що жодна соціальна мережа не замінить живого спілкування, і як би не змінилося наше суспільство з розвитком технологій та появою Інтернету, ми все одно залишаємося людьми з властивими нам помилками мислення, потребою в спілкуванні й близькості з оточенням. Можливо, краще, що може зробити сьогодні кожен з нас, – це зупинитися на хвилину й задуматися про те, у якому напрямку й куди ми йдемо.

14.10.2024

Торгівля людьми під час війни

Презентація

Торгівля людьми під час війни є однією з найсерйозніших загроз для населення, оскільки війна створює хаос і нестабільність, якими користуються кримінальні організації. Це явище набуває різних форм, включаючи примусову працю, сексуальну експлуатацію, викрадення дітей і незаконну трансплантацію органів.

Форми торгівлі людьми під час війни:

1. Примусова праця:

Що це: Люди, особливо біженці, які втратили роботу і засоби до існування, можуть потрапити в ситуацію, де їх примушують працювати в нелюдських умовах за мінімальну або взагалі без оплати.

Як відбувається: Шахраї або організовані злочинні угрупування заманюють людей обіцянками стабільної роботи, часто за кордоном. Після прибуття на місце у них забирають документи, примушують до праці та погрожують фізичною розправою.

Як уникнути: Перед виїздом на роботу за кордон завжди перевіряйте, чи легальна компанія. Звертайтеся тільки до ліцензованих агентств з працевлаштування. Не передавайте свої документи третім особам.

2. Сексуальна експлуатація:

Що це: Жінок і дітей можуть викрадати або заманювати під виглядом допомоги чи роботи, після чого їх примушують до проституції або інших форм сексуальної експлуатації.

Як відбувається: Шахраї можуть обіцяти роботу офіціантками, моделями або доглядальницями. Після того, як людина погоджується і виїжджає, вона потрапляє в сексуальне рабство, часто в закритих приміщеннях або навіть в інших країнах.

Як уникнути: Уникайте підозрілих пропозицій роботи, особливо за кордоном, з незрозумілими умовами або без офіційного договору. Перевіряйте компанії та обіцяні умови. Важливо тримати документи при собі та не довіряти маловідомим людям.

3. Торгівля дітьми та нелегальне усиновлення:

Що це: Під час війни діти залишаються без батьків або потрапляють в ситуації, де їх можуть викрасти для незаконного усиновлення або експлуатації.

Як відбувається: Дітей можуть викрасти з притулків або з місць, де вони залишились без нагляду. Їх можуть продавати в інші країни для нелегального усиновлення або залучати до примусової праці.

Як уникнути: Якщо у вас є діти, постійно слідкуйте за ними, особливо в кризових ситуаціях. Не довіряйте незнайомцям і організаціям, які обіцяють вивезти дітей за кордон без офіційних документів і гарантій. Завжди зберігайте копії документів дитини в надійному місці.

4. Викрадення для трансплантації органів:

Що це: Кримінальні угрупування можуть викрадати людей, щоб використовувати їх органи для нелегальної трансплантації.

Як відбувається: Людей можуть викрадати або заманювати під виглядом медичної допомоги або транспортування до безпечного місця. Після цього їх можуть вбити з метою продажу органів на чорному ринку.

Як уникнути: Уникайте нелегальних пропозицій медичної допомоги або транспортування. Завжди обирайте перевірені організації та не погоджуйтеся на допомогу від незнайомців.

Ключові поради для захисту:

1. Перевірка інформації:

Завжди перевіряйте легітимність пропозицій роботи, особливо якщо це стосується виїзду за кордон. Перевіряйте ліцензії агентств, підписуйте договори, чітко розуміючи умови.
Якщо вам пропонують допомогу чи роботу, перевірте, чи зареєстровані ці особи або організації в офіційних реєстрах. Також важливо перевіряти відгуки про компанії.

2. Документи:

Ніколи не передавайте свої документи незнайомцям або компаніям. Уникайте ситуацій, де у вас можуть відібрати паспорт або інші важливі папери.
Завжди майте копії своїх документів у кількох місцях, в тому числі в електронному вигляді (наприклад, у хмарних сервісах).

3. Підтримуйте зв'язок:

Завжди повідомляйте рідним та друзям про своє місцезнаходження, особливо якщо ви плануєте змінювати місце проживання або переїжджати за кордон. Дайте знати своїм близьким деталі про місце роботи або новий притулок.

4. Контакт з надійними організаціями:

Якщо ви потрапили в скрутну ситуацію або вам потрібна допомога, звертайтеся до офіційних організацій, таких як Міжнародна організація з міграції (IOM), Червоний Хрест або місцеві соціальні служби. Вони надають правову допомогу і консультації.
В Україні існує Національна гаряча лінія з протидії торгівлі людьми за номером 527 або 0800505501. Це конфіденційна і безкоштовна підтримка.

5. Правоохоронні органи:

У разі виникнення підозрілої ситуації негайно звертайтеся до поліції або інших правоохоронних органів. Ніколи не ігноруйте підозрілі знаки, якщо помічаєте щось дивне стосовно роботи чи людей навколо вас.

Торгівля людьми – це серйозна загроза, особливо під час війни, коли багато людей знаходяться в небезпечних умовах. Захистити себе і своїх близьких можна, лише будучи обережними, інформованими та маючи підтримку надійних джерел.

Книга – джерело знань: як читання впливає на розвиток особистості. Як користуватися бібліотекою: пошук інформації та робота з джерелами

Повний текст

30.09.2024

Книга – одне з найбільших чудес, створеною людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, свою всю мудрість вони довірили книгам. Книги відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє.

Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тільки матеріал не використовували люди для виготовлення книжок: глину, листя та кору дерева, шкіру тварин, бамбук, папірус, шовк.

Перші паперові книги з'явилися в Європі в ХІІІ ст. Їх довгий час писали від руки. Одна книга виготовлялася 5-7 років і коштувала дуже дорого.

У ХV ст. був винайдений спосіб друкувати книги. Перша друкована в Україні книга була видана Іваном Федоровим у 1574 році у Львові. Називалась вона "Апостол".

Довіряючи всі свої знання і досвід книгам, люди навчилися зберігати їх. Скарбницями книг називають бібліотеки. У перекладі з давньогрецької мови слово "бібліотека" означає приміщення, де зберігаються книги ("бібліо" – книга, "тека" – сховище). Бібліотеки з'явилися з незапам’ятних часів. Давні єгиптяни називали їх "аптеками для душі", тому, що книги робили людську душу благородною, а розум сильним. В Україні перша бібліотека з'явилася за часів Київської держави. Її створив князь Ярослав Мудрий у 1037 р.

Сьогодні ми не знаємо хто написав першу книжку, як вона називалася. Книга – унікальне, феноменальне творіння людства. Ми не можемо уявити своє життя без книги. Книги – наші постійні супутники. Книга – джерело знань для школяра, студента, кожної людини. Книга – наш найкращий порадник у всіх життєвих ситуаціях і для школяра, і для зрілого, досвідченого мужа. Недарма в народі кажуть: книга вчить як на світі жить; хто багато читає, той багато знає.

Скільки книг треба прочитати, щоб бути освіченим, розумним, мудрим, щоб пізнати світ? Цього ніхто не знає. Читати потрібно все життя. Вік живи, вік учись.

Читають книги навчаючись, здобуваючи знання, читають і в час відпочинку.

Любов до книги з дитинства і продовжується все життя. Гарну книжку часто читаємо багато разів і кожен раз знаходимо в ній щось нове, цікаве, вражаюче. Такими книгами є Біблія, "Кобзар" Тараса Шевченка та багато інших – вони ніколи не старіють, не надоїдають. Вони – наші найперші порадники, друзі. Багато людей вважають книгу найкращим подарунком.

Отож, шануймо, бережімо, читаймо книги, бо у них мудрість, розум, знання людства, які створювалися впродовж тисячоліть. Книга – найбільший винахід людства.

Ким бути? Яким бути? На ці запитання дають відповідь книги.

Книга відкриває світ пізнання й сходження до одвічних життєдайних джерел цивілізації. Книги дарують нам цілющі зерна знань. Вони спонукають до творчого пошуку, прекрасних знахідок і відкриттів. За всіх часів люди славили книгу.

Як її тільки не називали: і джерелом мудрості, і цілителькою душі, сонячним сяйвом і рікою, що живить Всесвіт. Книга завжди ототожнювалась із світлом, яке, незважаючи ні на що, намагались загасити варвари, знищуючи книжкові скарби. Книга і сьогодні – важливе джерело знань.

Цікаво знати

– Основною формою занять у середньовічних університетах, школах було читання книг: викладач читав книжку й пояснював незрозумілі місця. Чому ж студенти не читали цих книжок самі? Тому, що книжки тоді ще не друкувалися, а переписувалися. Такі книжки були дорогі й малодоступні, будь-хто їх читати не міг. Ось звідси й походить вислів "читати лекції". А книги тоді були не схожі на наші: вони писалися великими літерами, а тому були гігантського розміру – до півметра і більше. Через вагу й розміри носити з собою таку книгу було майже неможливо. Коштували вони дорого, а щоб їх не вкрали, то часом доводилося прив’язувати їх до столу ланцюгами.

– Найдавнішою книгою України є Велесова книга – пам’ятка писемності ІХ століття. До найдавніших книг, творів написаних в Україні є "Слово о полку Ігоревім", Пересопницьке Євангеліє, "Київські глаголичні листки" та інші. Першою друкованою книгою, яку написав українець, була книжка (1483) вченого ХV ст. Юрія Дрогобича.

– Якби зібрати всі терміни з усіх галузей наук, то це був би "контейнер" на мільйон або навіть більше слів.

– Найвидатніші книги писалися на пергаменті. Це оброблені телячі шкури. Їх старанно вишкрябували з обох боків, вибілювали у вапні, натягали на раму, сушили, а потім обрізали – і виходив гладенький, тонкий і дуже міцний "папір". Пергамент був значно міцніший і не псувався так швидко, як папір. В Україні користувалися ним до ХVII століття.

– Перші книги, видані сучасною українською мовою були: "Енеїда" І. Котляревського (1798), "Українські народні думи" (1834), записані М. Максимовичем, "Кобзар" Тараса Шевченка (1840) ...

– Творча спадщина видатного українського письменника, поета, публіциста, перекладача Івана Франка величезна – понад 130 томів (книг), проживши неповних 60 років. Надруковано поки що тільки 50 томів.

– Однією з найменших у світі книг вважається "Кобзар" Тараса Шевченка, створений українським мікро гравером Миколою Сядристим. Книжка має 12 сторінок, кожна з них 0,6 квадратних міліметра. Перегортати сторінки можна тільки загостреним кінчиком людського волоса. Книжка зшита павутинкою завтовшки 0,002 мм. Обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. Її прикрашає портрет Тараса Шевченка, а також зображена хата, в якій він народився. На малесеньких листках через мікроскоп можна прочитати 75 рядків невмирущих поезій поета.

– Швидкість читання 160річної киянки Ірини Іванченко – 163333 слова за хвилину з повним засвоєнням прочитаного. Це досягнення офіційно зареєстровано в січні 1990 року. Дівчина проходила спеціальну підготовку в Київському "Центрі розвитку мозку". А неофіційний рекорд в швидкості читання – 416250 слів за хвилину – належить теж 16-річній киянці Євгенії Олексієнко (1989 р.). Тільки хвилину часу потрібно було дівчині щоб прочитати книжку середнього формату ... Зміст прочитаного вона переказує годинами, не пропускаючи найменших дрібниць.

Народ про книгу

Хочеш пізнати світ – читай книжки. Мудра книжка – безцінний скарб.

Книга – джерело знань.

Книга – найкращий порадник.

Книга вчить, як на світі жить.

Хто багато читає, той багато знає.

Гарна, мудра книга як вірний друг.

Книга – найкращий подарунок.

Золото добувають із землі, а знання – із книг.

Хочеш багато знати – читай книжки.

Хто багато читає, той горе забуває.

Книжка – найдивовижніший винахід людства.

З молоду даремно час не чай, а книжки читай.

Хто багато читає, той швидко на ноги стає.

Як хочеш багато знати, то треба книжки читати.

Не на користь книжку читати, коли вершки лише хапати.

Видатні люди про книги

Хто полюбить книгу, той далеко піде у своєму розвитку. Книга рятує душу від здерев’яніння.

Тарас Шевченко.

Книжки – це величезне багатство.

Володимир Сосюра.

Люди перестають мислити, коли перестають читати.

Д. Дідро.

Життя без книг – це хата без вікна,

Д. Павличко.

Серед книг, як і серед людей, можна потрапити в гарну і погану компанію.

К. Гельвецій.

Читаючи в перший раз гарну книгу, ми переживаємо ті ж почуття, як і знайомство з новим другом. Знову прочитати вже прочитану книгу, значить знову побачити старого друга.

Вольтер.

... кращі з книг – ті, які дають більш за все поживи для роздумів, і при цьому на різні теми.

А. Франс.

Твір, який читають має теперішнє; твір, який перечитують, – має майбутнє.

О. Дюма-син.

Яке величезне багатство може бути в маленькій дібраній бібліотеці. Компанія наймудріших і найдостойніших людей, вибрана зі всіх цивілізованих країн світу на протязі тисяч років.

Р. Емерсон.

Секрет всесвітнього вічного успіху книги в її правдивості.

О. Бальзак

... істинно вчені бувають не ті, що читають багато, але ті, що читають корисне.

Арістіпп.

Книги – води (соти) і ріки, що переповнюють кожного.

Древньоруська мудрість.

... якщо прочитаєш що-небудь, то із прочитаного запам’ятай собі головну думку. Так поступаю і я: з того, що я прочитав, я обов’язково що-небудь відзначу ...

Сенека.

Друкувати книжки – це значить друкувати гроші.

Народна мудрість.

Книги – води ріки, що наповнюють кожного.

Давньоруська мудрість.

Як читання впливає на розвиток особистості

«Книги – ключ до знань». Культура читання та ї вплив на розвиток здібностей та навичок учнівської молоді

Книга – невичерпне джерело знань. Однак відкриває вона свої скарбниці тільки тим, хто вміє читати. Навіть читаючи багато, дитина не прочитує кращі книги, читання її є випадковим, непостійним. Щоб дитина-читач змогла в повному обсязі реалізувати моральні, пізнавальні та естетичні цінності літератури, її треба навчити читати.

Культура читання – це любов до книги та читання, уміння читати вдумливо, глибоко проникаючи в задум письменника, правильно оцінюючи книгу. Це здатність естетично, повною мірою, сприймати художній твір, бачити в ньому джерело естетичної насолоди. Це і вміння активно працювати з науково-пізнавальною літературою. Культура читання включає в себе уміння знаходити за допомогою бібліографічних покажчиків потрібну літературу і інформацію, яка цікавить читача. Вміння користуватися книгою та бібліотекою. Культура читання потребує в усіх випадках життя звертатися до книги за порадою.

Культура читання – бережне ставлення до книги і до себе під час читання, тобто знати і дотримуватися правил гігієни читання.

Без вдумливого читання, без уміння знайти потрібну книгу і користуватися нею юний читач не може стати культурною людиною. Важливо довести дитині, що книга – результат праці багатьох людей: письменників, художників, працівників видавництва і друкарні, в значить її треба зберігати в гарному стані тривалий час.

Виховання любові до книги – це результат роботи і вчителя, і бібліотекаря, і сім’ї.

Читання книг відіграє важливу роль у житті кожної людини. Воно не тільки розважає та інформує, але й суттєво впливає на розвиток особистості. Саме через книги ми можемо навчитися новому, по-іншому поглянути на звичні речі та розширити свої горизонти.

Книги як інструмент особистісного зростання

Література здатна стимулювати мозок, розвивати критичне мислення та емпатію. Через історії героїв, їхні переживання та вибори, читачі вчаться розуміти інших людей, їхні мотиви та емоції. Це сприяє формуванню глибших соціальних зв’язків та покращенню міжособистісних навичок, які є незамінними у будь-якій сфері діяльності, включаючи професійне життя.

Читання як засіб розширення світогляду

Книги відкривають перед нами двері у різні світи та культури, дозволяють поглянути на світ очима інших людей. Це розширює світогляд та сприяє формуванню глибшого розуміння світу. Читання допомагає відкрити нові інтереси та хобі, що може надихнути на зміну сфери діяльності або пошук нових можливостей для здобуття знань і навичок.

Література як джерело натхнення та мотивації

Історії успіху, боротьби та досягнень, описані в книгах, можуть надихати на власні звершення та допомагають знайти внутрішні ресурси для подолання труднощів. Багато хто знайшов своє покликання або життєву місію завдяки книгам, які прочитали в дитинстві чи юності.

Книжкова мудрість у повсякденному житті

Знання та ідеї, отримані з книг, можуть стати в пригоді у повсякденному житті, допомагаючи приймати обдумані рішення, будувати кар’єру та розвивати особистісні якості. Література надає інструменти для самоаналізу та самовдосконалення, дозволяючи людині ставати кращою версією себе.

Вплив читання на професійний розвиток

У професійному плані, читання фахової літератури є ключовим фактором для підвищення кваліфікації та розширення професійних горизонтів. Також, книги можуть слугувати основою для розвитку лідерських якостей та підвищення ефективності робочих процесів.

Книги та їх роль у формуванні особистості

У підсумку, книги є потужним інструментом у формуванні особистості. Вони збагачують внутрішній світ, допомагають розвивати інтелект, емоційний інтелект, моральні цінності та навички спілкування. Читання – це не просто хобі, це життєва практика, яка веде до самопізнання та самореалізації.

Значення літературного саморозвитку

Завершуючи, варто зазначити, що регулярне читання книг є одним із найефективніших способів саморозвитку та самовдосконалення. Воно не лише розширює кругозір, але й формує здатність до критичного мислення, аналізу та емпатії. Не дивно, що багато успішних людей є завзятими читачами. Robota.ua неодмінно підкреслює важливість самоосвіти та навчання для професійного зростання.

Чому потрібно читати книгу щодня

Чи знаєте ви, яку користь людина отримує від читання книг? Всім відомо, що книга − це одно із чудес, що придумало людство. Були часи, коли багатство заможної людини вимірювалося кількістю книг, які вартували цілих маєтків і які передавалися нащадкам як найдорожчий скарб. Зараз можна знайти книги на будь-які смаки. На жаль трапляються й такі, що можуть спотворити душу. Оминайте їх. Читайте книги ті, що дарують радість, переповнюють щастям, надихають на хороші вчинки, збагачують знаннями. Такі книги можуть дати вам багато корисного: навчать правильно жити, любити життя і самих себе, поважати ближніх, ставати добрішими і мудрішими. Пропонуємо вам декілька незаперечних переваг, які людина отримує від читання книг.

Розумова стимуляція

Дослідження показують, що постійна стимуляція мозку, чим є читання, знижує ризик розвитку хвороби Альцгеймера і деменції. Так само, як і будь-якому м’язу людського тіла, мозку необхідне тренування, щоб залишатися сильним і здоровим.

Зниження стресу

Неважливо, який стрес ви відчуваєте на роботі, в стосунках або десь ще, щойно ви берете книгу і занурюєтеся в історію, він миттєво зникає, напруга відпускає і тіло розслабляється.

Знання

Щоб ви не читали, голова наповнюється новими знаннями, і ви ніколи не знаєте, в який момент вони вам знадобляться. Але чим знань більше, тим більше ви готові протистояти будь-яким перешкодам.

Розширення словникового запасу

Чим більше ви читаєте, тим більш змістовно і вишукано говорите. А це в свою чергу сприяє і більшій впевненості в собі, і кар’єрним можливостям. До того ж, ви черпаєте слова не тільки з рідної, а й іноземних мов, що ставить вас ще на щабель вище.

Поліпшення пам’яті

Читаючи книгу, ви запам’ятовуєте неймовірну кількість персонажів, їхні історії, почуття, масу підсюжетів і деталей. Ця нова інформація нашаровується на вже наявну і формує нові зв’язки, завдяки чому запам’ятовується ще краще.

Розвиток аналітичних здібностей

Чи доводилося вам читати детектив і розгадувати головну таємницю ще до закінчення книги? Якщо так, значить ви застосували критичне і аналітичне мислення, прийнявши і відсортувавши всі наявні факти і припущення. Аналітичні здібності застосовуються і коли ми оцінюємо книжку в цілому: склад, сюжет, персонажів, і далі можемо її обговорювати з іншими, обґрунтовуючи свою думку.

Посилення концентрації

У сучасному божевільному світі інтернету з великою кількістю інформації і багатозадачності увага частіше розсіюється, ніж фокусується. Це в свою чергу підвищує рівень стресу і знижує продуктивність. Коли ж ми читаємо книгу, вся увага зосереджена на історії, все зовнішнє випаровується. Спробуйте читати 15-20 хвилин перед роботою і будете здивовані рівнем концентрації, прийшовши в офіс.

Поліпшення письмових навичок

Це відбувається паралельно з розширенням словникового запасу. Добре написаний чужий текст впливає і на ваш власний, що врешті-решт формує стиль, смак і стає звичкою. Так само як музиканти піддаються впливу один одного або художники використовують техніки відомих майстрів, так само і письменники вчать писати кожного з нас.

Заспокоєння

Уже той момент, коли ви берете до рук книгу, приносить релаксацію, а те, про що ви читаєте, здатне дати відчуття внутрішнього спокою й умиротворення. Деякі тексти знижують кров’яний тиск, не кажучи вже про те, що книги із саморозвитку можуть вирішувати конкретні проблеми.

Розвага

Книги вдома, книги в Мережі, книги в бібліотеці. Різноманітність сюжетів, жанрів, форматів. З книгами джерело розваг не закінчується ніколи. І воно завжди доступне.

Любіть книгу, читайте її, і вона неодмінно стане не лише вашим другом, а й порадником, учителем і допоможе подолати багато життєвих перешкод.

Як користуватися бібліотекою: пошук інформації та робота з джерелами

Правила користування бібліотекою розроблені відповідно до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» від 27.01.1995 р. №32/95 ВР зі змінами та доповненнями та на основі Типових правил користування бібліотеками в Україні, затверджених наказом Міністерства культури і мистецтв України від 05.05.1999 р. №275 зі змінами і доповненнями, затвердженими наказом Міністерства культури від 19.04.2017 р. №340.

Громадяни України незалежно від статі, національності, освіти, соціального походження, політичних та релігійних переконань, місця проживання, а також підприємства, установи, організації мають право на бібліотечне обслуговування.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами на бібліотечне обслуговування, що й громадяни України.

Користувачі бібліотеки мають право:

безоплатно користуватися інформацією про склад бібліотечних фондів через довідково-пошуковий апарат;
безоплатно отримувати консультаційну допомогу в пошуку та виборі джерел інформації;
безоплатно отримувати в тимчасове користування документи із фондів бібліотеки;
користуватися іншими видами послуг, у тому числі на платній основі;
бути членом бібліотечних клубів, об’єднань за інтересами;
одержувати для опрацювання поза бібліотекою у відділі обслуговування не більше 5 документів терміном на 30 днів. Термін користування новими надходженнями, документами підвищеного читацького попиту, періодикою – два тижні;
виносити за межі бібліотеки документи з фонду абонементу, якщо вони записані у читацькому формулярі. Термін користування документами на прохання користувача може бути продовжений, якщо на них відсутній попит інших користувачів.

Рідкісні та цінні документи, довідкові видання, а також періодичні видання, видаються для користування тільки в читальному залі, їх кількість не обмежується.

У разі відсутності в бібліотечному фонді потрібних документів користувач має право отримати їх з інших бібліотек через внутрішньосистемний книгообмін.

Особи, які тимчасово проживають у зоні обслуговування бібліотеки мають право користуватися тільки читальним залом.

Обов'язки користувачів

Для запису до бібліотеки громадянин обов’язково пред’являє паспорт або документ, що його замінює, ознайомлюється з правилами користування бібліотекою, підписує зобов’язання їх виконувати і дає відомості для заповнення реєстраційної картки та читацького формуляра. Обробка персональних даних користувачів здійснюється згідно чинного законодавства. У разі зміни місця проживання, зазначеного в паспорті, користувач повинен у місячний термін повідомити про це бібліотеку. Діти й підлітки до 16 років записуються в бібліотеку на підставі документа, який пред’являють їхні батьки, установи або особи, під наглядом яких перебувають діти.

Користуючись документами з бібліотечного фонду користувач повинен дбайливо ставитися до них, при одержанні документів має перевірити їхню кількість та наявність пошкоджень і в разі виявлення дефектів повідомити про це бібліотекаря, який зобов’язаний зробити на документах відповідну позначку. В іншому разі відповідальність за виявлені в документах дефекти несе користувач.

Кожний документ, виданий на абонементі/читальному залі, фіксується в читацькому формулярі, підтверджується підписом користувача, крім дошкільників та учнів 1-2 класів.

Користувач, який втратив або пошкодив документ з фонду бібліотеки, повинен замінити його аналогічним чи документом, визнаним рівноцінним, або відшкодувати його ринкову вартість. Розмір відшкодування визначається бібліотекою.

За втрату або псування документа з фонду бібліотеки неповнолітнім користувачем відповідальність несуть його батьки, навчальний заклад, під наглядом яких він перебуває.

Користувач, який порушує правила користування бібліотекою, позбавляється права відвідувати її на термін, що визначається бібліотекою. Матеріали про злісне порушення правил користування бібліотекою можуть бути передані до суду згідно з чинним законодавством України.

Користувачі в бібліотеці мають дотримуватися тиші, поводити себе культурно, витримано, тактовно. Особи в нетверезому стані, неохайному вигляді до бібліотеки не допускаються. Палити в бібліотеці заборонено.

Документи, одержані з фондів бібліотеки, користувач повинен повернути в установлені терміни.

Права і обов'язки бібліотеки з обслуговування користувачів

Бібліотека має право:

Вимагати від користувачів дотримання Правил користування бібліотекою.
Встановлювати умови і порядок користування бібліотечними послугами.
Визначати режим обслуговування користувачів.
Звертатися до судових органів за відшкодуванням завданих бібліотеці збитків.
Надавати дозвіл ЗМІ та фізичним особам на проведення фото-, теле- та відеозйомки.

Обов’язки бібліотеки:

Інформувати користувачів про всі види послуг, що їх надає бібліотека, в т.ч. платні, перелік яких затверджується Постановами Кабінету Міністрів України та Міністерством культури України.
Створювати умови для використання бібліотечного фонду, роботи в бібліотеці, надавати допомогу в підборі потрібних документів.
Дбати про культуру обслуговування користувачів.
Формувати у користувачів потребу в інформації, користуванні бібліотеками, сприяти підвищенню культури читання.
Задовольняти потреби в створенні при бібліотеці читацьких об’єднань, клубів за інтересами.
Систематично здійснювати контроль за своєчасним поверненням до бібліотеки виданих користувачам документів.
Враховувати читацькі запити при формуванні фонду, проведенні масових заходів.
Звітувати перед громадськістю про свою роботу.
Не використовувати відомості про користувачів та їх інтереси з будь-якою метою, крім наукової, статистичної, без їх згоди.

Правила доступу до електронних інформаційних ресурсів

Право доступу до електронних інформаційних ресурсів мають користувачі, які записані до бібліотеки.
Доступ до електронних інформаційних ресурсів здійснюється за допомогою комп’ютерів, встановлених для обслуговування користувачів у Інтернет-пункті бібліотеки.
Консультації з приводу пошуку інформації в електронних ресурсах надає бібліотекар відділу методично-бібліографічної роботи та інформаційних технологій/бібліограф.

Користувачам бібліотеки дозволяється:

використовувати лише те програмне забезпечення, яке встановлено на комп’ютерах у бібліотеці;
з дозволу бібліотекаря/бібліографа підключати до бібліотечних комп’ютерів лише сучасні носії – usb flash-накопичувачі;
користуватися власними портативними комп’ютерами у спеціально відведених місцях за умови невикористання звукових сигналів.

При роботі за комп’ютерами користувачам не дозволяється:

підключати електронні пристрої, які можуть пошкодити комп’ютери або погіршити їх роботу;
використовувати застарілі носії інформації: гнучкі магнітні диски (дискети), оптичні компакт-диски тощо;
встановлювати та використовувати стороннє програмне забезпечення, а також псувати чи модифікувати налаштоване комп’ютерне обладнання або програмне забезпечення;
переміщувати системні блоки комп’ютерів;
використовувати комп’ютер для потреб, не пов’язаних з пошуком інформації;

захаращувати робоче місце біля комп’ютера.

4. Обслуговування користувачів в Інтернет-пункті бібліотеки регламентується окремими правилами.

Пошук джерел наукової інформації

Наукове дослідження завжди передбачає пошук джерел інформації з метою їх опрацювання та використання в роботі. До того ж, ця інформація повинна відповідати певним вимогам: бути актуальною, достовірною та релевантною. Тому дуже важливим елементом процесу підготовки та виконання якісних наукових досліджень є питання правильного вибору пошукової системи, ресурсів та інструментів для ефективного результату.

Етапи наукового дослідження, відповідно до запропонованої І. Босманом та Б. Крамер класифікацією «Innovations in Scholarly Communication”, передбачають використання певного виду електронних інструментів.

Відкриття – інструменти для пошуку даних та наукової літератури, забезпечення доступу до повних текстів, читання й анотування текстів (Google Scholar, Scopus, Web of Science, arXiv, elibrary.ru, Національна бібл

Комунальний заклад вищої освіти
"Барський гуманітарно-педагогічний коледж
імені Михайла Грушевського"

«Бути, жити, творити, світити вільною душею!»
Михайло Грушевський

На допомогу кураторові

Meme is…

…Культурний тригер

…Політична технологія

…«Бій за історію»

Коротка історія

Що ж таке інтернет-мем?

Функції та значення мемів:

За якими принципами створюється мем

Ідеї завдань з використанням мемів

Комунальний заклад вищої освіти "Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського"

«Бути, жити, творити, світити вільною душею!» Михайло Грушевський

На допомогу кураторові

Meme is…

…Культурний тригер

…Політична технологія

…«Бій за історію»

Коротка історія

Що ж таке інтернет-мем?

Функції та значення мемів:

За якими принципами створюється мем

Ідеї завдань з використанням мемів

Комунальний заклад вищої освіти
"Барський гуманітарно-педагогічний коледж
імені Михайла Грушевського"

«Бути, жити, творити, світити вільною душею!»
Михайло Грушевський