Звернення Віри Григорівни до колег

   Дорогі мої колеги!

   2015 рік для мене особливий тим, що в ньому  досить багато ювілеїв:

• 65-та річниця з дня народження,

• 45-ти річниця педагогічної діяльності,

• 30 років з дня роботи в коледжі.

   Але як влучно сказала Ліна Костенко, що ювілеї це не свято це підсумки і висновки.
   У кожної людини є рідна домівка. А у мене їх є дві – це сімейна домівка і рідний коледж.
   Здрастуйте, мої пишні, сріблясті ялинки, як ви підросли за ці роки! Здрастуй коледж! Так я промовляю подумки, кожного ранку, переступаючи поріг навчального закладу. Позаду залишаються домашні клопоти, проблеми, негаразди, попереду відкривається інший світ – мій світ, дорогий коледжу. Хіба ти моя робота? Ні, ти моє друге життя, без якого « Я» уже не «Я».
   Тут всі і все для мене близьке, дороге, рідне. Вестибюль зустрічає веселими бадьорими молодими голосами. Як завжди на вахті привітні та серйозні Світлана Михайлівна і Ніна Петрівна. Через відкриті двері методичного кабінету видно поважну, завжди заклопотану Надію Оксентіївну. Коридором поспішає невгамовна на свої літа Валентина Володимирівна. І зранку чути  з другого поверху повний оптимізму голос стражу практики – Світлани Віталівни.
   У приймальній, як завжди, на диво спокійно, ділова на своєму місці Галина Олександрівна.
   Тут всі свої близькі, рідні. Тут я майже до всіх можу звернутися, поговорити. Це мої колеги, друзі, з якими я іду по життю багато – багато літ. Всі вони – частина мого і твого буття, дорогий коледжу.
   Я люблю тебе, мій шановний коледжу, я полюбила тебе як вперше переступила твій поріг – твої величні і світлі коридори, урочистий актовий зал, широкі, просторі, прекрасні аудиторії. Мені знайоме тут все, Я помічаю нові стенди, картини, виставки, що поремонтовано , хто новий з’явився у коледжі, кого занесено на Дошку пошани, хто в цьому році  став Лауреатом премії ім. М. Комісарчука. Лунає другий дзвінок! Шум, гам, суєта затихають. Я заходжу в аудиторію – і ось вони переді мною – серйозні і пустотливі, ледачкуваті, наполегливі, дисципліновані і не дуже. Одне слово – різні. Їх напівдитячі – напів дорослі очі дивляться на мене теж по-різному: одні насторожено, інші з цікавістю, треті іронічно, а також дехто з байдужістю.
    Я, звичайно, їх зацікавлю, розкрию секрети роботи з дошкільнятами. Тут мені допоможуть досвід, посада  та стать. І навіть те, що ми по  різні боки стола студент має бути здивованим, зачарованим відкритими можливостями. При цьому непомітно в цікавій формі дати професійні знання, формуючи толерантну, компетентну, вдумливу особистість.
    Ще я ціную інше, заради чого варто жити – це коли ти перестаєш відчувати у них студентів, коли вони стають твоїми однодумцями, коли розділяють з тобою переконання, пропонують свої судження, міркування, діляться поглядами і бачать в тобі не наставника, а друга. Це вже не звичайний урок – це розкіш спілкування.
    Мені важко буде з тобою прощатися, дорогий мій і рідний дім. Але всьому є початок і настає кінець. Повільно, як листки календаря, з болем, сумом, печаллю я обриваю нитки, що пов’язують мене з тобою.
    Твої коридори наповнюються все більше голосами молодих, розумних, ерудованих, сучасних, цілеспрямованих колег. Багато з них вийшли із твоїх стін, шановний коледжу. Допоможи їм всім знайти себе. Стань для них тим, чим став для мене. Будь їм життям, домівкою, пристанню добра, взаємодопомогою, взаєморозумінням, зразком людських чеснот і професійного зростання.
   Дорогий коледжу, хай твої стіни будуть довго – довго храмом торжества, розуму, духовності,мудрості і доброти!
   Сердечно дякую за те, що я мала можливість працювати і бути разом з вами.
   Зичу всім здоров’я на благії та многії літа. Й любити життя у всіх його проявах щоденно, щохвилинно.  

Віра Григорівна Кондратюк,
викладач-методист, відмінник освіти України