Тема спротиву радянській інквізиції ХХ століття надзвичайно болісна, і вона не може мене не хвилювати, хоча б з огляду на те, щоб ті трагічні події ніколи не повторилися в житті моїх дітей та онуків. Історія України повчальна. Однак не все ще в ній досліджено. Особливо гірко, що не всі зрозуміли її уроки від часів Київської Русі і до новітньої історії нашої держави.
…Мої батьки, діди і прадіди походять із Волині – краю, сповненого безкомпромісною боротьбою проти насильства, безправ’я, у тому числі й проти більшовицького свавілля в роки «звільнення» Західної України радянською владою в перші дні Другої світової війни. Свободолюбиві, із почуттям власної гідності – характерні риси тих, кого знищувала радянська влада. До цих людей відносять націоналістів різного толку: бандерівців, бульбашів, мельниківців – послідовників Бандери Степана Андрійовича, Бульби-Боровця Тараса Дмитровича, Мельника Андрія Атанасовича; освічених людей, релігійних діячів і просто віруючих у Бога людей. Радянській владі були потрібні однакові «гвинтики», яких можна закручувати й відкручувати одним ключем. Різноманітність поглядів, переконань та вірувань не влаштовувала більшовицьку Москву.
Разом з убіленими сивиною поважного віку людьми жорна комуністичного тоталітаризму захопили й молодь. 18-річного юнака, мого батька Савчука Нестера Федоровича, глибоко віруючого, з незламним переконанням у своїй правоті, не змогли зламати ні тортури, ні холод уральських «гулагів». Невелика кількість в’язнів сумління залишилися тоді живими.
Після звільнення з таборів майже все село з Волині, де мешкали мої батьки, переселили до різних місць на відбудову Кривбасу. Спочатку батько працював молотобійцем, добував граніт для будівництва тваринницьких ферм. Пізніше його, як фізично здорового та з семирічною освітою, направили на курси водіїв. До самого виходу на пенсію він не змінив професію та місце роботи. Правоохоронні органи, місцеві активісти майже до розпаду СРСР не залишали батька та нашу сім’ю в спокої. Дуже часто «кадебісти» викликали батька на допити й «співбесіди». Кожного разу, як стемніє, «воронок» приїздив до нашої хати і забирав його до Кривого Рогу. Прощаючись із дружиною та нами, трьома його синами, батько брав свій «тривожний чемодан» із найнеобхіднішими речами, який завжди був напоготові, бо не знав, чи повернеться цього разу до своєї сім’ї. Як правило, допити тривали цілу ніч, аж до самого світанку. Були випадки, коли батька затримували й на кілька днів. Після таких допитів він іще до сходу сонця мав іти 30 кілометрів із Кривого Рогу до нашого села, щоб не запізнитися на роботу...
Цей спогад – лише окрема сторінка з історії моєї родини. Мабуть, немає жодної української сім’ї, яку б обминула така чи навіть трагічніша доля. І дуже сумно, що є ще люди, які хочуть повернути минуле. Співчуваю їхній амнезії, кричущому незнанню власної історії, небажанню знати правду про себе, про свій народ, про державу, у якій живуть. Так що ж робити? Терпляче розповідати правду! Правду про «единую народность с общими обычаями и менталитетом», про те, ким насправді був і є наш східний сусід.
А правда така. Із давніх-давен Москва, а тепер і Путін, не може змиритися з тим, що Київ, Київська Русь є колискою України, а вже потім з’явилася Московія, а не Росія. Росією Московія стала набагато пізніше – за Петра Першого. І з тих часів Київ і Київська Русь були кісткою в горлі тих, хто посідав престоли в Москві. Київ та Київську Русь неодноразово хотіли стерти з лиця землі й переписати нашу історію. І не орда хана Батия, як стверджують «московські історики», у давньоруські часи завдала нищівної руйнації та пограбування найбільшій християнській святині – Софії.
У літописі руському та наукових працях М. Костомарова, М. Грушевського, М. Аркаса, М. Брайчевського зазначено, що першими в історії Русі Київ і Софію погромило військо Андрія Боголюбського. Це сталося 1169 року, за 71 рік до Батия. Претендуючи на зверхність у Руській державі, суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукова, сплюндрував престольний Київ. «Грабували вони увесь город, – пише літописець, – і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали (…) і всі святині забрали…».
Цей похід став явищем доти небаченим на Русі. Андрій Боголюбський відзначився ще й тим, що зруйнував частину Вишгорода й поцупив ікону Вишгородської Богородиці, яка стала відтоді називатися «Володимирська». Згідно з тисячолітньою традицією, автором знаменитого лику вважають сучасника Богородиці євангеліста Луку. Наразі викрадена українська святиня й досі в Москві. Київ завжди був об’єктом політичних чвар, за нього велася запекла боротьба. Але, виборюючи Київ, інші загарбники не плюндрували його, як це робили московіти. «Боголюбський зруйнував Київ з усім тим, що споконвіку було святим для всієї Русі», – писав Микола Костомаров. І як знущання над українськими православними у Володимирському соборі в Києві є фреска із зображенням цього російського «святого», який спалив і сплюндрував місто.
Чергове пограбування Софії та Києва у 1482 році було вчинене військом хана Манглі-Гірея на прохання московського князя Івана. Цей похід не призвів до територіальних загарбань, тому що основна мета його зводилася до пограбування й захоплення ясиру, невільників, призначених для продажу на спеціальних невільничих ринках Османської імперії. Михайло Грушевський пише, що хан руйнував і грабував Київ на прохання московського князя: «Манглі-Гірей, заохочений дарунками та надокучаннями московського князя Івана, аби йшов на Поділля та Київ, вчинив похід на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю і з тріумфом послав Іванові золоту чашу і дискос з святої Софії київської».
Таким чином, фарисейські твердження так званого «старшого брата» про «общую колыбель» чи «единую народность с общими обычаями, верой и менталитетом» є не що інше як словоблуддя. А окупація Російською Федерацією Криму і розбій та нищення промислової і цивільної інфраструктури на Донбасі є продовженням «братніх» стосунків і природним станом убогих бандитів, які обіймали та обіймають вищі посади на Московії.
Петро САВЧУК,
директор Комунального закладу вищої освіти
«Барський гуманітарно-педагогічний коледж
імені Михайла Грушевського», к.п.н.
