Беру її до рук і вдягаю з душевним трепетом. Моя і доччина вишиванки – страдниці…
Ішла якось повз купу сміття, призначеного для спалення, аж із нього приречено глянули сині очі квітів із чорними віями подільської низинки. Обережно запитала жінку, що готувалася чиркнути сірником: «А можна я візьму собі?.. Узір цікавий… » – «Та бери, все одно воно нікому не потрібне…», – почула у відповідь.
Ледь стримуючи сльози, притисла обидві сорочки до себе – подерті, у поросі, як серце в ту мить. Тут і моя вина, що не змогла донести сусідам, якими коштовностями, духовною силою нехтуємо!
Прались, дошивались, прасувались вишиваночки, аби стати красунями. І самі вони обрали собі господиньок: синьоцвітна, з пишними букетами, «на збиранках» – ота на Марійку. Вона ж першою дізналася, що її вишиванка унікальна, бо шиють такі лише в селі Адамівці Хмельницької області. Таку вишиванку носила уродженка цього села – майстриня-гончарка Олександра Пиріжок. Видно, її вишиванка «чарує» любов до творення краси і моїй Марійці.
Мені до душі наша барська сорочка з тканого «ялинкою» домашнього полотна, вишита чорними нитками низзю і дрібненьким (через одну ниточку!) хрестиком. Треба добре розглядати узір, щоб побачити в ньому «сонце»-«гребінці» та ромби з малиновою крапочкою посередині – символ плодючого поля. Такі сорочки вдягали у святкові дні молодиці, аби родина мала довге і щасливе життя. Коли я вдягаю її, відчуваю тепло рук і лагідний погляд очей. Невже та, котра її вишивала, посилає мені вдячність із засвітів?..
Мрію повернути українським дівчатам і жінкам знання прадавніх візерунків (коду нації) і вміння вишивати нашими! швами-стібками сорочку-долю! Не потрібна нам машинна вишивка, виконана в чужинській країні, – красива, але холодна, як мачуха. А наша сяюча, зігріта сердечною молитвою, добрими думками і побажаннями, гаптована знаками-дороговказами, щоб вела щасливим шляхом буття родину і всю Україну!
А я іду по світу у вишиванці…
Тетяна СІЧКО, старший викладач
кафедри педагогіки, психології та фахових методик
