Кожен день життя вожатого – це естафета: шалена, стрімка, непередбачувана. Дивно, але, виявляється, доба триває не звичних 24 години, а на багато, на багато менше… Кожен з нас постійно відчував катастрофічну нестачу часу. Бідолашний вожатий зранку до світанку думає, думає, творить, творить, творить…
Вожатому потрібно за шкідливість праці молоко видавати – у нього ж за плечима тридцять пар дитячих очей, рук, ніг, які постійно щось вишукують, кудись зникають і чогось хочуть…
Вожатий вміє спати, стоячи, з відкритими очима. Він вміє їсти находу, ковтаючи і не пережовуючи якусь зовсім невідому йому їжу. Він здатен зробити все, що завгодно із заплющеними очима. Йому завжди є що згадати, хоч і не завжди – що розказати…
Він вміє мріяти і втілювати свої, а головне, – дитячі мрії… Він горить сам і запалює інших…
І хоч, подекуди, у табірній круговерті він, здається, втрачає здоровий глузд, прощаючись зі своїми, вже такими рідними, бешкетниками, він потайки пустить пекучу сльозу…
У нього перед очима мерехтітимуть щирі посмішки вихованців, його душу грітиме їх дитяча безпосередність…
Він пробачить їм недоспані ночі, образи і розчарування, бійки та лайки…
Саджаючи їх у автобуси, він подумки подякує за те, що вони були у його житті…
А на згадку про них залишаться фото.
