22 квітня 2017 року на 78 році життя невблаганна хвороба здолала чудову людину, прекрасного чоловіка та батька, у минулому працівника коледжу Леоніда Петровича Бондарчука.
Бондарчук Леонід Петрович народився у звичайній робітничій родині 12 січня 1939 року в селі Байківка на Вінниччині.
Після закінчення педагогічного училища у місті Вінниці був призваний в армію. Зрозумівши, що його подальше покликання – захищати батьківщину, закінчив військове училище у місті Одеса. Згодом Леонід Петрович одружився та ростив двох доньок. Так, невеличка військова сім’я об’їхала, змінюючи гарнізон за гарнізоном від Львову до кордону з Китаєм на Далекому сході, від Північнокозахстанських Семипалатинських ядерних полігонів до кордону з Афганістаном. Закінчив службу в Памірських горах Таджикистану та з надією повернувся на рідну й любу серцю Вінниччину.
Людиною він був неординарною. Все життя обожнював музику й не уявляв себе без акордеону. Його постійним супутником по житті став німецький концертний акордеон Корх, що мав надзвичайно багате звучання регістрів й по-королівські красиве й багате пурпурно-золоте оздоблення. Не маючи музичної освіти він вкладав душу й серце, граючи на слух.
Дуже мріяв літати та здійснив свою мрію, власноручно зібравши двомісний мотодельтаплан, на якому піднімався в небо над Баром.
Леонід Бондарчук радів, що апарат вийшов вдалим. Вагою лише у півтора центнера, а здатний був підняти в повітря двісті п’ятдесят кілограмів. Розвивав швидкість до 80 кілометрів на годину і використовував за годину польоту лише сім літрів пального.
Перший випробувальний політ Леонід Петрович здійснив разом Сергієм Шпортієм з Копайгорода, за плечима якого вертолітне училище і півтори тисячі годин польотів.
Так, коли ще не було дронів, мешканці Бару вже могли розглядати в книжках та на знесених пізніше біля будинку культури стелах фотографії рідного міста, зроблені Леонідом Петровичем з висоти пташиного польоту.
Нажаль, після Скнилівської трагедії під Львовом приватну малу авіацію заборонили. Потім дозволили, але за умов оплати кожного кроку за європейськими цінами на все, що з нею пов’язано, які навіть для заможних європейців визнано розкішшю. То ж з важким серцем він розібрав свого улюбленого птаха й засумував як з підрізаними крилами.
Але люди, знаючи про його технічну кмітливість, постійно звертались до нього з різними справами, за порадами, за допомогою. Так він знову ожив, почав знову посміхатись, радіти життю.
За що б не брався Леонід Петрович, все він робив творчо, вміло та досконало, бо був здатен до складної кропіткої праці. Працюючи майже два десятиріччя в педагогічному коледжі та пізніше на творчій роботі у автодорожньому технікумі, не шкодував а ні сил, а ні власного часу. Вже на пенсії він із задоволенням інколи заходив у педагогічний коледж поспілкуватись з викладачами, з техперсоналом, бо цього спілкування, йому, як людині від природи активній, не вистачало.
Гуртківці його поважали, захоплювалися ним, переймали мистецький творчий та технічний досвід. Закінчивши коледж, окремі з них продовжували бути частими гостями вдома у Леоніда Петровича, незважаючи на великі відстані. Вони не забували вітати свого наставника з днем народження та з іншими святами.
Дуже радів Леонід Петрович теплому сердечному відношенню до нього з боку директора коледжу Савчука Петра Нестеровича, який завжди знаходив для творчої людини на пенсії влучні й добрі слова, таким чином підштовхуючи до подальшого творчого натхнення та до радісного сприймання життя.
Через людей, які його поважали та любили, ним періодично зацікавлювались засоби масової інформації. Він був об’єктом уваги каналів «1+1», «ТРК Україна», «СТБ».
За місяць до його смерті, поступила пропозиція взяти участь у проекті «СТБ», за задумом якого герой передачі ставить перед собою нові цікаві завдання й за певний час їх реалізує. Але хвороба змусила його відмовитись від нової творчої співпраці.
Одними з головних рис характеру Леоніда Петровича були добросердечність, позитивність і порядність. Він любив все живе. З-під його руки після поливу починали рясно буяти всі вазони. У нього була німецька вівчарка, то він був для неї людиною № 1 у всьому світі. Для підгодовування у зимовий період пташок, він давно змайстрував красиву годівничку й до самої весни кожного року радів великим зграйкам горобців та синичок на балконі. Може того й забрав його Бог в світлу суботу пасхального тижня 22 квітня.
Колектив коледжу поділяє біль втрати та висловлює щирі співчуття і підтримку викладачам коледжу – Світлані Леонідівні та Валентині Вікторівні з приводу важкої втрати, смерті батька та чоловіка.
Важко знайти слова втіхи, коли зупиняється серце рідної людини, проте світлі спогади про Леоніда Петровича, який чесно і гідно прожив своє життя, залишивши по собі плоди своїх добрих справ, завжди будуть сильнішими за смерть.
Світла йому пам’ять.
