Наймогутніші, найміцніші, найкращі – усе це про наших військових, чия сила і стійкість продовжує вражати світ. У війні проти російських загарбників українські військові дають окупантам мужній і рішучий відпір.
Захищає рідну землю ціною свого життя і випускник нашого коледжу спеціальності «Журналістика». Після закінчення навчання в КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського» Сергій Гоцуляк працював протягом одного року кухарем у Києві. У 2020 році вирішив пов’язати своє життя із військовою справою, тому слідом за рідним братом підписав контракт і вступив до лав ЗСУ.
Під час повномасштабного вторгнення обіймав посаду навідника, але через поранення наразі виконує обов’язки такелажника. У 2022 році був нагороджений медаллю «ЗАХИСНИКУ ВІТЧИЗНИ» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня згідно з указом Президента України Володимира Зеленського.
У своєму досить-таки щільному графіку військовий знайшов час, щоб поспілкуватися зі студентками-журналістками нашого коледжу і дати відповіді на запитання, які їх хвилюють:
‒ Як це – бути захисником своєї країни?
‒ Це наша робота. Ми всі разом перебуваємо там і кожний просто робить свою справу. Найбільші переживання були за сім’ю в перші дні війни. Чим далі йшло, тим менше залишалося почуттів. Згодом вони притуплюються, втрачаються, організм перелаштовується на новий ритм, і єдиною ціллю залишається зберегти життя собі та побратимам.
‒ Що мотивує вас боротися далі?
‒ Головна мотивація після побачених звірств, які відкрилися під час звільнення Київщини та ракетних атак по країні, – помста. За все те, що вони вчинили і зруйнували.
‒ До чого найважче було звикнути?
‒ Спочатку було важко адаптуватися до всіх цих голосних звуків: прильотів, вибухів, свисту мін,– але з часом ми навіть навчилися розрізняти, що і де летить. Холод, до якого неможливо звикнути, – це було найважче.
‒ Що вас вразило найбільше на війні? Можливо, є цікаві історії про співпрацю з цивільними?
‒ Було багато історій. Моє поранення найбільше вразило… Була історія, коли ми стояли під Рубіжним (коли там ще не велись активні бойові дії). Цивільне населення приносило нам багато всього, починаючи від їжі та закінчуючи спальниками. Також була історія з поліцейським, після приїзду якого через 15-20 хвилин по наших позиціях почався прицільний вогонь. Також коли ми стояли на блокпості, проїжджали священники, які їздили по позиціях і благословляли хлопців. Коли ми перевірили їхні телефони та переписку, то виявили фото з наших позицій із позначеними місцями на карті. Далі з такими людьми мало справу СБУ.
‒ Як після всіх подій вдається тримати себе в рівновазі?
‒ Досить важко. Намагаєшся зосередити свою увагу на чомусь іншому, знайти нові заняття, хобі. Стараєшся максимально зосередитися на чомусь іншому, виділити весь всій вільний час на щось нове. Особисто в мене це зараз IT- навчання.
‒ Розкажіть про свій найприємніший спогад.
‒ Він водночас і важкий, і приємний. Є багато спогадів, але з усіх цей найкращий. Коли ми перебували в Харківській області, зробили виїзд лише одним танком і ліквідували велику частину ворожої техніки та піхоти.
‒ Ваша найбільша мрія? Чим плануєте займатися після Перемоги?
‒ Остаточно зі своєю мрією ще не визначився. Після Перемоги планую продовжити життя та розвивати себе в сфері IT.
Матеріал підготували
Діана ВОЛОШЕНЮК та Анна ХАРАБАРА –
студентки 31-Ж групи
Comments