На допомогу куратору

18.10.2021

Година куратора групи  до Всесвітнього дня здорового

харчування на тему: «Ми є те, що ми їмо»

sportivnoe-pitanie-post.jpg

Матеріал підготувала Ганна Задорожна, куратор 11-Д групи

З матеріалами години куратора ви можете ознайомитись тут

11.10.2021

14 жовтня – знаменна дата в державному календарі України

Матеріал підготувала

Ніна Ляхнович, куратор 41-Ж групи

na-sajt-2.png
Stamps_of_Ukraine,_2015-46.jpg

14 жовтня українці святкують одразу три свята: Свято Покрови Божої Матері, День українського козацтва, День захисника України.

Усі ці свята дуже взаємопов’язані і виникали послідовно.

14 жовтня православні християни святкують день Покрови Пресвятої Богородиці. У народі кажуть: «Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».

Це свято є одним із найбільш шанованих в Україні. Не виникає навіть суперечок між православними українцями та різновірами, котрі, попри те, що вкладають у це свято зовсім інший зміст, ставляться до нього дуже шанобливо.

Сама назва свята пов’язана з назвою частини одягу Пресвятої Богородиці – головного покривала, або мафорія, який став називатися на Русі «омофором».

У 860 році візантійська імперія вела війну з племенами русів, які в той час мешкали на землях сучасної України. Розуміючи неминуче вторгнення і жорстоку розправу над християнами, візантійці від усього серця молилися до Богородиці з проханням про захист від страшної навали. Поява Богородиці, описана святим Андрієм, виглядала як метання Богородиці над людьми в яскравому сяйві з ангелами і святими покровителями. Вона молилася з іншими віруючими і плакала, просячи про захист для громадян. Після молитви Богородиця зняла з себе мафорій і покрила ним усе місто, яке відтоді увірувало в силу молитви. Після повернення до Києва Аскольд і Дір відправили листа до візантійського імператора з проханням відправити до них того, хто навчить їх тієї дивної віри. Відповіддю стала подорож до наших земель святих братів Кирила та Мефодія, які не лише навчили, але й охрестили 200 руських родин. Із цього хрещення й почалась історія нашої київської церкви. Із божого чуда, що привело до поразки русів, князі Аскольд та Дір зробили правильний висновок: їхня поразка перетворилася на справжню перемогу Христа над невір’ям нашого народу. Так Світле Євангеліє та Богопізнання прийшло на Русь. Тому свято Покрови для України є дійсно доленосним.

В один день зі святом Покрови ми відзначаємо День українського козацтва. Із давніх-давен Божа Матір вважалася покровителькою українських козаків. На Січі запорозькі козаки збудували церкву на честь Покрова Богородиці з її іконою. І, до речі, саме в цей день козаки збирали Велику раду, на котрій обирали гетьмана й визначалися з подальшими військовими планами.

Відомий український етнограф Олекса Воропай писав, що після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі, козаки, ідучи за Дунай, несли з собою ікону Покрови Пресвятої Богородиці.

Цікаво, що козаки настільки глибоко й щиро шанували образ Покрови Божої Матері, вірили у її силу й урочисто святкували цей день, що в народі закріпилася й друга назва свята – Козацька Покрова.

Певно, не знайдеться в Україні людини, яка б не знала про козаків. Про них складено безліч творів, книжок і фільмів. Про козацький рід співається й у нашому державному гімні. Образ сміливого парубка, котрий захищає честь та волю нашого народу, міцно закарбувався в пам’яті поколінь. Тож козак в українській культурі – звитяжний воїн, озброєний захисник Вітчизни, що боронить віру, гідність та звичаї усього нашого народу.

14 жовтня історики вважають днем заснування Української повстанської армії, бійці якої боролися за свободу країни.

Українська повстанська армія – військово-політичне формування, що діяло в Україні впродовж 1942-1953 років, будучи збройним крилом Організації українських націоналістів. Здійснювала свою діяльність на територіях, які входили до складу рейхскомісаріату «Україна» (Генеральна округа Волинь-Поділля), Генерал-губернаторства (Галичина, Холмщина) та Румунії (Північна Буковина).

У травні 1947 р. Українська головна визвольна рада – політичний керівний орган Української повстанської армії – проголосила день 14 жовтня 1942 р., на який також припадає свято Покрови, офіційною датою створення УПА.

9 квітня 2015 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», яким визнала вояків УПА борцями за незалежність України у ХХ столітті.

Сьогодні нащадки запорожців знову захищають Україну від давнього підступного ворога. З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості указом Президента України Петра Порошенка встановлено 14 жовтня в календарі державних свят як День захисника України.

Сьогодні твориться історія, учасниками якої є ми самі. І від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини. Від нас залежить, чи Україна і надалі буде незалежною державою. Нинішні події в Україні не дають спокійно спати кожному свідомому українцю: на сході нашої держави йде неоголошена війна.

Сьогодні ми повинні бути єдиними, допомагати своїм воїнам словом підтримки, силою щирої молитви.

Напередодні знаменних дат вітаємо всіх військовослужбовців України, ветеранів АТО, героїв ООС! Нехай прагнення відстоювати свою волю та незалежність і надалі буде неодмінною рисою кожного з нас!

Зі святом, УКРАЇНЦІ!

04.10.2021

Професія юриста – це престижно!

Матеріал підготувала Потримай Н. С., куратор 21-Ю групи

  День юриста – це свято людей, які своїм словом і ділом покликані стверджувати недоторканість конституційних прав і свобод громадян та непорушність законів і чиє життя підпорядковане гаслу "Знати право, служити праву, захищати право".

   Професійне свято юристів в Україні було встановлене у 1997 році указом тодішнього президента Леоніда Кучми. Історики вважають, що саме 8 жовтня 1016 року київський князь Ярослав Мудрий видав перше зведення законів, відоме як «Руська правда».

День юриста України офіційно не є вихідним днем, але традиційно 8 жовтня представників цієї професії вітають керівники підприємств, установ, організацій та їх структурних підрозділів.

  Цьогоріч студенти спеціальності «Право» КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського» підготували онлайн-проєкт із нагоди свята, у якому з вітальним словом до викладачів, студентів, випускників спеціальності «Право», усіх юристів-практиків звернувся директор коледжу, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент Академії МСКП «Полісся» Савчук Петро Несторович.

  Із нагоди святкування Дня юриста відбулася зустріч із керуючим адвокатського об'єднання "Вектор права" Венерським Олександром Сергійовичем, прокурором Барського відділу Жмеринської окружної прокуратури Хорошуном Максимом Ярославовичем, суддею Барського районного суду Салдан Юлією Олександрівною, приватним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Мельником Олександром Миколайовичем, у ході якої студенти мали можливість поставити запитання і дізнатися про важливість професії юриста.

   Студенти провели опитування громадян міста, аби визначити, що вони знають про професію юриста; а потім поцікавилися думкою команди професіоналів – викладачів права КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені М. Грушевського»: Юзько Тетяни Миколаївни, Бурятинської Наталії Іванівни, Шандрука Сергія Миколайовича, Швець Лариси Володимирівни, Слугоцької Вікторії Михайлівни, Шмирко Галини Олександрівни, – які ґрунтовно висвітлили значення правничої професії в суспільстві.

26.09.2021

Європейський день мов

Знання однієї мови дозволяє ввійти в коридор життя,

знання двох мов відкриває вам усі двері в цьому коридорі.

Франк Сміт

Європейський день мов вважається традиційним святом у Європі з 2001 року.

 

Його виникнення пов’язане з тим, що нове тисячоліття ЮНЕСКО оголосило століттям поліглотів. Свято встановила Рада Європи 6 грудня 2001 року, наприкінці Європейського року мов, за підтримки Європейського Союзу з метою надихнути жителів Європи на вивчення мов, бо збереження та розвиток мов, включаючи малі, декларується в якості офіційної мовної політики Євросоюзу.

 

Щорічно 26 вересня в країнах Європи відзначають Європейський день мов як спосіб підтримки мовного різноманіття, двомовності кожного європейця та розвитку викладання мов у світі. Мовне розмаїття – це інструмент досягнення більшого міжкультурного розуміння та ключовий елемент багатства культурної спадщини нашого континенту. Саме тому 800 мільйонів європейців заохочують вивчати більше мов у будь-якому віці.

 

Цього дня в 45-ти країнах континенту відбуваються заходи, спрямовані на вивчення нерідних мов, передусім малих, рідкісних мов, мов нацменшин та мов, якими розмовляють мігранти.

 

У Європейському Союзі нараховується 24 офіційні мови, близько 60-ти регіональних та понад 175 мов, якими розмовляють мігранти. Усі рішення, що їх приймають офіційні органи Європейського Союзу, сьогодні перекладають на всі офіційні мови; і громадяни ЄС мають право звертатися до органів Євросоюзу та отримувати відповідь на свої запити будь-якою з офіційних мов.

Загальними цілями Європейського дня мов є:

  • залучення уваги громадськості до важливості вивчення мов і розширення діапазону досліджуваних мов із метою підвищення багатомовності та міжкультурного взаєморозуміння;

  • просування багатого мовного і культурного розмаїття Європи, яке слід зберігати й підтримувати;

  • заохочення вивчення мов протягом усього життя в школі та поза її межами, чи то з навчальною метою, чи то для професійних потреб, чи з метою мобільності, чи для задоволення та обміну.

 

Вивчення мови приносить користь молодим людям і людям у віці: ви ніколи не є занадто дорослим, щоб вивчати мову та насолоджуватися можливостями, які вона відкриває. Навіть якщо ви знаєте лише кілька слів мови країни, яку ви відвідуєте (наприклад, на відпочинку), – це дає змогу завести нових друзів і встановити нові контакти.

 

Вивчення мов інших людей – це спосіб допомогти нам краще зрозуміти одне одного та подолати наші культурні відмінності.

 

Цікаві факти

  • У світі існує від 6000 до 7000 мов, якими говорять сім мільярдів людей, поділених на 189 незалежних держав.

  • У Європі існує близько 225-ти корінних мов (це приблизно 3% від загальної кількості мов у світі).

  • Більшістю мов світу розмовляють в Азії та Африці.

  • Принаймні половина населення світу є двомовною чи багатомовною, тобто люди користуються двома або ж більшою кількістю мов.

  • У своєму повсякденному житті європейці все частіше стикаються з іноземними мовами, а тому є потреба викликати більший інтерес до мов серед європейських громадян.

  • Багато мов мають понад 50 000 слів, але окремі носії зазвичай знають і використовують лише частину загального словникового запасу: у щоденній розмові люди використовують ті самі кілька сотень слів.

  • У перший рік життя дитина вимовляє широкий спектр звуків; приблизно в один рік – перші зрозумілі слова; приблизно в три роки вона формує складні речення; у п’ять років дитина володіє кількома тисячами слів.

  • Рідна мова – це, як правило, мова, яку найкраще знають та якою користуються найбільше. Але можуть бути «ідеальні білінгви», які однаково добре спілкуються двома мовами. Однак зазвичай білінгви не мають ідеального балансу між двома мовами.

  • Двомовність приносить із собою багато переваг: це полегшує вивчення додаткових мов, покращує процес мислення і сприяє кращим контактам з іншими людьми та їх культурами.

  • Мови пов'язані між собою, як члени сім'ї. Більшість європейських мов належать до великої індоєвропейської родини.

  • Більшість європейських мов належать до трьох великих груп: германської, романської та слов'янської.

До германської родини мов серед інших належать данська, норвезька, шведська, ісландська, німецька, голландська, англійська та їдиш.

До романських мов серед інших належать італійська, французька, іспанська, португальська та румунська.

До слов’янських мов належать російська, українська, білоруська, польська, чеська, словацька, словенська, сербська, хорватська, македонська, болгарська та інші.

 

  • У більшості європейських мов використовується латинський алфавіт. Деякі слов’янські мови використовують кирилицю. Грецька, вірменська, грузинська та їдиш мають свій алфавіт.

  • Більшість країн Європи мають ряд регіональних мов або мов меншин (деякі з них отримали офіційний статус).

  • Неєвропейські мови, які найбільш широко використовуються на європейській території, – це арабська, китайська та хінді (кожна з них має власну систему письма).

  • Найпоширенішою мовою Європи (за кількістю носіїв як рідної) є російська мова. Далі з великим відривом слідує німецька мова (близько 95 млн), французька мова (близько 66 млн), англійська мова (63 млн), італійська мова (60 млн), іспанська, польська та українська мови (близько 40 млн європейців вважають їх рідними).

 

Найпоширеніші мови Європи

Багато найпоширеніших мов у світі походять із Європи. Європейський Союз (ЄС) визнає 24 офіційні мови серед її держав-членів і більше 60-ти, які класифікують як регіональні мови або мови меншин. Популярність мови залежить, передусім, від кількості носіїв мови, її глобального визнання та кількості доступних перекладачів.

Російська мова

Російська мова є найпоширенішою мовою в Європі. Європейська Росія має населення 110 мільйонівосіб, і 106 мільйонів із них говорять російською (переважно в східній частині континенту).

Німецька мова

Німецька мова є другою найбільш поширеною мовою в Європі і зазвичай називається «мовою грошей». У Європі існує близько 97-ми мільйонів німецьких мовців. Оскільки Німеччину вважають економічною державою Європи, існує багато можливостей для кар'єри в осіб, які володіють німецькою мовою. У результаті багато іммігрантів вирішили вивчити німецьку мову.

Французька мова

Французькою мовою говорять понад 66 мільйонів людей у Європі, що робить її третьою мовою континенту. Вона походить від індоєвропейської мовної сім'ї з Галлії. Французьку мову вважають романською мовою; вона є офіційною у Франції, Монако та західній Швейцарії.

Італійська мова

Італійська мова є четвертою найбільш поширеною мовою в Європі і має понад 65 мільйонів спікерів по всьому континенту. Італійська мова є офіційною мовою Італії, Сан-Марино, Ватикану та Хорватії. Італійська мова пов'язана з високим рівнем бренду, предметами розкоші, класичною музикою та образотворчим мистецтвом.

Англійська мова

Англійською мовою говорять приблизно 60 мільйонів людей, і це п'ята найбільш поширена мова в Європі. На англійську мову вплинули інші германські мови та французька. У багатьох країнах світу вона є офіційною мовою або одною з офіційних мов.

Польська мова

Близько 38, 5 мільйонів людей у Європі розмовляють польською мовою. Це рідна мова Польщі, але вона також є мовою меншини поза межами країни.

Іспанська мова

Іспанська мова має 38 мільйонів носіїв у Європі. Більшість людей також посилається на іспанську мову як кастильську, оскільки вона походить із регіону Кастилії в Іспанії.

Українська мова

Більше 36-ти мільйонів людей у Європі говорять українською, і це офіційна мова України. Вона належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї.

Румунська мова

Румунська мова – це дев'ята найбільш поширена мова в Європі, що складається з понад 22-х мільйонів мовців. Це рідна та офіційна мова в Румунії і Молдові. Румунська мова також є однією з офіційних мов Європейського Союзу.

Голландська мова

Голландською (нідерландською) мовою говорять (як першою мовою) приблизно 22 мільйони людей у Європі. Голландська мова є третьою найбільш поширеною германською мовою (після англійської та німецької).

 
Послухайте, як люди вітаються різними мовами!

hello
01.jpg
05.png
02.jpg

Гасло «Поговори зі мною» використовують у День мов із 2003 року, коли вперше було випущено набір наклейок 41-ю офіційною державною мовою країн-членів Ради Європи.

Виконайте завдання: з’єднайте назву країни з гаслом.

03.jpg
04.jpg
21.09.2021

Страхування студентів та учнів ліцею

Файл для заповнення знаходиться за посиланням:

13.09.2021

Міжнародний день грамотності

Матеріал підготувала Н.Бурятинська

  Грамотність – фундамент, на якому можна збудувати подальший розвиток людини. Відкриваючи доступ до книги, грамотність дає можливість користуватися скарбницею думки та знання, що створені людством. Але можливість – це ще не факт. Ступенем поширення грамотності в народі характеризується ступінь участі всього народу в розумовім житті людства, але характеризується лише певною мірою, бо й неписьменні народи беруть і брали участь, хоча й незначною мірою, в накопиченні розумових і моральних скарбів людства.

  Грамотність (значною мірою рівноправний термін «письменність») – традиційно визначається як уміння читати й писати або вміння використовувати мову, щоб читати, писати чи розмовляти.

  Людей, що вміють тільки читати, також називають «напівграмотними».

Міжнародний день грамотності – один із міжнародних днів, що відзначаються в системі Організації Об'єднаних Націй. Цей День щорічно святкується 8 вересня.

  Починаючи з 1966 року, ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день грамотності, намагаючись саме в такий спосіб привернути увагу суспільства й мобілізувати міжнародну суспільну думку, щоб збудити його інтерес і досягти активної підтримки зусиль, спрямованих на розповсюдження грамотності – однієї з головних сфер діяльності ЮНЕСКО з часів її першої Генеральної конференції в 1946 році. Традиція щорічно відзначати цей день започаткована відповідною рекомендацією Всесвітньої конференції міністрів освіти з ліквідації неграмотності, що відбулася в Тегерані у вересні 1965 року. Саме ця конференція рекомендувала оголосити 8 вересня, дату урочистого відкриття конференції, Міжнародним днем грамотності та святкувати його щорічно в усьому світі.

  Мета Міжнародного дня грамотності – відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті.

  Станом на 2019 рік 771 мільйон дорослих є неосвіченими, а приблизно 100 мільйонів дітей не ходять до школи. Більшість неосвіченого населення нашої планети – жінки. Крім того, величезна кількість і дітей, і молоді, і дорослих людей, охоплених шкільними й іншими освітніми програмами, не відповідають рівню, необхідному для того, щоб їх можна було вважати освіченими в умовах сьогоднішнього світу, який з кожним роком стає все складнішим. Отже, існує нагальна необхідність у розгортанні програм розповсюдження грамотності, які були б спрямовані на групи учнів, що вимагають до себе особливої уваги. У першу чергу до цих груп слід зарахувати жінок і дівчат, оскільки чоловіки та хлопці мають більше можливостей отримати належну освіту, особливо в країнах, що розвиваються.

  У Міжнародний день грамотності відбуваються конференції та злети вчителів, а найвидатніших педагогів нагороджують. Свято було запроваджене не тільки на честь тих, хто дав людству писемність, але й усіх, хто навчає дітей і молодь та розповсюджує грамотність.

  Щорічно 8 вересня в ході офіційної церемонії з нагоди Міжнародного дня грамотності присуджують Міжнародні премії ЮНЕСКО в області грамотності – Премію ЮНЕСКО імені Короля Сечжона за поширення грамотності та Премію ЮНЕСКО імені Конфуція за поширення грамотності.

  Щороку День грамотності присвячений певній тематиці. Тема цьогорічного Дня – «Викладання і навчання грамоти в умовах кризи COVID-19 і в наступний період». Особлива увага повинна приділятися ролі педагогів і зміні методів викладання.

  Мета Міжнародного дня грамотності (International Literacy Day) – відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті.

  У межах порядку денного в області сталого розвитку на період до 2030 року ЮНЕСКО прагне досягти загального доступу до якісної освіти та кращих можливостей навчання для всіх різних вікових груп суспільства. Однією з цілей ЮНЕСКО є забезпечення того, щоб молоде покоління досягало певного рівня грамотності і знань математики, а також забезпечувало умови, щоб неграмотні дорослі мали можливість набути ці навички.

  Нова п'ятирічна Стратегія ЮНЕСКО в області поширення грамотності серед молоді та дорослих (2020-2025 роки) включає чотири пріоритетні напрями:

  • розробку національної політики й стратегій в області поширення грамотності;

  • задоволення освітніх потреб вразливих груп населення, особливо жінок і дівчат;

  • використання цифрових технологій для розширення доступу та поліпшення результатів навчання;

  • моніторинг прогресу й оцінка програм поширення грамотності.

  Щонайменше 773 мільйони молоді та дорослих у всьому світі досі не вміють читати і писати, а 250 мільйонів дітей не набувають базових навичок навчання грамоти. Неграмотних жінок більше, ніж чоловіків; і жінки також усе більше відстають у цифровому середовищі.

  Очікується, що ця ситуація не покращиться найближчим часом, оскільки криза COVID-19 спричинила припинення навчання дітей, молоді та дорослих у безпрецедентних масштабах. Пандемія збільшила нерівність у доступі до освітніх можливостей для 773 мільйонів неписьменних молодих людей та дорослих, оскільки численні програми з питань грамотності були змушені припинити свою роботу.

  Швидкий перехід на дистанційне навчання також підкреслив стійкий цифровий розрив у сфері підключення, інфраструктури та можливості взаємодіяти з технологіями, а також диспропорції в інших послугах, зокрема таких, як доступ до електроенергії, що робить обмеженими можливості навчання.

  Пандемія стала нагадуванням про критичну важливість грамотності. Грамотність, крім того, що є частиною права на освіту, розширює можливості окремих людей та покращує якість їхнього життя. Грамотність – рушій сталого розвитку, оскільки вона є невіддільною частиною освіти та навчання впродовж усього життя, що ґрунтується на гуманізмі, як це визначено ціллю сталого розвитку. Тому грамотність є основою для відновлення людини від кризи COVID-19.

  Міжнародний день грамотності-2021 дослідить, як грамотність може сприяти створенню міцної основи для відновлення людини після нанесених пандемією втрат з особливим акцентом на взаємодії грамотності та цифрових навичок, необхідних неписьменній молоді і дорослим. Також буде досліджено, що робить технологічне навчання грамоті інклюзивним та значущим, щоб нікого не залишати поза увагою. Результати дослідження стануть можливістю переосмислити майбутнє викладання та навчання грамоти в межах та поза контекстом пандемії.

 

  Ви вважаєте себе грамотною людиною? Упевнені? Уміння читати – лише мала частина вміння бути грамотною людиною, а ось здатність використовувати прочитане, отримуючи вигоду для себе і для довколишніх людей, близьких і сім’ї – це більш вагома частина вміння бути грамотним, хоч і не завжди вирішальна.

  Ви часто вмієте використовувати прочитане з користю?

  Це просто – лише потрібно намагатися бути трохи більш уважним, трохи більш терплячим, за можливості не плутати «грішне» з «праведним» і обов’язково не сприймати себе в очах своїх мудрецем, інакше ви можете так і не помітити користі тієї інформації, яка раптово з’явилася перед вами.

ВІКТОРИНА «МОВА МОЯ, МОВА...»

1.      Скільки звуків в українській мові? /38/

2.      Що таке лексика? /Всі слова мови, або словниковий склад мови/

3.      Слова з протилежним лексичним значенням…/Антоніми/

4.      Розділ мовознавства, який вивчає правила написання слів…/Орфографія/

5.      Розмова двох осіб…/Діалог/

6.      Частина мови, яка позначає предмет і відповідає на питання хто? що? /Іменник/

7.      Інфінітив–це…/Неозначена форма дієслова/

8.      Що буває кількісним і порядковим? /Числівник/

9.      Слова, різні за звучанням та написанням, але близькі чи однакові за лексичним значенням…/Синоніми/

10.    Опис зовнішності людини…/Портрет/

11.    Частина слова, що знаходиться перед коренем…/Префікс/

12.    Слова, однакові за звучання, але різні за лексичним значенням… /Омоніми/

13.    Співзвучні закінчення рядків у вірші…/Рима/

14.    Скільки букв в алфавіті української мови? /33/

15.    Яке слово зайве: п’ятьма, дев’ятьма, чотирма, шістьма?

16.    Автор твору, який не називає свого імені…/Анонім/

17.    Змінна частина слова…/Закінчення/

18.    Опис картини природи, частина реальної обстановки, в якій розгортається дія? /Пейзаж, літературний пейзаж/

19.    Розділ науки про мову, що вивчає правильне вживання розділових знаків?/Пунктуація/

 

 

Давні греки тих, хто погано говорив грецькою мовою, вважали варварами. А хто ж тоді ми? У нас немає ні чистої російської, ні правдивої української. Суржик, яким розмовляє переважна більшість населення України (десятки мільйонів!), відходить від будь-якої літературної норми – української чи російської – щонайменше на 10%, а то й чверть лексики. А ви знаєте, що означає слово «суржик»? Воно означає вимолочене збіжжя з великою кількістю насіння бур’янів. Тож давайте не будемо плодити бур’яни ні в полі, ні в мові, а доторкнемося до скарбів нашої рідної мови і станемо хоч на краплинку більш грамотними і освіченими людьми.

 

Ось як про неграмотних людей з гумором пише Анатолій Гарматюк:

Заявлєніє директору школи:

«Прошу ослобонить синка

Бо не совсєм здоровий,

От ізученья язика –

Української мови.

Хоч я з села, жена сільська –

Нужди у нєй не маєм.

Зачем ця мова для синка,

Звиніть, не понімаєм.

Для поступлєнья в інститут?

Роботи на заводі?

Вона йому ні там, ні тут

Не надобна сьогодні.

Язик англіцький вчить синок –

Цей може пригодиться,

Не сключено, что прийде строк –

Пошлють і за границю.

Прошу синка ослобонить

От українськой мови:

Від того, что єйо він вчить,

Он не совсєм здоровий.

Застой прошол. Ми стали жить

Тепер демократично.

Який язик дитині вчить,

Батькам рішати лічно,

Бо вибор в нас слободний.

К сєму

Іван Безродний

 

МОВНІ ІГРИ ТА РОЗВАГИ

ЗНАЙДИ ВІДПОВІДІ У СЛОВАХ

(правильну відповідь треба не відгадати,а почути)

1.Яку квітку бачив хлопчик, коли лежав у гамаку?

2.Що їв касир під час обідньої перерви?

3.Як називається водойма, де купається влітку Марічка?

4.Який спортивний заклад спорудили на пустирі?

5. Що вилили з цистерни на залізничну колію?

6.Що побачив мотоцикліст попереду?

7.Що побачив Карлсон, який спав на даху?

8. Яку страву любить тракторист?

9.Хто налякав королеву у лісі?

10.Що зламав цап об поріг?

 

 

ЗАГАДКОВИЙ ХЛОПЧИК

Хлопчик завітав до крамниці, де купив: апельсинів, косинку, пляшку води «Росинка», косинець і синьку. Все це він відніс у будинок №13 і передав одній жінці. Ким доводиться цей хлопчик жінці?     Відповідь тобі підкажуть закупки, які зробив хлопчик. (син)

 

ГРА «ДРУКАРНЯ»

Гравці діляться на дві-три команди. Ведучий називає складне для написання слово, а гравці «ланцюжком» називають по одній літері кожен.

ДИСКРИМІНАЦІЯ

ДІЄПРИСЛІВНИК

СТОРІЧЧЯ

ОБЛИЧЧЯ

ШІСТДЕСЯТНИКИ

 

 

ГРА-ВІКТОРИНА «ЗАХОВАНІ ЧИСЛА»

(правильну відповідь треба не відгадати, а почути)

  1. Скільки котів живе у підвалі? (два)

  2. Скільки дітей поїхало у місто? (сто)

  3. Скільки мішків картоплі накопала родина? (один)

  4. Скільки новин принесла сорока? (сорок)

  5. Скільки гривень коштує транзистор? (сто)

  6. Скільки чоловіків несли трибуну?(три)

  7. Скільки хворих пили відвар? (два)

  8. Скільки не пили зовсім? (сім)

  9. Скільки у вашому класі бруднуль? (нуль)

  10. Скільки разів Андрій переплив Прип’ять? (п’ять)Скільки чоловік у сім’ї Петренків? (сім)

  11. Скільки овець пасеться у чистому полі? (сто)

  12. Скільки кущів смородини посадив Петрик? (один)

  13. Скільки тортів у вітрині? (три)

 

Вікторина «МАМА, ТАТКО ТА ЇХНЕ ДИТЯТКО»

(Ведучий називає тварину, а читачі повинні хором правильно назвати її дитину. Гра проходить у швидкому темпі).

1.      Лисиця – лисеня

2.      Качка – каченя

3.      Заєць – зайченя

4.      Гуска – гусеня

5.      Вовк – вовченя

6.      Ведмідь – ведмежа

7.      Білка – білченя

8.      Коза – козеня

9.      Собака – цуценя, щеня, собача

10.    Страус – страусеня

11.    Кішка – кошеня

12.    Свиня – порося

13.    Миша – мишеня

14.    Шпак – шпаченя

15.    Пташка – пташеня

16.    Сова – совеня

17.    Курка – курча

18.    Кінь – лоша

19.    Тхір – тхореня

 

Правильно й чисто говорити і писати своєю мовою може кожен, аби тільки було бажання. Це не тільки ознака кожної культурної людини, а й її обов’язок.

6.09.2021

Олімпійський урок

1.jpg

Ти лікар і цілитель, Спорт!
Де ти, там недуги безсилі,
Межа можливого – рекорд,
А що під ним – нам все
по силі.

Олімпійські ігри зародилися у Стародавній Греції у місті Олімпія на півострові Пелопоннес. Зародження Олімпійських ігор пов'язують із легендарними іменами грецького героя Геракла, царя Пелопса, спартанського законодавця Лікурга та еллінського царя Іфіта. Ігри проводилися на честь бога Зевса, храм якого знаходився тут же. У храмі була статуя Зевса, що виготовлена із золота та слонячої кістки. Ця статуя вважалася одним із 7 чудес світу.

Перші ігри відбулися у 8-му столітті до н.е. Вони проводилися впродовж майже 1000 років. Під час проведення ігор на території Греції оголошувався «Священний мир». Будь-які військові конфлікти та сутички в регіоні, де відбувалися Олімпійські ігри, заборонялися. В Олімпії збиралися посланці різних грецький міст – спортсмени і вболівальники. Також з’їжджалися оратори та поети для того, щоб прочитати свої твори перед глядачами. В Олімпійських іграх могли брати участь тільки вільні громадяни Греції – чоловіки та юнаки, що не порушували закон. Спортсмен повинен був декілька років готуватися до змагань, тому селяни та ремісники не могли брати участі в іграх через те, що не мали часу на тренування. Жінок на Олімпійські ігри не допускали. Для жінок проводилися окремі ігри на честь богині Гери.

Змагання відбувалися кожні чотири роки і тривали п’ять днів. Переможців увінчували вінцем з гілок оливи та встановлювали на їхню честь статуї. Греки вели відлік часу за Олімпіадами, починаючи від перших, що відбулися у 776 р. до н.е.

Останні Олімпійські ігри у Давній Греції відбулися в 393 році н. е. У 394 році н. е. імператор Феодосій І своїм указом заборонив їх проведення. У 426 році н. е. відповідно до указу Феодосія ІІ були зруйновані грецькі святині разом з Олімпією.

Відродженню Олімпійських ігор світ зобов’язаний цілеспрямованості та енергії П’єра де Кубертена – французького громадського діяча, гуманіста і просвітителя, історика, літератора. Вирішальною подією для утвердження новітньої Олімпійської ідеї був перший Олімпійський конгрес 1894 року в Парижі. Місцем проведення перших Олімпійських ігор сучасності 1896 року було обране грецьке місто Афіни.

Олімпійські ігри проводилися раз на чотири роки, зимові чергувалися з літніми через два роки.

На самому початку Олімпіада ще не мала такої популярності. На першій афінській Олімпіаді виступали лише 245 спортсменів із 14 країн світу. Атлети змагалися у 9 видах спорту: греко-римській боротьбі, велосипедному спорті, гімнастиці, легкій і важкій атлетиці, плаванні, стрільбі, тенісі та фехтуванні.

Серед учасників першої олімпіади не було представників України. Кілька атлетів із Одеси намагалися потрапити на ці змагання, однак грошей у них вистачило доїхати лише до Стамбулу, тодішнього Константинополя.

Минуло понад 100 років: зараз олімпійці є гордістю нації, і спортивні держави вкладають небачені суми у розвиток олімпійського руху.

Мета Олімпійського руху полягає в тому, щоб розвивати прекрасні якості, яких набувають у змаганнях на дружніх полях любительського спорту, та об’єднати молодь усього світу раз на чотири роки на величному спортивному святі, що сприяє міжнародній довірі і добрій волі.

Олімпізм – життєва філософія, що звеличує та об’єднує в гармонійне ціле тіло, волю й розум.

До Олімпійської символіки належать Олімпійські кільця, Олімпійський прапор, Олімпійське гасло, Олімпійська емблема, Олімпійський гімн, Олімпійський вогонь та Олімпійський смолоскип.

Олімпійський прапор

П’ять кольорових кілець – синє, чорне, червоне, жовте, зелене – на чисто білому полотнищі – це Олімпійський прапор. Він урочисто підіймається в Олімпійському місті на високій щоглі олімпійського стадіону, там, де майорять прапори всіх держав-учасниць Олімпійських ігор.

Олімпійське гасло

Спеціальним гаслом Олімпійських ігор є три слова: «Citius. Altius. Fortius». Ці три слова латинською означають – «швидше, вище, сильніше». Олімпійське гасло закликає всіх учасників олімпійського руху до вдосконалення та гармонії відповідно до духу олімпізму.

Вважають, що гасло придумав П’єр де Кубертен. Але ці слова належать французькому священику Анрі Дідону.

Олімпійський вогонь

Олімпійським вогнем є вогонь, що запалюють в Олімпії під егідою МОК. Він проходить свій шлях до міста, в якому відбуваються Олімпійські ігри, за допомогою смолоскипової естафети та закінчує подорож у великій чаші олімпійського стадіону.

Олімпійська емблема

Олімпійська емблема чітко визначена в Олімпійській Хартії – правовому документі олімпійського руху. Основний її елемент – п’ять кілець, поєднаних з іншими елементами. Олімпійські кільця символізують ідеали й мету олімпійського руху. Вони мають синій, жовтий, чорний, зелений і червоний колір і переплітаються зліва направо. Кольори верхніх трьох кілець – синій, чорний і червоний. Нижче – жовте і зелене кільце. Вся фігура є правильною трапецією. Олімпійські кільця символізують толерантність і дружбу між усіма, хто бере участь у Олімпійських іграх з усіх п’яти континентів нашої планети.

Україна вперше виступала незалежною командою в Атланті у 1996 році, посівши при цьому дев’яте місце в загальному неофіційному командному заліку. Виборола 23 нагороди — дев’ять золотих, дві срібних і 12 бронзових. У Сіднеї 2000 року наші атлети були XIII-ми, отримали 23 нагороди — три золотих, десять срібних та стільки ж бронзових. У Афінах посіли XII позицію, здобули 23 нагороди — дев’ять золотих, п’ять срібних і дев’ять бронзових.

2008 р. в Пекіні фінішували XXIX літні Олімпійські ігри. Українська збірна здобула 27 медалей — сім золотих, п’ять срібних і 15 бронзових. Вітчизняні атлети посіли XI місце в неофіційному командному заліку.

Імена спортсменів записані золотими літерами на сторінках спортивної історії нашої незалежної держави.

До 1994 року наші спортсмени виступали у складі збірної Радянського союзу, а у 1994 команда незалежної України вперше виступила на зимових Олімпійських іграх у Ліллехаммері.

Олімпійські чемпіони:

  • Зінаїда Турчина

  • Валентин Манкін

  • Володимир Голубничий

  • Борис Шахлін

  • Ольга Бризгіна

  • Лариса Латиніна

  • Поліна Астахова

  • Віктор Чукарін

  • Юрій Сєдих

  • Валерій Борзов

Олімпійські чемпіони незалежної України:

  • Оксана Баюл

  • Володимир Кличко

  • Інаса Кравець

  • Лілія Підкопаєва

  • Катерина Серебрянська

  • Ірині Мерлені

  • Юрій Нікітин

  • Валерій Гончаров

  • Юрій Білоног

  • Рустам Шаріпов

  • Яна Клочкова

  • Наталя Добринська

 

Олімпійський рух поширює у світі ідеї здорового способу життя, розвитку фізичної культури та спорту, сприяє налагодженню дружніх стосунків між народами, континентами. Олімпійський вогонь подорожує планетою і запалює в серцях усіх людей світу дух свободи, миру, єдності, дружби та спорту. Я бажаю вам, щоб у ваших душах та серцях оселилися такі самі щирі почуття.

1.09.2021

Інформаційно-методичні матеріали
для проведення Дня знань та Першого уроку
в 2021/2022 навчальному році

Мій край – моя країна.
Цінуй, вивчай, дій

osvitoria-logo-fb+.png
30 rokiv
PDF.jpg
День-скорботи.jpg
stalin-gitler9-800x445.jpg
karalna-akcziya-nimcziv.jpg
EAAF9AC3-C38B-4205-A2FF-B8CB50ABA4F7_w1597_n_r1_st.jpg
0052.jpg
165434.jpg
unnamed (1).jpg
22.06.2021

22 червня – День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні

Матеріал підготувала Ковальчук Т. В.,

викладач суспільних дисциплін

  Цього дня 1941 року, попри таємну угоду про ненапад (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року) та тісну військово-економічну співпрацю з СРСР, нацистська Німеччина атакувала радянські частини по всій лінії кордону від Балтійського до Чорного моря. Розпочалася німецько-радянська війна 1941-1945 років – основна частина Другої світової війни.

   Німецько-радянська війна тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. ЇЇ бої стали одними з наймасштабніших у воєнній історії ХХ століття.

 Залежність обох сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів зумовила вкрай безкомпромісний, гранично-кривавий характер бойових дій на нашій території. Через це Україна найбільше потерпіла як від нацистської агресії, так і від комуністичного режиму. Загалом протистояння між Німеччиною та СРСР на території України не припинялося впродовж 40 місяців, а на 35 із них припадають активні бойові дії. На українських землях було проведено 29 із 76 стратегічних наступальних операцій, у ході яких було знешкоджено понад 60% вермахту.

 Німецько-радянська війна показала українцям руйнівну силу обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України – голокост, розстріли мирного населення, створення таборів смерті, спалення сіл. Не менш жорстокими були злочини і комуністичного режиму: розстріли політичних в'язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу, депортація кримських татар, примусове виселення автохтонних українців з їхніх етнічних земель.

  У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни українці згадують усіх, хто поліг на полі бою, кого замучили в концентраційних таборах, кого розстріляли у в’язницях і таборах НКВС, хто жертвував найдорожчим задля того, аби наша Батьківщина була вільною від будь-якого завойовника. Найжорстокіша та найкривавіша війна в історії людства, що забрала десятки мільйонів життів, тривала 1418 днів. Щодня гинуло майже 14100 радянських людей, кожної години – 588, кожної хвилини – 10. Загалом за роки Другої світової війни Україна втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових).

  Людство завжди має пам’ятати про мужність і героїзм, проявлені в смертельному двобої українського народу з нацистами. Наш обов’язок – навіки зберегти пам’ять про тих, хто відстояв перемогу в цій жахливій війні, хто став жертвою смертельних жорен нацизму.

  Цього дня вшановуємо пам’ять усіх, чиє життя було покалічене і зруйноване в тій страшній війні.

5df2babb587a4801249064_730x410.jpg
24.05.2021
18.05.44.jpg

Інформаційні матеріали про депортацію кримськотатарського народу 1944 року

Матеріал підготував Маліновський Ю.Л.

   Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

   Анексія Криму Російською Федерацією в лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

   У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонили проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.

   За таких умов, ушанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

   Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

   У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м.Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті, переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

Ключові зауваги

   Вигнання німців та їхніх союзників із Криму остаточно завершилося в ніч на 13 травня 1944 року. Вже за тиждень радянська влада розпочала депортацію кримських татар, закинувши їм масове дезертирство та співпрацю з ворогом. Пізніше у подібному звинуватили й інші народи Криму. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

    За час депортації на загальне «спецпоселення» до Центральної Азії було відправлено понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до Московського вугільного тресту – 5 тисяч, до таборів фронтового резерву – 6 тисяч та ще стільки ж до ГУЛАГу.

    Також із Криму було вигнано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турок і ромів.

    Депортація кримських татар стала одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Упродовж багатьох років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій.

  Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом останнього року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

   Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а від проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

  В умовах тимчасової окупації Криму Російською Федерацією, коли переслідування кримськотатарського народу окупаційною адміністрацією лише посилюються, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

 

Історична довідка

   Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

   Наступного дня, 11 травня 1944 року, було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

   Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

  Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

   У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців було також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

  Останній ешелон із депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Утім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

  Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945-1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

  Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

   Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар у місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

  Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, із яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

   Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, яка була прийнята до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

  Відселені з Криму кримські татари були звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

  Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

   Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

   У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

   В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

   Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 – початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 особа, Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

   14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

   Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

 

Орієнтовний перелік корисних тематичних посилань:

  1. Бекирова Г. Изгнали всех бессудно и бесправно // http://www.forumn.kiev.ua/2011-108-05/108-10.html

  2. Бекірова Г. Питання депортації татар з Криму залишається дискусійним // http://zaxid.net/news/showNews.do?gulnara_bekirova_pitannya_deportatsiyi_tatar_z_krimu_zalishayetsya_diskusiynim&objectId=1122777

  3. Бекірова Г. Сторінки кримської історії. «Спецпереселенці не мають права…» // http://ua.krymr.com/content/article/
    26780808.html

  4. Бугай Н. Депортация народов // http://scepsis.net/library/id_1237.html

  5. Вересень М. Наша земля // http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/nasha_zemlya.html

  6. Головченко В. Депортація кримськотатарського народу 1944 р. – прояв злочинної сутності національної політики сталінізму // http://www.memory.gov.ua/publication/deportatsiya-krimskotatarskogo-narodu-1944-r-proyav-zlochinnoi-sutnosti-natsionalnoi-pol

  7. Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселив давні етноси Криму // http://gazeta.dt.ua/history/vitchim-narodiv-navischo-stalin-viseliv-davni-etnosi-krimu-_.html

  8. Депортація кримських татар = геноцид // https://ukurier.gov.ua/uk/articles/deportaciya-krimskih-tatar-genocid/

  9. Депортація кримських татар у запитаннях і відповідях // https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/05/150514_tatars_deportation_ko

  10. Документи щодо депортації з Криму представників кримськотатарського та інших народів у 1944 р. // http://www.memory.gov.ua/publication/dokumenti-shchodo-deportatsii-z-krimu-predstavnikiv-krimskotatarskogo-ta-inshikh-narodiv

  11. Зайцев Ю. Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання» // http://incognita.day.kiev.ua/druga-svitova-i-ostatochne-virishennya-krimskotatarskogo-pitannya.html

  12. Зайцев Ю. У депортації. Боротьба за відновлення прав // http://incognita.day.kiev.ua/u-deportacziyi-borotba-za-vidnovlennya-prav.html

  13. Кіпіані В. Киримли – це татари з Криму // http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/17/ 38808/

  14. Кримські татари в місцях спецпоселень після депортації в 1944 році // Український інститут національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/news/krimski-tatari-v-mistsyakh-spetsposelen-pislya-deportatsii-v-1944-rotsi?q=news/krimski-tatari-v-mistsyakh-spetsposelen-pislya-deportatsii-v-1944-rotsi

  15. Лисенко О. Як депортували кримських татар у 1944 р.? // http://klio.org.ua/Statti/Oleksandr-Lisenko.-YAk-deportuvali-krimskih-tatar-u-1944-r.html

  16. Люди “Сірої зони”: свідки російської анексії Крим // видання Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/lyudy-siroyi-zony-svidky-rosiyskoyi-aneksiyi-krymu-2014-roku

  17. Методичні матеріали до Дня боротьби за права кримськотатарського народу – річниці депортації кримських татар 18 травня // Український інститут національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/news/metodichni-materiali-do-dnya-borotbi-za-prava-krimskotatarskogo-narodu-richnitsi-deportatsii-kr

  18. Наш Крим. Неросійські історії українського півострова // видання Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/nash-krym-nerosiyski-istoriyi-ukrayinskogo-pivostrova

  19. Семена М. Депортація: другий акт трагедії // http://incognita.day.kiev.ua/deportacziya-drugij-akt-tragediyi.html

  20. 18 травня, – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу // Український інститут національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/news/u-seredu-18-travnya-den-pamyati-zhertv-genotsidu-krimskotatarskogo-narodu?q=news/u-seredu-18-travnya-den-pamyati-zhertv-genotsidu-krimskotatarskogo-narodu

20.05.2021
138997 (1).gif

Інформаційні матеріали до Дня пам’яті жертв політичних репресій

Матеріал підготувала Ковальчук Т. В.,

викладач суспільних дисциплін

 

  День пам'яті жертв політичних репресій – щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

  Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо підрахувати. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово проходили психіатричне лікування.

  Через терор і репресії пройшли всі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції – до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КДБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений.

   Одним із символів тих подій став Биківнянський ліс під Києвом. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, свій останній спочинок тут знайшли від 15 до понад 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних у позасудовому порядку органами НКВД у Києві.

Як свідчать архівні документи, Биківнянський ліс, як об’єкт «спеціального призначення» – місце таємних поховань, використовувався органами НКВД УРСР протягом 1937-1941 років. На сьогодні вже встановлено імена понад 15 тисяч розстріляних громадян із Биківнянського поховання. Тут покоїться прах Михайля Семенка, Майка Йогансена, Михайла Бойчука, Федора Козубовського, митрополита УАПЦ Василя Липківського та інших жертв сталінського «великого терору».

   «Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. 

  Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

 Історична довідка

   За період «великого терору» на території УРСР було засуджено 198918 осіб, із яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та виправно-трудових таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

  Масові репресивні операції у 1937-1938 роках, за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

   Офіційно початком «великого терору» став оперативний наказ НКВД СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

   Наказом №00447 упроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то в січні 1938 року він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

   Іще до початку дії оперативного наказу №00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже в червні 1937 року розпочалися масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного УНКВД (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 року.

   Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Переважна більшість справ була побудована на власних свідченнях обвинувачених. Як правило, свідчення не перевірялися, доказами провини арештованого слідство не цікавилось. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. У 1937 році дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважалися цілком припустимими і легко виправдовувалися: «Ліс рубають – тріски летять».

  Часи «великого терору» в масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів; підозри колег на роботі, друзів, родичів; пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Громадяни писали доноси на колег, остерігаючись, що ті донесуть на них першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Розіграні за сценарієм показові процеси проти партійно-радянських очільників 1937-1938 років передбачали не лише усунення чи маргіналізацію рештків старої еліти, але також здійснення впливу на нових висуванців та суспільство загалом. Участь у цих показових процесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність, послух волі вождя, визнання терористичних методів державного керівництва. Таким був метод здійснення «сталінської кадрової революції».

  «Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва. 17 листопада 1938 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців «великого терору».

 

Реабілітація жертв

   Незаконність великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й. Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

   У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили політичні репресії і відмежувалися від них як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, усе ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органи прокуратури та суди впродовж 1991–2001 років реабілітували 248 тис. 810 громадян. Але 117 тисячам 243 особам було відмовлено в реабілітації.

  У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроєкт розробив Український інститут національної пам’яті спільно з народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

   У 2018 році Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років». Закон суттєво розширив коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами. Право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення» або ж депортований за національною ознакою.

  Із 2019 року почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно чинним органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного і тоталітарного режимів Україні. До травня 2020 року Національна комісія з реабілітації розглянула 660 обґрунтованих пропозицій та матеріалів про реабілітацію.

   Вражаючі факти про «великий терор» в Україні

  1. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Уже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.

  2. Інші місця масових поховань жертв політичних репресій 1937-1938 років – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 року також з’явилися місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).

  3. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року, коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 особи. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику: у фруктових садах, парках, приміських лісах викопували траншеї для поховань; часто трупи засипали негашеним вапном.

  4. 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, із них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.

  5. НКВД УРСР розташовувався у Києві в 1934-1938 роках у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац), у 1938-1941 роках – по вулиці Короленка (нині вулиця Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувалися на вулиці Р. Люксембург (нині – Липська, 16).

  6. У 1955 році КДБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108сс, у якій дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їхні рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при вирішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в загсах смерть розстріляних із видачею заявникам свідоцтв, в яких дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причини смерті – вигадані».

  7. У рамках великого терору НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 р.), «польська» (11 серпня 1937 р.), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».

  8. Спогади катів-енкаведистів та результати ексгумації тіл свідчать про характерний «почерк» убивць. Як правило, це були постріли в потилицю або в перший шийний хребець із револьверів системи «наган», який вважався точним, безвідмовним та достатньо потужним для завдання смертельного поранення; несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах.

  9. Улітку 1937 року було введено ряд нормативних документів, що посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який у 1931 р. був засуджений на 10 років, а потім дізнався, що в 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».

  10. Термін «ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювалися до солдатів ворожої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним у часи великого терору якобінців у Франції в 1793-1794 рр. У СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але й вписаним у Конституцію 1936 року, згідно із 131 статтею якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власність.

8.05.2021

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі

Матеріал підготувала Харитонова І.В., викладач історії

День пам’яті та примирення (пам’яті жертв Другої світової війни та примирення між країнами-учасниками Другої світової війни) – пам’ятний день в Україні, який відзначають 8 травня, у річницю капітуляції нацистської Німеччини.

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, або День Перемоги, — державне свято в Україні, яке офіційно відзначають 9 травня, починаючи з 2016-го року.

День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні встановлені як державні свята 2015 року Верховною Радою України.

На перший погляд, це нібито сухі факти, та насправді за ними прихована страшна трагедія, що своїм чорним крилом зачепила весь світ.

Чи не найважчим тягарем вона лягла на плечі тих народів і держав, на території яких відбувалися основні бойові дії в ході всієї Другої світової війни.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. Ціною цього стали надзвичайні втрати українців і громадян України інших національностей упродовж 1939–1945 років. Найтяжчі – демографічні, які оцінюють у 8-10 мільйонів осіб.

Трагедія українського народу в роки Другої світової полягала в тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За панування над Україною воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння намагалася продемонструвати на наших землях прихильність до українства. Однак єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

У Другій світовій війні Україні випала героїчна і, разом із тим, трагічна роль. Єднання суспільства навколо усвідомлення цієї істини й надалі сприятиме ефективному протистоянню зовнішнім викликам та загрозам.

Друга світова війна стала найбільш кривавою в історії людства. Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також усіх жертв.

Сьогодні Україна, як і в роки Другої світової війни, є епіцентром протистояння агресорові. Україна є важливим чинником європейської безпеки у протистоянні російській агресії.

День пам’яті та примирення і День Перемоги символізують не тріумф переможців над переможеними, а нагадування про страшну катастрофу і дають застереження, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією.

Ми пам’ятаємо, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями Об’єднані Нації. Не забуваємо: той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.

 

Історична довідка

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття.

 

У війні взяли участь 80 % людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945-го беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема Голокост), а також вперше і востаннє використана атомна зброя. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдат, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 мільйонів осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновників) та сформовано сучасну систему міжнародних відносин.

Шлях до початку війни був відкритий Пактом Молотова–Ріббентропа 23 серпня 1939 року. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав змогу безперешкодного вторгнення в Польщу. СРСР розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року з німецьким вторгненням в Польщу. 110–120 тисяч українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тисяч із них загинуло протягом першого місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу із заходу нацистськими військами, зі сходу – радянськими.

СРСР вступив у Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили в Польщу на допомогу німецьким та окупували Західну Україну та Західну Білорусь. Протягом двох років Москва була союзницею Берліна.

Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 року німецьким вторгненням у СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху, вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75% всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил.

Нацистський окупаційний режим в Україні був одним із найжорстокіших у світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням «добровільних помічників» із числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 мільйона українських євреїв і 20 тисяч ромів.

Після вигнання нацистів і їхніх союзників з території України, Червона армія, в складі якої перебували й українці, здійснила низку наступальних операцій вже на території Європи. Серед них: Белградська (1944 рік), Будапештська (1944–1945 роки), Вісло-Одерська (1945 рік), Віденська (1945 рік), Берлінська (1945 рік), Празька (1945 рік).

Під час Яссько-Кишинівської операції 1944 року і наступних бойових дій радянські війська розбили 18 дивізій противника, вигнавши німецькі угрупування з Румунії. У ході визволення Польщі було розгромлено понад 170 німецьких дивізій. Однією із завершальних стратегічних операцій на європейському континенті стала Берлінська операція радянських військ, коли останні захопили столицю Німеччини. Ця операція тривала 23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, впродовж яких радянські війська встигли просунутися на захід на відстань від 100 до 220 км. Зокрема, для штурму Берліна радянське керівництво спрямувало війська 1-го, 2-го Білоруських і 1- го Українського фронтів. У ніч на 1 травня 1945 року лейтенант Олексій Берест разом із Мелітоном Кантарія та Михайлом Єгоровим встановили прапор Перемоги над райхстагом.

Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини було підписано в Реймсі о 02:41 7 травня 1945 року. Проте на вимогу представника СРСР генерала Івана Суслопарова США та Велика Британія погодилися відкласти публічне оголошення капітуляції, щоб Радянський Союз зміг підготувати іншу церемонію в Берліні (Сталін прагнув підписання капітуляції саме в захопленому ним Берліні). В СРСР на інформацію про капітуляцію 7 травня наклали заборону. Причина – Суслопаров підписав акт, не маючи директив із Москви. Інструкція з Кремля на той час не прийшла.

8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини.

Попри двічі підписаний акт, на фронті все ще тривали бої. Так, останні групи німецьких військ в Австрії було ліквідовано тільки 19 травня.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 року СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945-го означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-х.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тисяч осіб), Польщі (120 тисяч), СРСР (більше 7 мільйонів), США (80 тисяч) і Франції (6 тисяч), а також визвольного руху в самій Україні (100 тисяч в УПА) – разом понад 7 мільйонів осіб. Понад 2,5 мільйона українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, більше 2 тисяч стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб – тричі.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

З різних причин на німецькому боці воювало до 250 тисяч українців та до 50 тисяч було мобілізовано до армій союзників Третього Райху.

Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок війни. Найтяжчі – демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Демографічні зміни такого характеру відбулися внаслідок взаємодії багатьох чинників: мобілізації значної частини чоловічого населення та їх масової загибелі; депортацій 1939-1941 та 1943-1945 років; загибелі мирного населення на теренах воєнних дій воюючих сторін; евакуації у тилові регіони СРСР на початку війни; масового знищення нацистами та їхніми союзниками значної кількості військовополонених і цивільного населення; депортацій працездатного населення на примусові роботи до Німеччини; жорстокого протистояння сил руху опору в німецькому тилу; високої смертності під час окупації від голоду та хвороб; значного зменшення народжуваності тощо.

Сукупні демографічні втрати українців і громадян України інших національностей упродовж 1939–1945 років наразі оцінюються у 8–10 мільйонів осіб. За підрахунками вчених, Центральна, Південна та Східна Україна втратила 30% населення, Галичина – 22%, Волинь і Полісся – 12%. Для поповнення демографічних втрат воєнного періоду республіці знадобилося близько 25 років. Разом із тим, Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України практично зникли такі національні меншини як німці, кримські татари, українські євреї. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 мільйонів за перше повоєнне десятиліття зросла до 7 мільйонів осіб.

Унаслідок війни змінився також етнічний баланс населення українських міст. У містах Сходу та Півдня України посилився й укріпився російський елемент, натомість, у містах і містечках Центральної України українці стали домінуючим етносом після винищення нацистами євреїв, а на Західній Україні українці замінили в містах репатрійованих поляків, румунів, чехів, угорців і знищених євреїв.

Суперечливими є статистичні дані щодо матеріальних збитків України внаслідок Другої світової війни. Зокрема, за твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, спалено близько 320 тисяч господарств.

Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45 % від збитку усього СРСР. З метою створення могутнього військово-промислового потенціалу на сході СРСР під гаслом «Усе для фронту! Все для перемоги!» більшовики вивезли з України 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності, виїхало майже 3,5 мільйони жителів республіки – кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові й інтелектуальні зусилля в розвиток воєнного й економічного потенціалу СРСР.

У звіті Надзвичайної державної комісії про збитки, нанесені економіці та громадянам на території УРСР у результаті війни у 1946 році була офіційно оприлюднена цифра у 285 мільярдів карбованців. Згодом, у зведених даних щодо матеріальних втрат, яких зазнала Українська РСР станом на 1 квітня 1945 року зазначено цифру у 353 422 мільярди карбованців. Збитки, нанесені Криму, Волинській, Дрогобицькій та Станіславській області, державним підприємствам, громадським організаціям союзного значення не було враховано. Сучасними дослідниками (Інститут історії НАН України) збитки України, отримані у результаті війни, оцінюються в понад 450 мільярдів. Слід також говорити не тільки про прямі збитки від ведення бойових дій, а й, наприклад, про кількість евакуйованих підприємств до Німеччини напередодні відходу німецьких військ.

 

Багато років минуло від незабутнього травня 1945 року, але й сьогодні величний подвиг захисників та визволителів залишається невичерпним джерелом патріотизму, вічного служіння своєму народові.

У ці дні ми згадуємо всіх, чиє життя забрала війна; низько вклоняємося та складаємо глибоку шану ветеранам, які на своїх плечах винесли тягар війни та підняли країну з руїн у повоєнні роки.

Важко знайти слова, якими можна було б передати всю вдячність за безсмертний подвиг переможців у найжорстокішій війні, якої до того не знало людство.

26.04.2021
2604_0.JPG
2604_1.JPG
2604_2.JPG

Відеоматеріали

Матеріал підготувала Школьнік О.О.

Тема: «Чорнобильські дзвони»

ДО ДНЯ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Чорнобильська катастрофа: довідка

 Чорнобильська катастрофа – найбільша екологічна катастрофа сучасності, яка трапилася о 00 год. 23 хв. 26 квітня 1986 року, коли вибухнув реактор 4­-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. Великий викид радіоактивного пилу (в тому числі йоду 131, цезію 137, стронцію 90) піднявся на висоту 1500 м і був перенесений вітром до Скандинавії, Центральної та Південно-Східної Європи, Північної Італії. Спершу комуністичне керівництво України та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень про Чорнобильську катастрофу американськими та європейськими засобами масової інформації розпочалася евакуація близько 130 тис. мешканців Київської області із заражених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 тис. осіб, насамперед ліквідатори катастрофи (пожежники, військові, фахівці, котрі гасили пожежу, дезактивували місцевість, споруджували захисний комплекс – Саркофаг). З обороту вилучено близько 5 млн. га землі (навколо АЕС створена 30-км зона відчуження).

  Масштаби. Внаслідок викиду у навколишнє природне середовище понад п'ятдесяти мільйонів кюрі радіоактивності, майже третина території України загальною площею 15 тисяч квадратних кілометрів з населенням 2,4 мільйона була забруднена радіоактивними викидами.

 Оцінки. Аварію на Чорнобильській АЕС,    відзначалося учасниками парламентських слухань, присвячених десятиріччю аварії, світове товариство визнало катастрофою планетарного масштабу.

  Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської   катастрофи», передбачення у державному бюджеті додаткового фінансування чорнобильських проблем.

  Відселення. За десять років після аварії на ЧАЕС із забруднених територій відселено 142 тисячі осіб. Великі території земельних угідь були забруднені.

  Соціальний захист. Зараз український уряд витрачає понад 4% державного бюджету на ліквідацію наслідків чорнобильського вибуху, але складне політичне та економічне становище України не дозволяє забезпечити потрібну фінансову та медичну допомогу потерпілим від цього ядерного лиха, якого ще не знав світ.

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА: ДІЇ, РЕЗУЛЬТАТИ ТА УРОКИ

Сайт Представництва України при Європейському Союзі

  Масштаб Чорнобильської катастрофи, найтяжчої за всю історію людства техногенної катастрофи, добре відомий як вченим, так і політикам всього світу. В навколишнє середовище надійшло близько 3% радіонуклідів, які на момент катастрофи були накопичені в четвертому енергоблоці ЧАЕС.

  Аварія призвела до забруднення більше 145 тисяч кв. км території України, Республіки Білорусь та Російської Федерації, щільність забруднення радіонуклідами 137-Cs і 90-Sr якої перевищує 37 кБк/кв.м. Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало біля 5 мільйонів людей, забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Республіки Білорусь, України та Російської Федерації. З них на Україні – 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 млн. людей. Чорнобильська аварія призвела до безпрецедентного опромінення населення зазначених держав. Крім України, Республіки Білорусь та Російської Федерації вплив Чорнобильської катастрофи відчули на собі Швеція, Норвегія, Польща, Великобританія та інші країни.

 

  Головними причинами катастрофи було:

  1. Проведення недостатньо повно та правильно підготовленого електричного експерименту.

  2. Низький рівень культури операторів, керівництва як станцій, так і міністерства електрифікації в цілому в галузі ядерної безпеки.

  3. Недостатній рівень безпеки графіт-уранового реактора РБМК-1000.

  4. Помилки персоналу.

   Всі ці факти відомі світовій громадськості.

  Роботи з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26.04.86 р. проводились під керівництвом Урядової комісії СРСР, яка почала працювати в Чорнобилі вже з другої половини дня 26 квітня і продовжувала свою діяльність до 1991 року.

  Урядова комісія прийняла рішення про створення 30-км зони відчуження навколо Чорнобильської АЕС. З 27 квітня 1986 року Уряд України провів евакуацію мешканців міст Прип’ять та Чорнобиль, районних центрів та сіл 30-км зони (близько 100 тисяч людей).

  Приховування інформації про Чорнобильську катастрофу призвело до виникнення і розповсюдження найнеймовірніших чуток щодо можливих наслідків катастрофи. Це, в свою чергу, обумовило виникнення дуже великого соціально-психологічного напруження серед населення і недовіри до офіційної інформації.

  Керівництво СРСР відмовилось від міжнародного співробітництва при проведенні робіт з ліквідації наслідків ядерної катастрофи. Тільки в 1989 році Уряд СРСР звернувся до МАГАТЕ з проханням дати експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

  Аварія на Чорнобильській АЕС суттєво змінила радіаційну обстановку на значних територіях в багатьох європейських країнах.

  Внаслідок вибуху ядерного реактору 4-го блоку Чорнобильської АЕС та руйнації його захисних оболонок стався потужний викид радіоактивних речовин у довкілля, який, за підрахунками різних авторів, становив до 13 Ексабекерелів (1018) радіонуклідів. Близько 200 радіоактивних ізотопів елементів переміщувались на відстані у тисячі кілометрів від ЧАЕС і в травні 1986 року спостерігались в усіх країнах північної півкулі, на акваторіях Тихого, Атлантичного та Північного Льодовитого океанів.

 

ДОЗИ ОПРОМІНЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ВНАСЛІДОК ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ

  Оцінена колективна доза зовнішнього опромінення населення Прип’яті складає 500 людино-Зв. Оцінена колективна доза зовнішнього опромінення всього населення 30-км зони (за винятком Прип’яті) складає 640 людино-Зв.

  Щільність випадінь ізотопу 137-Сs чорнобильського походження, яка перевищує 37 кБк на кв.м, зареєстрована на приблизно 48400 кв.км. забруднених територій України, де переважно у сільських населених пунктах проживає більш як 1,45 мільйонів жителів. Середні дози зовнішнього опромінення для різних територій оцінені у інтервалі 1.4-15 мЗв для 1986 р., 3.8-40 мЗв для перших 20 років після аварії, та 5.2-55 мЗв для 70-ти річного періоду після аварії.

 

ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ

  Екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи визначаються двома головними факторами – опроміненням природних об’єктів та їх радіоактивним забрудненням. Слід виділити два головних джерела опромінення: зовнішнє та внутрішнє.

  Під час аварії зовнішнє опромінення сягало біологічно небезпечних рівнів практично тільки в межах 30-км зони, де спостерігався складний спектр біологічних ефектів різного рівня. Значна частина радіоактивного викиду із зруйнованого 4-го блоку осіла в ближній зоні. Сьогодні вона умовно визначена на місцевості межами зони відчуження (радіус 10 та 30-км). В гострий період аварії рівні опромінення в зоні відчуження досягали сотень рентгенів за годину тільки по гамма випромінюванню. Потужність дози бета випромінювання була в 10-100 разів більша, що призвело до прояву гострих ефектів, аж до загибелі, у деяких найбільш чутливих до радіації рослин та організмів.

   За минулі після аварії 35 років повністю розпались не тільки короткоживучі, а й середньоживучі радіонукліди. Потужність дози зовнішнього опромінення значно, на декілька порядків величин, зменшилася.

  В навколишньому середовищі залишилися практично тільки довго – та наддовгоживучі радіонукліди цезію, стронцію та трансуранових елементів.

 

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ АСПЕКТИ РЕАБІЛІТАЦІЇ РАДІОАКТИВНО ЗАБРУДНЕНИХ ТЕРИТОРІЙ І РАДІАЦІЙНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

 У випадку аварії на ЧАЕС реалізувався найбільш важкий сценарій за наслідками для сільського господарства України: забруднено більше 5 мільйонів га земель, на яких виробляється продукція і проживає біля 3 мільйонів людей, втрачена значна кількість великої рогатої худоби. В перші роки після аварії практично припинено ведення вівчарства, хмелярства, льонарства в українському Поліссі, вилучено з землекористування територію зони відчуження. Вчені були підключені до планування і організації відповідних контрзаходів із значним запізненням, що істотно знизило ефективність заборонних та організаційних рішень першого періоду.

 

Зона відчуження і зона безумовного (обов’язкового) відселення

Радіологічний стан зони

 Законом України „Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” Зона відчуження визначена як територія, на якій в 1986 р. була проведена евакуація населення. Зазначена зона й відселена частина Зони безумовного (обов’язкового) відселення (ЗВіЗБ(О)В; далі – Зона) є територією, землі якої виведені з господарського використання, з особливою формою управління, що здійснює державний департамент „Адміністрація зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення” МНС України. Територія ЗВіЗБ(О)В, що знаходиться під управлінням Адміністрації, становить приблизно 2600 кв.км.

Створення Чорнобильської зони відчуження було виправданим заходом не тільки у зв’язку з необхідністю евакуації населення з найбільш забрудненої території. Зона є найбільш забрудненим територіальним комплексом і найбільшим джерелом радіаційної небезпеки для навколишніх населених територій.

 

Об’єкт „Укриття”

  Створений в екстремальних після аварійних умовах об’єкт „Укриття” вже 35 років виконує свої захисні функції. Головною особливістю „Укриття” продовжує залишатися його потенційна небезпека, істотно більша, ніж це дозволяють норми та правила, що існують для об’єктів, які містять ядерно-небезпечні та радіоактивні матеріали.

  В Україні і на міжнародному рівні було докладено безпрецедентних зусиль для вироблення комплексного підходу щодо вирішення проблеми реалізації Плану дій щодо об’єкта „Укриття” (Shelter Implementation Plan – SIP) з метою його перетворення на екологічно безпечну систему.

  Проведено дві донорські конференції по збору коштів для реалізації Плану. Початкова вартість проекту оцінювалась у 768 млн. дол. США, Було зібрано біля 90% цієї суми. Згідно з уточненою оцінкою міжнародних експертів реалізація цього проекту потребуватиме 1091 млн. дол. США. В травні 2005р. країни-донори проголосили нові внески на суму близько 185 млн. дол. США. Донором Чорнобильського фонду „Укриття” стала також Російська Федерація, яка проголосила внесок в сумі 10 млн. дол. США. Кошти донорів акумулюються на рахунку Чорнобильського фонду „Укриття” Європейського банку реконструкції та розвитку, який виконує функції розпорядника Фонду.

На жаль, доводиться констатувати, що реалізація проектів SIP іде не тільки з великим відставанням в часі, але й дуже великим відхиленням від основної мети.

 

Науковий супровід

 Негайно після аварії на ЧАЕС в Україні була сформована розвинута інфраструктура наукового супроводу робіт з моніторингу і сільськогосподарської реабілітації забруднених територій.

  В стислі строки в Україні сформована наукова радіоекологічна школа, яка методично забезпечила моніторинг забруднених земель, своєчасну об’єктивну оцінку радіаційного стану, опрацювала та адаптувала до конкретних екологічних умов рекомендації по веденню сільського, лісового і водного господарства, обґрунтувала радіаційні нормативи та контрольні рівні забруднення ґрунту і води, а також сільськогосподарської та лісової продукції.

 Міжнародні експерти зараз відзначають, що заходи, вжиті урядами постраждалих країн для подолання наслідків аварії, були в цілому своєчасними та адекватними.

 

Оцінка сумарних економічних збитків України

 Прямі збитки (втрата матеріально-майнових комплексів та окремих об’єктів економіки) лише у зоні відчуження на території України становили сумарно 1044 млн. крб. або 1385 млн. доларів США.

 Прямі затрати України на пом’якшення наслідків Чорнобильської катастрофи за рахунок усіх джерел фінансування за період з 1986 по 1991 рік становили близько 6 млрд. доларів США. Протягом останніх чотирнадцяти років, коли Україна самостійно фінансує затрати на ліквідацію наслідків аварії, тобто з 1992 по 2005 рік включно, затрати становили 7,35 млрд. доларів США і в окремі роки сягали рівня 8-10% держбюджету.

 Однак важко точно визначити розміри непрямих збитків внаслідок невикористання забруднених сільгоспугідь, водних і лісових ресурсів, а також скорочення виробництва електроенергії і, як наслідок, зменшення виробництва товарів, надання послуг. За розрахунками українських спеціалістів, сумарні економічні збитки для України до 2015 року становитимуть 179 млрд. дол. США.

 Тягар наслідків Чорнобильської катастрофи послужив серйозним гальмуючим фактором економічного становлення нашої молодої незалежної держави.

  Розміри соціально-економічних збитків, які зазнала Україна, несумірні з реальними економічними можливостями країни для їх усунення у найближчі десятки років, у зв’язку з чим необхідна подальша допомога міжнародного співтовариства. Причому тягар витрат, пов’язаний з ліквідацією Чорнобильської катастрофи, ще впродовж багатьох років буде мати відчутний негативний вплив на економіку країни.

 

 

ЕПОХА ЗАБУТТЯ

  Останні п’ять років справедливо буде назвати періодом поступової втрати інтересу світової громадськості до проблем Чорнобильської катастрофи і, як не дивно, багато в чому вина за такий перебіг подій лежить на нашій совісті. Ми трохи більше, ніж треба просили увесь світ допомагати нам, не демонструючи ефективності в реалізації практичних заходів. Почав катастрофічно відчуватися брак професійних кадрів як в органах державного управління, так і в інженерно-технологічній сфері поводження з радіоактивно забрудненими матеріалами. Щодо атомної енергетики, продовжувався безперервний пошук оптимальної структури і керівництва галуззю. Ліквідували Держкоматом, зробили відповідний департамент в Міненерго. Потім Міненерго стало Мінпаливенерго. Закрутилася кадрова карусель.

  Прийшов час капітального ремонту першого енергоблоку ЧАЕС, який був пущений в експлуатацію у 1977 році. Енергоблок №1 зупинили як такий, що вичерпав свій ресурс. На ЧАЕС залишився тільки один енергоблок №3, сусід саркофагу. На ЧАЕС почався обернений відлік часу перед остаточною зупинкою.

   А тим часом фахівці ООН аналізували наслідки Чорнобильської катастрофи і дійшли висновку, що негативні радіологічні наслідки катастрофи спочатку були перебільшені, а прогнози, в свою чергу, більш песимістичні, ніж треба. Офіційна реакція на доповідь ООН була, м’яко кажучи дивною. Власне її не було взагалі. Поширювалися думки, що “невтішна” для України доповідь не об’єктивна, але публічного обговорення не відбулося. Суспільство вже привчили до думки, що Чорнобиль – це назавжди, бо Чорнобильські радіонукліди живуть десятки тисяч років. Мінчорнобиль фактично ліквідували, а чорнобильський податок відмінили. Фінансування мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи стало частиною державного бюджету України, а соціальні виплати постраждалим стали невід’ємною частиною сімейного бюджету мільйонів українців.

   В середині епохи забуття, 15 грудня 2000 року, в обстановці всесвітнього шоу по команді з палацу “Україна” був зупинений реактор №3 ЧАЕС. Підприємство з балансовою вартістю в один мільярд карбованців в цінах 1984 року миттєво знецінилося натиском кнопки аварійного захисту АЗ-5. Заради історичної справедливості відмітимо, що сталося це вдруге. Перший раз це сталося в ніч на суботу 26 квітня 1986 року і натискання кнопки АЗ-5 спричинило радіаційно-ядерну аварію. Другий раз – спричинило соціальну катастрофу. Історія повторилася двічі: перший раз як трагедія, другий раз – як фарс.

  Разом з тим, територія ЧАЕС стає все більше схожою на будівельний майданчик. За рахунок Європейського Союзу іде підготовка до більш надійного зберігання відпрацьованого ядерного палива, переробки радіоактивних відходів. Американці побудували котельну для забезпечення АЕС теплом, коли не працює жоден реактор.

   Найближчим часом за рахунок країн-донорів міжнародного Чорнобильського фонду, створеного для забезпечення реалізації Плану Забезпечення Заходів почнуться будівельні роботи на майданчику об’єкта “Укриття”.

  Життя на ЧАЕС продовжується, але це коштує державі приблизно 300 мільйонів гривень щорічно. Утримання ЧАЕС за рахунок державного бюджету впродовж десяти років перевищить всю міжнародну допомогу, спрямовану на зняття станції з експлуатації.

   Цікаво відмітити, що працюючий енергоблок №3 виробляв за один рік біля 5 мільярдів кіловат-годин електроенергії вартістю щонайменше в один мільярд гривень.

   Наприкінці цього періоду мінімізація наслідків Чорнобильської катастрофи фактично зосередилася в Зоні, або як говориться в офіційних документах – в зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення. Так що таке Зона? Вона могла стати територіальним господарчим комплексом, науковим полігоном, технопарком чи природним заповідником. Чи навіть символом консолідації нації навколо найболючішої проблеми? А стала практично звичайним місцем роботи для багатьох тисяч людей, що продовжують працювати на ЧАЕС і так званих вахтовиків з Києва і прилеглих до Зони областей. З огляду на зайнятість населення це позитивний фактор, бо створені робочі місця, в тому числі для постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС.

  Функції державного управління в Зоні виконує адміністрація зони відчуження, підпорядкована МНС України. Основним завданням адміністрації, як це написано в Концепції зони, є довгострокове утримання зони. На практиці утримання означає забезпечення стабільного фінансування так званих обов’язкових заходів, виконання яких вимагає закон України про статус радіаційно забруднених територій. Єдине що, рік за роком чи то піднімається рівень життя, чи дорожчає саме життя, тому треба підвищувати зарплату. На жаль, бюджетні асигнування на утримання зони не ростуть, а навпаки – невпинно зменшуються. Тому треба постійно скорочувати чисельність працюючих. Якщо на 1 січня 1994 року в зоні разом з персоналом ЧАЕС працювало біля 15 тисяч осіб, то зараз загальна чисельність працюючих зменшилася майже у два рази. Для цього є і законне виправдання – треба зменшувати колективну дозу опромінення персоналу.

Останні роки роботи в Зоні фінансуються, як то кажуть, за залишковим принципом. Відповідна стаття витрат в державному бюджеті соціально не захищена. Вже стало нормою, що в Зоні не завжди регулярно виплачують зарплату, інколи затримка досягає чотирьох місяців, що в Зоні регулярно відключають електроенергію, що впродовж останніх восьми років не поновлюються основні фонди.

  Епоха забуття ще не закінчилася, а вже починається наступна епоха – епоха зневаги. Чи повториться афганський синдром – а хто Вас туди, в Чорнобиль, посилав?

   Чорнобильський синдром здолає тільки праця.

  Склалася досить дивна ситуація: на мінімізацію наслідків Чорнобильської катастрофи витрачаються величезні бюджетні кошти (більше, ніж на оборону!), а кінця краю не видно. Чи здолали б наслідки війни, якби після закінчення Великої вітчизняної війни замість відбудови промисловості, зруйнованих міст і доріг всі державні кошти витрачали на допомогу сім’ям загиблих? Хрещатик до цього дня лежав би в руїнах, а Україна була б одним великим колгоспом.

  Якщо говорити про сучасний український етнос, про здоров’я нації, про масштаби Чорнобильської катастрофи і її вплив на фізичне здоров’я окремих громадян, на їх психологічний і моральний стан, то необхідно констатувати, що Чорнобильська катастрофа, або Чорнобильський синдром – це національна хвороба, яка пустила корені в усіх сферах як суспільства, так і влади. Найгірше, що виникла і поширюється думка про невиліковність цієї хвороби.

   Невже Чорнобиль назавжди? Де вихід? Продовжувати обливатися сльозами і вважати себе самими нещасними у світі? Робити вигляд, що все нормально, чи навіть забути про Чорнобиль взагалі, буцім то його не було? Чи все ж таки розробити державну стратегію виживання в післяаварійний період в умовах переходу на ринкові відносини в незалежній Україні?

   Відповідь мені здається очевидною: ніхто і ніколи не забуде про Чорнобиль, як ніхто і ніколи не забуде про інші історичні події. Вкрай небезпечним є фактор звикання будь якої людини до зовнішніх обставин і умов життя. Ми звикли жити в умовах перманентної мінімізації наслідків катастрофи, а для багатьох це стало ледь не єдиним джерелом державної допомоги. Ми звикли користуватися пільгами і ми звикли до того, що нас жаліє весь світ. Ми звикли до того, що ми дуже нещасні і нам мусять допомагати ті, які про Чорнобиль тільки читали, або бачили в телевізорі. Ми звикли до того, що в усьому винен Чорнобиль. Навіть Радянський Союз розпався через вибух у Чорнобилі. Навіть холодна війна закінчилася після Чорнобиля. Нам приємно відчувати, що історія людства поділилася на дві частини: до Чорнобиля і після Чорнобиля. Ми, українці, причетні до подій світового масштабу.

  Так чому ж подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не стало національною ідеєю?

   Як сталося, що Чорнобильська АЕС звинуваться трагедії стала її героєм? Звичайну процедуру закриття атомної станції перетворили спочатку в шоу світового масштабу, а потім в ще одну катастрофу, тепер вже соціальну?

 Ми перестали боротися і перестали бути героями. Ми всі стали постраждалою нацією. Невже ми втрачаємо віру в майбутнє? Що відбувається і чому? Тому що ми втратили почуття відповідальності за власну долю. Нас дуже довго привчали думати про долю людства, а що стосується нашої долі, то про неї подумає держава. В дійсності схоже на те, що держава вирішила просто відкупитися від постраждалого народу шляхом пільг, соціальних виплат та компенсацій.

   Першопричиною занепокоєння в суспільстві є Чорнобильські радіонукліди, які утворили величезну кількість радіоактивно забруднених матеріалів не тільки в зоні відчуження, але і далеко за її межами. Змінився звичний спосіб життя. І все це через те, що радіонукліди знаходяться на волі, а люди вимушені існувати в умовах радіаційних зон. То чи не краще помістити радіонукліди в зону відчуження, а людям дати можливість жити на своїй землі вільно і без обмежень?

   Потрібно забути про душевні травми, втрачене майно і моральну шкоду. Настав час думати не тільки про себе, але і про тих, хто тільки-но народжується. Повернемо віру у власні сили і перестанемо бути постраждалим. Пора піднятися з колін і відродити свою землю.

   Бо ми Нація, яка здатна вирішити всі наші проблеми.

15.03.2021

 Проблеми морального виховання молодого покоління в реаліях сьогодення