На допомогу куратору

05.10.2020

Двіччі клацніть по зображенню

Революція на граніті

Молодь завжди була локомотивом змін. Це та рушійна сила, яка може змінити хід історії. Власне, саме це можна казати про події тридцятирічної давнини – першу в новітній історії України широкомасштабну акцію спротиву, яка дістала назву «Революція на граніті».

2 жовтня 1990 року в Києві на майдані Незалежності, який тоді називали площею Жовтневої революції, з’явилися намети. За кілька днів наметове містечко розрослося до кількох сотень його постійних мешканців та кількох тисяч тих, хто щодня збирався на майдані. До протестувальників приєдналися студенти з інших закладів освіти, молодь підтримали кияни.

Група студентів, переважно з київських та львівських вишів, оголосила голодування і висунула політичні вимоги:

  • дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року;

  • відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;

  • прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;

  • недопущення підписання нового Союзного договору;

  • повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території республіки юнакам подальших призовів.

Організаторами акції виступили Українська студентська спілка, яку тоді очолював Олесь Доній, та Студентське братство Львова (голова – Маркіян Іващишин). Також серед координаторів акції були Олег Тягнибок і В'ячеслав Кириленко. Студентство зі Сходу представляв Олег Барков – керівник УСС Дніпродзержинська. 

Ідея такого громадянського спротиву народилася ще на святкуванні п’ятсотріччя Запорозької Січі влітку 1990 року, а форму протесту «запозичили» в болгарських студентів, які в червні 1990 року оголосили голодування, вимагаючи змін. Та й сама акція була на часі: у березні 1990 року вперше у Верховну Раду пройшло 115 представників національно-демократичних сил, на чию підтримку розраховували студенти.

Підготовка до акції відбувалася в умовах суворої конспірації. Львів’яни, які на 2 жовтня їхали до Києва, збиралися невеликими групами, квитки брали не більше п’яти за раз, щоб не викликати підозри. У кожного був чіткий план, яким маршрутом добиратися від вокзалу до центру столиці.

Спочатку акція планувалася під стінами Верховної Ради, але там прибулих зустріли  посилені загони міліції. Тому інша частина, яка опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед монументом Леніну, ухвалила рішення зайняти позиції й розгорнути наметове містечко саме там. Усе було зроблено за лічені хвилини, тож, коли правоохоронці отримали сигнал, позиції були зайняті і хлопці стали в кордон, щоб захистити їх. Розганяти силою молодь тоді не наважилися.

Участь в акції взяло кілька сотень студентів, із них 137 тримали голодування від одного до дванадцяти днів. «Уже тоді ми називали майдан територією, вільною від комунізму. Це був час катарсису не лише для юних революціонерів, а й для країни, яка вміє думати і дивитися в майбутнє. Це були стреси, хвороби, втрата свідомості, поїздки в лікарні, допити і т. ін. А ще  це були зустрічі, знайомства з легендарними борцями за Україну, єднання поколінь. Це був початок того, що ми зараз святкуємо 24 серпня. І кому здається, що незалежність нам була дана просто так,  – той  нічого не знає про історію своєї країни. Незалежність – це історія боротьби багатьох поколінь, котра всіляко замовчувалася колись комуністичною ідеологічною машиною», – згадувала учасниця голодування Анжеліка Рудницька. 

Голодування тривало 16 днів, але кардинально змінило обличчя тодішньої багато в чому ще радянської України. Центр столиці на два тижні став епіцентром політичних мітингів і дискусій. До студентів приходили політики і вчорашні дисиденти, частими гостями табору стали барди – лауреати першого фестивалю «Червона рута» Едуард Драч та Марія Бурмака. До голодувальників приєдналася народна артистка України Ніла Крюкова. Приходила на майдан і Ліна Костенко. Кілька народних депутатів на підтримку студентів також оголосили голодування просто в сесійній залі. Олесь Гончар після того, як комуністична частина Верховної Ради відмовилася підтримати студентів, демонстративно поклав на стіл свій партійний квиток.

Серед студентів, які вийшли на граніт, випадкових людей майже не було. Більшість із них ще під час перших виборів до Верховної Ради СРСР започаткувала практику ходити по квартирах і спілкуватися з людьми, переконуючи їх у необхідності нової України. Дехто влаштовувався на літо провідником і вів пропаганду серед пасажирів. «Ми називали себе «групою з переробки» – їздили в Литву і дорогою розмовляли з людьми. А звідти везли газети. Одного разу прокололися – прихопили паку газет литовською мовою. Помітили це тільки в Києві, коли почали роздавати на майдані», – розповідала одна з учасниць акції Людмила Гридковець.

Переломним днем стало 15 жовтня, коли в Києві було оголошено загальний студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а на майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко. «Коли ми штурмували Верховну Раду, я, можливо, уперше злякалася, тому що цей тиск, коли на тебе напирають іззаду, і це протистояння міліції, коли ти розумієш, як у таких давках гинуть люди, – це справді страшно. Але якби міліція нас не підтримувала, нам там справді були б кранти», – згадувала Людмила Гридковець.

До Верховної Ради були запрошені лідери акції. Позицію студентів із трибуни парламенту озвучив Олесь Доній. Після численних дискусій 17 жовтня Верховна Рада 314-ма голосами «за» (лише 38 були «проти») ухвалила рішення частково задовольнити вимоги студентів. Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли виконати, як тільки буде  змога. На жаль, головне питання – про розпуск Верховної Ради – так і не було вирішене. Хоча навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом.

Студентське голодування в Києві з політичними вимогами стало шоком не лише для України, а й для всього Радянського Союзу. Важко забути здивовані очі одного з ведучих чи не найпопулярнішої в часи перебудови телепрограми «Погляд» – Олександра Політковського, який усе допитувався в голодувальників: «Ну, щоб хлопці служили тільки в Україні, – це зрозуміло, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ – теж начебто приймається, але чому ви прагнете виходу із Союзу?».

Для самих учасників голодування це була не юнацька романтика чи якийсь екстремізм, а свідома громадянська позиція. «Я ні на що не розраховувала, ішла за принципом «Я не можу туди не піти, бо я маю бути там», – розповідає Людмила Гридковець, яка витримала десять днів голодування. – Ми не були екстремістами, тут була любов до Батьківщини, любов до людей, і це багато що дало».

Організатори акції принципово були проти участі жінок, однак змушені були поступитися їхній волі. «Їхали з очікуванням, що через два-три дні нас розженуть. Тому в першій групі, що прибула в Київ, дівчат не було. Ми усвідомлювали, що, коли програємо й повернемося, все одно відрахують з університету. А в тюрму сісти? Це навіть романтично», – згадував Маркіян Іващишин.

«Дівчатам забороняли голодувати більше як три-чотири дні, ми мінялися. Нас із Яриною Гридько, із якою я була в наметі, спочатку теж намагалися вмовити, але потім махнули рукою. Вона витримала найбільше – дванадцять діб. Але ніколи не забуду, як, прокидаючись, я передусім кидалася до Ярини – як вона? чи жива?», – продовжує Людмила.

Голодувальники чергувалися. Також була охорона табору і «група обслуговування». Радіожурналістка Ярина Скуратівська тоді навчалася на першому курсі.  «Ті, хто голодував, мав білі пов’язки, а ми носили чорні. Моє завдання, серед іншого, полягало в дегустації води, яку приносили небайдужі до табору, бо ми боялися отруєння. Тож робота для нас була відповідальна – випити трохи принесеної води і почекати. Нехай краще на мені. Згодом налагодили постачання гарячої води з кав’ярень поблизу. Також у мої обов’язки входило спостереження за своїм ярусом голодувальників,  спілкування, аналіз самопочуття і настрою. За тими, хто активно включився в акцію, пильно дивились не лише ми. Принаймні завжди біля табору чергувала швидка допомога», – ділиться спогадами Ярина.

Дуже великою була підтримка простих киян. Людмила Гридковець досі згадує дідуся, який, побачивши студентів, почав знімати з себе куртку, светра. «Я йому: «Діду, та вас жінка додому не пустить». А він: «Якщо цього не зроблю, то з якою совістю житиму?». Ця доброта, ця щира віддача – то справді було дивовижно. У такі моменти ти починав розуміти, що на цьому світі живеш недаремно», – розповідає Людмила. А Ярина Скуратівська згадує іншого пенсіонера, який приніс на майдан усю свою пенсію і всі заощадження. «У ті часи суцільних дефіцитів важко було собі уявити, як можна було віддати все. Але часи були чорно-білі, такі ж напружені, як і 2013-й», – ділиться спогадами Ярина.

Тоді ж на майдані вперше з’явилися каплички, у яких священники УГКЦ та УАПЦ щодня правили молебні.

Студентське голодування було першою та однією з найуспішніших політичних акцій, із якої почалася нова сторінка в історії України. Ще одна спроба повторити той успіх була зроблена через два роки: із  6 по 23 жовтня 1992 року на майдані студенти знову розбили наметове містечко й оголосили голодування, вимагаючи відставки уряду та реформ. Акція також завершилася частковою перемогою – відставкою тодішнього прем’єра Вітольда Фокіна, що був призначений на місце Віталія Масола, та обіцянками кардинальних змін від Леоніда Кучми, який став новим прем’єр-міністром. Однак і ці обіцянки не були реалізовані повною мірою.

Саме Революція на граніті та подальші події стали поштовхом до перейменування площі Жовтневої революції на майдан Незалежності, що офіційно було закріплене в Рішенні виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 26 серпня 1991 року № 524. 

 

Інформацію підготувала Слугоцька В. М.

1/20
27.09.2020

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ДОШКІЛЛЯ

Відеоматеріали виховної години, приуроченої Всеукраїнському дню дошкілля.

Матеріали підготували Н.Костюк та А. Задорожна

Файл для перегляду
YouTube - День дошкілля - 2020
https://youtu.be/GxKd_EvFTGE

Файл для скачування (2,3 Гб)
https://dropmefiles.com/930188

21.09.2020

ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ

Матеріали інформаційної години, приуроченої 154-й річниці від дня народження М.С.Грушевського

 Михайло Сергійович Грушевський (17(29).09.1866–25.11.1934) – український історик, автор фундаментальної праці «Історія України-Руси», громадський і державний діяч, фундатор державності України новітньої епохи.

 У 2020 році Україна відзначає 154-ту річницю від дня народження Михайла Сергійовича Грушевського – видатного українського вченого, громадського і державного діяча, який став символом української нації у ХХ столітті. Його монументальну «Історію України-Руси» справедливо вважають метрикою нашого народу, а її автора називають Великим Українцем – і літописцем, і творцем історії.

 Михайло Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в місті Холмі в родині вчителя російської словесності греко-католицької гімназії. Предки Михайла Сергійовича, як із батьківського, так і з материнського боку, були священниками і, за його ж висловом, «загніздилися в Чигиринському повіті». Дитинство М. Грушевського минуло на Кавказі, але своєю духовною батьківщиною майбутній історик вважав село Сестринівку на Вінничині, куди родина Грушевських приїздила щоліта до родичів. «...Се був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української землі, до її природи, до її культури», – згадував Михайло Сергійович. Вимушена відірваність від рідної землі спонукала його глибше ознайомитися з її історією і культурою.

 У виборі життєвого шляху М.С.Грушевський надав перевагу не літературі, а науці. Закінчивши Тифліську гімназію в 1885 р., він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, де навчався в професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський підготував і захистив магістерську дисертацію на тему «Барське староство. Історичні нариси (XV–XVIII ст.)».

 Після захисту в 1894 р. магістерської дисертації В. Антонович порекомендував М. Грушевського на посаду професора нещодавно створеної кафедри історії у Львівському університеті. Подальша доля Михайла Сергійовича аж до Першої світової війни була пов'язана з Галичиною, де він завдяки плідній науковій і активній громадській роботі поступово став керівником науково-культурного життя. Про це свідчить ряд наукових робіт з історії України, діяльність у Науковому Товаристві імені Т.Г., тісна співпраця з І.Франком та М.Павликом, створення разом із ними Української національно-демократичної партії. Але його основною працею стала розпочата саме в ці роки 10-томна «Історія України-Руси» – перше в українській історіографії монументальне дослідження історії України, про значення якого найкраще висловився учень М.С.Грушевського – І. Крип'якевич: «Михайло Грушевський – найбільший історик України... Першою й найважнішою його заслугою є те, що він дав нам повну історію України». Але вчений не лише дослідив українську історію, а й довів право «Малоросії» на розбудову власної держави, уперше назвавши Україну прямою спадкоємицею Київської Русі і Галицько-Волинського князівства.

 Однією з провідних ліній концепції національного державотворення М.Грушевського є ідея соборності українських земель. Його тривала подвижницька праця в Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». І, нарешті, становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів спадщини М.Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного устрою. Влада в державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши згодом Центральну Раду, М. Грушевський був глибоко переконаний, що нова українська державність повинна базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею вчений закладав міцні підвалини української державності.

 Природно, що такі погляди М.Грушевського не викликали особливого захоплення ні в Австро-Угорщині та Польщі, ні в офіційних колах Російської імперії, де вченого звинуватили в сепаратизмі. Наслідком цього стало його ув'язнення як агента австрійців у Києві, куди він повернувся під час Першої світової війни; а згодом – вислання до Симбірська. Тим часом історичні події розгорнулися так, що М. Грушевський із вченого перетворився на політика і свої переконання мав стверджувати вже не на папері, а в житті... Він погодився очолити національно-визвольний рух, тому що по-справжньому хотів прислужитися Україні ще й у ролі державного діяча. І добре знав, що Україні вкрай необхідна зараз широка автономія в складі Російської федерації. Саме з іменем М.Грушевського пов'язані тріумф і трагедія українського національно-визвольного руху у 1917–1918 рр.: створення Центральної Ради, де його заочно обрали головою, проголошення автономії України, створення Української Народної Республіки та проголошення її незалежності, акт Злуки Східної та Західної України, трагедія під Крутами, німецька окупація України... Фактично виконуючи обов'язки президента новоствореної держави, М.Грушевський словом і ділом обстоював право українського народу на власну державу. Він підкреслював, що Україна має бути не лише для українців, а для всіх, хто в ній живе.

  Але не слід закривати очі й на трагічні помилки М. Грушевського, серед яких чи не найбільшою був розпуск новостворених Збройних сил, що спричинило трагічну загибель студентської молоді під Крутами, і втрату Україною здобутої незалежності. Історики й досі сперечаються щодо того, чи був в України шанс зберегти в 1918 році суверенітет і чого більше приніс М.Грушевський Україні – користі чи шкоди. Проте беззаперечною його заслугою є те, що на початку ХХ ст. принаймні рік на світовій мапі була Українська Народна Республіка.

 Із встановленням в Україні радянської влади М. Грушевський був вимушений емігрувати за кордон. До 1924 р. він жив у різних містах (Прага, Відень, Женева, Париж), але прагнув повернутися в Україну. На користь повернення говорили ті позитивні зміни, які намітилися у двадцятих роках: успіхи НЕПу, українізація, відродження науки і культури. Певно, саме ці фактори сприяли успішній науковій діяльності вченого в останні роки життя. М. Грушевський не бачив свого майбутнього без України. До того ж він прагнув закінчити справу свого життя – дописати багатотомну історію України-Руси, а це було неможливо без доступу до архівів, які зберігалися на території Радянської України. Тому він і пішов на компроміс із більшовиками, який суворо засудили представники української еміграції. Та, незважаючи на очевидну лояльність до радянської влади, М.Грушевський так і не став для неї «своїм». Відразу ж після повернення вченого до України чекісти завели на нього справу-формуляр, яка через 10 років нараховувала 8 товстелезних томів доносів. Політика радянської влади щодо одного з найбільших вождів нації була неоднозначною: з одного боку – офіційне визнання, членство в Академії наук СРСР, з іншого – непомітне, але постійне цькування. У 1931 р. його заарештували за сфабрикованою справою так званого «Українського національного центру». Після допитів протягом двох тижнів старого, хворого й напівсліпого академіка все-таки відпустили. Хоча й не повинні були, за логікою речей. Зате репресували його родичів і друзів, а після смерті вченого (25 листопада 1931 р. під час лікування у Кисловодську) репресіям піддалася його творча спадщина – на довгі роки був створений міф про М.Грушевського як про заклятого ворога народу, а його твори були передані до спеціальних сховищ. Лише у 90-х роках минулого століття ім'я і творчість автора «Історії України-Руси» повернулися із забуття.

 Кожне покоління, кожна нація пишається своїми видатними людьми. Саме завдяки їм, висоті їхніх звершень залишаються в історії народи, гідні цього. Видатні особистості – немов камертон свого часу: вони задають тональність життя суспільства, постійно підіймають планку суспільних діянь і прагнень. Саме таким і лишився в нашій історії великий син України, історик і державотворець Михайло Сергійович Грушевський.

 У 2001 році на міській площі перед Барським педагогічним училищем М.С.Грушевському було встановлено пам’ятник. А 25 грудня 2002 року Кабінетом Міністрів України присвоїв закладові освіти почесне ім’я Михайла Грушевського.

 Педагоги і студентсько-учнівська молодь Комунального закладу вищої освіти «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського» беруть активну участь у дослідженні життєвого шляху та діяльності Великого Українця. На базі коледжу проведено ряд науково-практичних конференцій, читань, «круглих столів» та інших заходів, присвячених постаті геніального вченого і видатного політика.

Матеріали підготувала Н.Бурятинська

14.09.2020

Міжнародний день писемності (грамотності)

Відеоматеріал підготувала Н.Ляхнович

Мета Міжнародного дня грамотності — відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті.

​На сьогодні майже чотири мільярди жителів нашої планети вміють читати й писати. Освічених людей із кожним роком стає все більше й більше, але боротьба з неуцтвом залишається надзвичайно складною та масштабною проблемою.

Лічильник:

© Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського. Сайт створено на Wix.com

  • Белая иконка facebook
  • Иконка Twitter с прозрачным фоном
  • White Google+ Icon
  • White YouTube Icon