На допомогу кураторові

11.09.2023

Олімпійські золоті медалі України. Історія

Коротка історія перемог українських спортсменів на Олімпійських іграх за часів Незалежності.

07.11.2022

Година куратора до Дня української писемності та мови

Ну що б, здавалося, слова….

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!... Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди!...»

Т.Г. Шевченко

День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначають в Україні. Встановлене воно 9 листопада 1997 р. Указом Президента «Про День української писемності та мови» на підтримку «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства».

Традиційно, у День української писемності та мови відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводять регіональні тематичні конкурси тощо; стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано з 2000 р. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та не стільки з’ясувати, чи добре знають українську мову, як продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

Кожна сучасна мова — і українська не виняток — почала формуватися дуже і дуже давно. Але сьогодні відомо, що українська мова існує не сама по собі. Вона споріднена з багатьма іншими, які називають слов’янськими. Схожості між різними слов’янськими мовами невипадкові. Вони утворюють складну систему відповідностей. Наприклад, у коренях та суфіксах тих самих слів помічаємо відмінності: -ів у російській даватиме -ов, а в польській -ów(читається уф). Львів, але Львов і Lwów. Краків, але Краков і Kraków. Такі відмінності між різними мовами означають, що в них діяли різні закони. І якщо ми збагнемо ці закони, то зможемо не тільки передбачати, як українські корені виглядатимуть у споріднених мовах (хоч і не завжди), а ще й припустити, як вони виглядали до того, як ці закони почали діяти, і до того, як ці відмінності сформували різні мови. Гіпотетичну, тобто реконструйовану мову, якою говорили слов’яни задовго до того, як узагалі взяли собі назву «слов’яни», ми звемо праслов’янською. Проте й вона не виникла сама собою, а виокремилась (як і прагерманська, прабалтійська та інші предки десятків сучасних мов) із праіндоєвропейської мови. Але, звісно, це лише гіпотетичний стан. Ми не знаємо, чи існували ці мови насправді. Найімовірніше, йдеться про величезну кількість говірок, які колись були взаємно зрозумілі, але з плином часу змінились.

... продовження

Матеріал підготували

Пантелюк Людмила Василівна, куратор 1-БДШ групи

та здобувачі освіти 1-БДШ групи

24.10.2022

Презентація

Година спілкування

до Міжнародного дня боротьби
за ліквідацію насильства

Матеріал підготував

Нечитайло Петро Антонович, куратор 31-ОМ групи

Дитячі очі чисті, щирі

В них видно наміри й думки,

Вони хоч чорні, сині, сірі

Бувають радісні й сумні.

Мабуть, радісними є очі дітей, коли у них щасливе дитинство, коли ніщо не пригнічує і не турбує. А сумними – коли діти зазнають страждань, принижень.

На жаль, ми живемо у світі де, на превеликий жаль, існує таке негативне явище, як насилля. Прояви насильства супроводжують людство з давніх давен. Упродовж тисячоліть одна людина кривдить іншу людину, чинить насильство щодо неї. У світі постійно відбуваються війни, напади на людей, дискримінація, приниження. Ми вже звикли сприймати насильство, як щось неминуче. Але ж прояви насильства порушують права людини, принципи вільного та справедливого існування.

І коли насильство чиниться поруч з нами, чи у нас в домі, в школі, на вулиці, ми можемо зупинити його.

Іноді ми не усвідомлюємо, що втягнуті в коло насильства, бо можемо не знати, що певні насильницькі акти щодо нас порушують наші права, честь та гідність, не знаємо своїх прав, як зихистити себе.

Що ж таке насилля...

... продовження

Рефлексія =>

17.10.2022

Презентація

Година куратора групи

до Європейського дня боротьби з торгівлею людьми

«Торгівля людьми – сучасний прояв рабства»

Європейський день боротьби з торгівлею людьми започаткований 18 жовтня 2007 року Європейським Парламентом як день консолідації діяльності з підвищення рівня обізнаності щодо феномену торгівлі людьми та небайдужості громадськості до цього явища.

Торгівля людьми залишається гострою та реальною проблемою для багатьох країн світу, у тому числі й для України. Сучасні форми експлуатації людини та нові виклики, з якими зіштовхнулася світова спільнота, створюють загрозу потрапляння у ситуацію торгівлі людьми для практично всіх соціальних груп населення. Військові дії, економічна нестабільність, підвищення мобільності населення, у тому числі з метою трудової міграції, зростання рівня безробіття, збільшення доступу населення до інформаційних мереж сприяють поширенню цього злочину.

Будь-яка особа може постраждати від торгівлі людьми, незалежно від віку, статі, освіти чи соціального статусу. Жінки та чоловіки стають жертвами сексуальної та трудової експлуатації. Дітей змушують красти, жебракувати, використовують для проституції, навіть з метою вилучення органів.

Торгівля людьми є глобальним злочинним бізнесом, сучасною формою рабства, що грубо порушує права людини. Ця діяльність є найшвидше зростаючою кримінальною діяльністю у світі. За оцінками Міжнародного центру із запобігання злочинності ООН, щорічний грошовий обсяг за даний транснаціональний злочин становить 30 мільярдів доларів на рік, що робить його другим за величиною після торгівлі наркотиками.

Україна була серед перших країн у Європі, яка у 1998 році встановила кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. У Кримінальному кодексі України покарання за торгівлю людьми передбачено статтею 149, яка визначає ці злочинні дії як вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Держава вживає заходів з попередження торгівлі людьми та боротьби з нею, притягнення до відповідальності злочинців та надання допомоги постраждалим.

Міністерство соціальної політики визначено національним координатором у сфері протидії торгівлі людьми, та, відповідно до своїх повноважень, здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади, проводить інформаційно-просвітницькі акції, забезпечує встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми та надання допомоги таким особам.

Та попри все, проблема торгівлі людьми не може бути розв’язана на рівні однієї країни: нові виклики та загрози вимагають консолідації – як зусиль інституцій на державному рівні та міжнародної спільноти, так і зусиль кожного з нас. Та для того щоб протидіяти цьому явищу необхідно чітко розуміти його основні елементи.

Для злочинців – це величезні гроші, а для людей - страждання, зруйновані сім’ї, втрачене здоров’я і навіть життя…

За неофіційними даними у світі близько 4 млн. осіб щороку переправляються через кордони держав для використання в підневільній праці.

Проблема торгівлі людьми – одного з найнегативніших явищ сучасного суспільства – уперше була піднята правозахисниками на початку ХХ століття. У той час особлива увага приділялася жінкам з Великобританії, яких змушували до проституції в країнах континентальної Європи. Так з'явився термін ”біле рабство”, який пізніше поширився на загальне поняття торгівлі людьми.

З тих пір феномен торгівлі людьми піддається постійному аналізу і є предметом багатьох суперечок і дискусій. Однак якщо подивитися на більшість документів, публікацій, виступів з проблеми, то стане очевидно, що часто поняття ”торгівля людьми” обмежується ”торгівлею жінками”. При цьому в більшості випадків мова йде про торгівлю жінками з метою використання в проституції, порнобізнесі, сексуальній сфері тощо.

Як свідчить історія, проблема торгівлі людьми має глибоке коріння і суспільство на різних етапах свого розвитку по різному ставилось до неї. Але лише на початку ХХ століття розпочинається міждержавна робота, в рамках якої, світове співтовариство розглядає торгівлю людьми як проблему боротьби із злочинністю.

За своєю природою торгівля людьми майже у всіх випадках має транснаціональний організований характер, оскільки в процесі її здійснення залучаються представники злочинного світу різних країн, а потерпілих від цих злочинів можуть переміщувати через цілий ряд державних кордонів.

Економічні проблеми, незадовільний стан ринку праці, значний рівень безробіття і низький рівень життя населення спонукають громадян України шукати роботу за кордоном. Легально щорічно працевлаштовується за кордоном 50-60 тисяч осіб. Але нині майже 4 млн. громадян України працюють за кордоном нелегально. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних документів, дозволів та контрактів, а це робить їх безправними, і стає причиною потрапляння в тенета торгівців людьми. Тому завданням загальнодержавної ваги є боротьба з цим явищем, підтримка і захист українських громадян за кордоном.

Загалом загострення проблеми торгівлі людьми в Україні зумовлене низкою соціально-економічних, правових та організаційних чинників, а саме:

Низькі заробітки більшої частини населення, загальне зниження життєвого рівня та матеріальна незабезпеченість;
Нестача робочих місць, безробіття, особливо серед молоді (в першу чергу жінок);
Активізація діяльності міжнародних злочинних угрупувань;
Корумпованість представників різних гілок влади.

В сучасну работоргівлю втягуються навіть держави, які уникнули рабовласницького періоду у своїй історії. Якщо протягом ХIX ст. з Азії і Африки було вивезено 12 млн. рабів, то упродовж останніх 30 років ХХ ст. лише азіатських дівчат та жінок до Європи з метою експлуатації в підневільній праці було переправлено 13 млн.

Для України торгівля людьми в її сучасному розумінні постала наприкінці ХХ ст., зокрема після розпаду СРСР. Сукупність соціально-економічних умов, специфіка географічного положення та справжній “хаос” на українських кордонах призвели до того, що Україна перетворилася в країну-транзит “живого товару”. Особливо загрозливих форм набула торгівля жінками та дітьми.

За інформацією Міжнародної організації з міграції, за останні роки близько 400 тисяч українців виїхали за кордон з метою працевлаштування, з яких понад 100 тисяч жінок потрапили в секс-індустрію країн-реципієнтів.

Торгівля людьми, зокрема жінками та дітьми, –– це добре організований транснаціональний злочинний бізнес, тісно пов’язаний з такими явищами як проституція, наркоманія та порноіндустрія. Сучасні українські діти являють собою приманку для іноземних педофілів, продюсерів порнофільмів, сутенерів, особливо враховуючи те, що за різними оцінками від 100 до 200 тисяч з них - це так звані “діти вулиць”.

Для України проблема торгівлі дітьми, фактично, розпочалася з масового незаконного усиновлення українських дітей іноземними громадянами. Як було встановлено спеціальною слідчою комісією Верховної Ради України, ці дії мали характер завуальованої торгівлі неповнолітніми.

Проблема полягає в тому, що розслідування, та виявлення, таких злочинів - практично неможливе. Транснаціональна злочинність виробила добре відпрацьований механізм здійснення торгівлі людьми, при якому прослідкувати рух “живого товару” надзвичайно важко. Окрім цього, існує високий рівень латентності серед правоохоронних органів нашої держави, що явно не сприяє боротьбі з работоргівлею.

Проте, слід зазначити, що останнім часом намітились певні позитивні зрушення у ставленні до проблеми торгівлі людьми як пересічних громадян, так і представників владних структур. В Україні створено правову базу для боротьби з торгівлею людьми: КК України в ст. 149 встановлює відповідальність за цей вид злочину, розроблено урядову програму щодо запобігання торгівлі жінками і дітьми. До речі, Україна стала третьою державою Європи, поряд з Бельгією і Німеччиною, які на законодавчому рівні визнали торгівлю людьми тяжким злочином.

Водночас масштаби та обсяги работоргівлі в нашій країні продовжують залишатись загрозливими. Однією з причин цього є вкрай складна соціально-економічна ситуація в Україні.

МІФИ ПРО ТОРГІВЛЮ ЛЮДЬМИ

Багато людей знають про проблему торгівлі людьми - з повідомлень у пресі, соціальної реклами на телебаченні, білбордів... Але мало хто усвідомлює її масштаби, а тим більше може припустити, що це станеться саме з ним.

"Українська правда. Життя" з допомогою Представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні та Міжнародного жіночого правозахисного центру "Ла Страда-Україна" визначили 10 найпоширеніших міфів стосовно торгівлі людьми.

Людина - це товар за бартер й гроші.

За гривню, рубель, долар, євро, єн...

Паразитують люди як ті воші -

Такий собі в суспільстві "мертвий ген"………

Міф перший: зі мною такого ніколи не станеться.

Існує стереотип, що лише малоосвічені люди можуть стати жертвами торговців людьми. "Зі мною такого не станеться". За статистикою МОМ, 54 % жертв торгівлі людьми мають вищу або неповну вищу освіту. "П'ять років тому вербувальники працювали відкрито, по великим містам. Вони просто підходили до людей на вулиці і пропонували роботу за кордоном. Зараз вони перебралися в регіони, де не вистачає інформації".

До того ж сучасні работоргівці стали значно винахідливішими і почали використовувати нові способи вербування. Наприклад, нещодавно на телефон гарячої лінії зателефонував чоловік із Луганська і розповів, що деяка організація запрошує дівчат працювати на Ямайку, прикриваючись іменем Міжнародного жіночого правозахисного центру "Ла Страда", який, власне, і координує Національну гарячу лінію…

Загалом у світі від торгівлі людьми потерпає близько 800 тисяч чоловіків, жінок та дітей щороку. Торгівля людьми - це кримінальна індустрія, яка нині займає третє місце за розмахом і швидкістю зростання.

Міф другий: друзі та родичі не можуть виявитися замішаними в торгівлі людьми.

Друзі і родичі - це люди, яким найбільше довіряють. Якщо людина не завжди повірить сумнівному оголошенню у місцевій газеті, то вона схильна вірити словам своїх знайомих. Іноді вербувальники і самі не знають, що вони залучені у сферу торгівлі людьми.

Останнім часом сформовано нову стратегію вербування, коли людину, що пропрацювала деякий час на експлуататора, відпускають за умови, що замість себе вона приведе двох-трьох інших "працівників". Залякані жертви повертаються додому і замість того, щоб сповістити правоохоронні органи, проводять своєрідну рекламну кампанію серед своїх друзів та далеких родичів.

За інформацією МОМ, в Україні 17% постраждалих були продані в рабство своїми ж друзями, партнерами чи колегами.

Міф третій: потенційні жертви експлуатації знають, що їх може очікувати і готові до цього.

Ірина Огороднійчук пригадує випадок, що стався минулого року, коли за телефоном гарячої лінії звернулася молода дівчина. Її та ще трьох її подруг запрошували танцювати у російському VIP клубі. Уже під час розмови стало зрозуміло, що дівчат запрошують зовсім не танцювати, але як фахівці гарячої лінії не намагалися переконати молоду панянку, вона відмовлялася їм вірити. Проте номери телефонів російських організацій, що займаються захистом постраждалих від торгівлі людьми, все ж взяла. Через тиждень зателефонували з російської організації і попросили забрати дівчат. Потрапивши до так званого "VIP клубу", дівчата були змушені займатися проституцією. У них були вилучені всі документи і особисті речі, обмежена їхня свобода. Дивом одній із них вдалося зателофонувати російській організації і за тиждень дівчат звільнили із сексуального рабства, в яке вони потрапили. По приїзді до Києва, танцівниці були настільки шоковані, що довго не могли наважитися розповісти, що з ними сталося за кордоном. Така ситуація є поширеною, і рожеві окуляри, через які дивляться на роботу за кордоном, часто перетворюються чорну пов'язку на очах у жертви.

Міф четвертий: торгівля людьми обов'язково включає перетин державного кордону

Не обов'язково їхати за кордон, щоб впасти в залежність від експлуататора. За статистикою МОМ, 4% постраждалих від торгівлі людьми потрапили у рабство у межах України. Найбільше від цієї проблеми страждають діти - одна з найбільш уразливих верств населення. Для того, аби потрапити у неволю, їм не потрібно перетинати кордон - пройдіться лише вулицями вашого міста і зверніть увагу на дітей-жебраків... А восени минулого року у Чернівецькій області було затримано групу сутенерів, які направляли дівчат до Києва займатися проституцією. Вербувальники ходили по барам і нічним клубам Чернівців, знайомилися з дівчатами і пропонували їм хорошу роботу по догляду за дітьми у Києві, обіцяючи непогані гроші. Найбільшу увагу вони звертали на неповнолітніх дівчат із інтернатів або неблагополучних сімей. У столиці дівчат селили разом з охоронцем на орендованій квартирі і машиною відвозили до клієнтів, знущаючись за будь-яку провинність, піддаючи дівчат залякуванню і тортурам. Троє із п'яти дівчат, що стали жертвами сексуального рабства, були неповнолітніми.

Міф п’ятий: у рабство потрапляють лише жінки задля сексуальної експлуатації

За статистичними даними МОМ, з 820 випадків торгівлі людьми, 625 постраждалих особи були жінками, і 195 чоловіками. 24% чоловіків - це досить великий показник, адже чоловіки менш схильні шукати допомоги, ніж жінки: вони вважають себе сильними і здатними захистити себе, тому пункт перший "зі мною такого не станеться" стосується їх у першу чергу. Багато тих, хто постраждав від сексуальної експлуатації не усвідомлюють себе як жертв злочину і вважають, що їм просто не пощастило із працедавцем!

Більшість чоловіків була залучена до трудової експлуатації, але траплялися випадки залучення до жебрацтва, сексуальної експлуатації, вербовки військовими в гарячі точки і торгівлі органами. Олександр зі Львова нелегально виїхав до Іспанії разом з дружиною і працював там на будівництві. Одного разу він упав з драбини і сильно забився. Звичайно, ніякої страховки у нього не було, а працедавець умив руки. Коли чоловік повернувся зі шпиталю, виявилося, що у Олександра вирізали нирку. Це ніяк не в'язалося з висновком лікарів про струс мозку і незначну гематому. Винних шукають до цього часу.

Міф шостий: довести вину і покарати торгівців людьми неможливо

Торгівля людьми - це кримінальний злочин, що в Україні, як і у багатьох країнах світу, карається ув'язненням від 5 до 15 років із конфіскацією майна. А у деяких державах, наприклад США та Канаді, - довічним ув'язненням.

Серед них є успішні історії покарання злочинів, як історія Дарини. Родичка 15-літньої Дарини (ім'я змінено), мати якої зловживала алкоголем, переконала дівчинку поїхати хатньою робітницею до Туреччини. У Стамбулі злочинниця передала дівчинку до рук сутенерки, яка, забравши всі документи, тримала Дарину під наглядом. Вона відвозила її до клієнтів, а за спроби втекти чи украсти документи, сутенерка знущалася над нею, била і топила у воді. Над Дариною зжалився коханець сутенерки і допоміг їй втекти. По приїзді додому, Дарина розповіла все своїй бабусі, і вони разом звернулися у міліцію. Слідство тривало близько чотирьох місяців. В результаті родичка Дарини була засуджена до 5 років позбавлення волі та виплати грошової компенсації в розмірі 10 000 гривень, а Дарина була направлена для отримання соціальної допомоги до місцевої громадської організації, яка опікується постраждалими від торгівлі людьми. Вона отримала реінтеграційну допомогу, включаючи супровід психолога, адвоката, соціального працівника. Нині дівчина працює, отримуючи компенсаційні витрати. Проте не всі постраждалі від торгівлі людьми такі сміливі, як Дарина. Більшість намагається забути, що з ними сталося, вони бояться або ж морально не витримують затяжного судового процесу.

Міф сьомий: торгівля людьми обов'язково включає застосування сили

"Постраждалим обіцяють, що їх випустять після того, як вони відпрацюють "борг", який лише росте. Людина вірить і працює, працює... Або, наприклад, якщо постраждала особа з невеликого села, де всі одне одного знають, експлуататори можуть застосовувати метод залякування: мовляв, якщо ти не зробиш того, що тобі кажуть, ми розвісимо твоє оголене фото по всьому селу", - розповідає Ганна Антонова, співробітник Програми протидії торгівлі людьми МОМ в Україні. Нині деякі торгівці людьми тримають своїх "працівників" лише до кінця терміну закінчення візи, відправляють додому для її поновлення, а потім, внаслідок залякувань або боргової залежності, змушують їх повертатися. Інколи жертвам приплачують якийсь мізер, через що вони починають відчувати себе причетними. Моральний тиск, залякування, погрози вчинити шкоду рідним, вилучення документів, використання психотропних речовин складають неповний перелік різноманітних засобів впливу на жертву. А сила застосовується в останню чергу - кажуть фахівці.

Міф восьмий: потерпілим від торгівлі людьми ніхто не допомагає

Принаймні тридцять громадських організацій по всій Україні допомагають постраждалим від торгівлі людьми, надаючи медичну, психологічну та юридичну допомогу. В громадських організаціях працюють справді небайдужі люди, жертвам забезпечується конфіденційність і безоплатність послуг.

"Торгівля людьми" означає найм, перевезення, переміщення, приховування або прийняття осіб, використовуючи погрози або силу чи інші форми примусу, насильницького викрадення, обману, шахрайства, зловживання владою або безпорадним станом або отриманням плати чи вигоди для досягнення згоди особи, що має владу над іншою, з метою експлуатації. Експлуатація включає в себе як мінімум примушення інших до проституції або інші форми статевої експлуатації, примусову працю чи послуги, рабство та діяльність подібну до рабства, поневолення або видалення внутрішніх органів.

Метою торгівлі людьми може бути:

трудова експлуатація;
сексуальна експлуатація, використання у проституції та порнобізнесі;
примусове жебрацтво;
примусове втягнення у злочинну діяльність;
примусове вилучення органів;
продаж дитини;
сурогатне материнство тощо.

Аби уникнути біди в майбутньому та не потрапити в рабство, слід дотримуватись наступних порад:

нікому не довіряйте ваш паспорт, адже документи, що засвідчують Вашу особу, завжди повинні знаходитись тільки у Вас;
залиште вдома, своїм друзям чи близьким детальну інформацію про своє перебування за кордоном з адресою та контактними телефонами, а також копію свого закордонного паспорту і контракту;
якщо Ви плануєте взяти шлюб з іноземним громадянином (громадянкою), скористайтеся порадами юриста чи фахівців посольств країни, в якій Ви плануєте жити, стосовно Ваших прав та прав Ваших дітей, народжених за кордоном та в Україні. Також пам’ятайте, що фіктивний шлюб – порушення закону. Це може стати причиною Вашого ув’язнення або депортації;
не забудьте з’ясувати номери телефонів українських посольств та консульських представництв у країні, до якої Ви виїжджаєте. Якщо Ви опинилися у скрутній ситуації, залишилися без паспорту або Вам хтось загрожує, то звертайтесь до представників посольств своєї країни;
скористайтесь послугами неурядових організацій та служб, які активно працюють в зарубіжних країнах, надаючи допомогу особам, які опинились у складному становищі;
зверніть увагу на те, що термін перебування на території іноземної держави зазначений у Вашій візі. Порушення візового режиму унеможливлює Ваш наступний виїзд за кордон;
не забувайте, що знання хоча б елементарних слів іноземної мови значно полегшить Ваше перебування за кордоном.

Пам’ятайте:

стати жертвою торгівлі людьми може кожен,

незалежно від статі, віку, рівня освіти чи кваліфікації!!!

03.10.2022

«Знати право, служити праву, захищати право»

Виховна година куратора до Дня юриста

Державне свято – День юриста – відзначається в Україні з 1997 року. Дата незмінна – 8 жовтня.

Латинське «juris» означає не тільки «право», а й «справедливість». Для юриста це символ верховенства права.

Висока честь і велична відповідальність – бути юристом. Адже забезпечення прав і свобод кожного громадянина держави, зростання правової культури народу та суспільства залежать саме від юристів – суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів, працівників правоохоронних органів. Ці люди відповідають за дотримання прав і свобод громадян України.

Професія юриста зародилася в Стародавньому Римі. Першими юристами були понтифіки – жерці, які керували справами релігії і проводили суди. Кілька століть потому сформувалася наука юриспруденція і з'явилися перші суднові системи.

Свято День юриста в Україні було запроваджено в 1997 році президентом Леонідом Кучмою. З того часу він відзначається щороку 8 жовтня. У цей день в 1016 році Ярослав Мудрий видав звід законів «Руська правда».

Фахівці правознавці, досконально знайомі з юридичними науками, чинним законодавством і маючи практичну діяльністю в області права, завжди були затребувані в цивілізованому суспільстві, оскільки цивілізоване суспільство прагне регулювати всі свої внутрішні і зовнішні взаємини, керуючись загальноприйнятими правилами, порядками і нормами – законами, а так як наша людська практика взаємин постійно зростає і досить багатогранна, то і законів, що регламентують їх потрібно все більше і більше.

Розібратися в цьому всьому «порядку» простій, не пов’язаній з юриспруденцією людині, все частіше і частіше стає не під силу. На допомогу приходять кваліфіковані юристи.

Сучасна і незалежна Україна ще зовсім юна в правовому відношенні держава. Однак, неухильно дотримуючись основних принципів побудови цивілізованого суспільства, вона, підхопивши естафету минаючего правового поля колишнього Радянського Союзу, з величезною ретельністю прийнялася за формування нової правової бази своїх власних суспільних взаємовідносин. Кілька підсумовуючи ці складні процеси, які в цивілізованому суспільстві мають постійні характер, адже наші реалії вимагають і постійного вдосконалення навіть вже розробленої і прийнятої законодавчої бази.

Порядок в державі і благополуччя його громадян невід’ємно пов’язано з максимальним дотриманням і повагою прав і свобод людини. Це важке завдання для молодої держави, але від її вирішення залежить життєздатність будь-якого цивілізованої суспільства.

Юристи і правознавці, покликані суспільством для вирішення цього завдання, щоденно стикаючись з найрізноманітнішими проблемами, твердо стоять на позиціях підвищення правової культури українських громадян різних верств населення. Забезпечення правових гарантій на практиці вимагає не мало зусиль і ерудиції, гарної професійної кваліфікації та досвіду юридичної роботи.

Основна мета професії юриста – встановлення справедливості, тому бути юристом – це величезна відповідальність. Для нашої країни ця професія надзвичайно важлива, адже у цей час, коли відбувається процес розбудови правової держави в Україні, передусім на правників покладаються надії та завдання утвердження принципу верховенства права, вдосконалення українського законодавства, посилення правових гарантій захисту різних верств населення і підвищення правосвідомості та правової культури українців.

Юстиція з латинської буквально означає «справедливість». А отже, утверджувати та забезпечувати справедливість у суспільстві – це те головне призначення, яке об’єднує юристів різних сфер діяльності – суддів, адвокатів, нотаріусів, юрисконсультів, працівників правоохоронних органів.

День юриста – професійне свято людей, усе життя яких підпорядковано гаслу «Знати право, служити праву, захищати право». У цей день є переконаність того, що ваші знання, ваша професійна майстерність, творчий підхід та інтелектуальний потенціал стануть запорукою здійснення та забезпечення демократичних реформ у нашій державі, гарантією її впевненого розвитку.

Перед юристами України стоять завдання утверджувати принцип верховенства права, удосконалювати законодавство, посилити правові гарантії захисту різних верств населення, підвищувати правову культуру людей.
У зв'язку з цим, пропонуємо вам переглягути тригодинний художній фільм, побудований на реальних подіях, що відбулися у період із 20 листопада 1945 року до 1 жовтня 1946 року – "Нюрнберзький процес", який дає правову оцінку роботі юристів тоталітарного режиму та верховенству міжнародного права та справедливості (посилання на фільм).

Дорогі викладачі, студенти, щиро вітаємо вас та бажаємо професійних успіхів, натхнення та творчої віри в високі ідеали, до яких ми прагнемо на шляху утвердження закону та справедливості!

Матеріал підготувала куратор 41-ЮЖ групи

Наталія Бурятинська

19.09.2022

Виховна година куратора до Міжнародного дня студентського спорту

Історія розвитку міжнародного студентського спорту

Історія розвитку міжнародного студентського спорту має давні витоки та свої традиції.

Сучасний спорт як суспільне явище набув широкого розповсюдження тільки на початку ХІХ століття. В історії фізичної культури відомими є імена Чарльза Кінґслі та Томаса Арнольда, які одними з перших використали змагальний чинник у процесі виховання молоді. Чарльз Кінґслі теоретично обґрунтував шкільне фізичне виховання елітарного типу, яке ґрунтувалося на спортивних та ігрових заняттях. Згодом він сприяв модернізації англійської моделі розвитку спорту. Ректор коледжу у м. Регбі, Томас Арнольд започаткував шкільне фізичне виховання у спортивному дусі. За 14 років роботи у коледжі Т. Арнольд зумів створити принципово нову систему виховання, центральною частиною якої стали спорт і фізичне виховання. Провідною ідеєю виховання Т. Арнольда стало використання чітких правил спортивних змагань, взаємин у спортивних командах, побудованих на принципах колективізму, взаємодопомоги та чесної гри, які реалізувалися в умовах організованого фізичного виховання та спорту. Створені Т. Арнольдом спортивні команди функціонували на основі самоуправління, продуманої системи фізичного виховання і регулярних спортивних змагань. Разом з популярними тоді крикетом, веслуванням, реґбі, футболом у спортивне життя молоді поступово входили плавання, фехтування, бокс та інші види спорту.

Як зазначає Л. Кун, перші змагання між навчальними закладами були проведені у 1818 році між студентами Ітона та Херроу. Роком пізніше були організовані змагання з веслування між Ітоном та Вестмінстером. З 1827 року регулярного характеру набувають змагання з крокету між Оксфордом та Кембріджем. З 1837 року регулярними стали атлетичні змагання між іншими навчальними закладами і не тільки в Англії.

Змагання в коледжах продовжували національні традиції: у Канаді з крокету та реґбі, в Австралії, завдяки сприятливим географічним умовам, розвивалося плавання. Окрім англійських колоній, ідеї Т. Арнольда, який відіграв важливу роль у створенні сучасного спорту, поширювалися і на молодь США.

За прикладом Англії та США, керівні кола інших країн стали визнавати, що сучасний спорт це не тільки розвага, але й корисне у всіх відношеннях заняття для молоді.

Читати далі

Презентація

12.09.2022

Текст

Олімпійський урок. Участь незалежної України в Олімпійських іграх

«Незалежний» український спорт: від першого гімну на Олімпіаді до наймолодшого чемпіона Європи»

1992 рік. На Олімпійських іграх у 1992 році Україна, попри на вже здобуту незалежність, виступала у складі Об’єднаної команди й під прапором Міжнародного олімпійського комітету. Але в Барселоні було вирішено на честь переможців індивідуальних змагань з Об'єднаної команди піднімати національний прапор і виконувати гімни країн, які вони представляють.

Так уперше в історії Олімпійських ігор гімн України пролунав після перемоги спортсмена з Луганщини Олега Кучеренка, який здобув «золото» у греко-римській боротьбі у ваговій категорії до 48 кілограмів. Причому в фіналі українець переміг дворазового олімпійського чемпіона Вінченцо Маєнца.

1993 рік. Український легкоатлет Сергій Бубка став першою людиною, яка в стрибках із жердиною продемонструвала результат вище за 6 метрів. Його називали «царем небес» та «містером рекордів». У 1993 році він у Донецьку встановив рекорд у закритих приміщеннях, стрибнувши на 6,15 метра. Цей результат протримався непобитим 21 рік. Символічно, що саме в Донецьку у 2014 році його досягнення перевершив француз Рено Лавіленні на турнірі «Зірки жердини».

А ось інший рекорд, який Бубка встановив через рік на літніх змаганнях в Італії, а саме 6 м 14 см, досі ніхто не зміг подолати. В цьому році український рекорд «святкував» своє 25-річчя.

1994 рік. На Олімпіаду до Ліллехаммеру Оксана Баюл вже їхала як чемпіонка світу. За результатами виступу в короткій програмі шістнадцятирічна українка посіла другу сходинку. А лідерство захопила американка Ненсі Енн Керріган. Попри травму, яку Баюл отримала за кілька днів до змагань – ковзан німецької фігуристки увійшов в гомілку на три сантиметри, все ж вирішила виступати. Вона виконала 5 потрійних стрибків і неочікувано для всіх додала елемент, якого спочатку не було в програмі – каскад стрибків. Як результат, Баюл виграла. Дебют молодої держави на Олімпіаді був настільки непрогнозованим, що організатори Ігор 45 хвилин шукали гімн України, і навіть прапор підняли до гори дриґом.

1995 рік. Єдиний тріумф України у командних видах спорту на європейських першостях відбувся у баскетболі. Жіноча збірна у дебютному матчі поступилася суперницям з Хорватії, але, вигравши решту поєдинків, пробилася у фінал, де з рахунком 77:66 обіграла команду Італії.

10 серпня на чемпіонаті світу з легкої атлетики українська спортсменка Інесса Кравець була настільки мотивована вибороти «золото» у потрійному стрибку, що дві її спроби були не зараховані через «заступи». Проте третій стрибок завершився на позначці 15,50. Такий результат став рекордом і вже 24 роки залишається недосяжним показником.

1996 рік. Україна вперше виступала на Олімпійських та Паралімпійських іграх. З Олімпіади синьо-жовті повернулися з 9 золотими, 2 срібними та 12 бронзовими медалями. Але найбільший тріумф – це дві нагороди вищого ґатунку Лілії Підкопаєвої. Українська спортивна гімнастка стала абсолютною чемпіонкою, а також здобула нагороду вищого ґатунку у вільних вправах і посіла друге місце у вправах на колоді. Елемент Подкопаєвої – подвійне сальто вперед з поворотом на 180°, який судді оцінили в 9,887 бала, – досі ніхто не зміг виконати на Іграх, навіть чоловіки.

В Атланті в 1996 році Україна дебютувала на Паралімпійських Іграх. Тоді під українським прапором виступали 25 спортсменів, які виграли сім медалей («золото», 4 «срібла» та 2 «бронзи») і посіли 44 місце в загальному рейтингу.

1997 рік. 5-го листопада у Києві відбувся матч-відповідь у рамках Ліги Чемпіонів, де «Динамо» грало проти титулованої «Барселони». У першому матчі «каталонців» вже було знищено вдома – на «Камп Ноу» з рахунком 0:3. Проте у Києві «Барселона» знову не змогла протистояти команді Лобановського - 0:4, три голи забив Андрій Шевченко, а четвертий – Сергій Ребров. Загалом у цьому сезоні кияни пробилися до чвертьфіналу, пробитися далі не дозволив італійський «Ювентус». А вже за рік кияни зупиняться за крок до фіналу, не змігши пройти німецьку «Баварію».

На Дефлімпійських іграх чоловіча волейбольна збірна здобула своє перше «золото», потім ще двічі вона повторить цей результат – у 2005 та 2013 роках.

1998 рік. Збірна України вперше брала участь на зимових Паралімпійських іграх і одразу гучно заявила про себе – 9 нагород (3 золоті, 2 срібні та 4 бронзові).

Паралімпійська збірна з футболу вперше виборола «золото» чемпіонату світу. Нагороди вищого ґатунку українці потім ще здобували у, 2001, 2003 та 2017 роках. А крім того, першими синьо-жовті ставали і на Паралімпійських іграх – у Афінах-2004, Пекіні-2008 та Ріо-2016.

1999 рік. Віталій Кличко став першим в історії України чемпіоном світу в професійному боксі. У бої за титул WBO в суперважкій вазі українець нокаутував Гербі Гайда у другому раунді. Крім чемпіонського титулу Кличко ще встановив світовий рекорд – 25 перемог нокаутом підряд

Біатлоністка Олена Зубрилова стала триразовою чемпіонкою світу в індивідуальній гонці на 15 км, гонці переслідування і мас-старті на чемпіонаті світу в Фінляндії.

2000 рік. На Олімпіаді у Сіднеї Україна виборола 3 золоті медалі, 2 з яких дістала «рибка» Яна Клочкова – у коронних дисциплінах 200 та 400 метрів комплексним плаванням, а також «срібло» у 800 метрів вільним стилем.

2001 рік. Український баскетболіст Станіслав Медведенко здобув чемпіонський титул в НБА у складі «Лос-Анджелес Лейкерс»

У 2002 році в Москві відбувся чемпіонат світу з шахів. У фіналі зустрілися два українці – 33-річний Василь Іванчук зі Львова та 18-річний Руслан Пономарьов із Горлівки. Напруга відчувалась у кожній партії. Проте молодий спортсмен зміг вибороти перемогу в більш досвідченого Іванчука й стати першим чемпіоном світу з шахів в історії України, а також наймолодшим переможцем у світовій історії (на той момент).

2003 рік. Анна Безсонова стала дворазовою чемпіонкою світу в Будапешті та триразовою чемпіонкою Європи в Ризі з художньої гімнастики.

2004 рік. Ірина Мерлені стала першою у світі олімпійською чемпіонкою з вільної боротьби у ваговій категорії до 48 років. Загалом у 2004 році Україна виборола 22 нагороди, з яких 8 золотих.

Андрій Шевченко стає володарем «Золотого м’яча». І це третій український гравець, якого було названо найращим футболістом Європи, також це звання здобували Олег Блохін та Ігор Бєланов.

Також на Іграх в Афінах жіноча збірна України з гандболу посіла третє місце та стала володаркою єдиної олімпійської нагороди за всі роки незалежності у ігрових видах спорту.

Український хокеїст Руслан Федотенко виграв Кубок Стенлі у складі команди «Тампа». У вирішальній грі фінальної серії саме українець закинув переможну шайбу. А вже за 5 років Федотенко знову стане чемпіоном, але вже у складі «Піттсбурга».

2005 рік. Українська спортсменка з пауерліфтингу Лариса Соловйова стала чемпіонкою Всесвітніх ігор. Титул найсильнішою жінки в світі досі залишається за українкою, а це вже 14 років. Соловйова виграла на чотирьох Всесвітніх іграх – 2005, 2009, 2013, 2017.

У 2006 році збірна України дебютувала на чемпіонаті світу з футболу. Команда Олега Блохіна у першому матчі поступилася іспанцям, але їй вдалося пробитися до 1/8 фіналу, перегравши Саудівську Аравію та Туніс. у 1/8 фіналу у серії післяматчевих пенальті здолали Швейцарію. До півфіналу українців не пустили майбутні чемпіони світу – італійці (0:3). Воротар Олександр Шовковський став єдиним воротарем, хто не пропустив жодного м’яча у післяматчевих пенальті.

2007 рік. Наталія Кальниш на чемпіонаті Європи виборола історичне «золото» в особистій першості (до цього часу Україна не здобувала тут нагород) та «срібло» в командній першості у стрільбі з малокаліберної гвинтівки з трьох положень (вправа МГ-5).

2008 рік. Історичний Пекін на Олімпійських іграх. Україна виборола 24 нагороди – 7 золотих, 4 срібних та 13 бронзових. Олімпійським чемпіоном у ваговій категорії до 57 кілограмів став Василь Ломаченко. Тоді українець у фіналі достроково переміг француза Джелькіра Кедафі в першому раунді. За результатами виступів у Пекіні-2008 Ломаченко нагородили кубком Вела Баркера, який дають кращому боксеру Ігор незалежно від вагової категорії. За чотири роки Василь привіз свою другу олімпійську нагороду найвищого ґатунку, але вже у ваговій категорії до 60 кілограмів.

2009 рік. Переможцем останнього розіграшу Кубка УЄФА став донецький «Шахтар», який переграв бременський «Вердер». Перший гол на 25-й хвилині забив Луїс Адріано. Через 10 хвилин Налдо зрівняв рахунок. А вирішальний гол «Шахтаря» на 97-й хвилині забив Жадсон.

Георгій Зантарая став першим українцем, хто став чемпіоном світу з дзюдо.

2010 рік. Українська шахістка Катерина Лагно виграла чемпіонат світу серед жінок у бліці, який відбувся у Москві. Українка очолила турнірну таблицю вже після 15 партій. За підсумками 30 зустрічей вона набрала 20 очок і випередила на бал російську суперницю Тетяну Косінцеву.

15-річна харків'янка Еліна Світоліна виграла на відкритому чемпіонаті Франції Roland Garros-2010 серед юніорів. У фіналі українці поступилася Онс Жебер з Тунасі – 6:2, 7:5.

2011 рік. Брати Клички зібрали усі пояси. Другого липня Володимир у поєдинку з англійцем Девідом Хеєм завоював чемпіонський титул WBA, і таким чином, вперше в історії боксу всі найпрестижніші пояси у надважкій ваговій категорії опинилися в руках двох рідних братів. На той момент, Володимир був чемпіоном за версіями IBF/IBO, WBO, WBA-суперчемпіон, а також володів поясом The Ring від авторитетного американського однойменного журналу, а Віталій – володарем поясу WBC.

2012 рік. На Олімпіаді в Лондоні українські боксери вразили весь світ. З сімох спортсменів п’ятеро завоювали медалі: чемпіонами стали Олександр Усик та Василь Ломаченко, Денис Берінчик став срібним призером, а Олександр Гвоздик та Тарас Шелестюк вибороли бронзові нагороди.

На чемпіонаті світу з плавання Дарина Зевіна виборола «золото» на дистанції 200 метрів на спині і це перша нагорода найвищого ґатунку України за останні роки.

2013 рік. «Українські отамани» у дебютній для себе Всесвітньої серії боксу (WSB) вийшли до фіналу. Проте у головній битві не без допомоги суддів українці поступилися. Хоча було зрозуміло, хто насправді чемпіон.

Ольга Харлан у 2013 році вперше в кар'єрі стала чемпіонкою світу, а крім того її було визнано найкращою шаблісткою планети. Також у кошику Харлан – світове «золото» у командній шаблі та найвищого ґатунку нагорода континентальної першості.

Збірна України з баскетболу вперше в історії вийшла у чвертьфінал чемпіонату Європи. Причому, українці вийшли у чвертьфінал до початку матчу проти Литви, завдяки перемозі Бельгії над Латвією. Проте, попри вже готову путівку Україна боролася у матчі проти Литва, хоча і поступилася – 63:70 (13:18, 17:14, 16:16, 17:22).

Донецький «Донбас» став першою командою в історії України, яка виграла хокейний єврокубок. Українці знищили французьку команду «Руан Драгонс» з рахунком 7:1.

2014 рік. На Олімпійських іграх у Сочі українська жіноча збірна з біатлону здобула золоту медаль естафета з біатлону у жінок. Це перше «золото» України з останні 20 років.

Паралімпійці не лише вибороли 25 нагород, 5 із них золоті, але й показали патріотичний характер та принциповість. Спочатку вони готові були бойкотувати Ігри в Росії, на Паралімпіаду все ж таки поїхали, але проукраїнський настрій демонстрували. Наприклад, випадково зіпсували настрій президенту Росії. У чоловічій гонці на 7,5 кілометрів у біатлоні серед спортсменів з вадами зору всі прогнозували «золото» російському атлету Миколі Полуніну, якого хотів привітати особисто президент Росії Володимир Путін, але неочікувано для росіян українець Віталій Лук’яненко випередив Полуніна на 11 секунд та здобув «золото».

Українець Василь Ломаченко перейшов у «профі» і вже у червні повторив рекорд, взявши чемпіонський пояс вже в третьому бою. Американець Гарі Рассел протримався проти нашого чемпіона всі 10 раундів, але рішенням більшості суддів пояс WBO в напівлегкій вазі дістався саме українцю.

Олег Верняєв став чемпіоном світу та Європи у паралельних брусах. Вже за рік український спортивний гімнаст підкорить Європейські ігри, потім Ріо-2016, а нагороди зі світової та континентальної першості стануть звичайною справою.

2015 рік. На чемпіонаті світу із фехтування у Москві чоловіча збірна шпажистів вперше в історії здобула золоті нагороди, здолавши у фіналі Південну Корею – 32:24.

Сенсаційне «Дніпро», яке пробилося до фінальної частини другого за престижністю європейського клубного турніру. Команда Мирона Маркевича протистояла «Севільї», і хоча матч завершився перемогою іспанців – 2:3, проте «Дніпро» показало дійсно сильний рівень і стало першим в історії клубом, який став фіналістом Ліги Європи (у новому форматі).

2016 рік. На Олімпійських іграх в Ріо Україна виборола дві золоті нагороди, одна з них на рахунку Юрія Чебана. З результатом 39.279 український каноїст подолав дистанцію 200 метрів та став дворазовим олімпійським чемпіоном.

А ось паралімпійці у Ріо завоювали 117 медалей – 41 золоту, 37 срібних та 39 бронзових. Крім того, встановили 109 рекордів у трьох видах спорту: плавання, легка атлетика та пауерліфтінг. З них 22 рекорди світу, 32 паралімпійські рекорди і 54 рекорди Європи.

Олег Кузнєцов, якого знають як бі-боя Kuzya, виграв Чемпіонат світу з брейкдансу. Цікаво, що українець не був заявлений як основний учасник турніру, але синьо-жовта темна конячка виграв одне з двох відбіркових місць, а потім взагалі виграв титул найкращого в світі. А вже у червні український дует Navi також стали чемпіонами світу.

Український баскетболіст Дмитро Кривенко виграв чемпіонат світу у баскетболі 3х3 у конкурсі данків. У фіналі українець виявився сильнішим за американського баскетболіста. До речі, медальну естафету «синьо-жовтих» данкерів перехопить Вадим Miller Піддубченко. Тож тепер король данків ще один українець.

2017 рік. Каратистка з ураженням слуху Карина Янчук на Дефлімпіаді перемогла попередню чемпіонку світу – турецьку спортсменку з рахунком 5:0 в абсолютній першості, розгромила каратистку з Росії в особистих змаганнях, а крім того, допомогла збірній України перемогти в командному турнірі. Таким чином Карина Янчук стала триразовою чемпіонкою Дефлімпійських ігор, і такий результат до неї не показував жодний спортсмен.

Для України Всесвітні ігри у 2017 році стали найрезультативнішими. Загалом синьо-жовті вибороли 25 нагород – 10 золотих, 7 срібних та 8 бронзових та посіла 5-те місце у командному заліку.

Олександра Хижняка було визнано найкращим боксером світу в 2017 році за версією AIBA. Він став чемпіоном Європи серед молоді, серед дорослих та чемпіоном світу, причому здобув усі титули майже за пів року. І це найшвидший результат в історії українського боксу.

2018 рік. Перемога на зимовій Олімпіаді Олександра Абраменка – це перше «золото» у фристайлі для України; третя золота медаль взагалі за історію зимових Ігор для синьо-жовтих, та перше олімпійське чемпіонство серед чоловіків в історії спорту незалежної держави.

22 нагороди привезли з головних Ігор чотириріччя українські паралімпійці. За кількістю золотих нагород Україна повторила свій найкращий результат (виступ у Турині-2006) – 7 медалей, крім того синьо-жовті здобули ще 7 срібних та 8 бронзових нагород.

У фінальному поєдинку Всесвітньої боксерської суперсерії український боксер Олександр Усик переміг росіянина Мурата Гассієва одноголосним рішенням суддів – 120:108, 119:109, 119:109. І став першим абсолютним чемпіоном cвіту в історії України та першим європейським боксером, хто зібрав усі пояси.

Дзюдоїстка Дар’я Білодід на чемпіонаті світу перемогла чинну на той час чемпіонку Фуну Тонакі з Японії іппоном, тобто поклавши на лопатки. І українка у віці 17 років 11 місяців стала наймолодшою чемпіонкою світу в історії дзюдо. Попередній рекорд належав японці Рійоко Тамурі – 18 років 1 місяць. Крім того, Білодід здобула першу золоту нагороду світової першості в історії українського жіночого дзюдо та другу загалом, до цього часу в активі «синьо-жовтих» була перемога Георгія Зантарая у 2009 році.

Еліна Світоліна стала першою українкою, яка виграла у підсумковому турнірі Жіночої тенісної асоціації (WTA), що завершився у Сингапурі. У фіналі українська тенісистка не залишила шансів американці Слоан Стівенс. Зустріч завершилася з рахунком 3:6, 6:2, 6:2.

2019 рік. Український біатлоніст Дмитро Підручний став чемпіоном світу у гонці переслідування. Хоча українець стартував із 17-секундним відставанням від норвежця Йоганнеса Тінгнеса Бьо, припустився двох промахів ще під час першої стрільби, це не завадило йому обігнати лідера світового біатлону та прийти першим. Ця нагорода стала першою золотою нагородою у чоловічому біатлоні на чемпіонаті світу, сьомим «золотом» взагалі для України, а ще завдяки цій перемозі Підручний став шостим українським біатлоністом, який виборов особисту медаль світового рівня.

15-го червня молодіжна збірна України у фіналі чемпіонату світу з футболу серед гравців віком до 20 років перемогла однолітків із Південної Кореї з рахунком 3:1. За синьо-жовтих голи забили Георгій Ціташвілі та двічі відзначився Владислав Супряга. Уперше в історії українська «молодіжка» нарешті зруйнувала прокляття «не виходу з 1/8», і привезла додому зі світової першості Кубок та золоті нагороди.

17-річна українська тенісистка Дар’я Снігур перемогла на юніорському Вімблдоні. У фіналі українка здолала американку Алексу Ноель – 6:4, 6:4. Вона стала другою українкою, яка виборола трофей юніорського Вімблдону.

Олексій Середа став чемпіоном Європи у стрибках у воду на 10-метровій вишці, випередивши француза Бенжамена Офре та росіянина Руслана Тернового. Українець став наймолодшим чемпіоном Європи, вдже виборов нагороду вищого ґатунку в 13 років та 7 місяців. Минуле історичне досягнення належало британцеві Томасу Дейлі, який у 2008 році став чемпіоном Європи у 13 років та 10 місяців.

Збірна України здобула на Олімпійських іграх-2020 1 золоту, 6 срібних та 12 бронзових медалей

Останню медаль для нашої команди 8 серпня виграла Олена Старікова, яка здобула срібло у спринті у велотреку.

Золото нашій національній команді у категорії до 87 кг приніс борець Жан Беленюк. У ще одного представника греко-римського стилю Парвіза Насібова срібна медаль у вазі до 67 кг. Срібло на дистанції 1500 м та бронзу на 800 м вільним стилем виграв плавець Михайло Романчук. Срібло та бронзу виграла веслувальниця Людмила Лузан - вона стала третьою на дистанції 200 м на каное-одиночці, та фінішувала другою на дистанції 500 м з Анастасією Четвериковою. Боксер Олександр Хижняк отримав срібло у вазі до 75 кг.

В карате Анжеліка Терлюга посіла друге місце у категорії до 55 кг, а Станіслав Горуна став третім у вазі до 75 кг. Борчиня Алла Черкасова здобула бронзу у категорії до 68 кг, а Ірина Коляденко посіла третє місце в категорії до 62 кг.

Також бронзові медалі Україні принесли легкоатлетка Ярослава Магучіх у стрибках у висоту, дзюдоїстка Дар'я Білодід у категорії до 48 кг, фехтувальник Ігор Рейзлін у змаганнях шпажистів, Олена Костевич і Олег Омельчук у стрільбі з пневматичного пістолета, тенісистка Еліна Світоліна та Марта Федіна і Анастасія Савчук серед дуетів у артистичному плаванні, які також стали третіми у складі збірної Україниу групових вправах.

Здобувши 19 медалей, збірна України повторила досягнення Олімпіади-2012, де у нашої команди також було 19 нагород - 5 золотих, 4 срібних і 10 бронзових медалей.

На Олімпіаді-2016 у Ріо українці отримали лише 11 нагород - 2 золотих, 5 срібних і 4 бронзових.

Найуспішнішою для збірної України стала Олімпіада-1996 в Атланті, де наші спортсмени здобули 9 золотих, 2 срібні та 12 бронзових медалей.

Вінниччина

Із історії подій

“…Раз в чотири роки людство переживає самі напружені, самі радісні і самі драматичніші події – Олімпійські змагання. На сучасному етапі розвитку людської цивілізації спостерігається стійка тенденція підвищення ролі спорту і олімпійського руху в суспільстві, їх соціальної значимості не тільки з пропаганди здорового способу життя, а і вихованні у молоді таких важливих якостей як працелюбність, наполегливість, сила волі, мужність, патріотизм. Успіхи спортсменів на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи підіймають міжнародний престиж країн, які вони представляють, а це особливо важливо для нашої молодої незалежної України.

Починаючи з 1996 року, коли українські олімпійці стали виступати окремою командою, участь в Іграх олімпійців Вінниччини є постійною. На Олімпіаду до Атланти ми делегували трьох спортсменів, на чергових олімпійських іграх у 2000 році вінничан було вже п’ятеро. Рекордного успіху олімпійці Вінниччини добиваються на Іграх в Афінах у 2004 році. Дев’ять спортсменів Вінниччини приймали участь в двадцять восьмих літніх Олімпійських іграх в Афінах. Це: Ганна Балабанова, Олена Череватова – веслування, Наталя Качалка – велоспорт, Андрій Соколовський, Наталія Добринська та Михайло Книш – легка атлетика, Максим Третяк – бокс, Павло Хникін – плавання, та паралімпієц – Микола Левицький.

На чергові ХХІХ літні Олімпійські ігри Пекіну четверо вибороли місце в складі Національної Олімпійської команди України. Ця Олімпіада стала для Вінниччини золотою, адже чемпіонкою ХХІХ Олімпійських ігор стає наша землячка, легкоатлетка Наталія Добринська. Учасниками олімпійських ігор також були стрибунка у воду Ганна Письменська, марафонець Андрій Ковенко, Михайло Книш та параолімпієць, дзюдоїст Микола Левицький.

Володарем двох срібних нагород ХХХ Лондонської олімпіади 2012 року стала веслувальниця Інна Осипенко-Родомська. Приємним є те, що наші земляки приймають участь майже у всіх Олімпійських іграх сучасностної історії.

На шляху до Олімпійських ігор в Лондоні 2012 року наші юні олімпійці стартували на І юнацьких Олімпійських іграх в Сінгапурі 2010 року.Серед олімпійців – юніорів наші спортсмени: учень ШВСМ Олег Неклюдов – майстер спорту міжнародного класу з боксу, дворазовий чемпіон світу серед юніорів (тренери:- заслужені тренери України Микола Маньківський і Леонід Лоївський), веслувальник на байдарках і каное, учень СДЮШОР ім.. Ю. Рябчинської –Анатолій Мельник (тренер Олександр Ткачов) і учень СДЮШОР «Колос» – Вадим Адамчук (семиборство, тренер, ЗТУ Віктор Постемський).Колекцію з двох медалей в Сінгапурі завойовує наш земляк Анатолій Мельник (веслування на байдарках і каное). Олег Неклюдов – 4 місце. Вадим Адамчук – 9 місце.. На ІІ Юнацьких Олімпійських іграх в Баку срібного успіху досягла легкоатлетка Джойс Коба (тренер Володимир Прошин).

Подоляни – чемпіони та призери Олімпійських ігор.

ЗОЛОТІ МЕДАЛІСТИ

Юлія Рябчинська – веслування на байдарках(ХХ літні Олімпійські ігри 1972 року. Мюнхен).
Петро Король – важка атлетика, вага 67, 5кг(ХХІ літні Олімпійські ігри 1976 року. Монреаль).
Наталія Добринська – легка атлетика – семиборство(ХХІХ літні Олімпійські ігри 2008 року. Пекін).

СРІБНІ ПРИЗЕРИ

Борис Мельник – кульова стрільба(ХХ літні Олімпійські ігри 1972 року. Мюнхен).
Ніна Уманець – академічне веслування. Вісімка(ХХІІ літні Олімпійські ігри 1980 року. Москва).
Марія Позюн – академічне веслування. Вісімка(ХХІІ літні Олімпійські ігри 1980 року. Москва).
Олександр Сороколет – волейбол(ХХІV літні Олімпійські ігри 1988 року. Сеул).
Павло Хникін – плавання (ХХV літні Олімпійські ігри 1992 року. (2 медалі) Барселона).
Сергій Чернявський – велоспорт, трек (ХХVІІ літні Олімпійські ігри 2000 року. Сідней.)
Інна Осипенко-Родомська -Веслування на байдарках і каное (ХХХ літні Олімпійські ігри 2012 року. (2 медалі) Лондон).

БРОНЗОВІ ПРИЗЕРИ

Олена Череватова, Ганна Балабанова -веслування на байдарках і каное(ХХVІІІ літні Олімпійські ігри 2004 року. Афіни).
Микола Левицький – боротьба дзюдо (Параолімпійські ігри 2008 року. Пекін).

28.07.2022

Інформаційні матеріали

Українського інституту національної пам’яті

до Дня Української Державності

28 липня Україна щорічно відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення, яке корінням сягає часів заснування міста Києва та розквітло за князювання Володимира Великого.

Що таке День Української Державності?
Тисячолітній спадок державності
Етапи українського державотворення
Спадкоємці Володимирового тризуба

Матеріал для ознайомлення

БЖД 6

23.05.2022

Тиждень безпеки дорожнього руху

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНЕ ПІДПРИЄМСТВО УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ МЕДИЦИНИ ТРАНСПОРТУ

МІНІСТЕРСТВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ «КИЇВСЬКА МІЖРЕГІОНАЛЬНА ФІЛІЯ»

У рамках реалізації заходів ІІ Десятиліття дій з безпеки дорожнього руху 2021-2030 у світі з 23 по 29 травня 2022 року в Україні відбудеться щорічний Тиждень безпеки дорожнього руху, 1-й етап якого у травні буде присвячений питанням безпеки на дорогах в умовах воєнного стану.

Серед заходів Тижня заплановано проведення тематичного круглого столу з онлайн-трансляцією за участю представників профільних державних відомств та структур, фахівців транспортної галузі, громадськості; всеукраїнської науково-практичної онлайн-конференції «Безпека дорожнього руху в умовах воєнного стану»; щорічних традиційних шкільних онлайн-уроків з безпеки дорожнього руху; щорічної загальнонаціональної благодійної акції зі здачі крові «Здай кров - врятуй життя»; старту всеукраїнського молодіжного конкурсу фото- та відео робіт національного проекту «Безпечна країна» та інших.

Надсилаємо для ознайомлення Загальний план заходів Тижня (додається) та запрошуємо долучитися фахівців відповідних департаментів та управлінь до їхнього проведення.

Інформацію стосовно Тижня можна отримати з наступних джерел:

сайт організатора: https://medtransvp.com.ua/ (розділ: Тиждень БДР);
YouTube-канал «Безпечна країна»: https://www.youtube.com/c/Безпечнакраїна/;
соціальна мережа Facebook: https://www.facebook.com/tbdrua/.

Посилання на онлайн-підключення буде надіслано додатково
та оприлюднено в анонсах на сайті організатора.

Додаткова інформація за тел.: 068-466-43-82.

Безпека руху

Тиждень БДР. Загальний план заходів

16.05.2022

День пам'яті жертв політичних репресій

День пам'яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо підрахувати. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово проходили психіатричне лікування.

Через терор і репресії пройшли усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КГБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений.

Одним із символів тих подій став Биківнянський ліс під Києвом. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, свій останній спочинок тут знайшли від 15 до понад 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних у позасудовому порядку органами НКВД у Києві.

Як свідчать архівні документи, Биківнянський ліс як об’єкт «спеціального призначення» – місце таємних поховань, використовувався органами НКВД УРСР протягом 1937-1941 років. На сьогодні вже встановлено імена понад 15 тисяч розстріляних громадян з Биківнянського поховання. Тут покоїться прах Михайля Семенка, Майка Йогансена, Михайла Бойчука, Федора Козубовського, митрополита УАПЦ Василя Липківського та інших жертв сталінського «Великого терору».

«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.

Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

Історична довідка

За період «Великого терору» на території УРСР було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та виправно-трудових таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

Масові репресивні операції у 1937–1938 роках, за задумом Йосипа Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Офіційно початком «Великого терору» став оперативний наказ НКВД СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Наказом №00447 упроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 року він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

Ще до початку дії оперативного наказу №00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 року розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного УНКВД (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 року.

Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Переважна більшість справ була побудована на власних свідченнях обвинувачених. Як правило, свідчення не перевірялись, доказами провини арештованого слідство не цікавилось. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 році дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».

Часи «Великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Громадяни писали доноси на колег, остерігаючись, що ті донесуть на них першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Розіграні за сценарієм показові процеси проти партійно-радянських очільників 1937-1938 років передбачали не лише усунення чи маргіналізацію рештків старої еліти, але також здійснення впливу на нових висуванців та суспільство загалом. Участь у цих показових процесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність, послух волі вождя, визнання терористичних методів державного керівництва. Таким був метод здійснення «сталінської кадрової революції».

«Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва. 17 листопада 1938 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців «Великого терору».

Реабілітація жертв

Незаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно із народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

У 2018 році Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років». Закон суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.

З 2019 року почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно діючим органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного та тоталітарного режимів Україні. До травня 2020 року Національна комісія з реабілітації розглянула 660 обгрунтованих пропозицій та матеріалів про реабілітацію.

Вражаючі факти про «Великий терор» в Україні

1. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.

2. Інші місця масових поховань жертв «Великого терору» політичних репресій 1937–1938 років – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 року також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).

3. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року, коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном.

4. 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.

5. НКВД УРСР розташовувався у Києві в 1934-1938 роках у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац), в 1938-1941 роках по вулиці Короленка (нині – Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувались по вулиці Р. Люксембург (нині – Липська, 16).

6. У 1955 році КҐБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108 сс, де дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їхні рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при рішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в загсах смерть розстріляних із видачею заявникам свідоцтв, в яких дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причини смерті – вигадані».

7. В рамках «Великого терору» НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 р.), «польська» (11 серпня 1937 р.), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».

8. Спогади катів-енкаведистів та результати ексгумації тіл свідчать про характерний «почерк» вбивць. Як правило, це були постріли у потилицю або в перший шийний хребець із револьверів системи «Наган». Наган вважався точним, безвідмовним та достатньо потужним для завдання смертельного поранення, несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах.

9. Влітку 1937 року було введено ряд нормативних документів, що посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який в 1931 р. був засуджений на 10 років, а потім дізнався що в 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».

10. Термін «Ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювались до солдатів ворогуючої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним в часи Великого терору якобінців у Франції в 1793-1794 рр. У СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але і вписаним у Конституцію 1936 року, згідно 131 статті якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власність.

Як знайти інформацію про репресовану особу

Допомогти в пошуку інформації про репресованих може відеолекція «Репресовані родичі» проекту «Суспільний університет» на UA:Перший (https://youtu.be/6aKNQ6-6orw). Також корисною буде книга «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (http://www.cdvr.org.ua/node/3185). Ці матеріали містять перелік установ та ресурсів, до яких варто звертатися, їхні контакти, зразки заяв, алгоритм дій, знайомлять з відповідним законодавством, описують практику доступу до архівів комуністичних спецслужб в Україні і за кордоном, а також надають відповіді на найпоширеніші запитання.

Короткий алгоритм пошуку інформації про репресованих родичів:

1. Збір якнайбільшої кількості даних (прізвище, ім'я, по батькові, дату та місце народження розшукуваної особи, важливі факти біографії тощо).

2. Пошук інформації на наступних сайтах:

Національний банк репресованих (http://www.reabit.org.ua/nbr/);
Жертви політичного терору в СРСР (http://lists.memo.ru/);
Сталінські розстрільні списки (http://stalin.memo.ru);
Єдина система пошуку репресованих (https://bydc.info/search.php);
Список репресованих осіб, архівні кримінальні справи яких зберігаються в Комітеті національної безпеки Республіки Казахстан
(http://e-history.kz/ru/repression/list/440#scontent).

3. Звернення в довільній формі (вказується назва та адреса установи, прізвище, ім'я, по-батькові заявника, місце його проживання, суть питання) в такі установи:

Галузевий державний архів Служби безпеки України;
Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України;
державний архів області за місцем народження, проживання, арешту, відбування покарань;
Головний інформаційно-аналітичний центр Міністерства внутрішніх справ РФ.
Галузевий державний архів Українського інституту національної пам'яті відкрив Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих, де допоможуть знайти відомості про репресованих у 1917-1991 роках, підкажуть як правильно подати запити до архівів. Телефони Центру: (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12, також можна надіслати листа на електронну пошту poshuk@hdauinp.org.ua, написати повідомлення фейсбук-сторінці архіву: https://www.facebook.com/hdauinp або через сайт: http://hdauinp.org.ua

4. Відповідно до Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» громадяни України, іноземці та особи без громадянства можуть безкоштовно переглядати та копіювати власним фотоапаратом всі документи, що пов'язані з комуністичним тоталітарним режимом.

5. У випадку додаткових запитань звертайтеся у Facebook-групу «Доступ до архівів»

(www.facebook.com/groups/dostup.do.arhiviv).

Корисні ресурси:

http://www.territoryterror.org.ua/ – сайт Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

www.reabit.org.ua – головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією»

http://memorial.kiev.ua – Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал» імені Василя Стуса.

http://ua.bykivnya.org – Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили».

8-9.05.2022

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ

Основний матеріал

Цього року пам’ятні дати 8 і 9 травня – дні пам’яті та примирення і перемоги над нацизмом у Другій світовій війні Україна відзначає в умовах повномасштабної військової агресії Росії проти України, що супроводжується численними воєнними злочинами з боку російської армії та військово-політичного керівництва. Крім цього, Російська Федерація системно знецінює, перекручує та маніпулює моральним спадком учасників Другої світової війни та перемоги над нацизмом, і ці дії набувають особливого розмаху до 9 травня. Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства (загинуло від 50 до 85 мільйонів людей). Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни. Та війна стала можливою через змову антигуманних режимів – нацистського і радянського, які ставили геополітичні інтереси вище прав і свобод людини. Крім того, слабкість, страх і нерішучість міжнародної спільноти заохочували агресорів до все більшого розмаху злочинів.

Тематичні матеріали Українського інституту національної пам’яті:

“Україна в роки Другої світової війни (1939–1945)”. Набір електронних інтерактивних листівок:

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/lystivky/ukrayina-v-roky-drug oyi-svitovoyi-viyny-1939-1945

Настільна гра “УПА – відповідь нескореного народу”:

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/navchalni-igry/nastilna-gra-up a-vidpovid-neskorenogo-narodu;

Відеоісторія «За що боролася УПА?»:

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/videolekciyi/cykl-vchymo-ist oriyu/za-shcho-borolasya-ukrayinska-povstanska-armiya;

Виставка “Українська Друга світова”:

https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-ukrayinska-druga-svitova;

Виставка “УПА – відповідь нескореного народу”:

https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-upa-vidpovid-neskorenogo-narodu;

Виставка “Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори”:

https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-triumf-lyudyny-meshkanci-ukrayiny-yaki-proyshly-nacystski-konctabory;

Брошура “Україна у Другій світовій війні”:

https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/ukrayina-u-drugiy-svitoviy-viyni;

Книга “Війна і міф” про Другу світову війну (англомовний варіант):

https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/knyga-viyna-i-mif-pro-drugu-svitovu-viynu- anglomovnyy-variant;

“Бабин Яр: пам’ять на тлі історії. Путівник для вчителя: збірник навчально-методичних розробок шкільних занять на основі віртуальної виставки та документального фільму”:

https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/babyn-yar-pamyat-na-tli-istoriyi;

Серія плакатів “Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової”:

http://www.memory.gov.ua/page/zhinochi-istorii-drugoi-svitovoi;

Серія відеороликів “Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової”:

http://www.memory.gov.ua/news/zhinochi-istorii-drugoi-svitovoi-u-video;

Відеоролик “Міф «Георгій Жуков – «Маршал Перемоги»” у рамках проєкту “Війна і міф”:

https://www.youtube.com/watch?v=DxMWwH_L2bA;

Відеоролик “Міф «Народ-Визволитель»” у рамках проєкту “Війна і міф”:

https://www.youtube.com/watch?v=ErL53rIkIxY;

Відеоролик “Міф «Велика Вітчизняна війна»” у рамках проєкту “Війна і міф”:

https://www.youtube.com/watch?v=s4xtacGmlK0&t=9s;

Відеоролик “Друга світова війна: як ми пам'ятаємо”:

https://www.youtube.com/watch?v=bbvgExvgYO8;

Відеоролик “Що таке війна?” в рамках проєкту “Діалоги про війну”:

https://www.youtube.com/watch?v=3PG_FWWGwTo;

Книга “УПА та ВіН у боротьбі з тоталітаризмом. 1945–1947. Документи. Спогади”:

https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/upa-ta-vin-u-borotbi-z-totalitaryzmom-1945-1947-dokumenty-spogady;

Книга “Рокада: чотири нариси з історії Другої світової”:

https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/rokada-chotyry-narysy-z-istoriyi-drugoyi-svi tovoyi;

Книга “В'язні з України в концтаборі Маутгаузен: історія та пам'ять”:

https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/vyazni-z-ukrayiny-v-konctabori-mautgauzen-istoriya-ta-pamyat

Корисні Інтернет-посилання:

Від Дніпра до Ельби. Чотири Українських фронти:

http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/06/22/43446/;

В Україні правильно говорити про "Велику Вітчизняну війну", а не про "Другу світову війну?" // Лікбез. Історичний фронт:

http://likbez.org.ua/uk/inukraine-the-right-to-talk-about-the-great-patriotic-wa r-rather-than-world-warii.html;

В’ятрович В. Українська Друга світова (в кольорі):

http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ukrayinska_druga_svitova_v_kolori.html;

Гвоздик В.С., Князьков Ю.П., Штейнле О.Ф. "Георгіївська стрічка", що вона означає:

http://www.memory.gov.ua/news/georgiivska-strichka-shcho-vona-oznachae;

Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років: "Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним":

http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/viyskovi_mobilizatsiyi_v_ukrayini_19431944_rokiv_vi_povinni_zmiti_vlasnoyu_krovyu_provinu_pered_batk.html;

Гриневич В. Міф «Великої Вітчизняної війни»: «духовна скрепа» російської ідентичності:

http://uamoderna.com/blogy/vladislav-grinevich/wwii-myth-russia

Методичні рекомендації щодо відзначення Європейського дня пам’яті жертв сталінізму та нацизму і 75-річниці Пакту Молотова-Ріббентропа:

http://www.memory.gov.ua/news/23-serpnya-vidznachatime tsya-evropeiskiiden-pamyati-zhertv-stalinizmu-ta-natsizmu-ta-75-ta-ric;

Музиченко Я. Перемога людяності: провідні історики – про українців на різних фронтах Другої світової, високу ціну визволення від нацизму та дбайливе збереження пам’яті про воїнів:

http://www.memory.gov.ua/news/peremoga-lyudyanosti-providni-istoriki-pro ukraintsiv-na-riznikh-frontakh-drugoi-svitovoi-visok;

Огієнко В. Як відзначають День Перемоги в Європі: http://www.memory.gov.ua/news/yak-vidznachayut-den-peremogi-v-evropi;
Патриляк І. Українські націоналісти проти гітлерівської Німеччини. Рух Опору:

http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/8/142834/;

Процик П. Україна. Друга світова війна. Тільки цифри:

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/;

У Велику Вітчизняну росіяни розгромили би Німеччину і без участі українців // Лікбез:

http://likbez.org.ua/uk/v-velikuyu-otechestvennuyu-russkie-razgromili-byiger maniyu-i-bez-uchastiya-ukraintsev.html;

Ціна перемоги: вклад українців у розгром нацизму // [Сторінка Українського інституту національної пам’яті] / Київ, 2015. – Режим доступу :

http://www.memory.gov.ua/news/tsina-peremogi-vklad-ukraintsiv-u-rozgromnatsizm u

Дробович А. Токсичні пастки чорно-білих ілюзій. - Режим доступу:

https://zn.ua/ukr/internal/toksichni-pastki-chorno-bilikh-iljuzij.html

БЖД 5

27.04.2022

МІННА БЕЗПЕКА

Додаток

Про просвітницькі заходи
з питань уникнення враження мінами
і вибухонебезпечними предметами
та поведінки у надзвичайній ситуації

Шановні колеги!

З 2014 року російські окупаційні збройні формування активно використовують міни та інші аналогічні небезпечні вибухові пристрої, у тому числі, заборонені міжнародним правом.
Використання цього виду озброєнь несе в собі серйозні, пролонговані в часі загрози й наслідки та призводить до численних випадків загибелі, каліцтва серед цивільного населення, включаючи дітей.
В той час, коли весь цивілізований світ відмовляється від протипіхотних мін та забороняє їх використання, російська федерація збільшує масштаби їхнього застосування в Україні та випробує нові зразки такої зброї.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року проблема мін і вибухонебезпечних залишків війни набула особливої гостроти. За попередніми даними, очищення від вибухонебезпечних залишків потребують близько 80 тисяч квадратних кілометрів території України.
Підрозділи Збройних Сил України, Державної служби з надзвичайних ситуацій та інших структур, щоденно ризикуючи життям, здійснюють операції з розмінування звільнених територій. З 24 лютого 2022 року підрозділами ДСНС знешкоджено понад 68 тисяч вибухонебезпечних предметів, у тому числі, близько 2 тисяч авіаційних бомб. Загалом обстежено і очищено близько 11,6 тисяч гектарів території нашої держави.
У зв’язку із зростанням загрози ураження цивільного населення від мін та вибухонебезпечних залишків війни Міністерство освіти і науки України надсилає рекомендації для проведення просвітницьких заходів серед учасників освітнього процесу з питань уникнення враження мінами і вибухонебезпечними предметами та поведінки у надзвичайній ситуації.

18.04.2022

Тематична виховна година куратора групи до річниці
Чорнобильської трагедії «Чорнобильські дзвони»

Текст

Презентація

Матеріал підготувала Волохата К.М.,

викладач природничих дисциплін

26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон проніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії.

18.04.2022

Діяльність українських молодіжних та
дитячих громадських об’єднань (організацій) в Україні

Текст

Презентація

Матеріал підготували Олег Лемпій та
Роман Мочарний

Світоглядний плюралізм, багатопартійність в суспільно-політичному житті відкривають простір для створення та організації роботи різноманітних дитячих громадських організацій, об'єднань і рухів.

Наприкінці XX ст. в Україні значно активізувався процес створення дитячих та юнацьких організацій, відновили свою діяльність раніше заборонені.

Законодавство України про діяльність молодіжних та дитячих громадських організацій складається з Конституції України та Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (зі змінами).

Згідно з законодавством дитячі та молодіжні громадські організації – це об'єднання громадян віком від 6 до 18 років (дитячі), від 14 до 35 років (молодіжні), метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства»

Молодіжні та дитячі громадські організації утворюються і діють на засадах:

добровільності,
рівноправності їх членів,
самоврядування,
законності
гласності.

З урахуванням головних напрямів діяльності їх поділяють на шість груп.

Молодіжні організації, зорієнтовані на вирішення політичних проблем. Найпомітніші серед них: Молоді республіканці України, Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ), Соціалістичний конгрес молоді, Ліберальне молодіжне об'єднання, Спілка українського студентства (СУС), Асоціація молодих українських політологів і політиків, Молодіжна організація спілки офіцерів України «Сокіл», Львівський фонд «Молода Україна» та молодіжні організації при політичних партіях та рухах.
Молодіжні організації, зосереджені на вирішенні соціальних проблем. Цю групу становлять Спілка молодіжних організацій України (СМОУ), Асоціація МЖК воїнів-інтернаціоналістів України «Укрінтербуд», Українська республіканська рада молодих вчених і спеціалістів, Палата молодих підприємців України та ін.
Молодіжні організації, що займаються вивченням історії, фольклору, етнографії народів України. До цієї групи належать «Товариство Лева», товариство «Щире братство», Молодіжне товариство «Кіш», Молодіжна єврейська організація «Шахар» та ін.
Молодіжні благодійницькі організації. Найпомітніші серед них Південноукраїнське благодійне товариство «Молодь за милосердя», Асоціація молодіжних пошукових об'єднань України «Обеліск», Республіканський молодіжний благодійницький фонд допомоги потерпілим від аварії на Чорнобильській АЕС, Молодіжне благодійне товариство «Гуманіст».
Релігійні молодіжні організації. Цю групу представляють Комітет української католицької молоді (КУКМ), Організація «Українська молодь Христові», Молодіжна рада церков Євангельських християн-баптистів України, Всеукраїнське православне молодіжне Братство ім. Петра Могили та ін.
Дитячі громадські організації. З-поміж інших своєю активністю виділяються Українська скаутська організація «Пласт», Спілка української молоді (СУМ), Українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ».

Більшість із них заявляють про свою позаполітичність; їх виховна система спрямована, в основному, на формування вмінь і навичок у дітей і підлітків, пов'язаних з природою (життя в таборі, туризм, екологічне виховання), із зміцненням здоров'я (фізична підготовка), вихованням шанобливого ставлення до сім”ї, рідної місцевості, держави (патріотичне виховання, сімейне життя, життя в суспільстві).

Українська скаутська організація «Пласт»

В основі пластового виховання – заборона політизації дитини. Його метою є сприяння розвитку молодих людей для реалізації їх інтелектуального, громадського та духовного потенціалу, відповідальних громадян, учасників місцевих, національних та міжнародних співтовариств. Скаутський рух заснований на таких принципах:

обов'язок перед Богом;
обов'язок перед іншими;
обов'язок щодо себе.

Українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ» (Всеукраїнська дитяча скаутська організація)

Започатковане в лютому 1993 р. Гасло: «Сила, істина, честь!». Мета його полягає у відродженні національної свідомості, утвердженні «державницької ідеї», формуванні нового типу українського характеру, основними рисами якого були в фізична досконалість, витривалість, свідомий патріотизм, вихованість, культурність, освіченість, висока моральність. Члени товариства складають присягу: «Присягаю своєю честю бути вірним товаришем, служити товариству життям своїм, слухатись січової старшини». Має осередки в багатьох областях України. Головні напрями роботи – вивчення історії козацтва, військово-партіотичне виховання на засадах козацької педагогіки, фізичне загартування, створення недільних козацьких шкіл, спортивних та інших гуртків, організація оздоровчих таборів.

З історії Запорізької Січі відомо, що січовики жили за особливим лицарським звичаєм – неписаними законами, про дотримання яких дбали старі козаки і старшини. На основі звичаю запорожців і Скаутського закону Товариство «Січ» розробило власний Січовий звичай – лицарський закон життя Січі і кожного січовика:

Січовику найперше честь.
Січовик чинить по-лицарськи.
Січовик допомагає ближньому.
Січовик – ввічливий і дружній з усіма, побратим/посестра іншим січовикам.
Січовик слухає своїх батьків, січових старшин і наставників.
Січовик – друг природи.
Січовик – життєлюб.
Січовик гартує дух і тіло.
Січовик ощадливий.
Січовик – чистий у думках, словах і вчинках.

Асоціація гайдів України (Всеукраїнська дитяча скаутська організація)

Зареєстрована в 1996 р. Рух гайдів виник в Англії на початку XX ст. Назва обрана його засновниками лордом Робертом Баден-Пауеллом та його сестрою Агнес на честь відомих індійських племен, мешканці яких вирізнялися винахідливістю і вправністю.

Гайд – людина, яка йде попереду і знаходить дорогу. Мета асоціації -сприяти розвитку та формуванню дівчини як соціально зрілої особистості, її активній участі у всіх сферах життя суспільства, зміцнення фізичного, духовного, емоційного здоров'я, надання допомоги у саморозвитку і самореалізації, виховання впевненості у собі, реалізація шансів на життєвий успіх. Основними завданнями є залучення дівчат до гуманітарної системи цінностей, підвищення їх культурного рівня, знань з історії, світової та національної культури, краєзнавства, медицини, допомога у здійсненні природоохоронних проектів.

Унікальний метод Гайдингу (як і метод Скаутингу) поєднує в собі різні освітні інструменти для досягнення освітньої мети Гайдівського Руху: сприяти розвитку гармонійної особистості та реалізації всього потенціалу кожної дівчини та жінки. Саме в освітніх програмах ці інструменти застосовуються найширше:

Відданість Обіцянці та Законам.
Патрульна система (робота в малих групах).
Навчання через практику.
Прогресивний саморозвиток.
Використання символіки.
Активна співпраця між молоддю та дорослими.
Заняття на природі.
Служіння суспільству.

Члени асоціації беруть участь у програмах, семінарах, тренінгах, гайдівських таборах, заходах, пов'язаних з поліпшенням становища дітей та жінок в Україні. Гайди мають опанувати 8 програм: «Українознавство», «У світі гайдингу», «Школа медицини», «Вічні істини», «Світова культура», «Господарочка», «Життя на природі», «Планета – наш дім». Залежно від віку дівчат поділяють на категорії: ластівки – 7-10 років, гайди – 11-16, ренжери – 16-20 років. Організація має емблему, гасло, гімн, присягу.

Українське дитячо-юнацьке товариство «Сокіл»

Виникло у 1894 р. у Львові. Основна мета – виховання в походах по рідному краю та в табірних умовах духовно і фізично розвиненої особистості з високою національною свідомістю і гідністю. У даний час організація відроджується.

Неформальний молодіжний рух

Але сучасний молодіжний рух в Україні представлений не лише організованим рухом, а й неформальною молодіжною ініціативою, інтегрованою в загальносвітовий неформальний молодіжний рух.

Неформальний молодіжний рух – система молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв'язку між собою та суспільством. Це своєрідна «молодіжна субкультура», яка охоплює різноманітні напрями та вияви активності молоді.

Молодіжна субкультура – система цінностей, установок, моделей поведінки, життєвого стилю певної соціальної групи (молоді), яка є цілісним утворенням у межах домінуючої культури.

Хіппі. Заявили вони про себе на зламі 60 – 70 рр. XX ст., в Україні – у 1972 р. Цю групу складають прихильники музичного стилю панк-рок.

Романтико-ескейпістські (англ. escape – втекти, уникнути, позбавитися) субкультури. Відрізняються орієнтацією на створення паралельного світу, витворення власного «міфу», вибудованого на основі певних творів (переважно «фен тезі») чи запозичених світоглядних концепцій інших культур.

Індіаністи. Шанувальники традицій певної етнічної культури. Популярним для них є звернення до практики релігійних культів, описаних у творах авторів «фентезі» або притаманних індійцям США, чи до синтетичних, новітніх культів, розроблених на основі певних світоглядних концепцій.

Толкіеністи. Шанувальники конкретного автора Д. Толкієна (англійського автора «фентезі») і середньовічної холодної зброї. Живуть у вигаданому світі та наслідують своїх казкових героїв, тим самим «виходячи» за межі суспільства.

Уніформісти. Шанувальники певної історичної події.

Музичні молодіжні субкультури. Виникли навколо нових музичних стилів «реп», «рейв», «брейк». Переважно складаються з підлітків, яких об'єднують спільні музичні пристрасті, безтурботне ставлення до життя, намагання жити одним днем.

Відео:

Як і для чого створюються і діють дитячі й молодіжні громадські об’єднання

https://www.youtube.com/watch?v=Btjr2BVrOSY

СМУГА ПЕРЕШКОД. Історія Івано-Франківського Пласту

https://www.youtube.com/watch?v=W2Ty1L3Z3Pk

Пластові табори - літо 2018

https://www.youtube.com/watch?v=11c_aka7m7s

Берег Ріки 2016

https://www.youtube.com/watch?v=0Zl1Qp_vG0E

04.04.2022

«ЗДОРОВ’Я – НЕ ВСЕ, АЛЕ ВСЕ БЕЗ ЗДОРОВ’Я – НІЩО»

Матеріал підготувала Ірина Слободянюк,

куратор 31-Ш групи

Головна цінність суспільства – життя і здоров’я людини. Державний курс освітньої політики України зорієнтований на пропаганду здорового способу життя. Здоров’я – це перша і найважливіша потреба людини, яка визначає її здібність до праці і забезпечує гармонійний розвиток особистості. Воно є найважливішою передумовою до пізнання навколишнього світу, до самоутвердження та щастя людини.

Щорічно, починаючи з 1950 року, 7 квітня відзначають Всесвітній день здоров'я. Саме тоді було засновано Всесвітню організацію охорони здоров'я (ВООЗ) у рамках ООН. За визначенням ВООЗ, «здоров’я – це стан фізичного, духовного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів».

Здоровий спосіб життя – це спосіб життя, заснований на принципах моральності, раціонально організований, активний, трудовий, що загартовує і, в той же час, захищає від несприятливого впливу навколишнього середовища, що дозволяє до глибокої старості зберігати моральне, психічне та фізичне здоров’я.

Здоровий спосіб життя можна охарактеризувати як активну діяльність людей, що направлена, передусім, на збереження та покращення здоров’я. При цьому необхідно врахувати, що здоровий спосіб життя людини та сім’ї не складається залежно від обставин, а формується протягом життя цілеспрямовано та постійно.

Основні елементи здорового способу життя

Здоровий спосіб життя, як форма активної фізичної життєвої діяльності людини, включає в себе такі основні елементи:

розпорядок дня;
раціональний режим праці та відпочинку;
гігієну харчування;
правильне дихання;
повноцінний режим сну;
викорінення шкідливих звичок;
оптимальний руховий режим, фізичне загартування.

Особливе місце в режимі здорового способу життя належить розпорядку дня, який задає певний ритм життя та діяльності людини. Режим кожної людини повинен передбачати певний час для роботи, відпочинку, прийому їжі, сну. Розподіл часу повинен бути оптимальний для всіх складових. Безлад у режимі дня руйнує умовні рефлекси людини. Розпорядок дня є своєрідним стержнем, на якому повинно базуватися проведення як буденних, так і вихідних днів. Перерви між прийомами їжі не повинні перебільшувати 5-6 годин.

Раціональний режим праці та відпочинку – необхідний елемент здорового способу життя. При правильному режимі, що суворо дотримується, виробляється чіткий і необхідний ритм функціонування організму, що створює оптимальні умови для роботи та відпочинку, і тим самим сприяє зміцненню здоров’я, покращанню працездатності та підвищенню продуктивності праці.

Праця, як фізична, так і розумова, не тільки не шкідлива, але й навпаки: систематичний, помірний і добре організований труд надзвичайно благодатно впливає на нервову систему, серце та судини, кістково-м’язовий апарат. Необхідною умовою збереження міцного здоров’я є чергування роботи та відпочинку.

Важливою складовою здорового способу життя є правильне харчування. При правильному, раціональному харчуванні людина менше піддається захворюванням і легше з ними справляється. Раціональне харчування забезпечує повноцінне зростання й формування організму, сприяє збереженню здоров’я, високій працездатності та тривалості життя.

Правильне дихання – одна з найважливіших функцій організму. Воно тісно пов’язане з кровообігом, обміном речовин, м’язовою діяльністю та здійснюється при безпосередній участі центральної нервової системи. Процес дихання виконується автоматично, але поряд із цим має місце довільне управління диханням. Дихати обов’язково треба через ніс. У тих, хто систематично дихає ротом, зменшується кількість еритроцитів у крові, порушується діяльність нирок, шлунку та кишківника.

Для збереження нормальної діяльності нервової системи та всього організму велике значення має повноцінний сон. Сон – це свого роду гальмування, яке захищає нервову систему від надмірної напруги та втоми. Сон повинен бути достатньо тривалим і глибоким. Потреба в сні в різних людей різна. У середньому ця норма складає близько 8-ми годин. Спати слід у добре провітреному приміщенні. Непогано привчити себе спати при відкритій кватирці, а в теплу пору року – із відкритим вікном.

Наступною складовою здорового способу життя є неприйняття шкідливих звичок (куріння, уживання алкоголю та наркотиків). Ці порушники здоров’я є причиною багатьох захворювань, різко скорочують тривалість життя, знижують працездатність, згубно відбиваються на здоров’ї підростаючого покоління та майбутніх дітей.

Оптимальний руховий режим. Його основу складають систематичні заняття фізичними вправами й спортом, що ефективно вирішують задачі зміцнення здоров’я та розвитку фізичних здібностей, а також збереження здоров’я й рухових навиків, посилення профілактики неблагополучних вікових змін. При цьому фізична культура та спорт виступають, як найважливіший засіб виховання.

Щоденна ранкова гімнастика – обов’язковий мінімум фізичного навантаження. Вона повинна стати для всіх такою ж звичкою, як вмивання вранці. Для людей, що ведуть «сидячий» спосіб життя, особливо важливі фізичні вправи на повітрі (ходьба, прогулянка). Систематична ходьба покращує самопочуття, підвищує працездатність.

Невід’ємною частиною здорового способу життя є високі моральні та етичні цінності людини. Велику увагу треба приділяти формуванню свідомості особистості. Адже якщо кожна особистість буде вести здоровий спосіб життя, тоді все наше суспільство буде здоровим.

Дев’ять кроків до здоров’я

Крок перший, мабуть, найприємніший: треба достатньо спати. Сон має тривати 8-9 годин. На жаль, у вихідні компенсувати недоспані в робочі дні години не можна. Тому краще організувати свій час так, щоб сон припадав саме на нічні години.

Не зважаючи на те, чи добре (і чи достатньо) ви спали, вранці обов’язково поснідайте. Це – другий крок до здоров’я. Оптимально, якщо сніданок включає білкові продукти, наприклад, йогурт, кефір, сири. До речі, поєднання білкових страв із вуглеводами забезпечить високу швидкість реакцій та концентрацію уваги, а також протягом дня убереже від бажання перехопити чимось солодким та шкідливим.

Далі час прогулятися пішки і зробити третій крок до здоров’я. Ходити пішки потрібно якомога більше, у будь-який час і в будь-яку пору року. Умовно кажучи, за легкими покупками до розташованого поблизу магазину краще вирушити, не користуючись транспортом. І, звичайно ж, класична порада: якомога рідше користуйтеся ліфтом. Краще повільно, але сходами, ніж швидко ліфтом, але без користі для здоров’я.

Четвертий крок до здоров’я – любов до чистоти і гігієни, але без фанатизму. Надмірне використання антибактеріальних засобів у побуті відіграє з нами злий жарт: вони захищають нас від можливих інфекцій та водночас ослаблюють імунітет і здатність організму «будувати» природний захист при зустрічі з потенційним мікроскопічним ворогом.

Щоб зберегти міцне здоров’я на довгі роки, потрібно багато рухатися. Це п’ятий крок до здорового життя. У тих, хто змалку багато рухається, імовірність виникнення остеопорозу значно нижча порівняно з тими, хто ще в дитинстві не надто любив фізичну активність. Рух допомагає утримувати в нормі щільність кісток. Якщо немолода людина проходить щоденно 5-10 тисяч кроків, вона зміцнює свої кістки й знижує ризик остеопоротичних переломів.

Залишатися здоровими нам допомагають… щедрість та відвертість. Ділитися – означає робити шостий крок до здоров’я. Коли ми робимо комусь подарунок, то самі отримуємо задоволення, а всі приємні емоції, у свою чергу, роблять нас щасливішими, отже, здоровішими. Ділитися потрібно також і своїми думками, проблемами, переживаннями. Не думайте, що можете пережити все самі. Напевне ваші рідні охоче вас вислухають, щось порадять, просто поспівчувають.

Цікавитися своїми показниками тиску та холестерину і, за необхідності, утримувати їх у нормі за допомогою препаратів чи певного режиму харчування – це сьомий крок до здоров’я. Пам’ятайте: усі люди різні. У когось тиск починає «стрибати» після 40-ка, а дехто вже у 28-30 років має гіпертонію. Це залежить від багатьох факторів. Ані підвищеного артеріального тиску, ані підвищеного рівня холестерину людина не відчуває, тому ці показники треба вимірювати, щоб зберегти здоров’я.

Восьмий крок стосується того, що ми їмо, а саме фруктів та овочів, яких у раціоні має бути достатньо багато. Фрукти й овочі потрібно їсти зі шкіркою, бо в ній містяться харчові волокна – надзвичайно цінний для організму компонент. Окрім того, овочі й фрукти зі шкіркою забезпечать жувальне навантаження для зубів : щоб залишатися здоровими, зуби повинні працювати, тобто відчувати тиск.

Зрештою, щоб залишатися здоровим, слід зробити ще один, дев’ятий крок: зменшити калорійність раціону, іншими словами – не переїдати. Переїдання – одна з причин атеросклерозу, цукрового діабету, деяких видів раку і навіть безпліддя. Дослідження показують, що зниження калорійності раціону допомагає збільшити тривалість життя та підвищити її якість. Тож їжте тільки на здоров’я!

Нещодавно UNICEF Ukraine презентувало інтерактивний урок, присвячений здоровому харчуванню. У проєкті, створеному в межах комунікаційної кампанії «Головне – що всередині» ЮНІСЕФ в Україні, взяли участь Перша леді Олена Зеленська, ведучий Олександр Педан, TikTok-блогери Єгор Малібаш та Анастасія Марків, а також нутриціолог Анастасія Голобородько. Він складається з трьох частин:

у першій частині розповідається, як зібрати корисний ланч-бокс (на навчання чи на роботу) за принципом «здорової тарілки», де буде більше фруктів та овочів, менше – субпродуктів і солодкого, але головне – буде смачно!
у другій частині ви побачите і почуєте все про здоровий сніданок та харчові звички, які можна й потрібно змінювати, якщо вони загрожують здоров’ю;
третя частина присвячена здоровим перекусам.

Бути здоровим – вимога часу, піклуватися про своє здоров’я – це актуально, модно і престижно!

28.03.2022

ВПЛИВ МАС-МЕДІА

на культурно-мотиваційну поведінку студентства

Матеріал підготувала

куратор 11-ЮЖ групи О. Кондратюк

Мас-медіа (у перекладі з англійської мови) – це засоби інформації, яким притаманні звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва й розповсюдження інформації. Засоби комунікації від початку їхнього виникнення відігравали дуже важливу роль в історії людства, роль медіатора, тобто сполучної ланки. Треба зазначити, що ця роль до виникнення мас-медіа була притаманна просто комунікації. Але коли масштаби інтеграції в суспільстві так зросли, що міжособистісна комунікація вже не справлялася з ними, виникла об’єктивна потреба в масовій комунікації. Існування сучасної людини неможливо уявити без телебачення та Інтернету.

Мас-медіа можуть виконувати в суспільстві такі функції:

ФУНКЦІЇ МАС-МЕДІА В СУСПІЛЬСТВІ

Інформаційна – збір і передача аудиторії відомостей, що стосуються будь-якої зі сфер суспільного життя (економічної, соціальної, політичної, культурної).
Формування громадської думки – мас-медіа висловлюють, інколи й нав’язують певну точку зору щодо різних суспільних, політичних, культурних явищ.
Освітня – донесення знань, розширення пізнавальних здібностей людини.
Управлінська – мас-медіа можуть виступати засобом мобілізації для вирішення конкретних соціальних, економічних, політичних завдань.
Комунікативна – спілкування, налагодження контакту (листи, дзвінки, обмін думками), пошук однодумців, висвітлення різних поглядів.
Маркетингова – рекламування як товарів та послуг, так і політичних сил та ідеологій.

На сьогодні засоби масової комунікації є не лише основним джерелом інформування з приводу того, що відбувається навколо, а й виступають одним з найважливіших інститутів соціалізації особистості.

Завдяки зростаючим можливостям технологічного прогресу, інформація миттєво доходить до споживача, багаторазово тиражується та активно входить у маси. У наш час засоби масової комунікації здійснюють сильний психологічний вплив на свідомість і підсвідомість молоді та є потужним важелем в управлінні соціумом. Завдяки мас-медіа до населення може бути донесена будь-яка інформація та дезінформація. Таким чином, виконуючи інформативну функцію, мас-медіа можуть здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на людство, а особливо на найбільш активну його частину – молодь, студентство, оскільки дана вікова група є найбільш сприятливою до інформації, легко її сприймає та недостатньо критично оцінує. Загалом для молоді ЗМК стали звичним місцем існування, і тому відіграють значну роль у життєдіяльності молодого покоління.

Масова комунікація розуміється як соціально обумовлене явище, основною функцією якого є вплив на аудиторію через засоби комунікації інформації, що передається. Обов’язковою умовою її здійснення є наявність технічних засобів, що забезпечують її регулярність і тиражованість. На сьогодні вдосконалення технічних можливостей засобів масової комунікації значно розширило масштабність маніпуляцій людською свідомістю, яка легко піддається впливу. В інформаційну епоху роль медіа в формуванні людських цінностей, орієнтацій та поглядів значно зростає. О. Тузиков (відомий учений у галузі інформатики, обробки зображення і розпізнавання образів, дискретної математики, біоінформатики) стверджує, що засоби комунікації мають змогу значною мірою програмувати масову свідомість, щоденно пропонуючи не лише повістку дня, а й задаючи схеми інтерпретації подій. До того ж у мас-медіа змістився акцент з виховної функції на функцію розваг і задоволення споживчих інтересів.

Вплив мас-медіа на людину, а особливо молодь, неоднозначний. З однієї сторони, засоби масової комунікації висвітлюють різноманітні актуальні суспільні проблеми, тим самим інформуючи людей про наявний стан справ, що дозволяє «тримати руку на пульсі суспільного життя» та бути в курсі всіх подій. З іншого боку, активно маніпулюють людською свідомістю, провокують «стадність» особистості, знеособлюють її у прийнятті рішень, стандартизують погляди й спонукають до поведінки, сприяючи виробленню одноманітних реакцій.

Засоби мас-медіа значно впливають на становлення сучасної особистості, її соціалізацію, а також на формування суспільної думки. Звичайна людина не може бути учасником більшості подій, що відбуваються навколо неї, не кажучи вже про більш віддалені місця, тому вона мусить покладатися на інформацію, яку надають їй мас-медіа. Оскільки більшість інформації про світ люди отримують саме в такий спосіб, вони використовують її в приватному спілкуванні. Отриману інформацію передають родичам, друзям, знайомим. У такий спосіб медіатексти непомітно проникають до всіх сфер життя людини, навіть якщо вона особисто мало користується мас-медіа.

Молодь майже повністю формує свої смаки та уявлення про навколишній світ не з особистого досвіду, а за посередництва мас-медіа. Тут спрацьовує такий механізм людського сприйняття: «якщо це є в мас-медіа, то так роблять усі (або ж певна спільнота, із якою себе асоціює споживач медіатексту), тому я робитиму так само». Мас-медіа часто моделюють ситуації і пропонують певні зразки поведінки. Особливо це стосується преси та телебачення. Наприклад, якщо ти талановитий, то маєш узяти участь у шоу талантів, а перемога в таких шоу вважається соціальним успіхом. У газетах та журналах розміщують різноманітні поради на всі випадки життя. Якщо не йдеться про вузькоспеціалізовану наукову літературу, то більшість із цих порад базується на неперевіреній інформації та чутках, міфах, припущеннях, їх можуть роками, а то й десятиліттями запозичувати одне в одного різні мас-медіа. Тому та картина світу, яку вони зображують, що багатьом може вважатися реальною, насправді не є такою.

Лише певна частина усієї інформації, яку отримує особистість, є дійсно важливою й корисною, доволі часто мас-медіа репрезентують людям домисли й науковоподібну брехню. Сучасні засоби масової комунікації також діють як засіб невротизації та стимуляції агресивних імпульсів аудиторії. Зокрема, низка експериментальних досліджень вітчизняних та західних вчених (А.Бандури, Дж.Гербнера, Е.Доннерстейна, В.Франкла та ін.) засвідчують про негативний вплив, особливо на молодь, дітей, переглядів фільмів зі сценами насилля, бійок та жахів, а також комп’ютерних ігор та інтернет-сайтів, де пропагується насилля.

Студентство зазвичай сприймає норми поведінки, етичні вимоги, естетичні принципи, які пропагуються мас-медіа як позитивний стереотип способу життя, стилю одягу, форми спілкування тощо. Таким чином й відбувається їх соціалізація згідно норм, бажаних для суспільства.

Цікавими є результати опитування студентської молоді віком від 17 до 21 років. Респондентам пропонувався ряд питань стосовно пріоритетного джерела інформації, оцінки діяльності мас-медіа, дратівливих елементів засобів масової комунікації, а також впливу останніх на них.

Аналіз відповідей респондентів на запитання засвідчив наступне:

58% осіб зазначили, що з-поміж усіх засобів масової комунікації надають перевагу Інтернету, 38% студентів – телебаченню та 4% респондентів – пресі, жоден з опитуваних не виділив радіо в якості джерела інформації. Варто наголосити, що телебачення та електронні засоби масової інформації забезпечують можливість наочно-образного сприйняття, а отже сильнішого емоційного впливу на індивіда;
на запитання «Чи довіряєте ви засобам масової інформації?» 52 % опитуваних дали позитивну відповідь, 48% студентів – негативну. Діяльність мас-медіа як незадовільну оцінило 67% респондентів, а 21% осіб виявились задоволеними роботою засобів масової комунікації;
23% респондентів, відповідаючи на запитання «Як би ви оцінили вплив засобів масової комунікації на особистість?», зазначили, що вплив мас-медіа на людину є нейтральним (тобто виключно інформативним та не несе ніякого маніпулятивного впливу), 46% осіб наголосили на негативному впливи, а 31% опитуваних - на позитивному;
відповідаючи на запитання «Чи могли б ви уявити своє життя без мас-медіа?» лише 17% студентів дали стверджувальну відповідь, в той час як 83% досліджуваних засвідчили, що без засобів масової інформації вони не уявляють свого існування.

Отже, сучасна ситуація породжує неоднозначність в оцінці діяльності засобів масової інформації. Вони настільки міцно влились у людську повсякденність, що більшість із нас уже не може уявити свого буття без них. Вплив мас-медіа на особистість починається із самого раннього віку та відбувається впродовж усього життя. Сьогодні під впливом засобів масової комунікації формуються не лише ціннісні орієнтації, смаки, погляди, звички, а й громадська думка та суспільні настрої. Тому дійсно актуальним стає вислів У.Черчиля стосовно того, що, той, хто володіє інформацією – володіє світом.

Сьогодні з впевненістю можна стверджувати те, що той, хто контролює засоби масової комунікації, здатний активно впливати на погляди людей, їх поведінку, на свідомість мас. Оскільки від інформаційних потоків неможливо самоізолюватися або залишитись осторонь, процес їх впливу відбувається незалежно від бажань індивіда. Тому наскільки вдасться направити цей процес у конструктивне русло залежить психологічне та навіть психічне здоров’я нації.

Відеоматеріали:

21.03.2022

МОВНИЙ ФАКТОР ЯК ПРИВІД ТА ІНСТРУМЕНТ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ

Далі...

Російсько-українська війна, що прийшла на нашу землю ще в 2014 році, розпочалася саме через мову. Це незаперечний факт. Саме мовний фактор росія використала як головний привід до агресії, пояснивши це потребою захисту російськомовних громадян в Україні.

Можна скільки завгодно заперечувати це й доводити, що росія могла б вигадати будь-яку іншу причину, щоб анексувати Крим та розпочати війну на Донбасі, або й узагалі зробити це без приводу, але вона використала саме цей привід. Отже, він був для росії найбільш зручним та ефективним.

З початком російської збройної агресії та окупації українських територій стало очевидно, що сусідня росія – це ворог України, а не дружня країна-партнерка, як багато хто вважав раніше. Цей ворог не з’явився раптом нізвідки, а роками системно працював проти України: ставив на ключові посади в Україні своїх агентів упливу, підривав українську економіку, розвалював військо, підпорядковував український бізнес та інформаційні канали, сіяв серед українців розбрат. Особливих зусиль росія доклала до інспірації в Україні «мовного конфлікту», яким дуже ефективно скористалася.

Матеріал підготувала Ганна Королюк,

викладач української літератури

21.03.2022

Виховна година на тему "Культура мовлення як чинник формування особистості"

Культура мовлення – загальний показник загальної культури людини. Згадаймо крилату фразу Сократа «Скажи що-небудь, щоб я тебе побачив», якою давньогрецький філософ образно визначив роль мови в характеристиці людини. Правильна літературна мова в Україні має стати ознакою освіченої людини, її візитівкою, бо навіть «чудова думка втрачає свою цінність, якщо вона погано висловлена» (Вольтер).

Зрештою, з мови починається сама держава. У мові – важливий сенс існування держави, її сила і могутність. Без рідної мови не має народу як нації. Поетично і влучно сказав про це відомий письменник Панас Mирний, який назвав мову найдорожчим скарбом народу. Він писав: «Мова – така ж жива істота, як народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від інших людей».

Культура мови не залежить від конкретного звичайного мовця, а культура мовлення є свідченням особистісного рівня кожної особистості, того, яку вона створює навколо себе вербальну комунікативну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак. Сьогодні культура і мова об’єднані в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності.

На формування культури мовлення впливають такі чинники:

система норм літературної мови (мовний компонент культури мовлення). Граматична і стилістична грамотність, повнота розуміння мовної одиниці і володіння законами логіки при створенні і сприйнятті текстів визначають правильність, точність і логічність мовлення в конкретній ситуації або певній сфері спілкування;
сукупність етичних правил свого народу (етичний компонент культури мовлення). Правильність мовлення передбачає також знання культурної традиції і заборон (табу), розуміння, що таке доречність і чистота мовлення;
мета й обставини спілкування (комунікативний компонент культури мовлення). Крім володіння мовними нормами і знання культурно-етичних варіантів, на культуру мовлення впливає вміння гнучко поводитися в конкретній ситуації, зокрема висловлюватися доречно, лаконічно, ясно;
національні уявлення про красу мовлення (естетичний компонент культури мовлення). Краса українського мовлення формується евфоністичністю (милозвучністю), словниковим багатством, різноманітністю граматичних конструкцій і стилістичною виразністю;
мовна освіта і загальна освіченість мовців.

Становлення особистості відбувається завдяки мові і мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсеналу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності людини. Як зазначив український мовознавець Олександр Потебня (1835–1891), «мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства».

Між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовної культури людини існує співмірність і залежність. Освічена людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нормами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних досягнень особистості і способом їх презентації в суспільстві.

Костянтин Ушинський вважав, що в першу чергу в дитини треба розвивати мовну здатність, яку називають Божим даром, дивом людської природи. Далі ознайомлювати з багатством мови, зокрема, з невичерпними можливостями лексикону. І тільки потім подавати знання про мову у вигляді граматики. Великого значення він надає розвитку дару слова. Для цього "потрібно, щоб предмет безпосередньо відбивався в душі дитини, і, так би мовити, на очах учителя й під його керівництвом відчуття дитини перетворювалося в поняття, з понять складалася думка і думка втілювалася в слово, бо найміцніша основа навчання рідної мови – вміння уважно спостерігати, правильно зводити спостереження в одну думку і правильно передавати цю думку словами”.

Спілкування людей відбувається у кількох сферах одночасно: у родинній, де часто спілкування йде «зверху вниз» – повчально з боку дорослих. Засвоюючи мовні стереотипи дорослих, хлопець чи дівчина намагаються з часом вирівняти спілкування, доводячи свою дорослість.

У кожній сфері є свої правила і закони мовного спілкування, які має опановувати сучасна молода людина в міру інтелектуального й громадянського зростання.

Формування мовної культури, тобто усного та писемного мовлення, навичок і поведінки мовного спілкування відбувається поступово й неухильно, якщо молода людина свідомо ставиться до вдосконалення своєї мовної особистості й ставить за мету домогтися високої мовної культури. Мовна особистість до досконалості проходить кілька етапів, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури.

Перший рівень – це рівень мовної правильності. Його здобувають мовною освітою, тобто вивчаючи правила користування мовою, її лексикою, граматичними формами, фонетичним ладом. Тут виробляються орфоепічні й орфографічні, пунктуаційні навички, уміння будувати речення, користуватися ними. Цього рівня мають досягати за час навчання в основній ланці середньої школи всі учні. Проте це далеко не так, тому проблема переноситься у вищу школу. Оскільки це базовий рівень, то практично на ньому все викладання і зосереджується.

Другий рівень – це рівень інтеріоризації, який має засвідчити вміння реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного внутрішнього стану, вміння творити себе засобами мови і виражати свою особистість. Цей рівень також має забезпечувати шкільна мовна освіта, але реально виходить так, що й у вищій школі над ним ще треба працювати.

Третій рівень мовної особистості вчені називають рівнем насиченості. Мовець уже володіє багатством мовних засобів – вільно почувається у мовній стихії, має багатий лексикон, опанував жанри і стилі. Це ідеал, якого можна досягти на вершині мовної шкільної освіти, однак вдається це лише окремим учням.

Наступним вважають рівень адекватного вибору. Він характеризується вмінням говорити прицільно, на кожну мовну ситуацію відгукуватися точною мовною реакцією.

Отже, усі молоді люди мають прагнути до того, щоб осягти названі рівні володіння державною мовою, бо це одна з основних умов фахового становлення й зростання, успішної діяльності в обраній галузі народного господарства та в суспільному житті.

Найдоступніший спосіб підвищення культури мовлення

У слові народжується талант. Воно є початком усього сущого: мислення, вчинків, розуму, серця, культури, логіки, почуттів та мови. Літературний твір відбиває своєрідність буття певного народу на конкретному етапі його історичного розвитку, передає національну ментальність відповідних верств населення і окремої особистості. Тому метою мого дослідження є розгляд культури мови у творах відомих українських письменників. У їх працях вона виражена не тільки у вмінні спілкуватися через слово, а й інформації про світ, про свій народ, про його життя в різні часи.

Людина створює культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці, а також у культурі мови. Щоб досягти багатства в культурі мови, слід вслухатися у живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, користуватися словниками, збагачувати словниковий запас. Багате мовлення – це не тільки засіб передачі й сприймання думок та образів, а й виявлення поваги до людей. За таким принципом творили і творять відомі письменники, поети, драматурги – це прояв поваги до людей, народу, що створив цю мову.

Художні твори, і праці видатних мовознавців, і словники – це ті джерела, на основі яких формується наше мовлення. Таким чином, щоб підвищувати рівень мовленнєвої культури необхідно:

шанувати мову, якою спілкуємося, і людей, з якими спілкуємося;
багато читати – творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього стилю;
намагатися, користуючись практично кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, виправляти прояви інтерференції;
незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках та ін.;
критично і творчо ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його з усталеними нормами і з практикою визнаного зразка.

Кожна людина незалежно від віку, статі прагне досягти високого рівня культури мовлення. Праця над підвищенням мовної культури складна, тривала, потребує багато часу й зусиль.

Слово завжди потребує спілкування, око – форм і кольорів, серце – любові. Усе, чим творець наділив людей, запрограмоване на постійний поступ, оскільки кожен із нас має компас, стрілка якого завжди й неодмінно вказує на правду та справедливість. Тому попри відсутність концепцій державного мовного будівництва, спеціалізованих інституцій для виконання програм мовного розвитку, які б забезпечували всебічне функціонування української мови як державної, кожен із нас відповідальний за долю на її предковічній території». «Бути людиною – це якраз бути відповідальним» (Антуан де Сент Екзюпері).

Треба знати свою історію, пам’ятати, за що боролися наші предки, розуміти, хто ми є. І не бути байдужими до себе, бо завтра будуть байдужими до нас. І тут жодного кроку назад не може бути.

Матеріал підготувала Надія БАКАЛЕЦЬ,

викладач музичних дисциплін

«Рівні права - рівні можливості: психологічний аспект»

Як вижити під час війни і, що важливо, як уберегти своє психологічне здоров’я?

Як навчитися приймати реальність, вміти виділяти важливе і на ньому концентруватися?

Як допомогти собі пережити страшну реальність війни?

Це неповний перелік тих питань, що постають сьогодні перед кожним українцем. Ми всі захоплені у вир війни. Але навіть у таких складних обставинах ми маємо рівні права і можливості і стосовно прав на життя, і стосовно здобуття освіти.

Далі...

Матеріал підготувала Л. Г. Рожанська,

викладач психології

14.03.2022

Матеріали

до інформаційної години «Рівні права - рівні можливості»

У Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» поняття «ґендерна рівність» виходить з правового контексту і пов’язане з впливом суспільних структур на життя жінок і чоловіків – їхні права, свободи, можливості, потреби тощо. Саме це чітко і однозначно закріплено законодавством. «Ґендерна рівність» визначається як «рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства». Наведене поняття можна вважати «розширеним» поняттям прав жінок і підвищення розуміння їх (жінок) внеску у життя суспільства. «Розширення» відбулося тому, що дискусія про права жінок привела до актуалізації і прав чоловіків, які в деяких сферах теж упосліджені.

Державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на:

- утвердження ґендерної рівності;

- недопущення дискримінації за ознакою статі;

- застосування позитивних дій;

- забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень;

- забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків;

- підтримку сім’ї, формування відповідального материнства і батьківства;

- виховання і пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері;

- захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі.

Ціннісні орієнтації українського суспільства, спрямовані на самовираження людини, передбачають повагу до її прав незалежно від особистих якостей, характеристик, належності до груп.

Упровадження принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків є однією з важливих умов сталого соціально-економічного розвитку, позитивних змін у суспільстві та його благополуччя, реалізації прав людини та самореалізації особистості, запорукою ефективного розв’язання наявних проблем, а також європейської інтеграції України та виконання міжнародних зобов’язань згідно з основними міжнародними договорами у сфері захисту прав людини, у тому числі Цілей Сталого Розвитку до 2030 року, затверджених Генеральною Асамблеєю ООН.

Вплив збройного конфлікту на жінок і чоловіків

Військові конфлікти здійснюють значний вплив на життя жінок і чоловіків. Достатньо велика частина жінок не є пасивними спостерігачками. Вони виконують активні функції – служать у збройних силах, правоохоронних органах, добровольчих батальйонах. Жінки складають більшість волонтерських груп та організацій, надаючи допомогу як військовим, так і громадянам, що залишилися на тимчасово окупованій території, а також внутрішньо переміщеним особам.

Якщо подивитись на війну і насильство через ґендерні окуляри, то побачимо, що і чоловіки, і жінки страждають від них, але не однаково.

Жінки складають більшу частину населення, яке змушене переміщуватись, щоб знайти безпечніше місце проживання для себе, своїх дітей, рідних.

На новому місці жінки стикаються з необхідністю адаптуватися до інших умов проживання, часто гірших за попередні. Уся робота з догляду за дітьми, влаштування їх у навчальні заклади, пошук нового місця роботи та засобів до існування також лягає на плечі жінок. Крім того, додається необхідність догляду за літніми батьками чи іншими родичами. Жінки залишаються єдиними годувальницями у своїх сім’ях.

Жінки більше потерпають від випадків ґендерно зумовленого насильства, яке часто використовується в умовах військового конфлікту, у тому числі, як засіб маніпулювання та погроз для місцевого населення.

Також з’явилося таке явище як домашнє насильство в сім’ях демобілізованих. Часто це є наслідком того, що демобілізовані, переважна більшість з яких чоловіки, не отримали психологічної допомоги після повернення із зони бойових дій, адже психологічної адаптації потребують майже всі учасники АТО та їх сім’ї. Міжнародний досвід показує, що з часом неліковані поствоєнні симптоми не просто повертаються, а й посилюються. Підвищується рівень агресії. Тому проходження реабілітаційних програм, побудованих на індивідуальних потребах кожної особи та її сім’ї є вкрай важливим як для людини, сім’ї, так і для суспільства в цілому. Тож увага до проблем чоловіків, які пов’язані із конфліктом, їх ідентифікація та реагування на них, створення системи адаптації та реадаптації, налагодження співпраці із військоматами є важливим напрямом соціальної роботи.

У сучасних військових конфліктах прямих втрат зазнають 90% цивільного населення, тоді як у війнах минулого століття це було 10%. Значна частина цивільного населення, яка страждає від війни – це жінки та діти.

У ситуації війни і насильницького конфлікту біологічна різниця між статями перебільшується культурою і традиціями суспільства. Від чоловіків вимагається готовність боротися, а від жінок – підтримувати чоловіків. Війна, збройні конфлікти впливають не лише на тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях, а й на тих, хто забезпечує тил. Групова психологічна травма суспільства є глибокою, і її загоєння потребує зусиль, ресурсів, часу. Військові, які повертаються додому, часом тяжко сприймають ситуацію в «мирних» регіонах. Їм складно зрозуміти, чому тут люди витрачають свій час і кошти на речі, які, на їхній погляд, не варті цього, коли в країні війна. Водночас, люди, які живуть в «мирних» регіонах, часом не розуміють знервованості екс-комбатантів, їх закритості чи інших рис, що раніше їм були не притаманні. Таке психологічне «роз’єднання» може призвести до тимчасового спалаху насильства, насамперед домашнього. Важливо розуміти природу цього явища, його тенденції та наслідки і застосовувати адекватні заходи для зменшення ризиків. Суспільства, які часто знаходяться у стані війни, вирізняються різко вираженою ґендерною нерівністю. Війни, політичні кризи, насильницькі конфлікти та інші події, які викликають підйом національних почуттів, збільшують попит на героїв-воїнів, підвищуючи цінність традиційних маскулінних якостей.

У період військового конфлікту посилюється мілітаризована маскулінність (дивись словник термінів). З усіх середовищ, де маскулінність формується, відтворюється та проявляється, в середовищі, пов’язаному з конфліктом, вона є найбільш прямою, домінуючою та насильницькою. Культ сильної влади, дисципліни, державності, вождя і нації практично завжди поєднується з культом агресивної маскулінності, спрямованої проти «жіночної» і «слабкої» демократії. Особливо це є характерним для держав, які виступають агресорами, і намагаються підтримувати і посилювати такі культи як у себе в державі, так і на окупованих, анексованих чи в інший спосіб завойованих територіях. Культ маскулінності посилюється також під виглядом захисту традиційних духовних цінностей в суспільстві. Розуміння, фіксування та реагування на зазначені процеси з метою зменшення їх впливу є важливою складовою діяльності, спрямованої на забезпечення ґендерної рівності та підвищення ґендерної чутливості в секторі безпеки.

Ґендерні відмінності стають приводом для психологічного насильства. Відомі факти, коли жінок, так звані, ополченці використовували в збройних протистояннях як «живий щит» для прикриття. Дискримінація за ознакою статі, приниження жінок, сексизм складають частину ідеології лідерів незаконних утворень. Особи, які пережили сексуальне насильство в контексті збройного конфлікту в Україні, часто позбавлені доступу до правосуддя, належних послуг і психологічної підтримки, що призводить до їх вторинної віктимізації.

Проблемою є також обмеженість можливостей в отриманні постраждалими від різних видів насильства соціальної, медичної, психологічної та інших видів допомоги за місцем їх проживання в силу відсутності або слабкості такої інфраструктури. Наприклад, однією із найгостріших проблем є фактична відсутність притулків для постраждалих від сексуального насильства та домашнього насильства.

Тож системні та не вирішені раніше проблеми ґендерної нерівності в суспільстві посилюються і проявляються в більшій мірі в ході війни, інтенсивно розвиваються та поширюються. Ґендерна дискримінація є однією з суттєвих причин ґендерно зумовленого насильств

Галина Шмирко,

куратор 1-БЮ групи

21.02.2022

Матеріали

до інформаційної години «Плекатимеш мову – цвістимуть слова…»,

присвяченої Міжнародному дню рідної мови

Мова – наша візитна картка

Своєрідною візитівкою кожної людини, за якою судять про її освіченість, ерудицію, начитаність, є мова. Знання мови потрібні кожному з нас у повсякденному житті: без них не можна глибоко збагнути почуте або прочитане, вправно користуватися рідним словом.

Коли ти плекаєш слово,

Йде воно, як злотонить;

Калиново й барвінково

Рідна мова пломенить.

Коли мовиш, як належить,

Слово чисте, мов роса…

І від тебе теж залежить

Мови рідної краса.

Д. Білоус

Мова – то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги. Століттями мова народу була тією повноводою річкою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань живе в слові, і слово немислиме без неї, як немислима річка без води. Рідна мова запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів.

Мова – духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях.

З історії виникнення Міжнародного дня мови

Щорічно 21 лютого вся світова спільнота відзначає Міжнародний день рідної мови. Уперше його було проголошено на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка відбулася 26 жовтня –17 листопада 1999 року в Парижі.

ЮНЕСКО виступила за зближення культур та їх активну взаємодію, зокрема в мовних питаннях, оскільки саме мови є важливим інструментом розвитку духовної спадщини планети Земля. «Мови – це важливо!» – такий вислів було визначено гаслом Міжнародного дня рідної мови.

Це свято, на жаль, мало трагічну передісторію. Саме 21 лютого 1952 року в Бангладеш (Східний Пакистан) влада жорстоко придушила демонстрантів, які виразили протест проти урядової заборони на використання в країні рідної мови – бенгальської. Відтоді щорічно Бангладеш відзначає день пам’яті про полеглих за рідну мову. І саме за пропозицією цієї країни ЮНЕСКО проголосила 21 лютого Міжнародним днем рідної мови.

А з 2002 року, коли для зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвиткові і використанню інших мов національних меншин України було видане розпорядження Президента «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови», святкуємо цей День і ми, українці.

У нашому коледжі День рідної мови – одне з традиційних свят, яке ми відзначаємо щорічно. І це закономірно, бо, як сказала українська мовознавиця Лариса Масенко, основне завдання сьогодні – за допомогою освіти відійти від двомовності й, зрештою, через одне-два покоління нормалізувати ситуацію в мовному питанні.

Українська – найбагатша у світі!

Духовні надбання кожного етносу зберігають і передають із покоління в покоління рідну мову, мудрість, культуру, традиції та обряди.

Українська мова – одна з наймелодійніших і наймилозвучніших мов у світі. Нею мовлять, розмовляють, речуть, говорять, балакають, оповідають, кажуть, гомонять… У якій мові є ще така багата лексика?

Українська мова – найбагатша у світі! Скільки слів у її словнику, точно підрахувати неможливо, адже мова – то не догма. Проте мовознавці кажуть, що словник української мови налічує більше 250-ти тисяч слів!

Цікаво про нашу мову

Цікаві факти про українську мову свого часу записав філолог Михайло Красуський. Згідно з його науковою працею «Давність української мови», виданою ще в 1880-му році, наша мова стала першоосновою багатьох мов Європи та Індії. Ці дослідження дозволяють зробити висновок, що українська мова набагато старша, аніж латинська, грецька чи старослов’янська.

Найдавніша згадка про українську мову датована 858 роком.

Походження української мови – окрема тема для розмови! Точно сказати, коли вона зародилася, – складно, але відомо, що однозначно виникла раніше за російську мову, німецьку, турецьку...

За даними вченого Василя Кобилюха, українська мова сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери і походить із санскриту.

Перші слова з української мови були записані ще в 448 р. н.е. Тоді візантійський історик Пріск Панікійський перебував на території сучасної України в таборі володаря Аттіли, який згодом розгромив Римську імперію. Тоді ж і записав українські слова «мед» і «страва».

Про українську – з уст іноземців

А ось що говорять про нашу мову іноземці. Американський журналіст Джон Кейн визнає, що українська мова звучить дуже м'яко. Коли чуєш одних і тих же людей, які спілкуються і українською, і російською, то здається, що, говорячи українською, вони видаються добрішими.

Французький науковець П’єр Бужо відзначає, що українська мова дуже добра і м'яка. А ще вона швидка і ритмічна, звучить дуже приємно, мелодійно і пристрасно. Але багато українських звуків просто зводять з розуму європейців, яким ніколи не вимовити правильно м’які приголосні або наш специфічний дзвінкий звук [р].

На мовному конкурсі, який пройшов у Парижі в 1934 році, українську мову було визнано третьою найбільш красивою мовою у світі (після французької та перської) за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія і будова речення.

Розвінчуємо міфи

У наш час нерідко можна почути міф про тісну спорідненість української мови з російською. Мабуть, кожен українець знає давню байку, що українська мова – це суміш російської та польської, такий собі місцевий діалект. Розповсюджувачі такої нісенітниці, звичайно ж, не стануть слухати факти, які доводять зворотне, але фактів усе ж таки вистачає. І ми пропонуємо вам із ними ознайомитися.

Факт 1-й. Українська мова належить до слов’янської мовної групи. Російську ж до 17-го століття відносили до фіно-угорської мовної групи.

Факт 2-й. Міф про те, що за часів Київської Русі на її територіях усі розмовляли російською мовою, від якої згодом пішла в тому числі й українська, теж лише для тих, хто не цікавиться історією. Мова, якою розмовляли в Київській Русі, – це зовсім не сучасна російська і не сучасна українська. Проте в цій мові було досить багато спільних рис саме з нашою, українською мовою. І це доводить величезна кількість давньоруських слів, які настільки адаптувалися в живому українському мовленні, що ми навіть і не підозрюємо про їх настільки поважний вік.

Факт 3. Українська і російська мова не є спорідненими мовами. У них не так уже й багато спільних рис, адже російська є найменш подібною до старослов’янської. Набагато «ріднішими» для нас є білоруська, словацька та польська мови, про походження яких із мови Київської Русі дійсно можна стверджувати. За лексичним запасом українська є найбільш спорідненою з білоруською (84% спільної лексики), із польською і сербською ми маємо 70% і 68% відповідно спільних слів, а от з російською тільки 62%.

І ще один цікавий факт. У 1918-1920 роках українська мова була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

І ще трішки цікавинок…

Найбільша кількість слів в українській мові починається з літери «пе». А ось найменш уживаною виявилась літера «еф». У більшості випадків слова, які починаються з цієї літери, запозичені з інших мов. Ви ніколи не помічали, як старенькі люди вимовляють замість [Ф] – [ХВ] (хвіртка, хванера, Хведір, Хвастів)?

В українській мові є особливі слова і речення – паліндроми. Це так звані «дзеркальні» фрази або слова: їх можна читати як зліва направо, так і справа наліво. ось, наприклад: «Я несу гусеня», «ротатор», «Пилип».

7 відмінків іменника, до яких ми всі звикли, також вирізняють українську мову серед східнослов’янських мов. Сьомий, кличний відмінок, існує лише в граматиці древніх мов – у латині, грецькій та санскритській граматиці. І, звичайно ж, у нашій, українській мові.

Починаючи з XVIII і до XIX століття в українській мові використовувалося до 50-ти різних систем письма! Тому за кількістю орфографічних особливостей українська мова перевершує навіть найскладнішу мову світу – монгольську.

У кінці XVI - на початку XIX століть в Україні використовували систему письма під назвою «козацький скоропис», у якій рисунок деяких букв відрізнявся від прийнятих у кирилиці знаків.

До нашого часу в українській мові збереглися назви місяців з давньослов’янського календаря: сiчень (час вирубки лісу), лютий (люті морози), березень (тут існує кілька тлумачень: починає цвісти береза; брали березовий сік ; палили березу на вугілля), квітень (початок цвітіння берези), травень (зеленіє трава), червень (червоніють вишні), липень (початок цвітіння липи), серпень (від слова «серп» , що вказує на час жнив), вересень (цвітіння вересу), жовтень (жовтіє листя), листопад (опадає листя з дерев), грудень (від слова «груда» – мерзла колія на дорозі). Частково ці назви місяців використовують і в інших слов’янських мовах, чого не скажеш про російську.

Значна кількість уживаних до сьогодні українських слів та мовних коренів прийшла до нас із часів іще трипільської культури. Про це свідчать топографічні назви, народні пісні дохристиянських часів, цілий ряд слів, уживаних у древньоіндійській мові – ведичному санскриті, джерела якого дійшли до нас із давнини у 5 тисяч років.

Факти, які вражають найбільше

А ось іще один вражаючий факт. Українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі, і за кількістю носіїв посідає 26-те місце в світі. Сьогодні українська мова має напівофіційний статус у США (округ Кук штату Іллінойс). Вона була визначена як одна з найбільш уживаних мов у цій місцевості. До речі, до названого округу входить один із найбільших американських мегаполісів – Чикаго разом із передмістями.

Ось і не вір після цього народній приповідці: «Українського цвіту є по всьому світу»!

Найдавнішими українськими поетесами, імена яких відомі і про яких збереглися документальні свідчення, є інокиня Анисія Парфенівна і Анна Любовичівна; жили вони, очевидно, в кінці XVI – на початку XVIII ст. і залишили акровірші, де вписано їхні імена.

Найбільшу кількість псевдонімів мав поет Олексндр Кониського – 141. У І. Франка їх було 99, а письменник Осип Маковей користувався 56-ма псевдонімами.

Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, є пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?».

Найдовша абревіатура в українській мові – ЦНДІТЕДМП, яка має таке розшифрування: Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання. Складається абревіатура з дев’яти літер.

Українська мова має величезний арсенал художньої образності, що переконливо доводить українська література. Але, мабуть, далеко не всі знають, що українською можна легко створювати тавтограми – твори, у яких усі слова починаються з одної літери. Ось наприклад:

Вештається вересень верха́ми,

Вишиває взори вогняні́,

Виплеканий вільними вітрами

Височіє владно вдалині…

Відвальсує вихором величним,

Вип’є виноградного винця,

Верховинним відгомоном вічним

Відгукнеться волею Вітця.

Христя Давидчак

Сумні дати в історії розвитку української мови

А ось прикро вражає інший факт. За останні 4 століття українську мову намагались убити аж 134 рази!

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення, як українська. Згадаємо лише окремі факти лінгвоциду з минулого та недалекого сучасного.

1654 рік. Іще чорнило не висохло на Переяславській угоді, як московський цар Олексій Михайлович в Андрусівському договорі з Польщею 1667 року про розподіл України почав вимагати від польського короля спалити українські книги як злочинні, а друкарів стратити. Так починалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом».

У 1693 році вийшов закон, що забороняв ввозити до Московської держави українські видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю українських книговидавців.

25 травня 1874 року. У статуті про початкові школи записано, що навчання має здійснюватися виключно російською мовою. «Величезна більшість учителів соромить дітей їхньою українською мовою говорити», ― писав про той час Борис Грінченко.

Вересень 1914 року. Як тільки російські війська увійшли в Галичину, тут було закрито всі українські видавництва і школи, розпущено культурні й освітні організації, розгромлено товариство «Просвіта», знищено бібліотеку Наукового товариства імені Т. Шевченка; заборонено вживати українську мову в адміністрації, суді, громадських організаціях.

1918 рік. Захопивши Київ, більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тисяч осіб, котрі розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або в кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка...

Жовтень 1923 року. На пленумі ЦК українських комуністів Міхаіл Фрунзе прямо заявив: «На Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини… Не справимося доти, доки не вирвемо зброї петлюрівщини – української мови».

1930-1937 роки. В Україні ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади; закрито українські газети і видавництва поза межами України – на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

3 листопада 1937 року. У карельському урочищі Сандормрох більшовики фізично знищили практично всю еліту української інтелігенції. Письменники, поети, режисери, скульптори, художники, вчені… За один день було розстріляно більше ста осіб із так званого соловецького тюремного етапу. Згодом цих українців та їхню спадщину назвали «Розстріляним відродженням».

1951 рік. Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 із них було репресовано, а 33-м студентам на закритому судовому засіданні винесли страшний вирок – «смертна кара»! І РОЗСТРІЛЯЛИ...

1964 рік. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної наукової бібліотеки в Києві. На прилеглій території заздалегідь було відключено воду, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Тож вогонь знищив понад 600 тисяч томів цінних українських архівних документів.

1972 рік. Вищі партійні органи заборонили відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. У Харкові було знесено хату, де жив філософ і просвітник Г. Сковорода, і почато знищення 23-х цвинтарів, на яких поховано багато визначних діячів української науки та культури.

Після наведених фактів на думку спадають слова сучасного українського письменника Василя Шкляра: «Є в українській нації найбільший герой, який зазнав найжорстокіших нападів і якого росіяни намагалися знищити в першу чергу, бо знали, що з ним ми нездоланні. Це – наша мова».

Ми бережемо своє слово! І через свою рідну мову даємо всьому світові зрозуміти, що ми, українці, – справді велика нація, зі своєю культурою, своїми звичаями і своєю історією, яка сягає глибокої давнини!

Лариса Слободянюк,

голова циклової комісії української та іноземної філології

20.02.2022

Інформаційні матеріали

до Дня Героїв Небесної Сотні

Підготувала

Оксана ШКОЛЬНІК,

куратор 31-ОМ групи

20 лютого в Україні щорічно відзначають День Героїв Небесної Сотні згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”. Цього дня вшановуємо пам’ять про тих громадян, завдяки яким змінено перебіг історії нашої держави. Більшість із них віддала своє життя під час подій Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інші загинули пізніше – у березні та квітні 2014 року, захищаючи ідеали демократії, обстоюючи права та свободи людини, європейське майбутнє України.

Увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні на державному рівні передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України “Про затвердження плану заходів із вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні на період до 2020 року” від 23 серпня 2017 року №574-р. Відповідно до нього до Дня Героїв Небесної Сотні в навчальних закладах, військових частинах, закладах культури мають відбутися наукові, науково-практичні конференції, круглі столи, семінари, тематичні інформаційні, навчально-виховні, культурно-мистецькі та інші заходи з ушанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції Гідності, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини.

У зв'язку з цим Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні - Музей Революції Гідності та Український інститут національної пам’яті підготував інформаційні матеріали для використання в освітньому просторі та у закладах культури, а також для використання в підготовці тематичних заходів, виступів і звернень представників влади, публікацій у засобах масової інформації, організації зустрічей із учасниками Революції Гідності.

Ключові повідомлення

Гідність людини є однією з найважливіших особистісних цінностей, закріплених у багатьох правових актах, в тому числі міжнародних. У Конституції України (стаття 3) гідність людини, як і її життя, здоров'я, честь, недоторканність і безпека, визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. Фундаментальними міжнародними актами проголошується, що визнання гідності кожної людини та її рівних і невід’ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру. Наприклад, у статті 1 Загальної декларації прав людини (1948 рік) йдеться: “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах”.

Почуття гідності та честі, право на самовизначення є головними цінностями українців. Ці риси об’єднують наших героїв – борців за свободу та незалежність України різних часів: Української революції 1917–1921 років, Холодного Яру і повстанців 1920–1930-х, Української повстанської армії, учасників дисидентського руху, Революції на граніті, Помаранчевої революції, Революції Гідності.

Сьогодні, в умовах війни на сході України, маємо частіше згадувати доленосні події, які стали символом боротьби за свободу та гідність. Майдан перестав бути назвою місцевості. Він став символ Свободи. Саме тому Революцію Гідності, як і протестний рух 2004 року, і Революцію на граніті, можна вважати продовженням Української революції, визвольних змагань часів Другої світових війн.

Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, боротьбою українських громадян за свої права і демократичний європейський вибір.

“Небесною Сотнею” називають загиблих учасників Революції Гідності. Дехто з них загинув навесні 2014 року.

Герої Небесної Сотні – уособлення людської, громадянської та національної відваги й самовідданості.

Героями Небесної Сотні стали 107 загиблих. Вони різні за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17.

Євромайдан увійшов в історію України як символ і взірець жертовності, патріотизму та героїзму. Він укотре підтвердив те, що у найкритичніші та найважливіші періоди нашої історії знайдуться герої, ладні пожертвувати власним життям заради майбутнього України як незалежної демократичної держави. Саме на 20 лютого припадає пік розстрілів Героїв Небесної Сотні у центрі Києва. Цього дня у середмісті столиці загинуло та отримало смертельні поранення 48 осіб.

Революція Гідності засвідчила: українці не просто обрали шлях до Європи, а й готові за нього боротися, відстоюючи власні права та свободи. У світі Україну почали сприймати як державу з власною самобутністю, історією та гідністю, здатну захистити суверенітет.

Історична довідка

У 1991 році Україна відновила незалежність. Але Російська Федерація не відмовилася від спроб повернути свій вплив на Україну. Через розмивання української національної ідентичності, маніпуляції навколо мови, гіперболізацію регіональних розбіжностей, заперечення права українців на відновлення національної пам’яті, фінансування та вербування українських політиків, впровадження своїх агентів у оборонні структури нашої країни. Тож Україна ще тривалий час перебувала в полі тоталітарної системи. Це сприяло перетворенню України на сателіта Росії та придушенню громадянських прав і свобод.

Помаранчеву революцію спричинили масові брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів на президентських виборах. Та революція засвідчила зародження та розвиток громадянського суспільства в Україні, його готовність обстоювати демократичні свободи та людську гідність, брати на себе відповідальність за власний вибір.

21 листопада 2013 року, в дев’яту річницю Помаранчевої революції, зібрався Євромайдан. Ним розпочались події, відомі нині як Революція Гідності. Його основною метою було повернення України до європейського шляху розвитку, долучення держави до правового й економічного простору Європейського Союзу шляхом укладення угоди про асоціацію з ЄС, яку Віктор Янукович відмовився підписати.

30 листопада вночі відбувся кривавий розгін майданівців. Від сутичок постраждало 112 активістів і 45 журналістів. Брутальні дії влади викликали потужний масовий спротив. Вже наступного дня, 1 грудня, на Народне віче зібралося вже понад мільйон учасників. 8 грудня на Бессарабській площі повалено пам’ятник Леніну.

Протистояння учасників Революції Гідності та представників режиму Януковича тривало понад три місяці. За цей період середмістя столиці стало осередком масового спротиву громадян, що виступали проти чинної влади й антидержавницької політики, яку та провадила. Майданівці облаштували наметове містечко, пункти обігріву, медичні пункти, сцену, побудували барикади, організували загони самооборони тощо. Територія Євромайдану перетворилася на центр опору силовикам як важелям впливу чинної на той час влади.

Сумний список Небесної Сотні почав складатися 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану вірменин Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло львів'янина Юрія Вербицького зі слідами тортур. До 18 лютого 2014 року вже налічувалося 9 загиблих. У період із 18 до 20 лютого загинуло та отримало травми та смертельні поранення найбільше протестувальників – 80 осіб: 20 – 18 лютого, 12 – 19 лютого, 48 – 20 лютого. Після 20 лютого – ще 20. Усі вони ввійшли до пантеону борців за незалежність України.

20 лютого 2014 року стало не просто датою чергової офіційної події в календарі, а своєрідною точкою неповернення до пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, до старих корупційних схем і також маркером протидії багатовекторності, тобто, власне кажучи, проросійської спрямованості, у зовнішньополітичному курсі. Адже за все це не просто стояли люди на Майдані, за це заплачено дуже велику ціну. Задля утвердження свободи та демократії Герої Небесної Сотні пожертвували собою й цим змінили перебіг історії нашої держави.

21 лютого 2014 року на Майдані відбулося прощання із полеглими, названими Небесною Сотнею, під час якого пролунала українська пісня “Плине кача...”, що стала реквіємом майданівцям. За однією з версій, автором вислову “Небесна Сотня” є поетеса Тетяна Домашенко, яка під враженням подій написала вірш “Небесня Сотня воїнів Майдану” (21–22 лютого 2014).

Небесна Сотня стала для всієї України не лише символом жертовності, героїзму та патріотизму, а й прикладом та джерелом натхнення для наших воїнів, які гідно захищають територіальну цілісність України на сході, утверджуючи право людини на вільне життя. Українці вибороли право на демократичний європейський розвиток держави і готові боротися за нього та очищення від тоталітарного минулого.

Стрічка геройського чину

Перші силові протистояння розпочалися 19 січня 2014 року на вулиці Михайла Грушевського. Майданівці, обурені ухваленням Верховною Радою “диктаторських” законів, які суттєво обмежували права громадян на протест, тоді вперше підпалили автомобільні шини і зробили димову завісу. Міліція застосувала помпові рушниці, водомети, світлошумові гранати, сльозогінний газ, травматичну зброю.

22 січня смертельні вогнепальні поранення на вулиці Михайла Грушевського отримали вірменин Сергій Нігоян (с. Березнуватівка, Солонянський район, Дніпропетровська область, 20 років), білорус Михайло Жизневський (м. Гомель, Білорусь, 25 років) та українець Роман Сеник (с. Наконечне Друге, Яворівський район, Львівська область, 45 років). Іще одного учасника протестів, Юрія Вербицького (м. Львів, 50 років), викрали з лікарні, а через добу знайшли мертвим зі слідами катування у лісі під Києвом. Після травм, одержаних цього дня біля стадіону “Динамо”, 28 січня помер Олександр Бадера (м. Володимир-Волинський, Волинська область, 66 років).

18 лютого – на той час, коли Верховна Рада України мала розглянути зміни до Конституції щодо обмеження повноважень Президента, штаб національного спротиву організував “мирний наступ” з Майдану до парламенту. Водночас на Парковій алеї збиралися прибічники Антимайдану. Епіцентром протистояння між бійцями “Беркуту” і мітингувальниками став Маріїнський парк і Кріпосний провулок, через який могли відстати маніфестанти.

На Кріпосному провулку того дня було вбито Володимира Кіщука, підприємця з Димера (с. Новгород, Розівський район, Запорізька область, 57 років), бійця 21-ї сотні Самооборони Майдану Сергія Шаповала (м. Київ, 44 роки), підприємця Ігоря Сердюка (м. Кременчук, Полтавська область, 44 роки), Сергія Дідича (с. Стрільче, Городенківський район, Івано-Франківська область, 44 роки), сотника Самооборони, голову осередку партії “Свобода” з Івано-Франківщини.

У Маріїнському парку в цей час відбувалися зіткнення між учасниками Самооборони Майдану та бійцями внутрішніх військ і так званими тітушками. Там до смерті забили десятника 3-ї сотні Самооборони, 49-річного Андрія Корчака, будівельника зі Львівщини (м. Борислав). Боєць 15-ї сотні Самооборони Майдану охоронець Артем Мазур (м. Хмельницький, 26 років) отримав тяжкі рани, від яких помер у лікарні 3 березня 2014 року. 5 березня 2014 року унаслідок травм, одержаних 18 лютого, у лікарні обірвалося життя Василя Шеремета (смт. Ланчин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 64 роки). За тиждень у морзі виявили тіло ще одного учасника “мирного наступу” – Віктора Прохорчука (смт. Володарськ-Волинський, Житомирська область, 35 років), який зник 18 (за іншими даними 19) лютого 2014 року.

Цього ж дня на Трухановому острові в Києві знайшли тіло учасника Самооборони Майдану з Донеччини Володимира Наумова (с. Шевченко, Добропільський район, Донецька область, 43 роки), якого в ніч із 17 на 18 лютого затримали беркутівці.

Тяжкі рани під час атаки “Беркута” і витіснення протестувальників до майдану Незалежності отримав офіцер ВМФ у відставці Іван Наконечний (м. Київ, 82 роки). Через три тижні, 7 березня 2014 року, він помер у лікарні від черепно-мозкової травми. Від травми помер у лікарні 11 квітня 2014 року 72-річний мешканець Києва Анатолій Нечипоренко (смт. Брусилів, Житомирська область), охоронець гаражного кооперативу.

Приблизно о 16:20 війська “Беркуту” захопили верхню барикаду на вулиці Інститутській біля станції метро ”Хрещатик”. Люди потрапили у тисняву через надто вузький прохід барикади. Опісля того на ній знайшли мертвими Антоніну Дворянець (м. Чорнобиль, Київська область, 61 рік) та Зураба Хурцію (м. Сенакі, Грузія, 53 роки). В обох причина смерті – гостра серцева недостатність, ймовірно, спричинена тиснявою та стресом. Правдоподібно, що під час цих подій із житомирянином Яковом Зайком (с. Делятичі, Новогрудський район, Гродненська область, Білорусь, 73 роки), народним депутатом України І скликання, стався інфаркт. Він помер у районі станції метро “Театральна”, де не було зіткнень.

Ближче до вечора військовослужбовці внутрішніх військ зайняли Український дім і розібрали барикаду на розі Хрещатика та Трьохсвятительської, а “Беркут” – майданчик біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській. Міліція через гучномовці оголосила початок “антитерористичної операції” і за підтримки двох бронетранспортерів силовики розпочали наступ з Європейської площі. На Майдані тоді перебувало до 20 тисяч осіб. Смертельні кульові поранення отримали підприємець і художник зі Жмеринки Валерій Брезденюк (с. Копайгород, Барський район, Вінницька область, 50 років), активіст IT-спільноти Майдану Сергій Бондарев (м. Краматорськ, Донецька область, 32 роки), волонтер Медичної служби Майдану, колишній міліціонер, Василь Прохорський (с. Щуча Гребля, Бахмацький район, Чернігівська область, 33 роки), студент Київського національного університету будівництва та архітектури Олександр Плеханов (м. Київ, 22 роки), який помер у 17-й міській лікарні через кілька годин.

Під час бою за барикаду біля Будинку Федерації профспілок України вибух гранати поранив учасника Самооборони Майдану Олександра Капіноса – фермера із Тернопільщини (с. Дунаїв, Кременецький район, 29 років). Він помер у лікарні 19 лютого після чотиригодинної операції. Кульове поранення одержав інженер-автомеханік із Полтавщини Андрій Черненко (с. Слободо-Петрівка, Гребінківський район, 35 років), котрий помер того ж дня в лікарні № 17.

Пізно ввечері мітингувальникам вдалося відбити атаку з боку Європейської площі. На Майдані було багато поранених, між яких ветеран війни в Афганістані, київський залізничник Віктор Орленко (с. Талалаївка, Ніжинський район, Чернігівська область, 52 роки). Після важкого поранення він тривалий час лікувався, однак помер у Києві 3 червня 2015 року. Від кульових поранень на барикаді біля Будинку Федерації профспілок України загинув киянин Володимир Кульчицький (64 роки). Вночі було смертельно поранено ветерана військово-морського флоту, майстра спорту киянина Віктора Швеця (58 років) і будівельника зі Львова Володимира Бойківа (59 років).

Ближче до півночі на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської з’явилося угруповання тітушок. “Беркут” зробив чергову невдалу спробу захопити майдан Незалежності. На Великій Житомирській від вогнепального поранення загинув майстер декоративного садівництва Віталій Васільцов (с. Гаврилівці, Кам'янець-Подільський район, Хмельницька область, 36 років), який віз медикаменти для медпунктів, облаштованих у головному храмі Михайлівського Золотоверхого собору та у трапезній церкві Івана Богослова.

Внаслідок зіткнень цього дня загинули 20 осіб. Близько 500 протестувальників було поранено.

19 лютого вночі тривав штурм Майдану силовиками.

Вогнепальне поранення в голову отримав майданівець, волинянин, який останні роки мешкав у Києві, Юрій Сидорчук (с. Дерно, Ківерцівський район, Волинська область, 53 роки). У комі його відвезли до лікарні. Він помер 28 червня 2014 року, так і не вийшовши з коми. На розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської журналіст видання “Вести” В’ячеслав Веремій (м. Київ, 33 роки) намагався фотографувати з таксі натовп тітушок. Журналіста витягли з машини, побили палицями, а потім вистрілили в груди. Уранці він помер. Уночі спалахнула пожежа в Будинку Федерації профспілок України. У вогні отримав несумісні із життям травми член молодіжної дефлімпійської збірної України з боротьби Дмитро Максимов (м. Київ, 19 років). Після пожежі знайшли тіла Володимира Топія (м. Судова Вишня, Мостиський район, Львівська область, 58 років) та Олександра Клітинського (с. Чернелівці, Деражнянський район, Хмельницька область, 25 років), які загинули, допомагаючи евакуювати поранених зі шпиталю в Будинку профспілок. Іще один евакуйований поранений, що перебував у будівлі, Юрій Пасхалін (с. Носачів, Смілянський район, Черкаська область, 30 років), помер у лікарні. Барикаду на Хрещатику остаточно зруйнували, а від Будинку профспілок до монумента Незалежності простягалася вогняна барикада. Протестувальники підпалили намети між стелою Незалежності та консерваторією, щоб продовжити вогняну барикаду довкола Майдану.

Зранку на Майдан постійно прибували люди, зокрема, автобуси зі Львова. Протестувальники змогли укріпити барикади. Сутички того дня були локальними.

У цей же день у Хмельницькому під стінами управління СБУ отримала смертельне поранення в голову та груди учасниця місцевого Майдану, уродженка Донеччини Людмила Шеремет (м. Макіївка, Донецька область, 71 рік). Вона померла 22 лютого 2014 року в місцевій лікарні.

20 лютого зранку пролунали перші постріли з боку силовиків. Розпочався перший прорив протестувальників. Смертельного поранення зазнали Олександр Балюк (с. Пилиповичі, Новоград-Волинський район, Житомирська область, 39 років), Георгій Арутюнян, який останні роки жив у Рівному (м. Батумі, Грузія, 50 років), фермер Богдан Вайда (м. Стебник, Львівська область, 48 років), будівельник із Київщини Ігор Пехенько (м. Київ, 43 роки), Віталій Смоленський (с. Фурманка, Уманський район, Черкаська область, 29 років), Максим Шимко (м. Вінниця, 33 роки), історик Богдан Сольчаник (м. Старий Самбір, Львівська область, 28 років) та підприємець Андрій Саєнко (м. Сміла, Черкаська область, 51 рік).

Біля Жовтневого палацу смертельно поранили Віталія Коцюбу (с. Вороблячин, Яворівський район, Львівська область, 31 рік), підприємця Олексія Братушку (м. Суми, 38 років), машиніста-залізничника Богдана Ільківа (смт. Щирець, Пустомитівський район, Львівська область, 51 рік).

Почалася друга хвиля наступу на вулиці Інститутській, під час якої смертельних вогнепальних поранень зазнали Василь Мойсей (с. Зубрець, Бучацький район, Тернопільська область, 21 рік), Василь Аксенин (с. Литячі, Заліщицький район, Тернопільська область, 52 роки), Іван Тарасюк (с. Залісоче, Ківерцівський район, Волинська область, 21 рік), Ігор Дмитрів (м. Калуш, Івано-Франківська область, 30 років). Куля поцілила також у будівельника зі Львова Андрія Дигдаловича (с. Сокільники, Пустомитівський район, Львівська область, 40 років), який намагався допомогти пораненому Ігореві Дмитріву. Зранку також загинули 31 майданівець: Назар Войтович (с. Травневе, Збаразький район, Тернопільська область, 17 років), Іван Бльок (м. Городок, Львівська область, 40 років), Сергій Байдовський (м. Нововолинськ, Волинська область, 23 роки), Андрій Мовчан (с. Великі Осняки, Чернігівська область, 34 роки), Сергій Кемський (м. Керч, 32 роки), Микола Дзявульський (с. Чагерне, Ємельянівський район, Красноярський край, Росія, 55 років), Валерій Опанасюк (м. Рівне, 42 роки), Анатолій Корнєєв (с. Цвіклівці, Кам'янець-Подільський район, Хмельницька область, 53 роки), Сергій Бондарчук (с. Губин, Старокостянтинівський район, Хмельницька область, 52 роки), Ігор Костенко (с. Зубрець, Збаразький район, Тернопільська область, 23 роки), Олександр Щербанюк (с. Котелево, Новоселицький район, Чернівецька область, 46 років), Едуард Гриневич (с. Деревок, Любешівський район, Волинська область, 28 років), Олег Ушневич (м. Дрогобич, Львівська область, 31 рік), Анатолій Жаловага (м. Дубляни, Жовківський район, Львівська область, 33 роки), Володимир Жеребний (с. Вишня, Городоцький район, Львівська область, 28 років), Роман Варениця (с. Старий Яр, Яворівський район, Львівська область, 35 років), Роман Точин (м. Ходорів, Жидачівський район, Львівська область, 43 роки), Юрій Паращук (м. Тальне, Черкаська область, 47 років), Ігор Ткачук (м. Знам'янськ, Калінінградська область, Росія, жив у с. Велика Кам'янка, Коломийський район, Івано-Франківська область, 38 років), Володимир Зубенко (м. Харків, 22 роки), Іван Пантелєєв (с. Дмитрівка, Ясинуватський район, Донецька область, 32 роки), Устим Голоднюк (м. Збараж, Тернопільська область, 19 років), Роман Гурик (м. Івано-Франківськ, 19 років), Євген Котляр (м. Харків, 33 роки), Микола Паньків (с. Липники, Львівська область, 39 років), Олександр Царьок (с. Калинівка, Васильківський район, Київська область, 55 років), Володимир Чаплінський (м. Обухів, Київська область, 44 роки), Йосип Шілінг (с. Вороблевичи, Дрогобицький район, Львівська область, 61 рік), Віктор Чміленко (м. Бобринець, Кіровоградська область, 52 роки), Олександр Храпаченко (м. Рівне, 26 років), Леонід Полянський (м. Жмеринка, Вінницька область, 38 років). Ввечері куля влучила у киянина Володимира Мельнічука (39 років), який стояв біля входу в Жовтневий палац.

Так, загалом 20 лютого загинули та отримали смертельні поранення 48 осіб.

З боку силовиків за всі дні протистоянь загинуло 17 осіб.

Вночі Верховна Рада України ухвалила постанову про засудження насильства в країні та заборонила проведення антитерористичної операції з використанням будь-яких різновидів зброї та спеціальних засобів проти громадян України.

22 лютого стало відомо про втечу до Росії Віктора Януковича та його найближчого оточення. Того ж дня Верховна Рада України ухвалила постанову “Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень”. Позачергові вибори Президента України призначили на 25 травня 2014 року. Виконувачем обов’язків Президента та Головою Верховної Ради став Олександр Турчинов.

25 лютого від отриманих під час Революції Гідності травм помер Ігор Бачинський (м. Боярка, Київська область, 30 років).

13 березня у Донецьку після мітингу “За єдину Україну” вбили учасника Революції Гідності Дмитра Чернявського (с. Хромове, Бахмутський район, Донецька область, 22 роки).

До Небесної Сотні віднесено також загиблих від учасників проросійсько-сепаратистських угруповань на Донеччині – Володимира Рибака (м. Горлівка, Донецька область, 42 роки), Юрія Поправку (с. Морозівка, Баришівський район, Київська область, 18 років), Юрія Дяковського (м. Стрий, Львівська область, 25 років), викрадених 17 квітня 2014 року. Їхні тіла знайшли 19, 22 та 28 квітня 2014 року відповідно.

Окрім цього, Героями Небесної Сотні є Павло Мазуренко (м. Любар, Житомирська область, 42 роки), якого 18 грудня 2013 року побили силовики через те, що, на їх думку, він бере участь в Євромайдані; Тарас Слободян (м. Тернопіль, 31 рік), який приїздив на Майдан, а у грудні зник, його понівечене вибухом тіло знайшли на Сумщині; Віктор Хомяк (с. Голишів, Волинська область, 55 років), чиє тіло знайшли зі слідами катувань на каркасі металевої ялинки (“Йолки”) на майдані Незалежності; Сергій Синенко (с. Володимирівське, Запорізька область, 35 років), учасник Автомайданів Запоріжжя та Дніпропетровська (тепер – Дніпро), якого живцем спалили в автомобілі 13 лютого 2014 року; учасник Волинської сотні Самооборони Іван Городнюк (м. Березне, Рівненська область, 29 років), якого побили 19 лютого і помер 20 лютого; Віктор Чернець (с. Подібна, Маньківський район, Черкаська область, 36 років) – 19 лютого його збила машина на трасі Одеса–Київ, коли він разом з іншими активістами намагався перекрити дорогу до Києва машинам із тітушками та силовиками; Андрій Цепун (м. Київ, 35 років), котрого 20 лютого під час блокування в’їзду до столиці жорстоко побили, він помер від черепно-мозкової травми; Максим Горошишин (с. Басань, Пологівський район, Запорізька область, 24 роки), який 23 лютого помер від травм, одержаних 19 лютого; Олександр Подригун (с. Залужжя, Білогірський район, Хмельницька область, 42 роки), якого 21 лютого знайшли з важкими травмами голови, що й стали причиною його смерті 23 лютого; волонтерка Ольга Бура (с. Ріпнів, Буський район, Львівська область, 27 років), яка померла 10 березня через рану, отриману на Майдані; Петро Гаджа (м. Рахів, Закарпатська область, 47 років), який помер у лікарні у березні 2014 року через опіки бронхів і легенів унаслідок застосування силовиками отруйного газу біля Верховної Ради; Богдан Калиняк (м. Коломия, Івано-Франківська область, 52 роки) у січні потрапив під струмінь водомету на вулиці Михайла Грушевського, після чого захворів і помер у лікарні; Давид Кіпіані (м. Тбілісі, Грузія, 33 роки), який брав активну участь у подіях 20 лютого, а в ніч на 21 лютого помер через серцевий напад; Михайло Костишин (с. Нижній Струтинь, Рожнятівський район, Івано-Франківська область, 42 роки) помер 26 лютого від травм, отриманих на Майдані; Дмитро Пагор (с. Хропотова, Чемеровецький район, Хмельницька область, 21 рік), який помер від вогнепального поранення біля будівлі СБУ у Хмельницькому; Андрій Позняк (с. Борівка, Макарівський район, Київська область, 25 років), якого зі смертельним вогнепальним пораненням у голову знайшли в центрі Києва 3 березня 2014 року; Василь Сергієнко (м. Корсунь-Шевченківський, Черкаська область, 57 років), закатованого в лісі під Корсунем-Шевченківським 4 квітня 2014 року.

Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890 від 21 листопада 2014 року стам загиблим на Майдані громадянам присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

П’ятьом патріотам із числа Героїв Небесної Сотні – Олександру Бадері, Юрію Дяковському, Юрію Поправці, Володимиру Рибаку та Дмитру Чернявському звання “Герой України” посмертно присвоєно Указом Президента України № 94 від 20 лютого 2015 року.

У 2014 році Президент України заснував державну нагороду “Орден Героїв Небесної Сотні” (Указ № 844 від 3 листопада 2014 року). Його лицарями стали білорус Михайло Жизневський, грузини Давид Кіпіані та Зураб Хурція, українець Тарас Більчук.

Збереження, дослідження та популяризація пам’яті про Майдан в Українському інституті національної пам’яті та Національному музеї Революції Гідності

Після Революції Гідності музейники, представники громадських організацій у співпраці з органами державної влади доклали зусиль, щоб зберегти пам’ять про ті події й надалі розвивати громадські практики, започатковані Майданом. Велася робота над створенням багатофункціонального відкритого простору.

Із січня 2014 року ініціатива «Музей Майдану / Музей Свободи» зібрала майже дві тисячі артефактів, документів та усних свідчень, що стали основою Меморіального комплексу, провела низку виставкових проєктів в Україні й за кордоном, здійснила консультації зі світовими експертами-музейниками.

Держава підтримала громадську ініціативу: 18 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1186-р “Про утворення державного закладу “Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності”, який було зареєстровано 20 січня 2016 року.

Відповідальним за створення Музею визначено Український інститут національної пам’яті.

12 квітня 2016 року вийшов Указ Президента України № 3138/2016 про надання закладу статусу національного.

Основні завдання Меморіально-музейного комплексу – зберігати, досліджувати і популяризувати пам’ять про події, учасників і наслідки Революції Гідності, а також Помаранчевої революції, Революції на граніті, інших мітингів і демонстрацій, пов’язаних із боротьбою українців за права й свободи людини та громадянські права, свободу як цінність і цивілізаційний вибір.

Меморіально-музейний комплекс проводить інформаційні кампанії, розміщує соціальну рекламу, надає матеріали для меморіальних заходів в містах і селах України, а також за кордоном.

Важливою формою комеморації є проєкт “Відзнаки Героїв”, започаткований родинами полеглих, які утворили ГО “Родина Героїв Небесної Сотні” (http://heavenly-hundred.org.ua). Музей підтримав цю ініціативу та долучився до заснування та підтримки проєктів. Сьогодні їх є 10:

Антикорупційна премія імені Юрія Поправки;
Мистецька резиденція імені Назара Войтовича;
Тревел-грант для молодих українських науковців імені Богдана Сольчаника;
Відзнака імені Дмитра Максимова;
Відзнака імені Сергія Нігояна;
Відзнака імені Сергія Кемського;
Відзнака імені Сергія Байдовського;
Відзнака імені Олександра Капіноса;
Міжнародна відзнака імені Юрія Вербицького;
Відзнака імені Максима Шимка.

Більше інформації про проєкт “Відзнаки Героїв” можна знайти за посиланням: http://maidanmuseum.org/uk/node/381

Музей сприяє збереженню та трансляції пам'яті про Героїв Небесної Сотні та події Революції Гідності, готуючи до друку тематичні видання, серед яких серія книжок “Майдан. Пряма мова” (упорядники Олена Чебанюк і Оксана Ковальова) та тритомник “Небесна Сотня. Життєписи”, автором якого є Світлана Терейковська”.

Від 2014 року Український інститут національної пам’яті впроваджує проєкт “Усна історія Майдану”. Він полягає у зборі відео й аудіосвідчень активістів Революції Гідності. За ці роки записано понад 1250 інтерв’ю учасників Євромайдану. Інститут реалізує проєкт у тісній співпраці з громадськими організаціями, навчальними закладами й окремими дослідниками. Ці записи стануть основою онлайн-архіву і джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів, інших дослідників. Їх також буде використано в експозиції Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності.

Від 2015 року в рамках проєкту стартувала серія друкованих видань https://uinp.gov.ua/usna-istoriya/maydan-usna-istoriya. Першою побачила світ книжка «Майдан від першої особи. 45 історій Революції Гідності», в якій представлено спогади очевидців та учасників подій із різних кіл протестного середовища з метою представити структуру Майдану та масштаби його самоорганізації. Другу збірку – «Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах» – склали спогади митців, більшість із яких не лише брали безпосередню активну участь у подіях Революції Гідності, а й фіксували все, що відбувалося, у своїх мистецьких творах та проектах. Видання побачило світ в 2016 році. У березні 2015 року в рамках проєкту «Майдан: усна історія» було розпочато збір записів про події Революції Гідності в областях. До проєкту долучилися місцеві науковці, викладачі, музейники та архівні працівники, які мали досвід усноісторичного інтерв’ювання. Як результат – було записано 415 інтерв’ю (відео- або аудіо) в 22-х обласних центрах і 5 містах – Дрогобич, Теребовля, Умань, Кривий Ріг, Бердичів. Спогади про події, що відбувалися в Криму та на окупованих територія Луганської та Донецької областей, було записано безпосередньо в Інституті. На основі цих записів було сформовано третій випуск серії: «Майдан від першої особи. Регіональний вимір», що складався з двох частин. Наразі Інститут продовжує роботу над створенням архіву усної історії, до якого увійдуть зібрані в рамках проєкту спогади.

Рекомендовані фільми

1. “Зима, що нас змінила” (7 фільмів), режисер Володимир Тихий (2013–2014).

2. “Майдан”, режисер Сергій Лозниця (2014).

3. “Правда Майдану”, режисери Андрій Солоневич, Дмитро Ломачук (2014).

4. “Зима у вогні”, режисер Євген Афінєєвський (2015).

14.02.2022

РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ПРОВЕДЕННЯ ВИХОВНОЇ ГОДИНИ, ПРИСВЯЧЕНОЇ МІЖНАРОЖНОМУ ДНЮ ЗАКОХАНИХ

Бути коханим – це більше,

ніж бути багатим,

бо бути коханим –

значить бути щасливим.

Франк Тільє

Лютий радує нас низкою свят. А ще – обдаровує очікуваннями. Очікуванням теплого сонечка, весни, любові. І символічно, що 14 лютого в усьому світі відзначають День закоханих. Мільйони сердець чекають цього свята, щоб зізнатися у своїх почуттях, розкрити своє серце, поділитися його полум’ям. Кохання – найпрекрасніше почуття, світле, чисте, воно надихає і мотивує, дає сили і сенс жити. Від любові утворилось все прекрасне на землі. Як стверджує грецька міфологія, кохання – це найвища реалізація людської душі.

ІСТОРІЯ СВЯТА

День усіх закоханих, або ж День святого Валентина, – це не лише свято романтики, кохання та ніжності. Як повідомляють різні джерела, воно оповите багатьма легендами, і ніхто достеменно точно не знає, чи існував святий Валентин і чи справді він уперше подарував коханій романтичну валентинку. Згідно з однією легендою, у 269 році н.е. римський імператор Клавдій II прагнув завоювати весь світ, однак для здійснення всіх наступів йому доводилося збирати міцну армію. Оскільки сімейний інститут утримував чоловіків від військової служби, імператор видав указ про заборону одруження всім військовим.

Та молодий священник Валентин, який ще займався природничими науками та медициною, не слухав наказів Клавдія II і таємно від усіх вінчав закоханих. Коли імператор довідався про це, то засудив Валентина до смертної кари. І під час очікування виконання смертного вироку Валентин у в’язниці закохався в сліпу дочку тюремника Юлію та зцілив її. Перед стратою він залишив їй прощальне послання, підписавши його «Твій Валентин».

Саме з цим неймовірним моментом та виявом любові пов’язують і появу Дня всіх закоханих, і звичай дарувати валентинки. Священника стратили, а пізніше Валентин був канонізований католицькою церквою. У 496 році Папа Римський Геласій I оголосив 14 лютого Днем святого Валентина.

ДАВНІ ТРАДИЦІЇ СВЯТКУВАННЯ

В епоху язичництва відзначали свято Луперкалії (від лат. lupus — «вовк»). Це давньоримське свято родючості, назване на честь богині «божевільного» кохання та шлюбу Юнони і бога Фавна (Луперк — одне з його прізвиськ), покровителя стад, лісів, полів і родючості. Під час луперкалій приносили в жертву цапів та кіз. Зі шкур забитих тварин робили батоги, із якими оголені чоловіки йшли в місто та били ними всіх зустрічних, зокрема й жінок. Одружені жінки охоче дозволяли себе бити, вважаючи, що це лікує їх від безпліддя та гарантує легкі пологи.

Дівчата писали листи кохання та кидали їх у величезну урну. Хлопці мали витягнути одне послання і почати залицятися до дівчини, чий лист їм дістався.

А в стародавній Греції свято закоханих мало назву «Панурга». У цей день влаштовували ритуальні ігри на честь божества Пана (у римській традиції – бога Фавна), якого вважали покровителем стад, полів і родючості. Бога зображували у вигляді маленького веселуна, що грає на сопілці та переслідує прекрасних німф своєю любов'ю. Чоловіки і жінки писали записки з ім'ям коханої людини та носили її в рукаві протягом тижня.

У Європі День святого Валентина почали широко відзначати орієнтовно з XIII століття, а до України це свято прийшло лише з середини 90-х років минулого століття.

ЯК ВИНИКЛИ ВАЛЕНТИНКИ?

Звичай дарувати валентинки пов’язують саме з Днем святого Валентина. Однак найдавніше привітання до Дня всіх закоханих, відоме в наші часи, – це вірш, який написав у 1415 році герцог Орлеанський. Перебуваючи в лондонському Тауері, в одиночній камері, він вирішив боротися з нудьгою шляхом створення любовних послань власній дружині.

Найбільшого поширення звичай дарувати валентинки набув у вісімнадцятому столітті. Сьогодні під «валентинкою» ми розуміємо вітальні листівки у вигляді сердечок з найкращими побажаннями, освідченнями в коханні, пропозиціями руки і серця або просто жартами, які не підписують (одержувач повинен сам здогадатися, від кого вони).

Перші валентинки шанувальники традиції створювали власноруч. Найталановитіші писали акровірші, у яких перші літери кожного рядка утворювали слово – ім’я коханої/коханого. Трохи згодом у Британії видавці вирішили допомогти закоханим і почали друкувати збірки віршів – хлопці та дівчата вибирали найкращі та переписували їх у валентинку. Із цього, власне, і почалось виробництво валентинок у промислових масштабах. Ідея виникла в американки Есетр Хауленд. Лише за рік вона продала листівок на суму 5000 доларів.

СИМВОЛІЧНІ ПОДАРУНКИ В ДЕНЬ ЗАКОХАНИХ

У День закоханих люди дарують один одному різні ласощі у формі сердечок, квіти і маленькі сувенірчики. Свій початок ця традиція бере ще в Середньовіччі. У XVII столітті 14 лютого закохані обмінювалися маленькими подаруночками: рукавичками, перснями, ласощами. Та незмінними атрибутами свята залишалися валентинки і червоні троянди. Питання лише в тому, чому саме червоні троянди?

Одна з грецьких легенд розказує, що якось Афродіта поспішала на зустріч із своїм коханим Адонісом і наступила на кущ білих троянд, які від її божественної крові почервоніли. Саме стародавні греки вважали троянду божественною квіткою.

Іще одна легенда розказує, що богиня Флора якось перетворила красиву дівчину на квітку. Афродіта поділилася з нею красою, три харити подарували їй шарм, а Діоніс приніс ароматний нектар. Були дари й від інших богів. Коли троянда виросла, її передали богові кохання Еросу і назвали «королевою квітів».

А в римлян була своя легенда. Жила колись красива дівчина Rodanthe. Усі хотіли одружитися з нею, а вона відповідала відмовою. Якось злі залицяльники вдерлись до її дому, що дуже розлютило богиню родючості, тварин та рослин Діану, тому вона перетворила дівчину на троянду, а залицяльників – на шипи.

Сьогодні всі ми саме троянду традиційно вважаємо квіткою кохання. Існує навіть окрема символіка кольорів: поєднання червоних і білих троянд символізує єдність і дружбу; оранжеві чи коралові квіти символізують бажання, а бордові– комплімент жінці за її вроду.

ДЕНЬ ВАЛЕНТИНА: СВІТОВІ ТРАДИЦІЇ

Хоча свято закоханих має яскраво виражений романтичний характер, проте подарунки і традиції його святкування в різних країнах відрізняються.

Американці на День святого Валентина вітають не тільки коханих, а й усіх друзів та близьких (мабуть, варто взяти з них приклад). А на початку X століття тутешні чоловіки дарували своїм обраницям марципани, які на той час були досить дорогим задоволенням. Кондитери підхопили цей тренд і запропонували покупцям на вибір різноманітні ласощі з привітаннями до свята. Першими були червоно-білі карамельки. Згодом з’явилися коробки у формі серця. І така традиція поступово дійшла до наших днів.

Досить цікавий звичай існує в Канаді. Якщо вірити розповідям, 14 лютого жінка може зробити пропозицію своєму коханому. Якщо ж він відмовиться від такого «подарунка», то може отримати штраф або й до в’язниці потрапити. Очевидно, цього дня деякі чоловіки тікають світ за очі, аби навіть не потрапляти в поле зору жінок. Хоча така доля оминає декого, а саме одружених, тих, хто вже знайшов своє щастя з іншою, або тих, хто погодився на пропозицію своєї коханої.

У Британії прийнято дарувати жінкам червоні троянди (утім, мабуть, не тільки в Британії). Цікаво, що у відповідь ви можете отримати яблуко як символ кохання і краси.

Та найвеселіше, що роблять британці в цей день, – надсилають валентинки своїм домашнім тваринкам, особливо якщо це кінь або собака (ну, дуже вже їх люблять!), а ще купують спеціальний корм у вигляді сердечок. Що ж, можливо, нам важко зрозуміти таке ставлення до друзів наших менших, але, погодьтеся, це доволі мило. Цікаво лишень, як тваринки читають зізнання в коханні від господарів?

У старовину Валентинів день у Шотландії супроводжував такий звичай: молоді люди клали до урни певну кількість квитків, із позначеними на них іменами молодих дівчат; потім кожен виймав один такий квиток. Дівчина, ім’я котрої було написане, «діставалось» таким чином юнакові, ставала на наступний рік його «Валентиною», а він – її «Валентином». Ця традиція передбачала на цілий рік відносини між молодими людьми.

Якщо зануритися в давніші часи, то можна дізнатися, що, скажімо, в Англії існували й інші традиції до Дня всіх закоханих. Дітей, для прикладу, одягали як дорослих, і ті бігали від хати до хати, співаючи пісні про Валентина (таке собі валентинівське колядування). За це малеча отримувала солодощі та кілька монеток. Хоча подейкують, що англійські дітлахи й зараз можуть утнути щось подібне. Жителі Уельсу вирізали з дерева «ложки кохання», прикрашаючи їх ключами, замками і сердечками. Це був спосіб сказати: «Ти знайшов ключі до мого серця».

У Японії все, як і завжди, оригінально. У День святого Валентина жінки і дівчата дарують чоловікам і хлопцям солодощі, переважно шоколад. У них навіть є спеціальний шоколад «хонмей» – дарувати його можна тільки особливому чоловікові, як то кажуть, «тому єдиному». Хоча це «свято закоханих», подарунки отримують не лише вражені стрілою Амура, але й посадовці чоловічої статі від підлеглих статі жіночої. А ще тут проводять щорічний конкурс на найголосніше зізнання в коханні. Хлопці та дівчата виходять на спеціальну сцену і чимдуж вигукують вітання коханій людині. Ось така дивина має місце бути.

Францію недарма називають «країною кохання» – саме французи започаткували традицію вітати один одного у віршованій формі. Тут прийнято дарувати на День Валентина дорогоцінні прикраси чи біжутерію, а ще шоколадні муси, йогурти рожевого кольору, солодощі-сердечка, лотерейні квитки і романтичні подорожі на двох.

Німці зрадили романтичні традиції. У них святий Валентин – перш за все, покровитель психічно хворих. Саме тому 14 лютого всі психіатричні лікарні прикрашають червоними стрічками.

Жителі Ісландії запалюють багаття на честь Валі – сина Одіна, хоча саме свято теж символізує любов. Дівчата одягають хлопцям на шию вуглики, а ті, у відповідь, дають дівчатам маленькі камінці: ісландці вважають, що для розпалення багаття потрібна іскра, яка з’являється від тертя каменю об камінь.

В Італії 14 лютого вважають «солодким днем», адже головним подарунком є саме солодощі. Дуже популярним варіантом є «Baci Perugina» – горіхи, укриті шоколадом. У кожній такій цукерочці можна знайти маленьку записку з висловами про кохання. Але дарують їх виключно коханим. У давнину італійці святкували в цей день прихід весни, а тому всі дійства відбувалися на відкритій місцевості: молодь збиралася в альтанках і садах, насолоджувалась музикою і поезією. Потім були довгі прогулянки мальовничими місцинками з коханим/коханою. В італійському Турині молодята оголошували про свої заручини саме 14 лютого. Та з часом ці традиції відійшли в минуле.

У Фінляндії 14 лютого відзначають День друга, тому в цей день жителі країни вітають зі святом не тільки своїх коханих, але й кращих друзів. Також фіни у цей відзначають жіночий день, на кшталт свята 8 Березня.

А ось, наприклад, у Кореї неодружені, які не отримали подарунка на День святого Валентина, йдуть до ресторану для самотніх та їдять там чорну локшину, аби відсвяткувати свою самотність.

В Україні в День святого Валентина традиційно закохані обмінюються подарунками, квітами, «валентинками» та поцілунками. До речі, на Львівщині, у місті Самборі, в одному з храмів зберігають мощі святого Валентина. Автентичність їх підтвердив Папа Римський у 1759 році. Кажуть, що саме Валентин був покровителем місцевої єпархії.

Поляки цього дня відвідують Познань. Там, за повір’ям, лежать мощі святого Валентина, а над головним престолом висить його чудодійна ікона. Поляки вірять, що проща до неї допомагає в любовних справах.

У Голландії 14 лютого жінка може зробити пропозицію чоловікові, якого вона вподобала. Якщо ж чоловік відмовляє, то він має подарувати їй шовкову сукню.

На Ямайці День закоханих є днем боротьби із соромом та боязкістю. У країні існує традиція проводити «голі весілля», коли з одягу на нареченій і нареченому залишаються лише обручки.

На Тайвані прийнято дарувати 14 лютого тільки троянди. На знак уваги зазвичай дарують одну, своїм половинкам вручають букет, а сотня троянд означає пропозицію руки і серця.

У Південно-Африканській Республіці День святого Валентина відзначають із великим ентузіазмом і розмахом. Географічне розташування країни зробило її одним із найбільш романтичних місць для тисяч туристів, які окупують пляжі, коли настає День закоханих. В африканців існує традиція в цей день запрошувати кохану людину на побачення. Для цього вибирають найромантичніші місця. Молоді дівчата прикріплюють папірець з ім’ям свого коханого на рукаві. А в деяких місцях і чоловіки також слідують цій традиції. Задовго до початку свята магазини та ринки прикрашають запашними квітами, сердечками, фігурками ангелів. Вечірки з нагоди святкування інколи влаштовують протягом тижня, і це є однією з особливостей культури цієї загадкової країни.

Проте є місця, де Свято закоханих досі заборонене. Ідеться, зокрема про Іран, Пакистан, Малайзію, Індонезію та Саудівську Аравію. Саудівська Аравія – єдина країна у світі, де така заборона накладена офіційно. Саудівська Комісія із запобігання гріхам заявила, що День закоханих потрібно обов’язково заборонити, адже він розбещує юне покоління і породжує гріх у їхніх душах. Усім магазинам під загрозою штрафів заборонено торгувати святковою символікою, а квітковим крамницях заборонено в цей день продавати червоні троянди.

Цікаві факти про День закоханих

14 лютого відзначають інші свята і знаменні дати. Так, у цей день святкують Міжнародний день дарування книг і День комп'ютерника (саме 14 лютого в 1946 році був продемонстрований перший електронний комп'ютер ENIAC I), а також день заснування YouTube (14 лютого 2005 року цей сервіс заснували троє працівників американської компанії PayPal - Чад Герлі, Стівен Чен та Джавед Карім). А в Німеччині 14 лютого святкують День душевного здоров'я.
В американському штаті Небраска є місто Валентин. Багато хто вважає, що місто назвали з нагоди першого потяга, який прибув сюди саме 14 лютого. Насправді ж місто має назву Едварда Кімбл Валентайна на честь політика-республіканця Небраски (1 червня 1843 - 11 квітня 1916 рр.).
Символом Дня закоханих є червоні троянди. За легендою, богиня кохання Афродіта, поспішаючи до коханого, стала на кущ білих троянд, поранила ногу і її божественна кров пофарбувала їх в червоний колір. Із того часу червоні троянди є символом кохання та пристрасті. За приблизними підрахунками, щороку в переддень свята і саме 14 лютого у світі продають приблизно 50 мільйонів троянд.
Рекордами дивує нас Мексика. У День святого Валентина у 2009 році в столиці Мексики було побито рекорд за кількістю пар, які одночасно цілувалися. У заході взяли участь майже 40 тисяч закоханих. А у 2012 році відбулася церемонія колективного шлюбу, у якій взяли участь більше як 6 000 пар.
Щорічно прибуток від продажу шоколаду і солодощів у День святого Валентина становить приблизно 1011 мільярдів доларів.
Рекорд на найтриваліший поцілунок було встановлено в Нью-Йорку. Роберта і Марк Грізволд цілувалися впродовж 29 год. 37 хв. Весь цей час вони провели навстоячки, без перерв на сон, їжу чи інші фізіологічні потреби. Іще один рекорд, пов’язаний із поцілунками, був установлений у 1990 році: Альфред Вольфрам поцілував 8001 людину за 8 годин.
Згідно з іншою статистикою, 14 лютого в США продають орієнтовно 200 млн троянд, тобто більше як 25 тисяч щохвилини.

Інформацію підготувала

Лариса РОЖАНСЬКА, куратор 2-БМОМ групи

07.02.2022

Рекомендації щодо проведення години куратора на тему

«Правовий нігілізм серед молоді: причини, методи боротьби»

Порядком держиться й сім’я, і двір, і дім,

Без цього падають у глибочінь неслави
Народи і царі, державці і держави.

Адам Міцкевич

Одним із пріоритетних напрямків сучасної державної політики України є курс на втілення в життя принципу верховенства права, забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Основною складовою цієї роботи є формування якісно нового рівня правової культури всього суспільства, кожної людини.

Розглядаючи правову культуру як сферу свободи, що сприяє реалізації власних інтересів і потреб людини, не можна забувати, що вона передбачає високий рівень відповідальності і дисципліни, без яких свобода неможлива. Теоретичне, правове і практичне вирішення проблем, пов’язаних з організацією правового виховання молоді, дозволить підняти престиж права, виховати повагу до закону і створить умови для розвитку правової демократичної держави.

Найважливішими чинниками формування високого рівня правової культури молоді є правове виховання та освіта.

Оскільки саме молодь є стратегічним ресурсом соціально-економічного розвитку будь-якої держави, її правове виховання та освіта є необхідною умовою для побудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, якою, відповідно до Основного Закону, має бути Україна. Варто зазначити й те, що задля вдосконалення рівня правової культури українців варто подолати правовий нігілізм, який укоренився у свідомості громадян.

«Правовий нігілізм, – вказують О. Скакун і Д. Бондаренко, – це деформований стан правосвідомості особистості, суспільства, групи, що характеризується переоцінкою можливостей права, сприйняттям права як найвищої цінності, яка підпорядковує собі всі інші».

Правовий нігілізм – напрямок політико-правової думки, який відкидає соціальну цінність права і культивує негативне ставлення до нього. Він належить до стійких і поширених виявів деформації правосвідомості населення. Може існувати і в прямій, і в прихованій формах: від скептичного ставлення до права – до певної зневіри в його реальних та потенційних виявах.

Причинами правового нігілізму є історичні передумови, пов’язані з безправністю людини, самодержавством, авторитаризмом, беззаконням, репресіями тощо. Також до причин правового нігілізму можна зарахувати низьку загальну і правову культуру населення, незадовільну якість законодавства, його декларативність, стан уседозволеності в суспільстві та у державі.

Дослідники вказують на такі види правового нігілізму:

індивідуальний, груповий, суспільний: право втрачає свою цінність для індивіда, соціальної групи, всього суспільства;
абсолютний (повне невизнання права як соціальної цінності) та відносний (сумнів, скептичне ставлення до окремих правових інститутів);
конструктивний (спрямований на створення більш досконалих регуляторів суспільних відносин, ніж право) і деструктивний (руйнівний, такий, що не має ніякої позитивної програми, не пропонує ніякої альтернативи);
теоретичний (право втрачає свою цінність для суб’єкта, але він, з різних причин продовжує поводити себе правомірно) і практичний (негативне ставлення до права знаходить свій прояв у поведінці людей);
активний (виявляється у вчиненні правопорушень) і пасивний (коли громадяни не беруть участь у виборах, референдумах);
«гедонічний» (його носій отримує задоволення від свого нігілізму, він використовує кожну нагоду для того, щоб порушити правові приписи) та «аскетичний» (полягає в демонстративному невиконанні своїх прав навіть тоді, коли вони є доступними);
первинний (виникає як безпосередня реакція на певні юридичні явища) та похідний (негативне ставлення до будь яких соціальних цінностей – мови, релігії);
стійкий (заснований на внутрішньому переконанні суб’єкта у відсутності цінності права) та нестійкий (негативне сприйняття права зумовлено зовнішніми обставинами, має епізодичний характер);
явний (відкритий, свідомий) і прихований (що ховається під показною повагою до закону);
конформістський (нігілізм, що формується під впливом існуючих у найближчому оточенні стереотипів) та принциповий (нігілізм опозиції);
раціональний (формується в результаті дії аналітико-синтетичного апарату мислення) та емоційний (ґрунтується на ефектно-почуттєвих оцінках правової дійсності);
нігілізм сили (виникає в суб’єкта, який досяг певного рівня в соціальній ієрархії і має потреби більші, ніж це може бути досягнуто за допомогою правових засобів) та нігілізм слабкості (нігілізм особи, що не знайшла гідного місця в житті, нігілізм відчаю та пригнічення).

Правовий нігілізм не є раптовою реакцією особистості. Негативне ставлення до права формується в процесі соціалізації під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів.

Під зовнішніми (соціальними) факторами ми розуміємо такі політичні, економічні та інші впливи, які зумовлені державним устроєм, якістю роботи органів влади, рівнем розвитку демократії. До них належать: низька якість діяльності виконавчих, контрольно-наглядових, судових органів держави, суперечливість законодавства, негативний вплив засобів масової інформації на свідомість громадян, свавілля та корумпованість влади, економічна, політична, морально-етична кризи суспільства.

Внутрішніми (особистісними) факторами формування правового нігілізму вважаємо відсутність ефективного досвіду захисту власних прав, розчарування в силі й справедливості закону, низький рівень юридичних знань, правової, морально-етичної культури, вольових якостей, невідповідність індивідуальних і суспільних потреб та інтересів, деформація нормативно-ціннісної системи.

Студентська молодь, як рушійна сила суспільних перетворень, завжди відігравала важливу роль в історичному розвитку держави. Від рівня її правової свідомості й культури, патріотизму, громадянської активності залежить успіх демократичних реформ.

Тому заклади вищої освіти покликані не тільки озброїти студентів юридичними знаннями, а й формувати впевненість у верховенстві права, віру в його силу, справедливість і ефективність. Реалізувати визначене завдання в сучасних умовах надзвичайно складно, оскільки в практиці вищої школи не створена ефективна система правової освіти, а сама молодь стає свідком безкінечних політичних обіцянок, чвар, свавілля влади, стикається з корупцією, порушенням прав.

Правовий нігілізм серед молоді стрімко розвивається, набуває ознак демонстративності, зухвалості, агресивності. Незначній частині студентства властивий конструктивний, раціональний нігілізм. Така молодь не задоволена існуючим станом правової системи й законодавчою базою, але вона не заперечує необхідності врегулювання суспільних відносин правовим шляхом, не схильна до правопорушень, не зневірилася в цивілізованому розвитку людства, прагне до вдосконалення права.

Вивчення сутності, різновидів і факторів формування правового нігілізму дає змогу визначити основні напрями його подолання:

політико-економічний: створення умов для цивілізованого, культурного розвитку ринкової економіки та політики, ефективної діяльності всіх гілок влади, поліпшення культурних та матеріальних умов життя громадян;
юридичний: удосконалення законодавства, системи правоохоронних органів, якості юридичної праці;
освітньо-виховний: формування правової свідомості й культури, впевненості у верховенстві права, необхідності дотримання законів, прищеплення поваги до них, активної громадянської позиції, віри в справедливість, силу й ефективність права, підвищення рівня юридичних знань.

Вплив внутрішніх факторів на особистість, подолання правового нігілізму значною мірою зумовлюється психолого-педагогічними умовами, які створені в закладі вищої освіти. Уже на етапі вступу до ЗВО у випускників шкіл нігілістичні погляди починають або підкріплюватися, або спростовуватися. У разі, коли абітурієнт є учасником прозорого й справедливого проведення відбору на навчання, він здобуває позитивний досвід дії права. Надалі дуже важливо, щоб такий досвід молода людина продовжувала накопичувати під час навчання, складання екзаменаційної сесії, державних екзаменів. ЗВО має не просто закликати вірити й поважати право, a «вселити» цю віру власним прикладом неухильного виконання норм чинного законодавства, стати осередком справедливості і захисту прав студентства.

Однією з причин формування правового нігілізму, навіть правопорушень, є відсутність необхідних для правомірної поведінки знань. Юридичні дисципліни не повинні бути другорядними в підготовці майбутнього педагога, лікаря, інженера. Правова освіта здобувачів неюридичних спеціальностей звичайно не зводиться до заучування кодексів із цивільного, сімейного, кримінального права. Вона покликана навчити молодь на елементарному рівні захищати власні права в побутових, трудових ситуаціях, сформувати загальне уявлення про роботу правоохоронних oрганів, моральну, адміністративну та кримінальну відповідальність, уміння відрізняти кваліфікованого юриста (адвоката, співробітника міліції, прокурора) від дилетанта. Звідси концептуальне положення: найголовнішими конструктами якісної вищої освіти є не лише формування професійної компетентності (учителя, лікаря, економіста тощо), а й підготовка особистості, здатної захищати свободу, честь, гідність, правду, справедливість правовими засобами.

Процес подолання правого нігілізму передбачає визнання серед здобувачів освіти культурної цінності закону як правила врегулювання суспільних відносин. Із цією метою органи студентського самоврядування не формально, а реально повинні залучатися до роботи вчених рад, педагогічних рад, зборів трудових колективів ЗВО (що практикується у КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж ім. М. Грушевського» ). Звідси концептуальне положення: прийняття рішень із питань організації навчально-виховного процесу, дозвілля, матеріально-технічного забезпечення, які входять до компетенції ЗВО, повинні прийматися за результатами демократичного обговорення зі студентами. Підтримка з боку керівництва факультету пропозицій студентів дає можливість отримати молодому поколінню позитивний досвід правотворчої діяльності. Практика показує, що правила, які розробили та впровадили в дію студенти, молодь не порушує. Так в умовах ЗВО відбувається формування законослухняності, поваги до закону, усвідомлення цінності та необхідності права.

26.01.2022

Дії учасників освітнього процесу в разі надзвичайних ситуацій

Пам'ятка щодо першочергових дій у разі виявлення або застосування вибухових пристроїв

Департамент ЦЗ облдержадміністрації інформує, застерігає, рекомендує:
Пам'ятка 1

Департамент ЦЗ облдержадміністрації інформує, застерігає, рекомендує:
Пам'ятка 2

Протокол № 1 чергового засідання обласної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 22 січня 2022 року

Лист доведенення ВНП

Лист доведенення ТЕБ

Про вжиття додаткових заходів в умовах зростання кількості хворих на COVID-19 на території Вінницької області - розпорядження керівника робіт з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації №472-Р від 20 січня 2022 року

БЖД 4

24.01.2022

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ВІДЕО

Тематична виховна година

«Крути – символ національної честі і військової доблесті»

Матеріал підготувала

Наталія Погребнюк, куратор 11-Ш групи

Актуальність обраної теми у тому, що події Крутянського бою з кожним роком все більше хвилюють серця українців. Пройшло багато років від дня цієї символічної битви, але ми і досі шануємо тих, що полягли за нашу свободу. Зараз, живучи у вільній, незалежній державі ми маємо відроджувати і поновлювати ідею української національної єдності, свідомості у пам'ять загиблих у нерівному бою за незалежність України.

Правда про ці події довгі роки тоталітарного режиму свідомо замовчувалася. Вона почала входити в свідомість нації лише після проголошення України як незалежної держави.

1. Передумови виникнення бою

Політичні передумови бою

Неоголошена війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася ще у грудні 1917 року. Своїм "Маніфестом до українського народу" Володимир Ленін (Ульянов) дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, – та що більшовики передбачали поширення своєї влади також і на терени України. Справді, вже 12 грудня 1917 року в Харкові відбувся "всеукраїнський з'їзд Рад", який проголосив Україну радянською республікою і за кілька днів з Росії почала надходити військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Від 20 до 30 тисяч більшовицьких загонів під керівництвом Антонова-Овсієнко прямували на схід України, а з північного сходу наступали вояки Михайла Муравйова – переважно московські та петроградські червоногвардійці та матроси Балтійського флоту. Хоча цей загін було найменовано Східним фронтом, його кількість складала трохи більше шести тисяч чоловік. На кінець грудня 1917 року більшовицьку владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці України здійснював особисто Михайло Муравйов.

Наступ на Київ більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. Керівники Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за популярними на той час гаслами, вважали, що регулярна армія є пережитком старого ладу, і перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити дієздатну українську армію. Всі намагання організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об'єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою тодішнього національного державотворення стало те, що в Україні не було організовано органів внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз'їдала військові частини, що залишилися при зброї. У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів, які готували путч, що разом і призвело до падіння столиці УНР. За таких умов чи не єдиною надією і опорою Центральної Ради була патріотично налаштована студентська молодь Києва. У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами – а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів Університету імені Святого Володимира (нині Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка) та новоствореного Українського Народного Університету було ухвалено створити добровольчий студентський курінь "Січових Стрільців". До цього куреня вступили навіть учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського Народного Університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка.

2. Обставини і перебіг подій

Формування загонів

Це була дивна, "ешелонна війна", яка велася, головним чином, вздовж залізничних колій. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків-Полтава-Київ та Курськ-Бахмач-Київ. Дисципліна у війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабежі й дезертирство. Моральний рівень радянських військ та їх поведінка викликали протест навіть серед місцевих більшовиків. Член Народного секретаріату Г. Лапчинський свідчив: "…Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований".

І це дійсно було так. Українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні. Фатальним політичним прорахунком соціалістичного керівництва Центральної Ради була відмова від творення власних збройних сил. Розуміння цього прийшло надто пізно – коли ворог вже наближався до столиці. Військові сили УНР у Києві становили до 20 тис. вояків, але боєздатних серед них було небагато. Деморалізовані і втомлені, воювати вони йшли неохоче, і навіть проголошення у ІV Універсалі державної незалежності УНР не піднесло бойового духу армії. Частина українських формувань під впливом більшовицької агітації оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. В критичний момент опорою української влади стали загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри і Галицький курінь українських Січових Стрільців Є. Коновальця.

На заклик Центральної Ради відгукнулась й патріотично налаштована молодь – студенти і гімназисти. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету Св. Володимира і Українського національного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня ім. Січових Стрільців. 19 січня до ініціативи приєдналися також учні двох старших класів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Запис добровольців відбувався в будинку Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. До куреня вступили більше 200 осіб, які згодом зібралися у Костянтинівському військовому училищі на Печерську. Тут юнаки кілька днів проходили військову підготовку. Частина їх вже встигла повоювати на фронтах Першої світової війни, але були й такі, що перед тим ніколи не тримали в руках зброї.

Для охорони кордонів України з півночі на станцію Бахмач ще 21 грудня 1917 р. були вислані дві сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького на чолі з командиром сотником Д. Носенком. Вони мали кулемети та саморобний бронепоїзд – артилерійську гармату на залізничній платформі. З Бахмача висилалися дозори до Ворожби, Гомеля та Хутора-Михайлівського, які охороняли залізницю.

5 січня 1918 р. з Києва сюди було відправлено ще дві сотні (молодший курс) тієї ж юнацької школи. Разом з ними прибув сотник А. Гончаренко, призначений наказом командувача військ УНР Ю. Капкана керівником оборони Бахмача. Обстановка в містечку була неспокійна. На той час у залізничному депо станції Бахмач працювало близько 2000 робітників, переважно росіян. І хоч вони оголосили нейтралітет, з наближенням більшовицького війська могли у будь-який момент перейти на його бік.

Тому А. Гончаренко вирішив відійти до станції Крути і зайняти оборону там. Сил було мало, чекали обіцяних командуванням підкріплень, які все не надходили. Очевидним ставало, що Київ не мав резервних частин. Через станцію пройшло кілька ешелонів, але то були вояки, що оголосили нейтралітет і не бажали воювати. 27 січня 1918 р. на підкріплення прибула лише 1-ша сотня новоствореного Студентського куреня (120-130 чол.) під командою сотника Омельченка. За деякими відомостями, студенти самі були ініціаторами відправки на фронт і вже прийнявши таке рішення, отримали дозвіл від командування. Приїзд студентів викликав величезне піднесення бойового духу серед юнкерів.

Загалом у складі українських сил було двадцять старшин та п'ять сотень вояків: чотири сотні юнкерів та студентська сотня. Загалом – близько 600 чол. На озброєнні в юнкерів були рушниці нового зразку, вони мали 16 кулеметів та бронепоїзд. Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Таким чином, супротивна сторона мала близько 6000 війська, кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П. Єгоров.

3. Хід бою

Українські війська розташувалися на фронті довжиною у 3 км і були готові до оборони. Їхній штаб перебував в ешелоні, що стояв неподалік від станції Крути. У ньому були боєприпаси, у двох вагонах розмістився лазарет доктора Бочарова. Українські позиції, винесені на кілька сотень метрів від станції Крути у бік станції Пліски, були непогано підготовлені до оборони. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. За його спогадами та спогадами деяких інших учасників бою, хід бойових дій відбувався таким чином.

На правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені три сотні юнкерів, четверта перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону студенти. Студентський курінь мав чотири чоти (взводи) по 28-30 осіб. Три з них зайняли оборону в окопах; четверта складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти.

Похмурим ранком 29 січня близько 9-ї години почався бій. За свідченням очевидців, "червоні розпочали свій наступ в замкнутих колонах; виглядало так, ніби йшли на парад, занедбаючи найпримітивніші засоби безпеки". Перші атаки червоногвардійців і матросів відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Студенти згадували у спогадах хороброго "старшину у синє-жовтому кашкеті". Втрачаючи вбитих і поранених, більшовицькі лави уперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, згодом зосередила вогонь по станції. Це спонукало командування відвести ешелон за 2-3 версти від станції у напрямку до Києва.

Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр, свій головний удар червоні війська наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Бій тривав кілька годин, українські війська несли втрати, закінчувалися набої, на холоді почали виходити з ладу кулемети.

Під натиском переважаючих сил ворога сотник Гончаренко віддав наказ відходити до ешелону. Команда була передана зв'язковими. Юнкери відступали під прикриттям насипу, попереду і позаду студентів була відкрита місцевість. Сотник Омельченко спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час її був смертельно поранений. Допомогли сили з резерву, які не дали червоногвардійцям оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступало до ешелону. Поранених було так багато, що для них довелося виділити ще один вагон. Нарешті близько 17-ї години зібрались усі підрозділи, не вистачало лише чоти студентів, яка стояла найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоними, та потрапили у полон. Можливо, вони не знали, що станція вже зайнята ворогом, можливо – заблукали у темряві.

Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, хто стверджував, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. За деякими даними, їхні втрати під Крутами становили до 300 загиблих. Червоні були приголомшені таким відчайдушним опором необстріляної молоді і жорстоко помстилися їй. Більшовицький командувач П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Перед смертю вони співали "Ще не вмерла Україна".

Розстріл полонених студентів став резонансною подією російсько-українського конфлікту. Ганебну розправу над полоненими засуджували навіть працівники штабу П. Єгорова, які з обуренням згадували, що серед розстріляних були сімнадцятирічні гімназисти. Крути явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя.

Загальні втрати українців у бою під Крутами становили близько 250 чоловік (вбитих, поранених, полонених, зниклих без вісти). Найбільшими з них були втрати студентської сотні: 27 розстріляних, 10-12 вбитих у бою, 35-40 поранених. На полі бою загинуло 10 старшин.

Трагічна загибель Студентського куреня під Крутами залишилася в історії України символом патріотизму і жертовності у боротьбі за її свободу. За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних вояків-студентів були перевезені до Києва та урочисто поховані на Аскольдовій могилі.

4. Вшанування

Меморіал пам'яті героїв Крут

Меморіал пам'яті героїв Крут – меморіальний комплекс присвячений битві під Крутами 29 січня 1918 року. До його складу входить монумент битви під Крутами, символічна могила-курган, каплиця, озеро у формі хреста, музейна експозиція розміщена в старовинних залізничних вагонах. Меморіал знаходиться біля села Пам'ятне Борзнянського району, Чернігівської області.

Від початку 1990-тих років були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника. 25 серпня 2006 року Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили з участю Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудовано капличку, а поруч із пам'ятником викопано озеро у формі хреста.

2008 року меморіал доповнили сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, які встановлено на рейках по 4 з двох боків. Також встановлено вагони подібні до тих, якими крутянці їхали на фронт. Президент України Віктор Ющенко також звернувся до Київського міського голови та депутатів Київради з ініціативою увіковічнити пам'ять героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.

Пам'ятник Героям Крут понівечено вандалами у ніч на 21 травня 2007 р., але згодом ретельно поновлено.

Крути – глуха залізнична станція на північний схід від Києва. Саме їм випала доля стати місцем останнього бою для тих, які всупереч очевидним правилам військової тактики, мали мужність в кількасот протиставитись шести тисячам загарбників. Поразка українців була неминучою, але й за здавалось би неминучу перемогу москалям довелося заплатити життям близько двох тисяч нападників.

Засніжені крутянські поля встелили близько 300 тіл молодих українців. Гаряча юна кров навіки застигла на січневому морозі. Вже ніхто і ніщо не поверне їх до життя, як і десятки тисяч інших загиблих українців, які в 1918-20 роках боролись за самостійну Україну, але не здобули. Проте саме вони, ті молоді і нібито нерозважливі, відчайдушні “лицарі абсурду”, як ніхто наблизили час визволення українського народу. Адже це вперше після невдалого повстання великого гетьмана Івана Мазепи, 1709 року, українці жертвували усім, навіть власним життям, за право бути вільними, мати свою державу. Вперше українці не випрошували для себе свободи в поневолювачів, а здобували її в безкомпромісній боротьбі з ними!

29 січня 1918 року… Цей день в українській історії став символом відродження української нації, символом відродження повноцінної української людини, для якої свобода особиста і національна є невід’ємною ознакою справжнього людського життя. Українця, для якого жити – означає вирішувати самому, прагнути і здійснювати свої наміри, творити своє самобутнє національне життя на грані чужих світів. І навпаки – бути примушеним, залежати від когось чи від чогось іншого, бездумно наслідувати чужинців – означає просто фізично існувати, животіти, бути негідним людського і національного звання.

29 січня 1918 року подвигом під Крутами сотні молодих студентів та гімназистів розпочали духовне очищення, переродження українського народу з підлої рабської маси хохлів (так зневажливо називали москалі наш народ, коли панували над ним), на вільну шляхетну націю українців. Кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, тогочасного українського парламенту, писав: “Не даремно пролилася кров тисяч українських інтелегентів та молоді, коли вона принесла чи закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма, яке тільки може бути: добровільно прийнятого духовного закріпачення!”

В 1917-1920 роках і в наступні десятиліття українці боролись за особисту і національну свободу, за те, щоб стати повноправними господарями на рідній землі, а отже, за українську самостійну соборну державу. І вони відстоювали свої переконання будь-що, навіть ціною крові. В той же час хохли ж дбали тільки за особисте матеріальне благополуччя, безпеку, ситість. Їм було байдуже, що чужинці далі пануватимуть в Україні. Їм були байдужими високі ідеали Нації та Свободи, що ними годі наїстися, але за які можна ще й постраждати. Вони ніколи не висувались і завжди схилялись до сильнішого.

В 1917-1920 роках українці зазнали поразки не через військову слабкість перед загабниками – москалями і ляхами, а через нездатність раз і назавжди перебороти у своєму ж народі хохлів, отих морально “закріпачених”, розбити духовне ярмо свого народу.

В житті людини, суспільно-політичних відносинах та боротьбі вирішальним чинником є сила – духовна і фізична, збройна. Сильний – перемагає, слабкий – зазнає поразки, сильний – пан, слабкий – пропав, сильний – вільний, слабкий – у кайданах.

Вони вмерли, щоб ми жили

У часи економічної та соціальної нестабільності ми можемо прийти до нових Крут, адже молодь прагне кращого для себе і для України як незалежної держави, як великої окремої ланки у цьому світі.

Бій під Крутами як український бій за світову перспективу перемістився в центр і молодь має виграти його не кулями і багнетами, а українським словом і українською силою, опануванням нашої політики і нашого інформаційного простору. Те, що зараз в ньому робиться дуже нагадує роззброєння української армії в часи Центральної Ради. Якщо українські політики зрозуміють відповідальність моменту, молодь матиме підтримку і виграє битву – самоствердження. Тому пам'ятаймо про Крути!

Території на які претендувала Українська Народна Республіка (Паризька мирна конференція)

ВІДЕО

17.01.2022

Тематична виховна година

до Дня Соборності України

Матеріал підготувала

Альона РОМАНЮК,

куратор 11-ОМ групи

Боротьба за Українську самостійну соборну державу – найбільш яскрава сторінка історії визвольних змагань українського народу. За волю і незалежність України загинули десятки тисяч кращих українців. Реалізувалися мрії багатьох поколінь нашого народу про об’єднання в єдину соборну державу. Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні День Соборності відзначають із 1999 року.

У тяжкій і тривалій боротьбі за національне визволення, утвердження власної державності наш народ не раз переживав як гіркі, так і радісні події. Одна з таких сторінок нашого минулого – боротьба українського народу за соборність своїх земель. Так вже розпорядилась історія, що впродовж століть наш народ та землі України були розрізнені, належали до інших держав: Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини. Тож споконвічною мрією українців було об’єднання розрізнених частин України в межах однієї держави. Західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорщини, але, на відміну від східних земель, тут українці мали ряд політичних свобод і всебічно розвивали культурне та громадсько-політичне життя.

Із початком Першої світової війни в Галичині було створено Головну Українську Раду (пізніше – Загальна Українська Рада), яка відстоювала інтереси українців. Євген Петрушевич, Євген Левицький, Кость Левицький, Семен Вітик – одні з перших виступили з ідеєю соборності України. На їхню думку, ця дія відповідала б найвищому ідеалові української нації. У численних промовах вони відкрито пропагували ідеї злуки всіх українських земель. 9 жовтня 1918 р. на засіданні австрійського парламенту майбутній глава уряду ЗУНР Кость Левицький висловив загальне прагнення галицького народу до Києва. 20 жовтня 1918 р. на багатотисячній маніфестації у Львові відомий західноукраїнський політичний і громадський діяч Семен Вітик закликав до негайної злуки з Великою Україною.

Підвищений інтерес до соборності серед громадсько-політичних діячів Галичини був невипадковий. Передбачаючи швидкий занепад Австро-Угорщини, українці боялися, щоб Галичина не відійшла до складу Польщі. Тому 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських діячів українських земель у складі Австро-Угорської імперії, на якому було створено Українську Національну Раду. З’їзд від імені Ради видав постанову, яка окреслювала українську етнічну територію в Австрії та зазначала, що «...ця українська національна територія стає українською державою». На жаль, така заява не мала практичного значення і важлива лише як вияв політичної думки і волі українців Галичини.

У середині листопада 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалася під впливом революційних подій у країні. І вже 1 листопада війська Української Національної Ради захопили Львів, проголосивши створення Української держави. А 13 листопада за новоутвореною державою закріпилася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Тож одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об’єднання всіх українських земель в одну державу. Але поки гетьман Павло Скоропадський володарював у Києві, ця мета була недосяжною. Ситуація змінилася, коли на зміну гетьманату до влади прийшла Директорія, було відновлено Українську Народну Республіку та її закони. Як можна було сподіватись, Директорія поставилась дуже прихильно до ідеї соборності. Як наслідок, ініціатори об’єднавчого руху представники Державного Секретаріату ЗУНР – Дмитро Левицький, Лонгин Цегельський, члени Директорії Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Федір Швець 1 грудня 1918 року підписали у Фастові передвступний договір про наміри об’єднати населення і території обох утворень в одній державі. Обидва уряди зобов’язувалися в найкоротший час здійснити це об’єднання. Цей договір, викликавши схвалення українського загалу, став, по суті, першим і основним актом соборності. Після нього значно активізувалася боротьба за ідейно-політичну і територіальну консолідацію українців усіх земель. Перше рішення в цьому напрямі зробила Українська Національна Рада, яка 3 січня 1919 року одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Об’єднавчий рух, який наприкінці 1918-початку 1919 року охопив майже всю Україну, досяг свого апогею і в двадцятих числах січня перемістився в столицю УНР. Київські видання друкували численні статті, інформації, інтерв’ю, присвячені об’єднанню українських республік. Директорія і Рада Народних Міністрів призначили урочисте святкування об'єднання УНР і ЗУНР на 22 січня. Мабуть, це було не випадково, бо вказаний день збігався з річницею історичного IV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалась самостійною, незалежною державою. Отже, він мав стати днем подвійного всенародного свята – Незалежності й Соборності. І ось настав день, за який українці боролись упродовж багатьох століть.

Уранці 22 січня біля святої Софії було велелюдно. Вхід із Володимирської вулиці прикрашала тріумфальна арка з гербами історичних земель України. Під звуки оркестру крокували військові підрозділи. Урочистості розпочав заступник президента ЗУНР Лев Бачинський, який нагадав про традицію «одного нерозривного тіла» від Володимира Великого до «великих гетьманів». Держсекретар Лонгин Цегельський оголосив вірчу грамоту президії Української Національної Ради й передав її голові Директорії Володимиру Винниченку, який привітав галицьких делегатів, наголосивши на непересічному значенні Акта соборності. Представник Директорії Федір Швець виголосив великі слова: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна – в одну Велику Україну… Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу». Усвідомлюючи суспільно-політичне значення цієї події, керівництво Директорії подбало, щоб прийняття Акту Злуки стало величною маніфестацією єднання східних та західних українських земель, днем народження єдиної незалежної соборної держави. Сценарій урочистостей розроблявся під керівництвом міністра освіти Івана Огієнка, а режисурою опікувався корифей українського театру Микола Садовський. Особливої значущості події надавала присутність усього керівництва УНР, представників ЗУНР, делегатів Трудового конгресу, духовенства, військової старшини, іноземних дипломатів та великої кількості людей. Це була велика, урочиста, єдина в своєму роді історична маніфестація братерства українського народу. Вона не лише справила велике враження на всіх учасників, але й почала нову добу в житті народу. Ця заява єдності всього народу назавжди знищила штучно збудований фізичний і духовний кордон між його гілками. З того часу вже стали марними спроби наново поставити той штучний кордон. І в цьому велика заслуга творців Акту Соборності 22 січня 1919 року.

Таким чином, уперше за шістсот років був зроблений серйозний крок до об'єднання більшості етнічних українських земель у єдину державу. На жаль, у тих складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах так і не вдалося завершити об’єднання порізнених частин України. Уже через кілька місяців після проголошення об’єднання більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупували поляки, Буковину – румуни, а Закарпаття – Чехословаччина. Велику шкоду соборності завдав і внутрішній стан українства: розкол на непримиренні політичні табори, міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, громадянська війна на Наддніпрянщині та ін.

Так, тоді, У 1919-му, Україна не змогла відстояти свою незалежність. Однак, незважаючи на невдале завершення об’єднання двох республік, значення Акта надзвичайно важливе, оскільки він наочно показав безперспективність спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них інтересам. Він став етапом становлення і розвитку української державності. Перший Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський зазначав: «Які б тяжкі проби не судила переходити Україні й українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи Української Центральної Ради і її акти зостануться великою епохою їх розвою, твердою підставою національного будівництва».

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українців. Справжню єдність народу у боротьбі за незалежність продемонструвала світові Україна 21 січня 1990 року. Так, знаменним етапом піднесення духу свободи став «живий ланцюг» між Києвом і Львовом, коли 21 січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки. Ось як описував ті події один із учасників: «Живий ланцюг справив на мене неповторне враження. Народ був у надзвичайному піднесенні, навкруги дзвеніли патріотичні пісні. Раз у раз лунали здравиці на честь українського народу. Над головами у височині витав дух свободи».

Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Утворення незалежної Української держави в 1991 році знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, у ході якого за підтвердження Акта проголошення незалежності України висловилося 90,92 % виборців.

День Соборності України почали відзначати на державному рівні з 1999 року, коли був підписаний відповідний Указ Президента України. Згідно з цим документом 22 січня – день, коли був проголошений в 1919 році Акт Злуки, встановлено Днем Соборності України. Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Лонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі». Його слова стали справді пророчими. 22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув'язнили в радянському концтаборі). 22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша. 22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши «живий ланцюг» від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.

10 КЛЮЧОВИХ ФАКТІВ:

22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки 1918 року та Акт Злуки українських земель рівно через рік – 1919-го.
Українська Народна Республіка – перша українська держава у ХХ ст., а 24 серпня 1991 року відбулося фактично не здобуття, а відновлення незалежності.
Українська Народна Республіка першою серед нових держав у Східній Європі проголосила незалежність – раніше, ніж три країни Балтії, Польща та Чехія.
Проголошення Соборності УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року є історичним актом об’єднання українських земель в єдину державу. Саме ці події, а не приєднання Західної України до СРСР 1939 року, є підставовими для історії новітнього українського державотворення.
Українська незалежність була повалена більшовиками внаслідок «гібридної війни»: невизнання наявності своїх військ на території УНР, створення маріонеткових проросійських «республік» та підтримка антиукраїнських повстанських рухів.
Національна єдність є не тільки базовою цінністю, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії. Для того, щоб відстояти УНР, українцям забракло єдності та національного усвідомлення.
Акт Злуки був не випадковим явищем, а наслідком і вершиною об’єднавчого руху, що тривав від середини ХІХ ст. на українських землях, що були в складі різних держав.
Незалежність і соборність є запорукою виживання Української державності. Втрата Україною незалежності у результаті більшовицької окупації у довготерміновій перспективі призвела до мільйонних втрат від Голодомору, репресій та війн.
Сьогодні бійці в зоні АТО так само відстоюють не лише незалежність, а й соборність України, як і їхні попередники майже 100 років тому. Важливо проаналізувати і врахувати помилки минулого: брак національної єдності на початку ХХ ст., брак досвіду і містечковість інтересів тодішніх українських керманичів призвели до втрати української державності.
Сьогодні, коли маємо українські території, непідконтрольні українській владі, День Соборності – це привід нагадати, що Крим та Донеччина – це Україна.

Пробне ЗНО

Вінницька обласна Рада

Комунальний заклад вищої освіти

«Барський гуманітарно-педагогічний коледж

імені Михайла Грушевського»

Н А К А З

13.12.2021 м. Бар № 251-К

Про організацію та проведення заходів з

питань безпеки життєдіяльності учасників

освітнього процесу на час зимових канікул

На виконання пункту 13 розділу V Положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці та безпеки життєдіяльності в закладах, установах, організаціях, підприємствах, що належать до сфери управління Міністерства освіти і науки України, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 18.04.2006 № 304 (в редакції наказу Міністерства освіти і науки України від 22.11.2017 №1514), зареєстрованого в Міністерстві юстиції від 14.12.2017 за № 1512/31380, з урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами) та з метою посилення контролю за збереженням життя й здоров'я вихованців, учнів та студентів, попередження надзвичайних ситуацій в коледжі

НАКАЗУЮ:

1. Кураторам та класним керівникам організувати проведення первинних інструктажів зі здобувачами освіти з питань безпеки життєдіяльності перед початком зимових канікул, новорічних та різдвяних свят (зокрема з питань дотримання правил пожежної безпеки, техногенної безпеки та безпеки дорожнього руху, профілактики шлунково-кишкових захворювань, дотримання правил гігієни у період поширення епідемічних захворювань, поводження в громадських місцях з незнайомими людьми та підозрілими предметами, при користуванні громадським транспортом, безпечне перебування біля річок та водоймищ, що вкриті кригою, при використанні піротехніки тощо) з реєстрацією у відповідних журналах;

1.1. Провести роз'яснювальну роботу щодо правил поведінки в умовах низьких температур, попередження випадків переохолодження та обморожень, порядку надання домедичної допомоги постраждалим внаслідок нещасних випадків; про дотримання правил пожежної та техногенної безпеки, а також заборони експлуатації несправних приладів опалення та саморобних нагрівальних приладів в будівлях та приміщеннях коледжу;

2. Організаторам урочистих заходів з нагоди новорічних та різдвяних свят безумовно дотримуватись обмежень задля запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS- CoV-2:

забезпечити вільний доступ до первинних засобів пожежогасіння в приміщеннях святкових залів;
не використовувати легкозаймисті прикраси, несправні освітлювальні гірлянди, що можуть загорітися, а також ялинки, які необроблені спеціальним розчином;
категорично заборонити використання феєрверків, петард, інших піротехнічних виробів;
забезпечити вільні проходи на шляхах евакуації та, у разі потреби, відкриття дверей запасних виходів;

3. Заступнику директора з адміністративно-господарської роботи Максімову П.Г. організувати:

3.1. перевірку знання загальної інструкції з пожежної та техногенної безпеки у працівників охорони, вахтерів, чергових служб об'єктів та операторів котелень, а також порядок здійснення контролю за додержанням протипожежного стану, огляду територій й приміщень, порядку знеструмлення електромережі та дій у разі виявлення пожежі, або спрацювання засобів пожежної сигналізації та автоматичного пожежогасіння;

3.2. уточнення планів евакуації на випадок пожежі або інших надзвичайних ситуацій з обов'язковим позначенням маршрутів евакуації, місць розташування первинних засобів пожежогасіння та електричних щитків.

Питання щодо безпеки життєдіяльності учасників освітнього процесу під час зимових канікул тримати на постійному контролі.

4. Контроль за виконанням даного наказу покласти на заступника директора з гуманітарної освіти, виховної роботи Блідченко Н.Г.

В.о. директора Олена САМБОРСЬКА

Наказ підготував:

інженер з охорони праці Василь ШПАКОВАТИЙ

Голова профкому Марія НЕЧИТАЙЛО

Погоджено:

Юрисконсульт Наталія СТОРЧАК

Ознайомлені: Петро МАКСІМОВ, Надія БЛІДЧЕНКО

БЖД 3

Презентація

13.12.2021

Тест

«ЗУПИНИМО СНІД РАЗОМ»

Виховний захід

до Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом

Матеріал підготував

Новак В.В., куратор 2-БДШ

Здоров'я – одне з основних джерел радості, щасливого та повноцінного життя. Здоров'я – це стан життя і діяльності людини за умови відсутності хвороб, фізичних дефектів, психологічне, соціальне і духовне благополуччя. Поріг ХХІ століття людство переступило з низкою жахливих хвороб. Особливо небезпечні ВІЛ і його кінцева стадія СНІД.

СНІД – хвороба, яка не визнає ні кордонів, ні рас, ні національностей. Від нього не відкупишся. Пожежа чуми 20-21 ст. охопила вже Україну. Сьогодні ми називаємо одні цифри, а завтра вони можуть бути більшими.

Із 1988 року 1 грудня відзначають Всесвітній день боротьби зі СНІДом, що сприяє зміцненню організованих зусиль у боротьбі з пандемією, яка поширюється у всіх регіонах світу. Зусилля вчених спрямовано на винайдення ефективних методів подолання СНІДу, однак поки що говорити про успіх, про перемогу над вірусом ВІЛ, передчасно. За оцінками експертів, сьогодні понад 50 млн. жителів планети Земля є ВІЛ-позитивними, а понад 20 млн. – вражені СНІДом. Кожного дня у світі інфікується 15-16 тис. осіб, переважно молодого віку. На жаль, Україну визнано державою, яка від ВІЛ/СНІДу в Східній Європі постраждала найбільше. Сьогодні в нас офіційно зареєстровано 49 тис. осіб, що мають статус ВІЛ-позитивних. Серед них майже 4 тис. дітей у віці до 14 років.

Кожному від народження надається найцінніший дар – життя. І найдорожче, що є в житті – це здоров'я. Але, як це не дивно, люди дуже легковажно можуть ставитися до здоров’я, особливо молодь. Не вміють його берегти і вести здоровий спосіб життя.

Притча про здоров’я

Один бізнесмен нагромадив великий капітал, який складав 3 млн. доларів. Він вирішив, що візьме собі рік відпустки, щоб удосталь відпочити. Але не встиг прийняти рішення, як його відвідав Янгол Смерті. Бізнесмен дуже злякався та вирішив будь-що вмовити Янгола Смерті продати йому трохи часу.

«Продай мені 3 тижні життя, і я віддам тобі третину свого капіталу – 1 млн доларів», – запропонував бізнесмен. Але Янгол Смерті відмовив йому.

«Гаразд, залиши мені два тижні життя... Я віддам тобі дві третини своїх грошей, а це аж 2 млн. доларів. –Янгол знову відмовив.

«Продай мені тільки один день, щоб я зміг насолодитися красою цієї землі, обійняти дружину, дітей, яких я давно не бачив... Я віддам тобі все, що маю – 3 млн доларів». – Янгол Смерті відмовив.

Тоді чоловік запитав, чи може Янгол Смерті дати йому кілька хвилин, щоб він зміг написати прощального листа? Янгол погодився. Чоловік написав: «Правильно використовуйте час, який вам відведено на життя. Я не зміг купити навіть години за 3 млн. доларів. Перевірте, чи все, що вас зараз оточує, справді має цінність? Бережіть здоров'я, бережіть життя! Живіть правильно!»

Історія відкриття ВІЛ

Перші повідомлення про незвичайні захворювання з'явилися 5 червня 1981 року, коли американський Центр з контролю і профілактики хвороб повідомив про 5 випадків пневмоцистної пневмонії і 28 випадків захворювання на саркому Капоши, особливістю яких було те, що хвороби мали спільні симптоми, розвивалися швидше від звичайного і вражали специфічний контингент людей – гомосексуалістів-гаїтянців, які вживали героїн і були хворі на гемофілію.

Протягом 1981-1982 років подібні захворювання було виявлено в людей іншого соціального і національного походження, і в 1982 році для їх характеристики було введено спеціальний термін – Синдром набутого імунодефіциту (СНІД), класифікований як хвороба. У 1983 році група біологів під керівництвом французького вірусолога Люка Монтаньє в інституті Пастера в Парижі виділила з лімфатичних вузлів хворого вірус (згодом класифікований як ВІЛ-2), який призводить до загибелі лімфоцитів. Вірус дещо іншої модифікації (ВІЛ-1) виявили американські біологи під керівництвом доктора Роберта Галло наступного року. Тоді ж було встановлено, що вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) викликає ВІЛ-інфекцію, остання стадія якої і є СНІДом; та встановлені основні шляхи її поширення.

Сьогодні прийнято вважати, що ВІЛ виник в африканських мавп і був переданий людині в кінці XIX або на початку XX століття. Його носіями стали люди, які займалися мисливським промислом і заготівлею м'яса в Камеруні, Сенегалі та Конго.

Станом на 2021 рік не було створено ефективної вакцини проти ВІЛу, і поширення ВІЛ-інфекції набуло пандемічного характеру. За даними ООН, із моменту початку епідемії на ВІЛ заразилось понад 60 мільйонів людей, 25 мільйонів із яких померло. У Східній Європі Естонія, Росія та Україна є лідерами за темпами поширення епідемії, причому в Україні спостерігається найбільша (1,6%) поширеність серед дорослого населення.

СНІД – особливо небезпечна хвороба, яка несе смертельну загрозу людству. Це інфекційне захворювання здатне за 10-20 років створити реальну загрозу вимирання людського роду.

Проблема ВІЛ (СНІДу), яка з’явилася в кінці ХХ ст., переросла в епідемію та загрожує всьому людству. ВІЛ-інфекція ніби перевіряє всіх нас на стійкість, людяність, виваженість, моральність, мудрість і відповідальність. Відповідальність як щодо власного життя, так і життя тих, хто поруч із нами і хто прийде після нас.

Часто ВІЛ (СНІД) називають чумою ХХ століття. Але навіть епідемії чуми хоч і залишали страшні спогади в численних історичних хроніках, та ніколи не забирали життя абсолютно всіх уражених. Ті епідемії були жахливі, спустошливі, але все ж залишили після себе не тільки мертвих, але й живих. Одна з незмінних особливостей ВІЛ-інфекції полягає в тому, що людина дізнається про свою позитивність на неї раз і назавжди.

ВІЛ-інфікований – це діагноз, страшний вирок. Ті, кому оголошено цей вирок, житимуть в очікуванні смерті.

За офіційними даними, на Землі в страшному очікуванні живуть близько 50 млн. ВІЛ-інфікованих та 5 млн. хворих на СНІД. Припускають, що реальна кількість ВІЛ-інфікованих удесятеро більша за офіційні дані.

Сьогодні, на початку XX ст. СНІД загрожує людству, кожній людині, можливо, й тобі! Більшість людей захворіло на СНІД унаслідок власної необачності та необізнаності. Вдумайтесь! Зрозумійте!

Чим більше ти знатимеш про ВІЛ, про шляхи його передачі, профілактичні засоби, тим менше у вірусу шансів потрапити до твого організму.

Сьогодні вилікувати СНІД не можна, єдиний шлях уберегтися – профілактика і знання.

Шляхи передачі ВІЛ

Інфіковані вірусом клітини людини залишаються з цим вірусом до кінця свого існування. Вірус має непростий склад; він не стійкий до навколишнього середовища, особливо до різних хімічних та фізичних чинників, гине після оброблення 700-процентним спиртом через 10 хвилин, при кип’ятінні – миттєво; швидко знищується під впливом захисних ферментів організму. Саме цим і зумовлена неможливість інфікування ВІЛ у побуті, через посуд, постіль, рушники, під час обіймів, рукостискань тощо.

ВІЛ передається:

під час статевих стосунків без засобів захисту або з засобами захисту низької якості;
унаслідок уживання наркотиків ін’єкційним шляхом (при використанні одних і тих же шприців та голок);
від матері до дитини під час вагітності або під час грудного вигодовування.

Віл НЕ передається:

через повітря;
при розмові, кашлі і т. п.;
при користуванні загальним посудом;
через рукостискання;
через поцілунок;
через їжу;
через предмети домашнього побуту;
при купанні в басейні, душі;
через спортивні предмети;
через спілкування з домашніми тваринами;
через укуси комах;
при догляді за хворими.

Жодного випадку зараження СНІДом не виникло при побутових контактах або при контактах на роботі.

Інфіковані можуть почуватися здоровими багато місяців і навіть років, це так звана стадія безсимптомного носійства вірусу, що залежить від імунної системи організму.

На сьогодні існує чотири стадії захворювання. Перші стадії безсимптомні, можуть тривати до 2-х років із часу інфікування, а уже третя й четверта мають ознаки опортуністичних інфекцій.

Тривалість перебігу ВІЛ-інфекції до кінцевих стадій різноманітна і залежить від багатьох чинників, зокрема: від лікування хворих антиретровірусними препаратами, харчування (воно повинно бути вітамінно-білковим), способу життя. Саме здоровий спосіб життя (без зловживання алкоголем, паління) буде сприяти затримці розвитку хвороби, а тим самим продовженню життя.

Основні симптоми при зараженні ВІЛ/СНІДом:

• нав'язливий сухий кашель;

• тривала, більше трьох місяців, лихоманка (підвищення температури) незрозумілого походження;

• збільшення лімфовузлів (окрім пахових) ;

• різке зниження ваги;

• часті головні болі, слабкість, зниження пам'яті і працездатності;

• запалення слизової оболонки порожнини рота (білий наліт, виразки) ;

• нез'ясоване зниження зору і сліпота;

• пітливість уночі.

Трагічні історії відомих людей, хворих на СНІД

Рудольф Нурієв (1938-1993). За своє творче життя він виконав усі провідні чоловічі партії класичного балету. Соліст театру ім. Кірова (нині Марійського театру в Санкт-Петербурзі), зірка Лондонського балету, директор балетної трупи Паризької Гранд-опера,.. Тисячі прихильників Нурієва чекали на кумира в різних куточках Землі. Він знімався в кіно, з'являвся на телебаченні, робив балетні постановки для різних компаній. Та всі життєві і творчі плани Рудольфа Нурієва перекреслив СНІД. 1984 рік. Великому танцівникові повідомили, що він інфікований вірусом імунодефіциту людини. Спочатку цю звістку Нурієв сприйняв спокійно, бо розраховував вилікуватися за допомогою своїх грошей. Відтоді він витрачав на лікування до 2 млн. доларів США на рік. Та сподівання виявилися марними. Стан здоров’я погіршувався. «Тепер мені кінець?» – постійно запитував він лікарів. У 1992 році його не стало.

Офра Хаза (1958-2000). Співачка, яка виконувала східні пісні й працювала з Полою Абдул, Лу Рідом, Іггі Попом та іншими. Вона померла 23 лютого 2000 року від СНІДу у віці 42 років.

Артур Еш (1943-1993). Олімпійський чемпіон із тенісу Артур Еш народився 1943 року в Річмонді (США). Його мати померла, коли йому виповнилося лише 6 років. Завдяки своїм неабияким фізичним даним він зміг згодом стати першою ракеткою світу. Еш виграв відкритий чемпіонат США з тенісу 1968 року, а 1975-го – Уїмблдон. Помер він від СНІДу (інфікований ВІЛ від переливання крові), не доживши 5 місяців до свого 50-річчя.

Хорхе Донн (1947-1992). Соліст балету Моріса Бежара. Танцювати почав рано. 1963 року спеціально приїхав до Брюсселя, щоби вступити в компанію Моріса Бежара, і незабаром став у ній провідним танцівником. 1979 року вперше виконав «Балеро» – балет, поставлений для жінок. 1989 року був домінантом фонду Кonex як один із кращих танцівників. Помер від СНІДу 30 листопада 1992 року в Лозанні. Багато хореографів присвятили йому свої роботи.

Айзек Азимов (1920-1992). Відомий письменник і найвидатніший майстер наукової фантастики, винахідник слова «роботика» (робототехніка, роботехніка). 1983 року, коли про СНІД було дуже мало відомо, письменникові робили операцію на серці, і він був заражений ВІЛ через донорську кров. Через кілька років йому потрібна була повторна операція, і випадково під час госпіталізації виявився ВІЛ. Від операції довелося відмовитися. Айзек Азимов помер через три роки. Через десять років його дружина повідомила про істинну причину смерті письменника.

Фредді Меркюрі (1946-1991) та його рок-гурт «Queen» швидко набули популярності. Створення перших рок-відеокліпів, запис альбомів та музики до кінофільмів сприяли шаленому успіху групи. Фреді Меркюрі стає одним із найбагатших музикантів британської шоуіндустрії, але помирає від СНІДу. Останні дні життя Меркюрі були жахливі. Він уже не міг їсти, погано бачив і говорив, важко дихав, нікого не впізнавав, не помічав купи листів від прихильників, не цікавився реакцією на заяву від його імені. А саме: «Хочу підтвердити: аналіз моєї крові виявив вірус імунодефіциту людини. У мене СНІД. Я тримав цю інформацію в секреті, щоб зберегти спокій рідних і близьких. Та настав час повідомити правду моїм друзям і прихильникам. Сподіваюсь, що всі вони об’єднаються в боротьбі з цією жахливою хворобою».

Епідеміологічна ситуація в Україні

В Україні перший ВІЛ-інфікований був виявлений у 1987 р., у 1988 р. зареєстрована перша смерть від СНІДу, а в 1995 р. поширення ВІЛ-інфекції набуває характеру епідемії і вже зареєстровано 1490 випадків інфікування за рік. Із 1987 р. в Україні виявлено 62365 випадків ВІЛ-інфекції, із них 80% – молоді люди у віці 15-29 років. СНІД намагається забрати життя в енергійних, молодих, красивих і талановитих; 71,6% уражень припадає на чоловіків, 28,4% – на жінок.

Основною причиною зараження ВІЛ в Україні є ін'єкційне споживання наркотиків (близько 70-80%). На другому місці – статевий шлях, що має тенденцію до зростання, у світі він на першому місці. Збільшується кількість дітей, що народилися від ВІЛ-інфікованих жінок.

Упродовж кількох останніх років Україна, на жаль, продовжує за темпами поширення ВІЛ (СНІДу) та наркоманії лідирувати в Європі (II місце). За даними міжнародних та національних експертів, інфіковано понад 1,6% дорослого населення України (віком від 15 до 49 р.). Якщо ситуація не поліпшиться, то кількість ВІЛ-інфікованих може зрости до 1,44 млн осіб.

Ці консолідовані дані з урахуванням прогнозів експертів дають підстави стверджувати, що Україна стоїть на межі пандемії СНІДу.

На державному рівні в Україні здійснено ряд заходів, щоб запобігти біді. Так, уже в 1990 р. створено мережу СНІД-центрів, у 1991 р. було прийнято перший Закон «Про запобігання захворювань на СНІД та соціальний захист населення», у 1998 р. внесено зміни до цього Закону. Прийнято чотири програми з профілактики ВІЛ-інфекції (СНІДу). У 2001 р. Україна ініціювала Спеціальну сесію Генеральної Асамблеї ООН з ВІЛ (СНІДу), на якій була прийнята Декларація про прихильність справі боротьби з ВІЛ (СНІДом).

2002 рік в Україні було проголошено роком боротьби зі СНІДом...

Але самих державних заходів недостатньо. Необхідна участь громадськості, необхідне розуміння всього трагізму ситуації і складності проблеми кожним із нас.

О, Боже милий, що з нами стало?

Хвороб різних на нас навала.

Чуму та холеру ми вже подолали

Та ВІЛ-інфекція на людство напала.

Лікарі всього світу шукають вакцину,

Та ВІЛ-інфіковані помирають і нині.

І знову, і знову лунає їх стогін.

Вже масово помирають ВІЛ-СНІДівські хворі.

Ми, юні створіння, ми проти хвороби.

І за те, щоб нас не з'їдали віруси й мікроби,

Щоб різні інфекції нас обминали,

І ліки від СНІДу лікарі відшукали.

Щоб ніколи більше батьки не ридали

Від того, що від СНІДу їх діти вмирали.

Щоб знову відчути сяйво кохання

И не думати більше про смерть і страждання.

Зберімося ж нині й згуртуймося разом І відсіч даймо різним заразам

Щоб нам і близьким й гадки не мати

Про страшний СНІД і смертельні втрати.

Бережімось від наркоти і розпусти,

Від різних дурманів,

Щоб розум не блукав у густому тумані.

Та вірмо щиро, що зійде зоря

І сонце засяє, і зникне чума,

Чума, що століття замкнула в смертельні обійми.

Обачними будьмо, щоб зникла навіки хвороба безслідно.

Відео

06.12.2021

«В ЄДНОСТІ НАША СИЛА»

(виховна година до Дня збройних сил України)

Матеріал підготувала

Вікторія Слугоцька, куратор 41-Ю групи

Розділені кордоном смерти,

але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови —

живі та померлі можуть собі взаємно помагати

перед Богом і через Бога.

Без власної держави, без визволення,

отже і без визвольної боротьби,

Україна не може мати ані свободи,

ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії.

Степан Бандера

Українці здатні створювати армію в екстремальних умовах – часто навіть за відсутності держави. Так було за часів козацтва, коли українці не мали своєї держави, але змогли створити військове формування – одне з найефективніших свого часу, яке врешті-решт у середині 17 століття створило українську державу. І знову, фактично без участі держави, почала творитися українська армія в 1917-1921 роках.

Ще одним яскравим прикладом є Друга світова війна, коли в 1942 році практично всю Україну окупували німецькі фашисти. Саме в цей час на Волині були створені загони Української повстанської армії, яка почала боротьбу проти нацистського, а згодом і радянського тоталітарного режиму. Українці знову показали феноменальну здатність до створення держави. За понад десять років існування через УПА пройшло понад 100 тисяч вояків. Жодного матеріального забезпечення для цієї армії жодна держава не давала, вона спиралася виключно на ресурси самого народу.

Сьогоднішні захисники України є спадкоємцями військових традицій Армії УНР та УПА, які також боролися за незалежність України.

Сучасна російсько-українська війна і події навколо неї змушують нас задуматись над історією становлення та функціонування Збройних сил України.

Історичний екскурс

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «…підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». Фактично ця постанова поклала початок розбудови Збройних сил України як важливого інституту держави.

Етапною датою в становленні Збройних сил України стало 6 грудня 1991 р., коли Верховна Рада прийняла Закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов.

З січня 1992 р. розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ. Під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9293 танки і 11346 бойових машин), бригада спецпризначення, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів, чотири повітряні армії (близько 1500 бойових літаків) і окрема армія протиповітряної оборони. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала 980 тисяч осіб. Однак така кількість озброєння й особового складу була надмірною. У червні 1992 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, який визначав максимальні рівні чисельності озброєння і військової техніки для України. Відповідно до нього слід було скоротити кількість військової техніки та озброєння. 19 жовтня 1993р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про загальну структуру, чисельність та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України», яка визначала чисельність Збройних Сил – 455 тисяч військовослужбовців. На цьому ж засіданні Верховної Ради України була затверджена Воєнна доктрина України, яка визначила необхідність приведення системи оборони країни у відповідність із сучасними геополітичними і геостратегічними умовами.

Початком нового етапу військового будівництва в Україні стало затвердження в січні 1997 р. Президентом Л. Кучмою Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України на період до 2005 року. Того ж місяця були затверджені Положення «Про Міністерство оборони України» та «Про Генеральний штаб Збройних Сил України». Це стало важливим кроком на шляху становлення демократичного цивільного контролю над оборонною сферою.

Удосконалення системи військового управління тривало і в наступні роки. Було сформовано корпус швидкого реагування сухопутних військ, реформовано систему військової освіти, кадрового і медичного забезпечення, розширено сферу діяльності міжнародного військового співробітництва. Але одночасно з реорганізацією відбувалось і подальше скорочення чисельності Збройних сил.

Переозброєння Збройних сил новітніми зразками техніки відбувалося недостатніми темпами. Зумовлювалось це економічною кризою, яка обмежувала державні видатки, та низькою пріоритетністю Збройних сил в умовах визнання відсутності зовнішньої загрози (що було закріплено у Воєнній доктрині України 2010 р.). Основу оснащення Збройних сил становили озброєння і техніка радянських часів. Ціла низка зразків була знята з озброєння. Причинами могли бути невідповідність техніки військовій доктрині України (стратегічні бомбардувальники) або ж моральна і фізична застарілість (винищувачі МіГ-25, Су-15, вертольоти Мі-6, ЗРК С-200 та ін.). Скорочення чисельності Збройних сил дало можливість стандартизувати озброєння і техніку. Так, єдиним типом танка у сухопутних військах став Т-64, інші зразки були відправлені на склади або продані за кордон.

Провідною тенденцією в комплектуванні Збройних сил України особовим складом у 1997-2013 роках було поступове скорочення частки військовослужбовців строкової служби та збільшення частки військовослужбовців за контрактом. Існували плани поступово повністю скасувати військову повинність і перейти на контрактний принцип комплектування війська. Станом на початок 2013 р. в Збройних силах України служило близько 45 тисяч контрактників, але з них у бойових підрозділах – лише 15 тисяч (у тому числі в сухопутних військах – 5 тисяч). Тобто основу рядового складу бойових підрозділів, як і раніше, становили військовослужбовці строкової служби. З огляду на обмежений термін строкової служби, це негативно позначалось на боєздатності підрозділів. 14 жовтня 2013 р. Президент України підписав указ, згідно з яким у 2014 р. примусовий призов мав відбуватися лише до внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, а всі інші війська перейшли б на контрактний принцип комплектування після звільнення останніх призовників у листопаді 2014 р. (за збереження передбаченої законом потенційної можливості відновити призов указом Президента).

2014 рік став для Збройних сил України перевіркою на мужність, витривалість, вірність Військовій присязі та відданість народу України й увійшов в історію як рік відродження української армії. Окупація Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, підтримка нею сепаратистського руху на значній частині Донецької і Луганської областей призвели до порушення територіальної цілісності України і державного суверенітету. Була розв’язана гібридна війна проти суверенної Української держави. Збройні сили України вступили в реальні бойові дії з добре озброєним і навченим ворогом, який раніше ніколи в наших штабах не розглядався як імовірний противник.

Російська агресія проти України зумовила численні жертви й матеріальні втрати. Для її відбиття українське суспільство напружило всі сили, що виявилось, зокрема, у широкому волонтерському русі на підтримку армії та припливу добровольців у силові структури. Чисельність Збройних сил України значно збільшилась – на лютий 2016 р. вона сягала 275 тисяч осіб. Сформована ціла низка нових частин, відповідно до нових вимог перебудована структура управління. Зокрема в сухопутних військах утворено чотири оперативних командування: «Північ», «Південь», «Схід» та «Захід». Сухопутні війська у 2020 р. налічували у своєму складі 30 бойових бригад (2 танкові, 9 механізованих, 4 мотопіхотні, 2 гірсько-штурмові, 1 піхотна єгерська, 1 ракетна, 2 реактивно-артилерійські, 5 артилерійських, 4 армійської авіації) та цілу низку окремих полків і батальйонів різноманітного призначення.

У січні 2016 р. створені Сили спеціальних операцій – окремий рід сил Збройних сил України. До їхнього складу увійшли 2 полки спеціального призначення та низка інших частин, у тому числі центри інформаційно-психологічних операцій та навчальний центр. Значно зріс бойовий потенціал Десантно-штурмових військ, які теж мають статус окремого роду військ. У їхньому складі зараз налічується п’ять бригад (повітряно-десантна і 4 десантно-штурмові), низка частин підтримки і забезпечення.

Зростає боєздатність повітряних сил. Зараз у їхньому складі створені повітряні командування «Захід», «Центр», «Південь» та «Схід», налічується 7 бригад тактичної авіації, 3 – транспортної, 1 – навчальної, 1 полк дистанційно-керованих літальних апаратів, а також 5 зенітні ракетні бригади, 7 зенітних ракетних полків.

Відбудовуються військово-морські сили. У їх складі є три військово-морські бази (Західна в Одесі, Південна в Миколаєві, Азовська в Бердянську), 2 бригади надводних кораблів та кілька окремих дивізіонів. Також до складу ВМС входить бригада морської авіації і командування морської піхоти (2 бригади морської піхоти, артилерійська бригада, реактивно-артилерійський полк та інші частини).

На озброєння надходять нові й модернізовані зразкиозброєння та військової техніки українського виробництва: бронетранспортери БТР-3Е, БТР-4, «Дозор-Б», танки «Булат» та «Оплот», протитанкові ракетні комплекси «Стугна» та ін. Значна увага звертається на створення «ракетного щита» як засобу стримування потенційного агресора. У березні 2016 р. почато випробування тактичного ракетного комплексу «Вільха», а в січні 2018 р. – протикорабельного ракетного комплексу «Нептун». Ведеться створення оперативно-тактичного комплексу «Грім-2». Повітряні Сили та армійська авіація отримують модернізовані літаки-штурмовики Су-25М1, винищувачі МіГ-29МУ1, МіГ-29МУ2, Су-27С1М, Су-27П1М, Су-27УБ1М, навчальні літаки L-39M1, гелікоптери Мі-8МСБ-В, Мі-24ПУ1. На озброєння прийнятий військово-транспортний літак Ан-70, замовлені середні військово-транспортні літаки Ан-178, ведеться створення низки інших пілотованих та безпілотних літальних апаратів (БПЛА) військового призначення. Суттєвим кроком у напрямку посилення бойових спроможностей Повітряних Сил стало отримання на початку 2019 р. ударних БПЛА «Байрактар» ТВ2 – перших апаратів цього класу в Збройних силах України.

Суттєве значення для підвищення боєздатності Збройних сил України мають поставки сучасної техніки з-за кордону. Зокрема, США після початку російської агресії передали Україні радари контрбатарейної боротьби, розвідувальні авіаційні комплекси «Рейвен», патрульні катери типу «Айленд» та іншу техніку. Розширюється військово-технічне співробітництво з Великою Британією, Туреччиною та низкою інших країн.

У боях за незалежність і територіальну цілісність України героїчно проявили себе тисячі бійців Збройних сил України. Завдяки підтримці громадянського суспільства вдалось за короткий термін відновити боєздатність Збройних Сил.

Головне про Збройні сили України

Збройні сили України є військовим формуванням, яке має обороняти Україну, захищати її незалежність, територіальну цілісність та недоторканість. ЗСУ стримують будь-яку збройну агресію проти нашої держави, охороняють повітряний та підводний простори України. Це закріплено у Конституції України.

До складу української армії належать Повітряні і Військово-морські сили України та Сухопутні війська, Сили спеціальних операцій та Десантно-штурмові війська України. До структури Сухопутних військ входить армійська авіація і аеромобільні війська, механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерія, високомобільні десантні війська і Війська протиповітряної оборони. До структури Повітряних сил належать винищувальна і штурмова авіація, розвідувальна, транспортна і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні та радіотехнічні війська.

Збройні сили перебувають у підпорядкуванні Міністерства оборони України. А безпосереднє керівництво Збройними силами України як в мирний час, так і період ведення бойових дій здійснює Президент.

Десять фактів про українську армію, які ви можете не знати

1. ТОП-30 найсильніших армій світу

За даними рейтингу мiжнародної компанiї «Global Firepower», у 2017-му році українська армія посідає 30-те місце зі 133 армій держав світу.

За даними цього ж таки британського дослідження, на сьогодні українська армiя має на озброєннi 2449 танкiв, 8217 бойових броньованих машин, 1302 одиницi самохiдної артилерiї, 1669 одиниць ствольної артилерiї, 625 реактивних систем залпового вогню.

Українська військова авіація налічує 39 винищувачів, 66 штурмовикiв, 89 транспортних кораблiв i 34 бойовi гелiкоптери.

2. Одна з найпотужніших армій Європи після розвалу СРСР

Після розпаду Радянського Союзу армія України була однією з найпотужніших у Європі, оскільки успадкувала ядерну зброю та відносно сучасні зразки озброєння та військової техніки. Тоді під юрисдикцію України перейшли 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин), бригада спецпризначення, 9 бригад протиповітряної оборони (ППО), 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) і окрема армія ППО.

На сьогодні Збройні сили України структурно поділені на 3 види та 2 окремі роди військ: сухопутні війська; повітряні сили; військово-морські сили; сили спеціальних операцій; десантно-штурмові війська України; інші підрозділи (допоміжного характеру).

3. Перша у світі добровільно позбулась ядерної зброї

Українська армія була першою у світовій історії, яка добровільно відмовилась від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Восени 2001 року шляхом підриву була знищена остання шахта для запуску міжконтинентальних балістичних ракет, що розташовувались у Миколаївській області. Після цієї події Україна втратила останню можливість оперувати ядерними озброєннями.

4. Анексія Криму забрала 85% флоту

У березні 2014-го в період анексії Криму Україна втратила приблизно 85% кораблів свого флоту, ключові військово-морські бази та розвинену інфраструктуру для базування флоту на території півострова. Штаб ВМС України був перенесений в Одесу.

За даними Global Firepower, на сьогодні загальні військово-морські активи України становлять 25 одиниць, серед них: 1 фрегат («Гетьман Сагайдачний»), 1 корвет, 3 сторожові кораблі та 1 військовий корабель.

Військово-морські сили ЗСУ сьогодні налічують приблизно 11 тисяч особового складу.

5. Перший генерал незалежної України

Першим українським генералом, який ніколи не служив в радянській армії став Олег Мікац – у серпні 2015-го йому було присвоєно звання генерал-майора.

6. Жінки і армія

Станом на березень 2017-го в Збройних силах України проходили військову службу та працювали 54 тисячі жінок, з них понад 20 тисяч є військовослужбовцями. Проте в українські армії на сьогодні немає жодної жінки зі званням генерала.

7. Відновлення призову

У жовтні 2013-го президент-втікач Віктор Янукович скасував призов на строкову військову службу. Проте у травні 2014-го після перемоги Революції гідності призов на строкову військову службу був відновлений указом виконувача обов'язків Президента України Олександра Турчинова.

8. Нові погони

5 липня 2016 року Президент України Петро Порошенко затвердив документ «Предмети уніформи і знаки відмінності Збройних сил України», яким прибрав радянські п'ятикутні зірки з погонів українських військових. Тепер на погонах українських армійців з’явились відзнаки у формі ромба. Розробляючи оновлену символіку на погонах українських військових, фахівці взяли до уваги історичні відомості та традиції української армії ще з часів Запорізької Січі.

9. Сили спеціальних операцій

У січні 2016-го в Україні були створені Сили спеціальних операцій (ССО) – окремий рід сил ЗСУ, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Вони мають спеціальні можливості у сферах розвідки, прямих акцій та військової підтримки для виконання складних, небезпечних, інколи політично чутливих операцій, що проводить командування ССО. Все заради єдиної мети – знищення ворога держави.

10. Армія Європи, що воює

На сьогодні українська армія є єдиною в Європі та однією з небагатьох у світі, яка веде сухопутну війну – гідно протистоїть ворогові та відстоює територіальну цілісність держави.

Українська армія – у топ-30 найсильніших армій світу

29.11.2021

Виховна година

до дня пам’яті жертв Голодомору

«Україна пам’ятає!»

Матеріал підготував

Нечитайло Петро, куратор 21-ОМ групи

Презентація

Відео

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.

У 2021 році День пам’яті жертв голодоморів припадає на 27 листопада.

Україна внаслідок геноциду 1932–1933 років, масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років втратила мільйони людських життів. У 2006 році Законом України Голодомор 1932–1933 років був визнаний геноцидом Українського народу. У 2010 році Апеляційний суд міста Києва назвав винних в організації Голодомору та кваліфікував Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду частини української національної групи.

Нашим спільним обов'язком є гідно вшанувати вбитих голодом жертв комуністичного режиму

і передати пам’ять про трагедію наступним поколінням.

Цього року, як і торік, жалобні заходи відбуватимуться в умовах обмежень щодо проведення масових заходів через загрозу здоров’ю і життю людей від короновірусної хвороби. Проте карантин не повинен перешкодити гідному вшануванню пам'яті жертв Голодомору.

Натомість, маємо нагоду посилити увагу до акції “Запали свічку” – активніше закликати засвітити вогник у кожній домівці – вияв нашої скорботи за жертвами і віри у те, що в майбутньому подібні трагедії не повторяться.

О 16.00 27 листопада не забудьте долучитися разом із громадою до Загальнонаціональної хвилини мовчання.

Цього року Український інститут національної пам’яті акцентує увагу на тому “Як говорити з дітьми про Голодомор?”.

У фокусі інформаційної кампанії – діти як найвразливіша категорія жертв сталінського геноциду. Звертаємо увагу й на те, що діти є найвразливішою категорією і щодо сприйняття інформації про муки і смерть багатьох мільйонів людей. Тому розмовляти з дітьми та підлітками про Голодомор важливо, але так, щоб не травмувати їх, а передати знання та досвід і зберегти пам’ять.

Ключові повідомлення:

Голодомор – геноцид проти Українського народу, результат спеціально організованого комуністичним керівництвом штучного голоду в 1932–1933 роках, що спричинив загибель мільйонів людей. Згідно з Конвенцією ООН “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”, геноцидом вважаються умисні дії, спрямовані на цілковите або часткове знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп шляхом вбивства членів цієї групи; нанесення їм тяжких тілесних або психічних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове знищення групи; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Упокорення голодом стало інструментом закріплення влади сталінського режиму, ліквідації верстви українських селян-господарів і перетворення їх у безправних колгоспників, а разом з тим, – викорінення в Україні соціяльних основ незалежництва, тобто соціяльної основи української нації. Цей злочин був ретельно продуманий, задіяні численні механізми його реалізації: через чисельні податки і збори, нереальні хлібозаготівельні плани та обшуки в українських селян відбирали харчі, заборона виїзду із населеного пункту з листопада 1932 року (так званий режим “чорних дошок”) і загалом з охопленої голодом республіки від початку 1933-го їх позбавляла останніх надій на порятунок.

Голодомор спричинив загибель мільйонів українців на території України та Кубані, завдав непоправного удару по ментальності та культурі, перервав зв’язок поколінь. Найвразливішою категорією жертв Голодомору стали діти. Згідно із дослідженнями українських демографів, у той час померло понад 1.5 млн. хлопчиків і дівчаток віком до 10 років.

Моральний обов’язок держави та суспільства перед минулими та наступними поколіннями – пам’ятати про кожного, хто загинув від голоду, і передати пам’ять про цю трагедію. Разом із тим розмовляти з дітьми на цю тему бажано на зрозумілому рівні, з урахуванням вікових особливостей психіки та емоційного розвитку. Слід займати активну позицію, аби дитина відчувала себе в безпеці і захищеною. Завершувати бесіду запевненням, що батьки і суспільство робитимуть все від них можливе, аби запобігання повторенню подібного в майбутнього.

Говорячи з дітьми про Голодомор, варто акцентувати на цінностях життя і пам’яті про мертвих, почутті радості від того, що наші рідні вижили і дали життя нам. Про трагедію треба казати правду, але не заглиблюватися в моторошні деталі, натомість зосередитися на моральному або емоційному аспекті теми, наприклад, взаємодопомога, співчуття, стратегіях виживання, подолання наслідків. Важливо наголосити, що ми, українці, сильні і нас не зламав тоталітарний режим.

Історична довідка

Українська революція 1917–1921 років стала переломним моментом нашої історії. Вона прискорила становлення української політичної нації та національної еліти. Національне відродження періоду Української революції було настільки сильним, що більшовики попри її поразку не могли його ігнорувати. Вони змушені були піти на створення у 1919 році квазідержави УСРР і певні поступки українському національному рухові – українізацію та НЕП. Українізація швидко досягла вражаючого успіху – розпочався український культурний ренесанс.

Проте до кінця 1920-х років в СРСР утвердився тоталітарний комуністичний режим із жорстоким придушуванням і покаранням будь-якої незгоди.

Селяни з їхньою природженою повагою до приватної власності не сприйняли суцільної колективізації. Коли розпочалася конфіскація землі, майна та збіжжя, а людей силою примушували вступати до колгоспів, село повстало. У 1930 році відбулося близько 4 тис. масових виступів, в яких взяло участь близько 1,2 мільйона селян. За перші 7 місяців 1932 року, тобто вже в умовах голоду, ҐПУ зафіксувала в УСРР понад 900 виступів. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, майже 500 сільських рад в Україні відмовилися приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Улітку 1932 року через наростання спротиву Йосип Сталін із оточенням прийняв рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення залякати інших і не “втратити Україну”.

Голодомор став результатом чітко спланованої політики Кремля. Безпосередньо до Голодомору призвело посилення попередньої політики визиску та введення в дію нових механізмів геноциду наприкінці 1932 року.

Головними із яких стало масове вилучення всього продовольства, на відміну від попереднього часу, коли забирали переважно зерно. Конфіскація вимагала мобілізації репресивного апарату, залучення робітників, державних службовців, співробітників компартійного апарату. Для вилучення продовольства створювали спеціальні загони з активістів, які обшукували сільські садиби. Від початку 1933 року ці спеціально навчені активісти забрали все їстівне у мільйонів людей, прирікши їх на смерть.

Люди почали втікати з уражених голодом територій. У відповідь влада намагалася ізолювати їх у межах окремих територій за допомогою режиму “чорних дошок”. Села, занесені на “чорні дошки”, оточували збройні загони міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили всі запаси їжі. Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів.

У січні 1933 року заборонили виїзд селян із території України та Кубані, заселеної переважно українцями. Втікачам не продавали квитки на поїзди. Блокували дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад.

Так режим створив для значної частини населення України несумісні із життям умови. Голодуючі опинилися в замкнутому колі, повністю залежні від волі державного та партійного апарату. Жертвами Голодомору стали мільйони українців.

Навколо теми Голодомору комуністи встановили повну інформаційну блокаду, яка тривала фактично до відновлення Україною незалежності в 1991 році. Приховування інформації про злочин Голодомору може вважатися однією з ознак геноциду. Крім приховування доказів злочину та унеможливлення надання допомоги голодуючим, інформаційний вакуум переслідував й іншу мету. СРСР налагоджував за кордоном активні торговельні зв’язки, і розголос про голод в Україні міг мати негативні наслідки для налагодження міжнародних контактів та підписання контрактів. Однак окремі західні журналісти, які побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові про те, що там діється насправді.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, Менделя Хатаєвича визнано винними в організації Голодомору: «..з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932–1933 років, умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України».

Доля дітей в часи Голодомору

В історії Голодомору доля дітей – це психологічно найскладніша тема як для дослідників, так і для пересічних громадян. Cтраждання та смерть дітей не залишають нікого байдужим.

Очевидно, що незміцнілому дитячому організму необхідна їжа, щоб рости і розвиватися. Без адекватного харчування діти стають ще більш сприйнятливими до хвороб. Брак поживних речовин призводить до незворотної шкоди для дитячого фізичного і розумового розвитку, а то й до смерті.

Голодуючи самі, батьки ставали безсилими свідками мук синів і дочок. Намагаючись врятувати їх, дорослі йшли на різні кроки – приховували від бригад-реквізиторів продукти, продавали й обмінювали цінні речі та одяг, вивозили дітей у міста, просили родичів їх тимчасово прихистити. Аби хоч чимось годувати родину, готували затирухи, коржі, маторженики та мамалигу – застосовували різні сурогати.

Проте голодне виснаження по різному впливало на психічний стан батьків. Не всім вдавалося зберегти здатність виявляти жертовність і відмовлятися від їжі на користь дітей, аби якомога довше підтримати їхнє життя. Свідчення очевидців переповнені згадок про мертвих жінок з ще живими немовлятами на їхніх грудях.

“Я часто спостерігала, як мати, прийшовши до міста, шукала людну вулицю. Розстеляла на тротуарі хустку, садовила на ній дитину …відходила недалеко і спостерігала, чи не забере хтось. Через деякий час вона поверталася, забирала дитину, йшла до іншої вулиці і робила те саме. Я ніколи не бачила, щоб хтось підбирав дітей. Попервах це були поодинокі випадки, аж потім перетворилися на сталий потік голодних селян…

Померлих і тих, хто помирав, накладали на спеціальні вантажівки, які їздили вулицями і вивозили їх за місто до сараїв. Ще живих там просто залишали помирати… Селяни думали, що вантажівки виділені для опіки над ними, і матері саджали на них дітей, сподіваючись, що їх годуватимуть… Я пам’ятаю…голодних дітей віком близько п’яти років, які поскоцюблювалися в нішах неподалік входу в театр і поволі помирали…”, – ці та інші факти надала комісії Конгресу США у 1986 році свідок тих подій Тетяна Кардиналовська, котра жила в 1932 році у Харкові.

Селяни обирали різні стратегії спасіння. Найчастіше намагалися дістатися міст, де голод лютував не настільки сильно, бо робітники та службовці отримували харчі за продовольчими картками. Там дітей залишали на вокзалах, у під’їздах житлових будинків, біля лікарень, дитсадків чи дитбудинків. До прикладу, за три тижні лютого 1933-го у Вінницькій області під сиротинцями знайшли 105 дітей. Очевидно, матері вбачали в цьому єдиний шлях порятунку.

Кількість залишенців у містах зростала катастрофічно. Тисячі їх блукали містами, організовувалися у ватаги та виживали як могли – крали, займалися розбоєм, жебракували, шукали їжу в смітниках. Жили безпритульні також де доведеться. Наприклад, у Харкові в недобудованих корпусах тракторного заводу. Особливо багато покинутих щодня з’являлося теж у Києві, Одесі, Полтаві. Щоб позбутися їх як небажаних елементів, місцеві влади організовували облави. Спійманих розподіляли по притулках або вивозили подалі, де ті, переважно, помирали з голоду.

Крім того, для них створили спеціальні розподільники. Зокрема, в Києві на станції Київ-Пасажирський функціонував вагон-приймальник безпритульних. Сюди їх доставляли, дезінфікували і відправляли до дитячих будинків, інтернатів, комун. З 1 червня до 1 серпня 1932-го через цей вагон “пройшло” 358 дітей, в основному сільських. На Харківському вокзалі лише за 25 травня 1933 року міліція затримала 2 тисячі хлопців і дівчат, хворих на тиф, дистрофію або з іншими проблемами зі здоров’ям.

Жахлива ситуація була й у самих притулках. Ще навесні 1931 року їх позбавили централізованого постачання продовольством. Поновилося воно лише у травні 1933 року, в пік голоду.

Тоді ж під заклади для утримання відловлених використовували школи, робітничі бараки, заводські клуби, навіть закинуті і непридатні для житла споруди, товарні вагони, армійські намети тощо. Часто ці сиротинці ставали справжніми таборами смерті, адже умови утримання в них не тільки не забезпечували ı̈м нормального розвитку, а й навіть не гарантували виживання.

Статистика смертності у притулках дає змогу уявити масштаби лиха. Лише із травня 1932 року до листопада 1933-го в таких установах у Запоріжжі офіційно загинуло приблизно 800 дітей від 7 днів до 8 років. А в Києві в одному дитбудинку №15 за один (!) день 7 квітня померло 15 немовлят від 1 до 8 місяців.

“Поблизу будинка, в якому я мешкала, стояла споруда ...яку перетворили у «збірний пункт» для безпритульних, яких виловлювали на вулицях і яких після санітарного огляду розсилали по сирітських будинках. Я часто бачила, як до тої споруди під’їжджали вантажівки і як міліціонери вивантажували з них брудних, обідраних дітей. Взимку я бачила, як ранком виносили на двір тіла напівголих дітей. Навантажували їх на машини і покривали брезентом. Ідучи аж до вулиці Артема, я чула як гучномовці, які висіли на кожному розі, горланили про жахливі умови, в яких жили люди в капіталістичних країнах і як чудово живуть у нашій Соціалістичній Батьківщині», – зі свідчень (№ 47) комісії Конгресу киянки Варвари Діберт.

Згідно із дослідженнями українських демографів, надсмертність дітей у віці до 15-ти років складала 1,7 мільйона дітей або 43,5% від усіх жертв Голодомору. Найпершими помирали немовлята. Так, малюків до одного року померло 740 тисяч осіб (18,7% всіх жертв).

Голодомор винищив або завдав непоправних втрат цілому поколінню українських дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

За оцінками демографів, 600 тисяч дітей в голодні роки не народилися внаслідок смерті або вибору не народжувати потенційних батьків. І в наступний період рівень дитячої смертності залишався неприродно високим через вплив на репродуктивну функцію ослаблення недоїданням у дитячі роки.

Діти, що пережили Голодомор, мали тривалі та різноманітні травматичні наслідки. Це було постгеноцидне покоління. Навіть той, хто пізніше досяг успіху, все життя відчували тягар того потрясіння. Наприклад Євгенія Сакевич-Даллас, яка в США та Європі стала відомою моделлю і громадською діячкою, пізніше згадувала, що репресувала свою травматичну пам’ять і не хотіла говорити про пережите.

Голодомор дитячими очима. Спогади

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Історія 1. Олесь Бердник

Відомому письменнику-фантасту, співзасновнику Української Гельсінської групи Олесю Берднику в листопаді 1932-го ледве виповнилося шість років. На той час його родина повернулася в родове село Кийлів на Київщину, в епіцентр голоду. Тут на його очах тихо згас дід, Трохим Дадович – просто відмовився їсти, “щоб дітям більше було”. Так само голодна смерть чекала іншого діда, Василя Олександровича, який залишився на Херсонщині.

Малого Олеся та його сестру від голоду врятував батько, коваль і вправний механізатор Павло Трохимович, який знайшов роботу – в сусідньому селі голова виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Той повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом.

Олесь Бердник чи не першим згадав про Голодомор у художній літературі незалежної України. Він оприлюднив власні спогади на початку 1990-х в автобіографічному романі “Пітьма вогнища не розпалює…”.

“…Настав страшний рік. Тридцять третій.

По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.

Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті – витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати.

Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру.

– Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент!

Тоді любили висловлюватися таким високим штилем.

Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала.

Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів:

– Оставь ей узелок! Все равно подохнет!...

…За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра.

Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно...

Мені страшно, я втікаю геть...

…Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло.

Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок.

Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини. Мати голосила, кликала живих ще сусідів, щоб поховати покійну, а я зацікавився книгою, листки якої перегортав вітер на підвіконні. Кожна сторінка була розділена лінією, ліворуч шрифт незрозумілий, праворуч – російською мовою. Правда – дореволюційний правопис. Я досить вільно почав учитуватися в таємничий текст. То було, як я далеко пізніше зрозумів, Євангеліє від Іоанна. На очі мені потрапив шмат, де оповідалося, як Марія Магдалина відвідала гріб, куди поклали Ісуса після страти. Вона його там не знайшла і вельми засумувала. Хтось питає її: кого шукаєш, жінко? Вона не впізнала воскреслого Учителя і благає сказати, де поділи її коханого Ісуса...

Далі мене чомусь вразило його слово: «Марія!» – а потім її захоплений вигук: «Раввуні!» – тобто ласкава форма поняття – учитель. Скільки згадую, це «раввуні» супроводжувало мене все життя. Чому – не відаю... Сліпучий спогад дитинства: лагідний голос: «Марія!» – і ніби луна над віками: «Раввуні!..»

Наблизилася мама, одірвала мене від читання. Ми залишили ту скорботну хату...

…І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість...

Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати...

…Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: «Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху…”

Із книги Олеся Бердника “Пітьма вогнища не розпалює”

Історія 2. Сергій Плачинда

Письменник і журналіст, автор книг “Київські фрески” та “Неопалима купина” Сергій Плачинда пережив Голодомор на Кіровоградщині, в селі Масляниківка. В червні 1933-го йому виповнилося п’ять років. Із дітей з усього села в живих лишилося двоє: він і сусідська дівчинка Оля. Від смерті їх оберігали всім селом.

“Мій батько був серед перших, хто в Україні заговорив про Голодомор, свідком якого був. Ще у 1947-му році. За спогадами батька, в газеті «Кіровоградська правда» оголосили конкурс на найкраще оповідання. Батько написав три: два про війну, а третє – про свого діда Максима. Його розкуркулили, і в 1933-му він поїхав у Єлисаветград роздобути для онука шматок хліба. Діда по дорозі зарізали і з’їли. Публікації оповідання батько не дочекався. Пішов до голови журі конкурсу Віктора Яроша. Той сказав: «Дорогий Серьожа, візьми свій рукопис, винеси його через чорний вхід, щоб ніхто не бачив. А потім спусти в клозет.

Про це батько напише лише через півстоліття. Теж – одним із перших», – згадувала його дочка, журналістка Галина Плачинда.

Сам Сергій Петрович неодноразово розповідав у численних інтерв’ю про жахливі картини, які зберегла його дитяча пам’ять. Ось фрагмент одного з них:

“…Комсомольці добре попрацювали у селі Масляниківка – вимели все до крихти. Коли настала зима, мій рідний дід Максим Митрофанович – міцний красень з вусами, аби врятувати мені життя, рушив до Єлисаветграда (нині – Кропивицький) за макухою. Та з ним трапилося те, що на ту пору вже ставало звичним явищем: його зловили людоїди, вбили, розчленували і м’ясо навіть продавали на базарі. За тим заняттям їх піймала міліція…

Пам’ятаю іншого дідуся на прізвисько Воловик (завідував сільськими волами). Коли настав голод, він їздив на волах попід хатами і гукав: «Винось!». За ту роботу совєти йому платили крихти, то він пік маленькі оладочки і віддавав мені. Аж одного ранку я вибіг до його воза і побачив, що дідусь помер…

Мама, аби врятувати мене, винесла євреям-перекупникам усі домашні розкішні українські рушники… Я плакав за однолітками, які помирали один за одним, прохаючи матерів «Лизу! Лизу!». Бо лизали пусті миски до крові, адже там зберігався запах борщу…

... У квітні 1933 року в п’ятирічному віці я мав загинути мученицькою смертю. Пригадую, як дітей зібрали в селі Масляниківці, що над річкою Сугаклея, оспіваною Карпенком-Карим. Нас було п’ятеро хлопчиків. А на вигоні – кухня, де столувалися комсомольці й комуністи. Там орудувала товста повариха Кащиха. Стіл просто неба, два хлопчики праворуч, два ліворуч, я – в торці. І вона подає нам миски із супом з кропиви. Як зараз бачу, як там плавали кропив’яні листочки. Проте я чомусь набурмосився, мабуть, вона вдарила мене. Закляк я над тією мискою і думаю: «Умру, а не буду їсти назло цій Кащисі».

Виявилося, моя уперта вдача мене врятувала. Бо ті четверо накинулись на їжу – й одразу в крик. А такі сльозини великі! Один з хлопчиків ще раз сьорбнув ложку того варива і закричав дужче. Вочевидь, від крику, і будучи знесилений голодом, я знепритомнів. Наступний «кадр», який пам’ятаю: стою, лежать ці хлопчики мертві. І тут мене якась сила піднімає вгору. Мати!!! Як вона дізналася, де я, – невідомо. Схопила мене, біжить вниз по косогору до нашої вулиці і кричить: «Не дам цій людоїдці синочка мого загубити». А мені соромно сидіти у матері на руках, бо вважаю себе дорослим. Хоча на той час вже не було перед ким соромитися: село вимерло, мертва тиша…

Коли я став студентом, готував для «Літературної України» свої перші статті і нариси, випало писати про одного кіровоградського хірурга. І перше, чим я поцікавився під час розмови, – що сталося з цими хлопчиками? Чому вони так померли? Виявляється, дитячі кишечки під час голоду стали тонесенькими, як цигарковий папір. Листя з кропиви для них було як каміння – розривало наскрізь. «Вони загинули страшною смертю. Ви врятувалися тому, що не їли», – пояснив мені хірург…

…І другий епізод. Дивовижний. Він завжди у мене перед очима. Літо 1933 року. Голоду вже нема, але люди вмирають страшною смертю: наїдаються і мають заворот кишок. Нестерпні крики. Ніякого медичного нагляду, допомоги. А мама замикає мене в хаті. Єдина моя іграшка (і зараз на балконі стоїть) – це німецька швейна машинка «Зінгер». Як вона збереглася – досі загадка. Виглядав у вікно, а на вулиці ні собака не гавкне, бо поїли собак, ані півень не заспіває. І ще мене стерегли дві «бабусі», щоб ніхто не викрав дитину (бо так загинув мій двоюрідний братик). Називав я тих жінок бабусями, а насправді то були дві молоді жінки – 27–28 років. У однієї від голоду померло двоє дітей, у другої – троє, і чоловіки. Сторожували мене добровільно. З кочергою стояли на варті мого життя…

Пам’ятаю, заглядають у вікно: «Сергієчку, ми тут». Вони вже не могли говорити, як слід, а тільки голосили. Навіки закарбувалися у пам’яті їхні страшні почорнілі обличчя-фрески… Всі діти у моєму селі вимерли. Врятувався я і ще одна дівчинка Оленка...

…Увечері приходила мама і приносила кілограм хліба: глевкий кусень з водою. Щоб його одержати, треба було у полі за день 11 кіп вив’язати (660 снопів). Я й зараз бачу грудку цього чорного хліба. Мати ставала на коліна, в одній руці я тримав кварту води, а вона давала мені по малесенькому кусочку. І приходили ці дві жінки. Вони були у білосніжних кофтинках і хустках. Мене це і досі вражає. Приносили їсти, сідали обабіч мене і щось цокотіли мені. Тільки пам’ятаю «Сергієчку» та «Сергієчку». І така урочистість була у тому всьому. Вже потім я зрозумів: їхні діти померли, і вони хотіли, щоб я жив… Якби я був художником, я б намалював тріаду тих святих жінок із хлопчиком…

…Поруч із нашим селом Масляниківкою (зараз околиця Кропивницького – ред.) було три села (вони і зараз є) Каменівка, Клинці й Покровське, де жили і живуть майже всі росіяни. Колись ще цариця Катерина Друга переселила їх туди. Там була і є російська школа, російська мова. І там голоду не було. Це я добре пам’ятаю. Бо коли мій опухлий від голоду батько пошкутильгав туди і знайшов роботу, ми з мамою теж переїхали. Там діти були ситі. А в Масляниківці навіть шкільні вчителі всі вимерли: нікуди було йти до школи. Це ще одне свідчення того, що геноцид був спрямований саме проти українців як нації…”

Із інтерв’ю газеті «Нація і держава», 16 червня 2010 року

Історія 3. Галина Плаксій

Родину Плаксіїв Голодомор застав у селі Маньківці на Вінниччині. Галі тоді було шість років. А ще сім’я мала дворічну Марію, одинадцятирічну Явдокію та чотирнадцятирічну Фросину.

Батьки мали землю, були дуже господаровиті. Аби вижити під час колективізації, мусили віддати у колгосп худобу і весь реманент. Нові хазяї з колгоспу навіть бляху здерли з хати і накрили нею зерносховище. Якимось дивом лишилась корова – саме вона і врятувала родину. Хоча й бідували всі дуже. Галина Плаксій прожила 80 років, виховала трьох дітей. Одна з них – відома поетка Наталка Поклад.

“Страшні були часи, сумно навіть згадувати… Була на нашій вулиці тітка Ликера, по-вуличному Халємиха, мала дівчинку. Та дівчинка заслабла без харчу, опухла. Прийшла тітка до нашої мами й просить: «Мартусю, дай хоч кілька бараболин, бо дитина голодна…». Мама й дали. Але дівчинка все одно померла. Багато тоді по хатах пухло і вмирало людей.

Дехто рятувався тим, що вдавалося зловити в Бугу чи знайти в лісі. Тато теж ходили до Бугу – ловили ракушки, і ми їх удома варили…

Весною люди обчімхували з береста молоде листя, товкли його, додавали ще щось і робили такі коржики; їх їсти не можна було – гіркі й тверді, але їли, бо голодні.

Я з тих пір не можу на буряк дивитись, так він мені тоді остогид. Хліба не було зовсім, мама зварять юшку, буцім зветься – борщ, а в тій юшці плаває бараболина і покришений буряк. Бараболі трохи мали, бо землю ще не всю забрали. А хліба не було. А нас же в хаті – шестеро! Худі, охлялі, і день до дня – впроголодь…

Ми, діти, ледь дочекалися, коли зацвіте акація та з’явиться трава «калачики», щоб на тому «пастися». Як гусінь, обносили все…

І той страшний рік перебули, бо тато якимсь чудом утримали на обійсті корівчину. Все віддали в колгосп – і реманент, і бляху з хати, і вози, і що там ще казали, – а корівчину якось зберегли.

А на сусідній вулиці жінка, Баранчиха, з’їла своє дитинча. Від голоду зійшла з розуму… Її забрала міліція… Страх Господній, що тоді було!..”.

Зі спогадів про маму Наталки Поклад

Матеріали Українського інституту національної пам’яті, присвячені темі Голодомору 1932–1933 років

Інформуємо, що на офіційному сайті Інституту розміщено інформаційні та візуальні матеріали, фотодокументальні виставки, книги-каталоги тематичних виставок, серії плакатів, відеоматеріали, які можна знайти за посиланнями:

Відеоісторія “Голодомор. Чому злочин став можливим”: https://www.youtube.com/watch?v=5F_VSHVyicw;
Методичні рекомендації до Дня пам’яті жертв Голодомору: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/den-pamyati-zhertv-golodomoru-1932-1933-metodychni-rekomendaciyi-dlya-navchalnyh-zakladiv;
Візуальні матеріали “Голодомор 1932–1933 – геноцид Українського народу”: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/prezentaciyi/golodomor-1932-1933-genocyd-ukrayinskogo-narodu;
Книга “Чорні дошки” України. Чернігівська область”. Збірник документів і матеріалів (видання Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, видане за підтримки Українського інституту національної пам'яті) https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/chorni-doshky-ukrayiny-chernigivska-oblast-zbirnyk-dokumentiv-i-materialiv
Книга “Пам’ять роду” https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/pamyat-rodu
Книга Ірини Реви “По той бік себе”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/iryna-reva-po-toy-bik-sebe;
Збірка спогадів Анастасії Лисивець “Скажи про щасливе життя…”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/anastasiya-lysyvec-skazhy-pro-shchaslyve-zhyttya;
Книга “Людяність у нелюдяний час” про доброчинців, які допомагали вижити тим, хто голодував: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/lyudyanist-u-nelyudyanyy-chas-2-ge-vydannya;
Видання “Репресовані” щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/represovani-shchodennyky-golodomor-1932-1933-rokiv-v-ukrayini;
Брошура “Голодомор не зламав”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/golodomor-ne-zlamav;
Видання “Хроніки війни більшовиків з українським народом. Голодомор 1932–1933 років на Чернігівщині: виконавці злочину”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/hroniky-viyny-bilshovykiv-z-ukrayinskym-narodom-golodomor-1932-1933-rokiv-na-chernigivshchyni-vykonavci-zlochynu;

Брошура “Голодомор Комуністичний геноцид в Україні”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/golodomor-komunistychnyy-genocyd-v-ukrayini;
Інформаційна брошура “Україна 1932-1933. Геноцид голодом” (українською, англійською, французькою, іспанською, німецькою мовами): https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/broshura-ukrayina-1932-1933-genocyd-golodom;
Фотодокументальна виставка “Спротив геноциду”: https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/fotodokumentalna-vystavka-sprotyv-genocydu-do-81-h-rokovyn-golodomoru;
Серія плакатів “Люди правди”: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/golodomor-ne-zlamav-pamyati-zhertv-genocydu-ukrayinskogo-narodu;
Серія плакатів “Незламні”: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/web-versiia-baneriv-proiektu-nezlamni;
Каталог виставки “Спротив геноциду”: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/sprotyv-genocydu-knyga-katalog-vystavk;
Відеоматеріали: https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqcVOam2T9FC--sUbpQTALtX; https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqerCDPspfKWdyB7EfpWPsg0; https://mega.nz/?fbclid=IwAR0SnDAVD8TP7hGqZaxzzEeeNCa1O4wD4HyH3uNb-t5LgYVw6l7EHYMCnjk#F!oYMRDIKb!4tcOxwczaEXVy2gSurXWMw;

https://mega.nz/folder/I8QhCKwZ#MalDP1rq79VVw2VdZ551Vg;

https://mega.nz/folder/p8B0mDKL#_7iBIgUjhBL-U_l7Sv3V_w;

https://mega.nz/folder/IgQCwRqb#GSYzGmBoxt6bQNTsX1I9FQ;

https://mega.nz/folder/Y1JyVQ7J#DhMZr5sVEjzzEz9aL8NSPg

Серія відеороликів “Голодомор – помста за свободу”: https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqfd-Bg3I4YfbDtkfSxgm1NO;
Документи іноземних країн і міжнародних організацій щодо Голодомору в Україні: goo.gl/ZcDnmf;
Геоінформаційна система: “Голодомор 1932–1933 років в Україні”: goo.gl/1RNSXz
Постанова апеляційного суду міста Києва за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 роках:

https://old.uinp.gov.ua/publication/postanova-apelyatsiinogo-sudu-mista-kieva-za-kriminalnoyu-spravoyu-porushenoyu-za-faktom

Корисні інтернет-посилання:

1. Геноцид Голодом:

www.holodomoreducation.org/

2. Електронний архів Голодомору: зведений реєстр архівних документів:

http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/

3. Енциклопедія голодомору 1932-1933 років в Україні:

www.history.org.ua/?discussion&nazva=enhld

4. Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»:

www.memorialholodomor.org.ua

5. Пам’ятники жертвам Голодомору в Україні:

www.holodomor-monuments.org

6. Розділ порталу Державного комітету архівів України, присвячений Голодомору:

www.archives.gov.ua/Sections/Famine/index.php

7. Сайт Українського інституту національної пам’яті:

www.memory.gov.ua/holodomor-commemoration-news

8. Спецпроект «Історичної правди» – «Голодомор 1932-1933»:

http://www.istpravda.com.ua/themes/holodomor/

9. Український науковий інститут Гарвардського університету. Проект. Мапа. Великий голод:

www.gis.huri.harvard.edu/the-great-famine/about-the-great-famine-project.html

Перелік художніх і документальних фільмів про Голодомор

Художні фільми:

«Голод-33», реж. О.Янчук, 1991, кіностудія імені О.Довженка, Україна.
«Поводир», реж. О.Санін, 2014, студія «Prontofilm», Україна.
«Маленьке життя», реж. О.Жовна, 2008, кінокомпанія «Група компаній Фокстрот», Україна.
Документальні фільми:
«Жнива розпачу», реж. С.Новицький, Ю.Луговий, 1984, Канада.
«Під знаком біди», реж. К.Крайній, 1990, «Київнаукфільм», Україна.
«Українська ніч 33-го», у 4 частинах («Страх», «Жах», «Гільйотина», «Справа Грушевського»), реж. В.Георгієнко, 1994–1998, «Укртелефільм», Україна,
«Час темряви», реж. С.Дудка, 2003, «Укртелефільм», Україна.
«33-й. Свідчення очевидців», реж. М.Лактіонов-Стезенко, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Об’єднання «Імпульс», Україна.
«Голодомор. Україна, ХХ століття: Технологія геноциду», реж. В.Дерюгін, 2005, Фонд «Україна 3000», НТКУ, Україна.
«Свіча Джеймса Ернеста Мейса», реж. Н.Сущева, 2008, агенція «Стожари», Україна.
«Хлібна гільйотина», реж. І.Кобрин, 2008, студія «Телеком», Україна.
«Живі», реж. С.Буковський, 2008, кіностудія «Листопад фільм», Україна.
«Жорна», реж. Г.Гін, 2008, студія «МедіаПорт», Харків, Україна.
«Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-33 років на Луганщині», реж. О.Крамаренко, 2009, Україна.
«О горе, це ж гості до мене», реж. П.Фаренюк, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Україна.
«Великий голод», реж. Е.Лозовий, П.Овечкін, 2005, студія 1+1, Україна.
«Незнаний голод», реж. Т.Гукало, 2003, кінокомпанія «Комітет дослідження українського Голодомору», Канада.
«Україна. Забута історія – Голодомор. Влада варта смерті», реж. А. Романді, 2011, телеканал «Мега», Україна

Не забувай ! Не пробачай!
Не відступай! Україна пам’ятає! Світ визнає!

22.11.2021

Революція Гідності в контексті української історії

Матеріал підготувала Галина Шмирко,

куратор 1-БЮ групи

Боротьба українських громадян за свої права, яка одержала назву «Євромайдан», а згодом – «Революція Гідності», була наймасштабнішою подією в новітній історії України і логічним продовженням обстоювання прав людини та громадянина.

21 листопада 2013 року півтори тисячі людей вийшли на площу в знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками, – угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі. Уночі 30 листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала поліція, у відповідь на що 1 грудня в центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліцейське свавілля скликало людей, обурених корупцією, узурпацією влади, політикою русифікації та зближення з Росією.

Євроінтеграційні гасла дали безперервному мітингу назву «Євромайдан». Перетворившись на проєкт повного оновлення державної системи, він згодом отримав назву «Революція Гідності». Люди вимагали покарати винних у погромі мітингарів.

Після того, як на головній площі Києва – майдані Незалежності – спецпідрозділи силовиків жорстокого побили молодь, протестний рух перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини.

Кампанії солідарності та підтримки українських мітингарів пройшли у понад 20-х країнах. Найбільші з них відбулися в різних містах Канади, США, Німеччини, Польщі, Великобританії, Італії та Франції. Місцеві активісти влаштовували акції протесту в Австрії, Австралії, Бельгії, Грузії, Естонії, Іспанії, Португалії, Литві, Норвегії, Швеції, Чехії та багатьох інших країнах світу.

На 61-ий день Майдану на місці протестів застрелили перших двох активістів. На той час уже було двоє загиблих за межами місць протистояння.

Ще рівно місяць влада намагатиметься зачистити центр міста від протестувальників. Аж поки в ніч на 22 лютого 2014 року президент Янукович чартерним рейсом втік у Росію.

Офіційно встановлено 107 жертв Революції Гідності. Більшість героїв «Небесної сотні» померли від вогнепальних поранень 20 лютого 2014 року. Спочатку до списку Небесної Сотні було зараховано 108 осіб. 2015 року слідство і вирок суду цифру уточнили: встановлено, що загибель одного із зарахованих до Сотні – В'ячеслава Ворони – сталася внаслідок подій, не пов'язаних із Майданом.

Тактично Євромайдан домігся втечі президента-диктатора та відставки уряду. Після виборів Україна обрала європейський вектор розвитку: вона стала асоційованим членом ЄС, громадяни отримали право безвізового в’їзду в Євросоюз, унаслідок відкриття Зони вільної торгівлі з ЄС товарообіг із країнами Європи стало зростає.

Стратегічно – країна повернулася спиною до свого минулого, «тюрми народів» (так у народі називали Радянський Союз) і стала лицем до цивілізованих держав.

Прем'єр-міністр Бельгії Гі Вергофстадт назвав Євромайдан найбільшою проєвропейською демонстрацією в історії ЄС. Це найтриваліший мітинг останнього часу. Він простояв безперервно 92 доби. Для порівняння, 1989 року маніфестації з повалення комуністичного режиму в Чехії та Словаччині тривали 42 дні. У Румунії (які закінчилися самосудом і стратою диктатора) –11 днів.

Майдан став епіцентром кардинальних змін у країні. А зважаючи на її географічне розташування та зовнішні політичні процеси, можливо, і в регіоні. Він запустив процес не лише трансформації політичної сцени, а й соціальних і культурних перетворень. Наслідки цього вибуху гніву та сплеску гідності, що вивільнили колосальну суспільну енергію, даватимуться взнаки не одне десятиліття як у геополітичному вимірі, так і у внутрішніх соціально-політичних відносинах.

Вихід людей на вулиці в листопаді 2013 року після відмови уряду підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом більшість експертів визначають як цивілізаційний вибір. Продовження громадських протестів і самоорганізація суспільства у відповідь на тиск із боку держави та єднання громадян для захисту України від військової агресії на Сході свідчать про надзвичайну важливість цього вибору. Три місяці тисячі людей жили на площі столиці. Вільний час і творча енергія не могли не спрямуватись у дієві товариства та цінні проєкти. Майдан обріс громадськими ініціативами, десятки з яких діють і розвиваються досі. Майданівські волонтери створили загальнодержавні волонтерські організації та благодійні фонди. Вільний університет Майдану вже пропонує курси безкоштовних відеолекцій у 30-х темах. Об’єднання дипломатів «Майдан закордонних справ» стало впливовим дорадчим майданчиком у царині міжнародних відносин. Багато членів імпровізованих охоронних груп Самооборони Майдану зголосилися добровольцями, коли після Майдану Росія зазіхнула на українські території. Деякі сотні централізовано влились у Збройні сили України. «Канцелярська сотня» почала зі складання докупи понищених документів із резиденції експрезидента, а зараз заради гласності й нагляду оцифровує мільйони декларацій чиновників. Гурт кінорежисерів Babylon`13 зняв понад півтори сотні спершу короткометражних, а згодом і повноформатних документальних фільмів. Тепер фіксують життя постмайданної країни. У розпал революції витало розуміння історичної ваги подій. Відразу дві ініціативи зловили в майданівському повітрі розуміння, що треба збирати артефакти для нащадків. Називалися вони «Музей Свободи» та «Музей Майдану». Їхня спільна робота вилилась у створення Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності.

Революція Гідності стала трансформаційним, героїчним і драматичним феноменом для України. Український народ довів свою відданість свободі, свою гідність, заплативши, однак, за такі цінності найвищу ціну – життям 107-х учасників акції протесту, Героїв України, названих Небесною Сотнею.

Позбувшись Віктора Януковича і його близького оточення, які перманентно здавали національні інтереси країни й готові були здати остаточно, Україна зберегла свою незалежність від імперської Росії і ствердила свій європейський вектор розвитку. Кремль не полишив намагань повернути Україну в лоно своєї імперії, захопивши невдовзі після подій на Майдані Крим та окупувавши частину території Донбасу. Утім на оборону цінностей, які відстоював Майдан, постали воїни, що тримають нині небо на Сході України.

Революція Гідності відкрила вікно можливостей для якнайважливіших змін в Україні – процесу декомунізації; розвитку громадянського суспільства, що потужно заявило про себе на Майдані у вигляді численних громадських ініціатив і волонтерського руху на розбудову війська та захист держави; подальших процесів трансформації посттоталітарного суспільства в демократичне.

Саме цьому феноменові, що тривав понад три місяці, та ідеалам свободи і гідності, за які він постав, присвячено цей захід.

15.11.2021

Людина починається з добра

Відео

Матеріал підготувала

Людмила Кузнецова, куратор 41-Ш групи

Як швидко біжить час. Кожен із вас уже зараз задумується про своє майбутнє: складає плани, розмірковує, як жити далі, яким пріоритетам надати перевагу. Кожен про щось мріє і всіляко намагається втілити задумане у своє життя. Кожен хоче жити добре, красиво. Безперечно, матеріальна сторона життя в сучасному світі не мало важить, але чомусь склалася така тенденція, що багатство, добробут, статки переважили, і ми забули, що людині дано ще й духовний світ.

Я хочу звернутися до вашої душі. Душа – це сховище таємниць і почуттів, це внутрішній світ людини. Тіло старіє, його шматують у битвах, воно хворіє і, нарешті, вмирає. А в цей час душа живе своїм окремим життям. Її хвороби – це віруси ненависті, жорстокості та заздрості. Душа може померти, коли тіло ще молоде, а може й навпаки – вічно жити й вічно бути юною, незважаючи на вік людини.

І сьогодні ми поговоримо про духовні цінності людини.

Найважчий і найпочесніший обов'язок на землі бути людиною.

Шість тілесних доброчинностей:

голодного нагодувати;
спраглого напоїти;
голого одягнути;
подорожнього в дім прийняти;
недужого відвідати;
померлого поховати.

Що ж треба робити, щоб зберегти в людині Людину? Як навчитися слухати своє серце, розум? Як жити так, аби зберегти чистою свою душу? Як навчитися бачити поряд з собою інших людей і коли треба – подати їм руку допомоги? (Відповіді студентів).

Отже, розпочнемо годину доброти,

Та прошу вас серця свої відкрити,

Щоб зрозуміти і запам’ятати:

Лише з добра усе бере початок!

Мудрець сказав: « Краса врятує світ!»

Але уже впродовж століть

Панує істина проста:

«Наш світ рятує доброта».

Доброта – найбільша цінність нашого життя. Так, це саме та якість, що коштує так дешево, але цінується так дорого. Її не можна купити ні за які гроші, вона по краплиночці виховується змалечку.

Милосердя – щиросердність, співчуття, любов на ділі, здатність відгукнутися на чужий біль. Людям милосердним притаманне співчуття: до сироти, людини з інвалідністю, тяжко хворої людини, людини похилого віку; людини, що потрапила в біду.

Я хочу, щоб ми всі усвідомлювали свої вчинки, несли за них відповідальність, бо без відповідальності не буде добра і милосердя.

Принципи відповідальності.

Я несу відповідальність за все, що роблю.
Я несу відповідальність за своє навчання.
Я несу відповідальність за своє шанобливе ставлення до людей, до батьків.
Я несу відповідальність за своє місто, країну і цілий світ.
Я несу відповідальність за дбайливе ставлення до довкілля та збереження його для наступних поколінь. Бо добро і милосердя може бути тільки тоді, коли ви берете відповідальність за тих, хто з вами поруч.

Тест «Чи добрий я?»

Кожен із вас зможе перевірити, який ви, чи завжди ви уважні й добрі до навколишніх.

Ви отримаєте запитання та бланк відповідей, у якому проти кожного номера потрібно вказати «так» або «ні».

Запитання:

У тебе з’явилися гроші. Чи зміг би ти витратити все, що в тебе є, на подарунки друзям, рідним? подарунки друзям, рідним?
Товариш ділиться в розмові з тобою своїми проблемами або неприємностями. Якщо тема тобі не цікава, чи даси ти це зрозуміти співрозмовникові?
Твій партнер погано грає в шахи чи в іншу гру. Чи будеш ти йому піддаватися, щоб він не втрачав інтерес до гри?
Подобається тобі говорити людям приємне, щоб підняти їхній настрій?
Чи часто ти використовуєш злі жарти?
Властива тобі мстивість, злопам’ятність?
Чи будеш ти підтримувати розмову з товаришем, якщо ця тема тебе абсолютно не цікавить?
Чи з бажанням ти використовуєш свої здібності для користі інших людей?
Чи кидаєш ти гру, коли вже очевидно, що програв?
Якщо ти впевнений у своїй правоті, чи будеш вислуховувати аргументи іншої людини?
Чи будеш ти виконувати роботу на прохання батьків, якщо вона не входить в твої обов’язки (щось виконати за когось з домочадців, наприклад)?
Чи станеш ти передражнювати когось, щоб розвеселити своїх друзів?

Тепер подивімось, як правильно підрахувати бали.

Одне очко за кожну відповідь «так» на запитання 1, 3, 4, 7, 11 і за відповідь «ні» на запитання 2, 5, 6, 8, 9, 10, 12.

Результати:

Більше 8 балів. Ти люб’язний, подобаєшся довколишнім, умієш спілкуватися з людьми. У тебе багато друзів. Одне застереження: ніколи нікому не дозволяй зловживати твоєю добротою.

Від 4 до 8 очок. Твоя доброта – питання випадку: добрий ти не з кожним. Для когось ти йдеш на все, але намагайся бути рівним з усіма, щоб не було на тебе образ.

Менше 4 балів. Тобі належить складна робота над собою.

Обговорення результатів тесту.

Ситуація для обговорення «Морська зірочка»

Куратор: Послухайте і поміркуйте над бувальщиною. Одного разу рибалка йшов уздовж узбережжя моря. Він помітив, що за ніч на берег викинуло величезну кількість морських зірок. Насолоджуючись ранковим сонцем, рибалка відміряв милю за милею, ідучи по піску.

Вдалині він побачив, як хтось танцює на пляжі. Здивований тим, що хтось радіє життю таким дивним чином, рибалка підійшов ближче.

Коли він наблизився, стало очевидним, що фігурка не танцює, а робить однакові рухи, повторюючи їх. Підійшовши ближче до маленької фігурки, рибалка побачив, що це дитина. Маленька дівчинка старанно збирала на березі морські зірочки і кидала їх у море. Від здивування рибалка зупинився на мить, а потім запитав: «Навіщо ти кидаєш у море морські зірочки?». – «Якщо я залишу їх на березі, – відповіла дівчинка, – сонце висушить їх, і вони загинуть. Я кидаю зірочки в море , бо хочу, щоб вони жили!».

Рибалка замислився на мить, вражений словами дівчинки, але потім, згадавши, скільки миль морського узбережжя він пройшов, сказав: «Але цих зірочок на узбережжі мільярди, що ти можеш змінити?». Дівчинка на мить замислилась над словами рибалки, а потім повільно нахилилась і підняла ще одну морську зірочку, кинула її в бурхливе море. Вона повернулася до рибалки, усміхнулась і промовила: «Можливо, Ви і праві, але саме для цієї зірочки я змінила долю».

Запитання для обговорення:

Який філософський зміст у цієї історії?
Що автор намагався донести своїм слухачам?

Вас запитаю: «Де живе добро?

В яких краях і у якім джерельці?»

І чую голос: «Любі, я у вас

Живу у кожнім серці».

Добро – починається з вас! Добро і добрі вчинки – це не подвиг, а звичайна поведінка для кожної людини. Добро зрозуміле нам будь-якою мовою, і не важливо, що ми не розуміємо слів: добро впізнати можна і без слів.

Тренінг «Ланцюжок добра»

Студенти говорять по колу один одному добрі слова.

Пам’ятка «Правила доброти і милосердя»:

Ставитися до інших так, як ви б хотіли, щоб ставилися до вас.
Поважати інших, особливо старших і слабших від себе.
Слухати маму, тата, бабусю.
Не сміятися з людей з інвалідністю.
Любити і берегти природу, тварин.
Не проходити байдуже повз людської біди, горя, розпачу.
Не залишати тварин у біді.
Любити природу і все живе. Бережливо ставитися до краси.
Уміти не тільки поспівчувати в горі, а й порадіти чужому успіхові.

Творімо на землі добро, примножуймо кількість щасливих людей. Відкриваймо свої серця і душі навстіж для добра, адже воно, як чарівні ліки, виліковує від багатьох хвороб. Будьмо добрими, щедрими, милосердними, і це повернеться нам сторицею. Адже немає вищої святині, ніж чисте сяйво доброти!

09.11.2021

День української писемності та мови

Матеріал підготувала

Вікторія Поберецька, куратор І-БДШ групи

Вклоняюсь слову, бо воно – зернина.

Що проростає крізь віків пітьму,

Із мови починається Вкраїна

Тож тричі уклоняюся йому!!!

Common_Features_of_Ukrainian_Language_and_Other_Slavic_Languages.png

9 листопада українська громада відзначає велике духовне свято – День української писемності та мови, що яскраво засвідчує багатолітній тернистий шлях розвою рідного слова і його безсмертних творців.

Мова – це велике національне надбання, коштовний скарб із могуття інтелекту і криці моралі, це пісня душі, покладена на слова. У ній досвід, мрії і сподівання мільйонів людей, об'єднаних в єдине ціле – народ.

День української писемності та мови встановлено 9 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ «Про День української писемності та мови». В Указі зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Нестора-Літописця».

Нестор-літописець – письменник-агіограф, основоположник давньоруської історіографії, перший історик Київської Русі, мислитель, вчений, ченець Києво-Печерського монастиря. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова.

З історії української писемності

Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову.

Тож звернемося до історії української писемності.

Надзвичайно важливе значення в історії народу є виникнення письма. Питання походження слов’янської писемності дуже складне і досі не розв’язане.

Письмо – найбільший винахід людства. Саме писемні знаки дали людям можливість зберігати й передавати знання. Перші спроби письма відносяться приблизно до 35-50 віків до нашої ери. Спочатку це була гілочка пальми – знак миру. Потім – схематичне зображення предмета чи якогось явища. І нарешті – ієрогліфи. Прямим попередником слов’янської мови – є алфавіт, створений великими просвітителями слов’ян – братами Кирилом і Мефодієм.

Існує два різновиди старослов’янських писемних знаків: кирилиця (названа так учнями Кирила на честь свого вчителя) і глаголиця (від давньослов’янського „глагол”, що означає „слово”).

Сучасне слов'янське письмо побудоване на основі кирилиці. Ним послуговуються українці, росіяни, білоруси, болгари, серби, македонці. Слов'янський алфавіт обслуговує потреби десяти відсотків населення Землі, Графічна система української мови до початку XVIII століття не зазнала істотних змін.

Пригадаємо історію літописання, яке почалося в Україні відразу після прийняття християнства. Старовинні літописи не дійшли до нас в оригіналах, зберігшися лише в копіях або переробках. Послідовником Кирила та Мефодія був – печерський літописець Нестор, але правильніше його назвати письменником та істориком, автором славнозвісної «Повісті минулих літ».

Нестор-літописець стояв біля витоків української писемності, збирав відомості про походження свого рідного Києва, його засновників, розповідав про події, що відбувалися на його очах.

У Київській Русі книги цінувалися, як рідкісні скарби. Мати декілька книг означало володіти цілим багатством. “Повість минулих літ” називає книги “ріками, які наповнюють всесвіт мудрістю незмірної глибини”. “Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, – зазначав літописець, – то знайдеш користь душі своїй”.

Ознаки української мови фіксуються в пам'ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XI століттям.

Сучасна українська літературна мова пов'язана з конкретною датою – виданням «Енеїди» І.П. Котляревського у 1798 році. Знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою народною мовою.

Ще одну дату – 1840 рік, коли вперше було видано «Кобзар» Тараса Шевченка, можна вважати доленосною: з того часу українська літературна мова стала на шлях розвитку і нормативної стабілізації.

Україна та її культура святкують нині своє відродження. Але цьому передувала тяжка боротьба. Факти вражаючі. 270 років поспіль намагалися знищити українську мову, а разом з нею і український народ, прагнули, аби він був покірним рабом без мови, без усної народної творчості, тобто без коріння роду нашого. Давайте пригадаємо той тернистий шлях боротьби української мови за незалежність.

Скорботний календар української мови

1720 рік – російський цар Петро І заборонив друкувати книги українською мовою.

1769 рік- видано розпорядження російської церкви про вилучення у населення України українських букварів та українських текстів із церковних книг

1775 рік – зруйновано Запорозьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1862 рік – закрито українські недільні школи, безкоштовно організовані видатними діячами української культури.

1863 рік – указ міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.

1876 рік – указ царя Олександра ІІ про заборону друкування нот українських пісень.

1884 рік – закрито всі українські театри.

1908 рік – вся культурна і освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою, "могуще визвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности Российской империи".

1914 рік – російський цар Микола II ліквідує українську пресу.

1983 рік – видано постанову про посилене вивчення російської мови у школах

1989 рік – видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну, загальнодержавну, чим українську мову було відсунуто на третій план.

Традиційно, у День української писемності та мови покладають квіти до пам’ятника Несторові-літописцю, відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводять регіональні тематичні конкурси тощо; стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика – конкурс проводився за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів (щорічна кількість учасників понад 5 млн із 20 країн світу).

Міжнародний конкурс з української мови імені П. Яцика

День вшанування пам'яті Нестора – літописця не остання подія 9 листопада, бо саме в цей день по всій Україні розпочинає свою роботу Міжнародний дитячий конкурс знавців рідної мови імені П. Яцика.

Народився П. Яцик 7 липня 1921р. у родині селянина Дмитра Яцика.

Пройшовши нелегкий життєвий шлях далеко від рідної землі, П. Яцик завжди радів кожному успіху України. Ставши видатним бізнесменом в далекій Канаді, він водночас став і великим меценатом. За його фінансової підтримки з'явилося на світ чимало книжок з історії та культури України.

П. Яцик віддав Україні всього себе, всіляко підтримував фінансово.

Його життя – це яскравий взірець служіння рідному народові, Україні. Він прагнув до того, щоб українське письменство розквітало, щоб відроджувалася гордість за свою мову.

Глибоким болем озвалась у серцях українців сумна звістка про смерть П.Яцика у Канаді на 81 році життя. Великий меценат не дожив до II Міжнародного конкурсу з української мови, який стартував 9 листопада 2001 року, вже тепер імені самого П. Яцика. Його справу продовжує донька Надія Яцик.

Мета даного конкурсу – сприяти утвердженню державного статусу української мови і піднесенню її престижу серед учнівської молоді, виховання і шанобливого ставлення до культури і традицій українського народу, піднесення престижу української мови в Україні і за її межами та підвищення знань з мови; виховання в молодого покоління українців любові до рідної мови свого народу, усвідомлення того, що українська мова є генетичним кодом української нації.

Міжнародний конкурс з української мови імені П. Яцика проводиться як творче змагання учнівської та студентської молоді. Велика честь брати участь у цих мовних змаганнях.

У День української писемності та мови на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано з 2000 р. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та не стільки з’ясувати, чи добре знають українську мову, як продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

Топ-20 цікавих фактів про українську мову

Двоїна – втрачена ознака української мови, про яку сьогодні мало хто знає. Наприклад, казали не «два слова», а «дві слові». Двоїну примусово вилучили у 1933 році, задля знищення рис української мови, які відрізняли її від російської.
В українській мові існує три форми майбутнього часу: проста, складна і складена.
У 1918–1920 роках українська мова була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки. Так, значно ширшими були межі поширення української мови раніше. Слід лише поглянути на мовну карту 1871 року, де солов’їна розлітається «Від Сяну до Дону».
Українська мова тісно пов’язана зі старослов’янською – спільною мовою предків всіх сучасних слов’ян. І так, слов’яни – це мовна група, тобто країни, які об’єднує перш за все мова.
За доведеними результатами дослідження вченого В.Кобилюха, наша мова сформувалась ще Х-IV тисячоліттях до нашої ери. Тож походження багатьох слів слід шукати в санскриті, а не в російській, німецькій, турецькій, грецькій та інших мовах. Адже вони виникли значно пізніше за українську
Надавати усім словам зменшувально-пестливуформу – це мабуть не тільки особливість мови, а й особливість нашого народу. Навіть державний гімн містить пестливі слова типу «сторонці». Та що там, навіть «воріженьки» у нас звучить надзвичайно лагідно.
Попри пестливе звернення до воріженьків, українці все ж сильний народ, який вміє за себе постояти. Про це свідчить словник синонімів, у якому найбільше синонімів, аж 45, має слово «бити».
Найбільша кількість слів в українській мові починається з літери «П». Найменш уживаною виявилась літера «Ф». У більшості випадків, слова які починаються з цієї літери, запозичені з інших мов. А ви ніколи не помічали, як старенькі люди вимовляють замість «Ф» – «ХВ»? (фіртка – хвіртка, фанера – хванера, Федір – Хведір).
7 відмінків іменника, до яких ми звикли, вирізняють українську мову серед східнослов’янських. Сьомий, кличний відмінок, існує лише в граматиці древніх мов: латині, грецькій та санскритській граматиці.
В українській мові дві букви «г». Раніше, одна із них, яка позначається як «ґ», була вилучена з уживання, але в 90-ті роки знову увійшла в українську мову.
Назви всіх дитинчат тварин в українській мові відносяться до середнього роду.
Починаючи з вісімнадцятого і до дев’ятнадцятого століття в українській мові використовувалося до п’ятдесяти різних систем письма! Тому за кількістю орфографії українська мова перевершує навіть найскладнішу – монгольську.
В кінці шістнадцятого – на початку дев’ятнадцятого століть в Україні використовувалася система письма під назвою «козацький скоропис», у якій начертання деяких букв відрізнялися від прийнятих у кирилиці.
Українська мова має напівофіційний статус в США (округ Кук штату Іллінойс). До округу входить Чикаго разом з передмістями. А українська мова була обрана як одна з найбільш вживаних мов у даній місцевості.
В українській мові й донині збереглися назви місяців з давньослов’янського календаря. Частково вони присутні й у інших слов’янських мовах, чого не скажеш про російську.
Найдовше слово в українській мові – «дихлордифенілтрихлорметилметан». Назва хімікату для боротьби з шкідниками складається аж з 30 літер!
Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються до сьогодні.
Івана Котляревського не дарма вважають основоположником нової української мови. Офіційно вважається, що саме після видання його «Енеїди», наша мова була прирівняна до літературної.
Найбільше перекладений літературний твір – "Заповіт" Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.
Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?"

Інсценівка

Автор: Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого класу швидкого поїзда Львів-Відень їхали англієць, німець, італієць та відомий львівський юрист Богдан Костів. Розмови велись навколо різних тем. Нарешті заговорили про мови – чия краща, чия багатша і котрій з них належить світове майбутнє. Звісно, кожен почав вихваляти свою мову. Першим заговорив англієць:

Англієць: Англія – це країна великих завойовників і мореходів, які славу англійської мови рознесли по всьому світі. Англійська мова – це мова Шекспіра, Байрона. Діккенса та інших великих літераторів та вчених. Отже, англійській мові належить світове майбутнє.

Німець: Ні в якім разі. Німецька мова – це мова двох великих імперій Великонімеччини і Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Канта, Вегнера, Гейне. І тому безперечно, німецька мова має світове значення.

Італієць: Панове, ви обидва неправі. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики і кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані кращі твори епохи відродження, твори Дайте. Бокаччо, Петрарки, лібретто знаменитих опер. Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною в світі.

Українець: Я не вірю в світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Йдеться про те, яке місце відводиться моїй українській мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального поета Тараса Шевченка. До пророчих звучань Шевченкової поезії досі ніхто у світі не піднявся. Це лірична мова кращої з кращих поетес світу – Лесі Українки, мова нашого філософа мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами.
На нашій мові звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, як у вас всіх разом узятих ... Ви ж по суті нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, на своїх мовах написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової букви?
Всі: Ні, ні. ні! Це неможливо, – відповіли англієць, німець, італієць.

Українець: Ось на ваших мовах це неможливо, а нашою це зовсім просто. Назвіть якусь букву, звернувся він до німця.

Німець: Хай буде буква "С", сказав той.

Українець: Добре. Вірш буде називатись «Самотній сад»
САМОТНІЙ САД
Сипле, стелить сад самотній.
Сірий смуток, срібний сніг.
Сумно стогне сонний струмінь
Серце слуха скорбний сміх.
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій спить.
Сонно сипляться сніжинки.
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад,
Срібно стеляться сніжинки –
Спить самотній сад.

Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць та італієць.

Автор. Після таких доказів, уже ніхто не сумнівався, що українська мова – найбагатша, наймилозвучніша.

10 мовних заповідей свідомого громадянина:

Мова – це серце народу: гине мова – гине народ.
Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
Літературна мова – то головний двигун у розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.
Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.
Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова, тільки один правопис.
Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури літературної мови.
Стан літературної мови – то ступінь культурного розвитку народу.
Про духовну зрілість цілого народу судять найперше з культури його мови.
Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати і виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

Ми є носіями української мови, всього того багатства, яке дісталося нам із минулих поколінь. Наше завдання – берегти цей неоціненний дар, примножувати його, не засмічувати чужими і грубими словами, не забувати, щиро любити…

Олесь Лупій

"Говоріть"

Говоріть, як колись вас навчала матуся,
Говоріть, як навчав у дитинстві татусь,
Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,
Не тримайте слова, віддавайте комусь.
Щиро так, м’яко так, починайте казати,
Як воліла б відкритись ваша душа.
Може хочеться їй у словах політати
Привітати когось, а чи дать відкоша.

Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,
Кожне з них, лиш торкни, – як струна, виграва,
Зрозумілі, вагомі й усі вони ваші –
Мелодійні, дзвінкі, українські слова.
Говоріть про любов і про віру у щастя,
Уникайте мовчання, нудьги і ниття,
Говоріть, хай в розмові слова веселяться,
Говоріть і продовжуйте мові життя.

01.11.2021

Ми різні, але ми рівні

Матеріал підготувала

Людмила Каплична, куратор 21-Д групи

Відео

У всьому світі 9 листопада за ініціативою Міжнародної мережі проти расизму UNITED відзначається Міжнародний день проти фашизму і антисемітизму, як день, коли відбулася перша масова акція фізичного насильства Третього рейху по відношенню до євреїв.

У ніч з 9 на 10 листопада 1938 року відбувся цілеспрямований масовий єврейський погром у Німеччині, що згодом отримав назву «Кришталевої Ночі» та поклав початок Голокосту – переслідуванням та масовому знищенню єврейського народу, що призвело до загибелі близько 6 мільйонів євреїв.

«Кришталева ніч» стала поворотним пунктом у долі німецького та австрійського єврейства і прямим прологом одного з найстрашніших злочинів нацистського режиму.

Засуджуючи расову дискримінацію, 21 грудня 1965 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

У 1993 році була заснована Європейська комісія проти расизму та нетерпимості – моніторинговий орган, що спеціалізується на питаннях боротьби із расизмом, ксенофобією, дискримінацією та антисемітизмом.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на підставі Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», в рамках реалізації парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина та захистом прав кожного на території України та в межах її юрисдикції, здійснює контроль за дотриманням принципу недискримінації в різних сферах суспільних відносин.

Особлива увага Уповноваженого приділяється питанням запобігання дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, етнічного походження, протидії поширенню мови ворожнечі стосовно національних меншин та вчиненню злочинів на ґрунті національної нетерпимості.

На жаль, прояви антисемітизму та антисемітського вандалізму мають місце і в Україні.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вкотре звертається до представників органів державної влади та місцевого самоврядування з проханням забезпечувати дотримання принципу недискримінації та вживати всіх можливих заходів для забезпечення дотримання прав і свобод як громадян України, так і іноземних громадян, які на законній підставі перебувають на території України.

Сьогоднішній день нагадує про те, наскільки небезпечно звеличувати одну расу перед іншою. За останніми дослідженнями, Україна опинилася у двадцятці країн із найвищим рівнем нетерпимості в світі. У рейтингу з 70 країн, ми опинилися на 59-му місці.

Згідно з оцінками істориків, практично повна відсутність реакції на погром як всередині самої Німеччини, так і в інших країнах Європи розв’язала фашистам руки й послужила стимулом до початку масового знищення європейських євреїв.

Після 1945 р. народи всіх країн сподівалися, що не переможе не тільки фашистська військова армада, але і буде викорінена сама фашистська ідеологія. Однак цього не сталося.

Глобалізація світової економіки, міграція багатьох мільйонів людей з різних країн світу в регіони з більш високим рівнем економічного розвитку, поширення націоналістичних і релігійних поглядів екстремістського толку і пов’язане з цим посилення міжнародного тероризму – все це викликало зростання ксенофобії, якої не уникли навіть найбільш розвинені держави. У результаті, на початку ХХI століття в різних регіонах світу почастішали прояви ксенофобії, націоналізму, антисемітизму, расизму – всього того, що складає поняття "фашизм".

Слово фашизм сьогодні у багатьох асоціюється з Німеччиною, Другою світовою війною і Гітлером. Однак дана ідеологія і рух фашизму зародився в Італії. Сам термін «фашизм» має італійське коріння.

Саме тому Італія це та країна, де фашизм і його режим встановилися найраніше. Справа в тому, що після закінчення Першої Світової війни Італію охопила хвиля глибоких суспільних потрясінь, які завершилися лише в 1922 році, з моменту приходу до влади фашизму з тоталітарною формою правління. Італія стала першою країною, де почали створюватися спеціалізовані загони для активної боротьби зі злочинністю. Бійця з подібного загону називали фашистом, а сам рух – фашизмом.

Україна входить до числа країн, найбільш постраждалих від фашизму в роки Другої світової війни – як від воєнних дій, так і від військових злочинів. Прямі втрати населення – вбиті та померлі від поранень або голоду, зниклі безвісти – складають понад 8 мільйонів осіб.

Не менш як 100 тисяч українців в складі Війська Польського стали на боротьбу із нацизмом у вересні 1939 року і не менше 8 тисяч з них загинуло. Найбільше українських солдат (до 6 мільйонів) нараховувала Червона армія, близько 130 тисяч перебували в арміях Великої Британії, Франції, Канади та США.

ХХІ століття, не тільки не вирішило проблему расизму, але й загострило її до масштабів глобальної катастрофи незважаючи на швидкий розвиток освіти і науки. Наука сама не тільки не здатна запобігти расизму, але й може служити йому основою. Расизм – явище соціальне, отже, причини його, як і засоби до його подолання, треба шукати в суспільних відносинах. Не можна ліквідувати расизм, прийнявши навіть найкращі закони, до того часу, доки не буде ліквідоване його економічне підґрунтя – панування одних людей над іншими та пограбування багатими державами бідних країн.

Забезпечення прав людини незалежно від раси, статі, мови, етнічного походження, національності або релігії є фундаментальним принципом міжнародного законодавства в галузі прав людини, а расизм зводить нанівець саме поняття загальних прав людини. Адже причина расизму – не колір шкіри, а людське мислення.

Сьогодні питання антисемітизму відійшли на другий план. Але Голокост – це не лише проблема одного народу, а приклад того, до чого призводить політика і переконання в перевазі однієї нації над іншими.

Тому, розповідаючи про злочини нацизму, ми попереджаємо сьогоднішню молодь про те, яким може стати майбутнє, якщо ми вчасно не скажемо «Ніколи знову!» у відповідь тим, хто пропонує обмежити права однієї групи людей лише тому, що вони не такі як ми.

Необхідно вчитися на чужих помилках минулого і прагнути не допускати їх ні у сьогоденні, ні в майбутньому!

Ми живемо в жорстокому світі, й, можливо, нам дійсно не вистачає людяності. Саме тоді доводиться звертатися до книг, адже література – ідеальний вчитель. Правильно написана книга не тільки містить важливі знання, але й доносить їх до читача, закарбовуючи в пам’яті найважливіші тези.

Відображенню проблем расизму і антисемітизму у літературному процесі була присвячена творчість таких відомих письменників, як Івана Франка, Миколи Хвильового, Миколи Бажана, Василя Махно, Даніеля Дефо, Генрі Лонгфелло, Фенімора Купера, Джека Лондона, Редьярда Кіплінга, Шолом-Алейхем та інших.

«Ніч страчених поетів» вбила ціле покоління єврейських письменників.

Друга світова війна і сталінські репресії поклали край розквіту єврейської літератури в Україні. Під час Голокосту загинуло до 900 тисяч українських євреїв, а цвіт єврейського письменства загинув в одну ніч – 12 серпня 1952 року, названу пізніше «Ніччю страчених поетів». За сфабрикованою за наказом Сталіна справою про антирадянську діяльність Єврейського антифашистського комітету в СРСР було розстріляно 13 підсудних, серед яких було кілька відомих поетів Фефер, Лев Квітко Перец Маркиш, Давид Гофштейн та Давид Бергельсон. Як казали пізніше, Гітлер вбив читачів літератури на їдиш, а Сталін – письменників.

Як говорить чеський дослідник Петр Ян Вінш, про цей сталінський злочин не дуже відомо, хоча світова література, а не лише єврейська, зазнала тоді непоправної втрати.

«Ми втратили першокласних майстрів. Тогочасний Радянський Союз зі столицею у Москві на зломі 1940-50 років був одним із найбільших центрів створення літератури на їдиш, який можна було порівняти з Варшавою, чи Нью-Йорком. А сталінські антисемітські репресії знищили і те мало, що залишалося з літератури на їдиш у всіх країнах після Другої світової війни».

Можна прожити життя та вчитися на власних помилках, а можна прочитати книгу й уникнути сумного досвіду. Крім того, якісна література пробудить настільки сильні почуття, що ви захочете змінити світ на краще, зрозуміти його й допомогти навколишнім.

Роман Василя Махна «Вічний календар» – панорамна оповідь про життя українців, поляків, євреїв та вірмен. Герої та події роману нагадують читачеві про багатогранність національностей, що проживали та проживають на території України та те, що історія українського народу невіддільна від історії інших народів. Книжка показує всю етнічну строкатість описуваного регіону (Тернопільщина), взаємозв’язки між етносами, родинами та цілими поколіннями. І це в черговий раз доводить, що не можна писати про історію української землі, не згадуючи про інші народи.

Також «Вічний календар» дає зрозуміти, що історія циклічна, тому нам залишається навчатися у наших предків та хоча б час від часу згадувати про місця, з яких ми родом.

Роман Василя Махна «Вічний календар» – своєрідний український літопис, масштабна родинна сага, в якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від XVII століття до наших днів. За сюжетом, чутлива до війн, пошестей, до зазіхань сусідів, українська земля зберегла у своїй пам'яті безліч поколінь. Змінюється влада, розформовуються могутні держави, а території, що споконвіків потрапляли від одного правителя до іншого, розкинулись під невблаганним небом та відсторонено спостерігають за колесом історії.

«Ковчег Шиндлера» Томаса Кеннелі

Наймогутніша історія про взаємодопомогу під час Другої світової війни. Оскар Шиндлер – реальна людина, німецький підприємець, котрий, ризикуючи собою, врятував близько 1200 євреїв від руйнівної машини Голокосту. Історія Шиндлера – влучний приклад того, що добро трапляється навіть серед нелюдської жорстокості.

«Ковчег Шиндлера» написав Томас Кенеллі – австралійський прозаїк та драматург. Письменник видав декілька історичних романів, у яких намагався викрити дві соціальні проблеми – расизм та жорстокість.

Книга отримала премію Букера у 1993 році. Й цього ж року режисер Стівен Спілберг вирішив екранізувати її. Фільм виявився дуже потужним, перекривши успіх Кенеллі.

«Вбити пересмішника» Гарпера Лі

Історія життя письменниці Гарпер Лі свідчить: за свою літературну кар’єру можна написати лише одну книгу, але вона повинна бути досконалою.

Як казала сама Гарпер, ця книга – історія чистої та простої людини, але на цьому тлі авторка викриває серйозні соціальні проблеми. 30-ті роки ХХ століття в Америці були далекими від толерантності й позбавлення упереджень щодо кольору шкіри, тому афроамериканське населення майже не мало прав і свобод. У книзі змальована історія Тома Робінсона, якого звинувачують у насиллі проти дівчини. Чорношкірому хлопцю не доводиться чекати на допомогу, але його долею переймається Аттікус Фінч, якому все ж вдається виправдати Тома.

Також особливою цю книгу робить те, що за подіями спостерігає дитина. Читач бачить, як маленька донька Аттікуса сприймає цей світ та розчаровується в ньому, дорослішаючи в таких умовах.

«Вбити пересмішника» – книга не про Аттікуса чи його доньку. Взявши до рук цей твір, вам доведеться зустрітися ще з одним персонажем, який не є героєм та навіть не визнаний повноцінним членом суспільства, але не дивлячись на це, залишає в своєму серці місце для доброти, справедливості й подвигу.

«Останній Листок» О’Генрі

Необов’язково штурмувати величезні томи творів зарубіжної та вітчизняної класики, щоб віднайти там важливі життєві уроки або вічні істини. Замість цього, варто звернутися до визнаного майстра новели – О’Генрі.

«Останній листок» – це історія прекрасної й у той самий час руйнівної сили допомоги, бо іноді, рятуючи життя, ми можемо втратити своє.

Молода художниця Джонсі занедужує. Час іде, а самопочуття не покращується. Зневірившись, дівчина вирішує, що вона розпрощається з життям, коли впаде останній листок із плюща, що росте за вікном її кімнати. Дівчина чекає, й із часом на рослині залишається тільки один листок, який наполегливо тримається на гілці. Це змушує Джонсі повірити в свої сили, й дівчина швидко видужує, але у той же час дізнається, що старий художник Берман, який жив по сусідству, помер у лікарні.

Митець знав про обіцянку молодої художниці, тому він у холодну ніч нитками прив’язав намальований листочок до гілки плюща. Саме ця нічна «прогулянка» й підірвала його здоров’я.

Берман усе життя мріяв про створення шедевра, і, здається, це йому вдалося. Останній листок плюща ніколи не покажуть у галереї, але саме він врятував життя людини, що зробило його ціннішим за будь-який малюнок.

«Зелена миля» Стівена Кінга

Історія, як і попередні чотири, застерігає: добро йде поряд із лихом. Головний герой твору Джон Коффі – носій незвичайного дару зцілення. Його намагання допомогти й привели його до камери смертників. Але в читача складається враження, що все мало бути саме так. Джон Коффі готовий допомогти будь-кому: від маленького мишеняти до жінки, хворої на рак, незважаючи на те, що зцілення змушує його пережити людський біль на собі.

Для нас цей герой має стати навіть не прикладом, а символом людяності, недосяжним ідеалом, про який треба пам’ятати.

Звісно, це далеко не повний перелік книг, присвячених людяності.

Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства – не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і не пристосовуватися до інших, а бути собою й інших шанувати. Знаючи історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, треба вміти цінувати себе та інших – як своїх братів.

Сайт
ГАРЯЧОЇ ЛІНІЇ З ПРОТИДІЇ
ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Відеоматеріали

25.10.2021

Скажемо насиллю «Ні!»

Матеріал підготувала А. Важеніна, куратор 21-М групи

На превеликий жаль, ми живемо у світі, де існує таке негативне явище, як насилля. Упродовж тисячоліть одна людина кривдить іншу, чинить насильство щодо неї. У світі постійно відбуваються війни, напади на людей, дискримінація, приниження. Ми вже звикли сприймати насильство, як щось неминуче.

Від того часу, коли людині прийшла в голову думка нехтувати життям і здоров’ям собі подібного, вона старанно почала шукати будь-яку причину, щоб реалізувати її, поступово забуваючи про цінності життя як такого.

Мотиви насильства настільки різноманітні й цинічні, що інший раз дивують навіть експертів. Так, багатьох із нас воно вже, здавалося б, і не дивує. Кругом рясніють усілякі повідомлення. На вулицях ми самі іноді стаємо свідками подібних явищ. Але ж прояви насильства порушують права людини, принципи вільного та справедливого існування.

27 червня 2007 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй встановила один своєрідний всесвітній святковий день – Міжнародний день ненасильства (інша назва – Міжнародний день боротьби проти насилля), який було вирішено відзначати в дату дня народження людини, яка було вбито руками «класичних» насильників. Ім’я цієї людини відоме багатьом – Мохандас Карамчанд Ганді, або в простолюдді – Махатма Ганді.

Філософією Ганді було незаподіяння зла всьому живому та розуміння того, що у світі йде боротьба не між хорошими і поганими людьми, а боротьба між добром і злом у душі кожної людини. Ненасильство було реалізоване Махатмою Ганді в довготривалій боротьбі проти англійського правління в Індії. Разом із Ганді проти британських загарбників виступали й християни, погляди яких теж не сприймають насильства. Зло не перемагається злом – про це говорили всі великі Вчителі людства, у тому числі і Христос та Будда.

«Існує багато такого, за що я готовий померти, але немає нічого такого, за що я був би готовий убити»,– часто повторював Махатма Ганді.

Проблема насильства над дитиною довгий час була закритою для обговорення та висвітлення, зокрема й в Україні, через що науковці, педагоги та органи влади не приділяли достатньо уваги цьому питанню. В останнє десятиріччя насилля над дитиною в родині суспільство та науковці визнають як серйозну та масштабну проблему, що породжує багато інших соціально-психологічних, індивідуальних та соціальних проблем.

Міжнародне товариство започаткувало спільну спробу допомогти дітям. У 1924 році в місті Женеві було прийнято Декларацію прав дитини. У 1959 році була розроблена та втілена в життя нова Декларація прав дитини. А в1989 році в Нью-Йорку всі прогресивні країни світу підписалися під Конвенцією прав дитини. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції, а в1993 році в місті Києві створено Всеукраїнський комітет захисту дітей.

Згідно з концепцією Нової української школи, ключовими компетентностями, які мають бути сформовані в молоді, є соціальні й громадянські. Ідеться про всі форми поведінки, потрібні для ефективної та конструктивної участі в громадському житті, сім’ї, на роботі; про вміння працювати з іншими на результат, попереджати й вирішувати конфлікти, досягати компромісів. Саме в навчальних закладах діти отримують приклад того, як спілкуватися один з одним, як вирішувати проблеми та відновлювати стосунки.

Насильству немає виправдання, домашньому насильству – тим більше. Це не сімейна справа, не спосіб виховання, не специфічний вияв любові. Це злочин, і про нього треба заявляти, бо може бути запізно.

Статистика вражає: кожна третя родина в Україні має справу з насильством. Від 1-го до 3-х мільйонів дітей щороку стають його свідками чи жертвами. Наслідки цього – глибокі фізичні і душевні травми, які не загоїти ніколи.

Ситуація загострилась у зв’язку з карантином, коли кривдники і жертви вимушено опинились у закритому просторі. За минулий рік кількість звернень із приводу насильства зросла більше ніж на половину. Із них 86% надійшли від жінок, 12% – від чоловіків і 2% – від дітей.

Це також світова тенденція, і представники ООН називають її пандемією насилля під час пандемії коронавірусу. Завдання правоохоронців своєю принциповою реакцією на будь-які прояви жорстокості та знущань зробити щеплення суспільству від агресії вдома – там, де людина має бути найбільш захищеною.

Протягом 2020 року в ЄРДР загалом зареєстровано близько 3 тисяч таких правопорушень, майже 2000 з них направлені до суду з обвинувальними актами. Минулого року вчинено злочини, пов’язані з насильством у сім’ї щодо 199-х дітей.

За ініціативи ООН 25 листопада у світі відзначають Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок.

У 1999 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок і запропонувала урядам, міжнародним і неурядовим організаціям проводити в цей день заходи, спрямовані на привернення уваги громадськості до цієї проблеми.

У червні 1991 року Центр Жіночого Глобального Лідерства та учасники Форуму з питань жінок, насильства і прав людини, представленого учасницями з 20 країн світу, закликали до проведення кампанії «16 днів проти гендерного насильства». Із того часу понад 1000 організацій з більш як 100 країн беруть участь у щорічних всесвітніх кампаніях «16 днів проти гендерного насильства», які направлені на припинення всіх форм насильства проти жінок.

Україна приєдналася до кампанії «16 днів проти гендерного насильства» у 2000 році, а вже у 2001 році ця акція вийшла на загальноукраїнський рівень, об’єднавши 23 регіони України, 75 державних та неурядових організацій.

Насильство щодо жінок – явище складне і багатогранне. Воно проявляється і в абсолютно очевидних фактах, і завуальовано. Але ніяке насильство не проходить безслідно. Щоб викоренити його остаточно, потрібні всеосяжні заходи, які мають суспільний характер і закріплені законодавчо.

18 жовтня – Європейський день боротьби з торгівлею людьми. Окрім Європейського дня боротьби з торгівлею людьми, існує і Всесвітній день боротьби з торгівлею людьми, який відзначаємо 30 липня. Боротьба з торгівлею людьми визначена як один із пріоритетних напрямів діяльності уряду України у сфері захисту прав людини. Верховна Рада України 20 вересня 2011 року ухвалила Закон України «Про протидію торгівлі людьми».

Будь-яка особа може постраждати від торгівлі людьми, незалежно від віку, статі, освіти чи соціального статусу. Жінки та чоловіки стають жертвами сексуальної і трудової експлуатації. Дітей змушують красти, жебракувати, використовують для проституції, навіть із метою вилучення органів.

Для злочинців – це величезні гроші, а для людей – страждання, зруйновані сім’ї, втрачене здоров’я і життя…

Подолання проблем насильства є серйозним викликом для суспільства. До них необхідно привертати увагу всіх верств населення, щоб сформувати в суспільстві непримиренне ставлення до цього ганебного явища. Першим кроком до подолання проблеми насильства має стати її усвідомлення як суспільством у цілому, так і кожним окремим громадянином.

Важливо закласти у свідомість громадян розуміння того, що будь-яке насилля над людиною неприпустиме (не має значення ні стать, ні вік).

18.10.2021

Година куратора групи до Всесвітнього дня здорового

харчування на тему: «Ми є те, що ми їмо»

Матеріал підготувала

Ганна Задорожна, куратор 11-Д групи

З матеріалами години куратора ви можете ознайомитись тут

11.10.2021

14 жовтня – знаменна дата в державному календарі України

Матеріал підготувала

Ніна Ляхнович, куратор 41-Ж групи

14 жовтня українці святкують одразу три свята: Свято Покрови Божої Матері, День українського козацтва, День захисника України.

Усі ці свята дуже взаємопов’язані і виникали послідовно.

14 жовтня православні християни святкують день Покрови Пресвятої Богородиці. У народі кажуть: «Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».

Це свято є одним із найбільш шанованих в Україні. Не виникає навіть суперечок між православними українцями та різновірами, котрі, попри те, що вкладають у це свято зовсім інший зміст, ставляться до нього дуже шанобливо.

Сама назва свята пов’язана з назвою частини одягу Пресвятої Богородиці – головного покривала, або мафорія, який став називатися на Русі «омофором».

У 860 році візантійська імперія вела війну з племенами русів, які в той час мешкали на землях сучасної України. Розуміючи неминуче вторгнення і жорстоку розправу над християнами, візантійці від усього серця молилися до Богородиці з проханням про захист від страшної навали. Поява Богородиці, описана святим Андрієм, виглядала як метання Богородиці над людьми в яскравому сяйві з ангелами і святими покровителями. Вона молилася з іншими віруючими і плакала, просячи про захист для громадян. Після молитви Богородиця зняла з себе мафорій і покрила ним усе місто, яке відтоді увірувало в силу молитви. Після повернення до Києва Аскольд і Дір відправили листа до візантійського імператора з проханням відправити до них того, хто навчить їх тієї дивної віри. Відповіддю стала подорож до наших земель святих братів Кирила та Мефодія, які не лише навчили, але й охрестили 200 руських родин. Із цього хрещення й почалась історія нашої київської церкви. Із божого чуда, що привело до поразки русів, князі Аскольд та Дір зробили правильний висновок: їхня поразка перетворилася на справжню перемогу Христа над невір’ям нашого народу. Так Світле Євангеліє та Богопізнання прийшло на Русь. Тому свято Покрови для України є дійсно доленосним.

В один день зі святом Покрови ми відзначаємо День українського козацтва. Із давніх-давен Божа Матір вважалася покровителькою українських козаків. На Січі запорозькі козаки збудували церкву на честь Покрова Богородиці з її іконою. І, до речі, саме в цей день козаки збирали Велику раду, на котрій обирали гетьмана й визначалися з подальшими військовими планами.

Відомий український етнограф Олекса Воропай писав, що після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі, козаки, ідучи за Дунай, несли з собою ікону Покрови Пресвятої Богородиці.

Цікаво, що козаки настільки глибоко й щиро шанували образ Покрови Божої Матері, вірили у її силу й урочисто святкували цей день, що в народі закріпилася й друга назва свята – Козацька Покрова.

Певно, не знайдеться в Україні людини, яка б не знала про козаків. Про них складено безліч творів, книжок і фільмів. Про козацький рід співається й у нашому державному гімні. Образ сміливого парубка, котрий захищає честь та волю нашого народу, міцно закарбувався в пам’яті поколінь. Тож козак в українській культурі – звитяжний воїн, озброєний захисник Вітчизни, що боронить віру, гідність та звичаї усього нашого народу.

14 жовтня історики вважають днем заснування Української повстанської армії, бійці якої боролися за свободу країни.

Українська повстанська армія – військово-політичне формування, що діяло в Україні впродовж 1942-1953 років, будучи збройним крилом Організації українських націоналістів. Здійснювала свою діяльність на територіях, які входили до складу рейхскомісаріату «Україна» (Генеральна округа Волинь-Поділля), Генерал-губернаторства (Галичина, Холмщина) та Румунії (Північна Буковина).

У травні 1947 р. Українська головна визвольна рада – політичний керівний орган Української повстанської армії – проголосила день 14 жовтня 1942 р., на який також припадає свято Покрови, офіційною датою створення УПА.

9 квітня 2015 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», яким визнала вояків УПА борцями за незалежність України у ХХ столітті.

Сьогодні нащадки запорожців знову захищають Україну від давнього підступного ворога. З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості указом Президента України Петра Порошенка встановлено 14 жовтня в календарі державних свят як День захисника України.

Сьогодні твориться історія, учасниками якої є ми самі. І від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини. Від нас залежить, чи Україна і надалі буде незалежною державою. Нинішні події в Україні не дають спокійно спати кожному свідомому українцю: на сході нашої держави йде неоголошена війна.

Сьогодні ми повинні бути єдиними, допомагати своїм воїнам словом підтримки, силою щирої молитви.

Напередодні знаменних дат вітаємо всіх військовослужбовців України, ветеранів АТО, героїв ООС! Нехай прагнення відстоювати свою волю та незалежність і надалі буде неодмінною рисою кожного з нас!

Зі святом, УКРАЇНЦІ!

04.10.2021

Професія юриста – це престижно!

Матеріал підготувала Потримай Н. С., куратор 21-Ю групи

День юриста – це свято людей, які своїм словом і ділом покликані стверджувати недоторканість конституційних прав і свобод громадян та непорушність законів і чиє життя підпорядковане гаслу "Знати право, служити праву, захищати право".

Професійне свято юристів в Україні було встановлене у 1997 році указом тодішнього президента Леоніда Кучми. Історики вважають, що саме 8 жовтня 1016 року київський князь Ярослав Мудрий видав перше зведення законів, відоме як «Руська правда».

День юриста України офіційно не є вихідним днем, але традиційно 8 жовтня представників цієї професії вітають керівники підприємств, установ, організацій та їх структурних підрозділів.

Цьогоріч студенти спеціальності «Право» КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського» підготували онлайн-проєкт із нагоди свята, у якому з вітальним словом до викладачів, студентів, випускників спеціальності «Право», усіх юристів-практиків звернувся директор коледжу, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент Академії МСКП «Полісся» Савчук Петро Несторович.

Із нагоди святкування Дня юриста відбулася зустріч із керуючим адвокатського об'єднання "Вектор права" Венерським Олександром Сергійовичем, прокурором Барського відділу Жмеринської окружної прокуратури Хорошуном Максимом Ярославовичем, суддею Барського районного суду Салдан Юлією Олександрівною, приватним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Мельником Олександром Миколайовичем, у ході якої студенти мали можливість поставити запитання і дізнатися про важливість професії юриста.

Студенти провели опитування громадян міста, аби визначити, що вони знають про професію юриста; а потім поцікавилися думкою команди професіоналів – викладачів права КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені М. Грушевського»: Юзько Тетяни Миколаївни, Бурятинської Наталії Іванівни, Шандрука Сергія Миколайовича, Швець Лариси Володимирівни, Слугоцької Вікторії Михайлівни, Шмирко Галини Олександрівни, – які ґрунтовно висвітлили значення правничої професії в суспільстві.

26.09.2021

Європейський день мов

Знання однієї мови дозволяє ввійти в коридор життя,

знання двох мов відкриває вам усі двері в цьому коридорі.

Франк Сміт

Європейський день мов вважається традиційним святом у Європі з 2001 року.

Його виникнення пов’язане з тим, що нове тисячоліття ЮНЕСКО оголосило століттям поліглотів. Свято встановила Рада Європи 6 грудня 2001 року, наприкінці Європейського року мов, за підтримки Європейського Союзу з метою надихнути жителів Європи на вивчення мов, бо збереження та розвиток мов, включаючи малі, декларується в якості офіційної мовної політики Євросоюзу.

Щорічно 26 вересня в країнах Європи відзначають Європейський день мов як спосіб підтримки мовного різноманіття, двомовності кожного європейця та розвитку викладання мов у світі. Мовне розмаїття – це інструмент досягнення більшого міжкультурного розуміння та ключовий елемент багатства культурної спадщини нашого континенту. Саме тому 800 мільйонів європейців заохочують вивчати більше мов у будь-якому віці.

Цього дня в 45-ти країнах континенту відбуваються заходи, спрямовані на вивчення нерідних мов, передусім малих, рідкісних мов, мов нацменшин та мов, якими розмовляють мігранти.

У Європейському Союзі нараховується 24 офіційні мови, близько 60-ти регіональних та понад 175 мов, якими розмовляють мігранти. Усі рішення, що їх приймають офіційні органи Європейського Союзу, сьогодні перекладають на всі офіційні мови; і громадяни ЄС мають право звертатися до органів Євросоюзу та отримувати відповідь на свої запити будь-якою з офіційних мов.

Загальними цілями Європейського дня мов є:

залучення уваги громадськості до важливості вивчення мов і розширення діапазону досліджуваних мов із метою підвищення багатомовності та міжкультурного взаєморозуміння;
просування багатого мовного і культурного розмаїття Європи, яке слід зберігати й підтримувати;
заохочення вивчення мов протягом усього життя в школі та поза її межами, чи то з навчальною метою, чи то для професійних потреб, чи з метою мобільності, чи для задоволення та обміну.

Вивчення мови приносить користь молодим людям і людям у віці: ви ніколи не є занадто дорослим, щоб вивчати мову та насолоджуватися можливостями, які вона відкриває. Навіть якщо ви знаєте лише кілька слів мови країни, яку ви відвідуєте (наприклад, на відпочинку), – це дає змогу завести нових друзів і встановити нові контакти.

Вивчення мов інших людей – це спосіб допомогти нам краще зрозуміти одне одного та подолати наші культурні відмінності.

Цікаві факти

У світі існує від 6000 до 7000 мов, якими говорять сім мільярдів людей, поділених на 189 незалежних держав.
У Європі існує близько 225-ти корінних мов (це приблизно 3% від загальної кількості мов у світі).
Більшістю мов світу розмовляють в Азії та Африці.
Принаймні половина населення світу є двомовною чи багатомовною, тобто люди користуються двома або ж більшою кількістю мов.
У своєму повсякденному житті європейці все частіше стикаються з іноземними мовами, а тому є потреба викликати більший інтерес до мов серед європейських громадян.
Багато мов мають понад 50 000 слів, але окремі носії зазвичай знають і використовують лише частину загального словникового запасу: у щоденній розмові люди використовують ті самі кілька сотень слів.
У перший рік життя дитина вимовляє широкий спектр звуків; приблизно в один рік – перші зрозумілі слова; приблизно в три роки вона формує складні речення; у п’ять років дитина володіє кількома тисячами слів.
Рідна мова – це, як правило, мова, яку найкраще знають та якою користуються найбільше. Але можуть бути «ідеальні білінгви», які однаково добре спілкуються двома мовами. Однак зазвичай білінгви не мають ідеального балансу між двома мовами.
Двомовність приносить із собою багато переваг: це полегшує вивчення додаткових мов, покращує процес мислення і сприяє кращим контактам з іншими людьми та їх культурами.
Мови пов'язані між собою, як члени сім'ї. Більшість європейських мов належать до великої індоєвропейської родини.
Більшість європейських мов належать до трьох великих груп: германської, романської та слов'янської.

До германської родини мов серед інших належать данська, норвезька, шведська, ісландська, німецька, голландська, англійська та їдиш.

До романських мов серед інших належать італійська, французька, іспанська, португальська та румунська.

До слов’янських мов належать російська, українська, білоруська, польська, чеська, словацька, словенська, сербська, хорватська, македонська, болгарська та інші.

У більшості європейських мов використовується латинський алфавіт. Деякі слов’янські мови використовують кирилицю. Грецька, вірменська, грузинська та їдиш мають свій алфавіт.
Більшість країн Європи мають ряд регіональних мов або мов меншин (деякі з них отримали офіційний статус).
Неєвропейські мови, які найбільш широко використовуються на європейській території, – це арабська, китайська та хінді (кожна з них має власну систему письма).
Найпоширенішою мовою Європи (за кількістю носіїв як рідної) є російська мова. Далі з великим відривом слідує німецька мова (близько 95 млн), французька мова (близько 66 млн), англійська мова (63 млн), італійська мова (60 млн), іспанська, польська та українська мови (близько 40 млн європейців вважають їх рідними).

Найпоширеніші мови Європи

Багато найпоширеніших мов у світі походять із Європи. Європейський Союз (ЄС) визнає 24 офіційні мови серед її держав-членів і більше 60-ти, які класифікують як регіональні мови або мови меншин. Популярність мови залежить, передусім, від кількості носіїв мови, її глобального визнання та кількості доступних перекладачів.

Російська мова

Російська мова є найпоширенішою мовою в Європі. Європейська Росія має населення 110 мільйонівосіб, і 106 мільйонів із них говорять російською (переважно в східній частині континенту).

Німецька мова

Німецька мова є другою найбільш поширеною мовою в Європі і зазвичай називається «мовою грошей». У Європі існує близько 97-ми мільйонів німецьких мовців. Оскільки Німеччину вважають економічною державою Європи, існує багато можливостей для кар'єри в осіб, які володіють німецькою мовою. У результаті багато іммігрантів вирішили вивчити німецьку мову.

Французька мова

Французькою мовою говорять понад 66 мільйонів людей у Європі, що робить її третьою мовою континенту. Вона походить від індоєвропейської мовної сім'ї з Галлії. Французьку мову вважають романською мовою; вона є офіційною у Франції, Монако та західній Швейцарії.

Італійська мова

Італійська мова є четвертою найбільш поширеною мовою в Європі і має понад 65 мільйонів спікерів по всьому континенту. Італійська мова є офіційною мовою Італії, Сан-Марино, Ватикану та Хорватії. Італійська мова пов'язана з високим рівнем бренду, предметами розкоші, класичною музикою та образотворчим мистецтвом.

Англійська мова

Англійською мовою говорять приблизно 60 мільйонів людей, і це п'ята найбільш поширена мова в Європі. На англійську мову вплинули інші германські мови та французька. У багатьох країнах світу вона є офіційною мовою або одною з офіційних мов.

Польська мова

Близько 38, 5 мільйонів людей у Європі розмовляють польською мовою. Це рідна мова Польщі, але вона також є мовою меншини поза межами країни.

Іспанська мова

Іспанська мова має 38 мільйонів носіїв у Європі. Більшість людей також посилається на іспанську мову як кастильську, оскільки вона походить із регіону Кастилії в Іспанії.

Українська мова

Більше 36-ти мільйонів людей у Європі говорять українською, і це офіційна мова України. Вона належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї.

Румунська мова

Румунська мова – це дев'ята найбільш поширена мова в Європі, що складається з понад 22-х мільйонів мовців. Це рідна та офіційна мова в Румунії і Молдові. Румунська мова також є однією з офіційних мов Європейського Союзу.

Голландська мова

Голландською (нідерландською) мовою говорять (як першою мовою) приблизно 22 мільйони людей у Європі. Голландська мова є третьою найбільш поширеною германською мовою (після англійської та німецької).

Послухайте, як люди вітаються різними мовами!

hello

Гасло «Поговори зі мною» використовують у День мов із 2003 року, коли вперше було випущено набір наклейок 41-ю офіційною державною мовою країн-членів Ради Європи.

Виконайте завдання: з’єднайте назву країни з гаслом.

21.09.2021

Страхування студентів та учнів ліцею

Файл для заповнення знаходиться за посиланням:

Завантажити

13.09.2021

Міжнародний день грамотності

Матеріал підготувала Н.Бурятинська

Грамотність – фундамент, на якому можна збудувати подальший розвиток людини. Відкриваючи доступ до книги, грамотність дає можливість користуватися скарбницею думки та знання, що створені людством. Але можливість – це ще не факт. Ступенем поширення грамотності в народі характеризується ступінь участі всього народу в розумовім житті людства, але характеризується лише певною мірою, бо й неписьменні народи беруть і брали участь, хоча й незначною мірою, в накопиченні розумових і моральних скарбів людства.

Грамотність (значною мірою рівноправний термін «письменність») – традиційно визначається як уміння читати й писати або вміння використовувати мову, щоб читати, писати чи розмовляти.

Людей, що вміють тільки читати, також називають «напівграмотними».

Міжнародний день грамотності – один із міжнародних днів, що відзначаються в системі Організації Об'єднаних Націй. Цей День щорічно святкується 8 вересня.

Починаючи з 1966 року, ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день грамотності, намагаючись саме в такий спосіб привернути увагу суспільства й мобілізувати міжнародну суспільну думку, щоб збудити його інтерес і досягти активної підтримки зусиль, спрямованих на розповсюдження грамотності – однієї з головних сфер діяльності ЮНЕСКО з часів її першої Генеральної конференції в 1946 році. Традиція щорічно відзначати цей день започаткована відповідною рекомендацією Всесвітньої конференції міністрів освіти з ліквідації неграмотності, що відбулася в Тегерані у вересні 1965 року. Саме ця конференція рекомендувала оголосити 8 вересня, дату урочистого відкриття конференції, Міжнародним днем грамотності та святкувати його щорічно в усьому світі.

Мета Міжнародного дня грамотності – відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті.

Станом на 2019 рік 771 мільйон дорослих є неосвіченими, а приблизно 100 мільйонів дітей не ходять до школи. Більшість неосвіченого населення нашої планети – жінки. Крім того, величезна кількість і дітей, і молоді, і дорослих людей, охоплених шкільними й іншими освітніми програмами, не відповідають рівню, необхідному для того, щоб їх можна було вважати освіченими в умовах сьогоднішнього світу, який з кожним роком стає все складнішим. Отже, існує нагальна необхідність у розгортанні програм розповсюдження грамотності, які були б спрямовані на групи учнів, що вимагають до себе особливої уваги. У першу чергу до цих груп слід зарахувати жінок і дівчат, оскільки чоловіки та хлопці мають більше можливостей отримати належну освіту, особливо в країнах, що розвиваються.

У Міжнародний день грамотності відбуваються конференції та злети вчителів, а найвидатніших педагогів нагороджують. Свято було запроваджене не тільки на честь тих, хто дав людству писемність, але й усіх, хто навчає дітей і молодь та розповсюджує грамотність.

Щорічно 8 вересня в ході офіційної церемонії з нагоди Міжнародного дня грамотності присуджують Міжнародні премії ЮНЕСКО в області грамотності – Премію ЮНЕСКО імені Короля Сечжона за поширення грамотності та Премію ЮНЕСКО імені Конфуція за поширення грамотності.

Щороку День грамотності присвячений певній тематиці. Тема цьогорічного Дня – «Викладання і навчання грамоти в умовах кризи COVID-19 і в наступний період». Особлива увага повинна приділятися ролі педагогів і зміні методів викладання.

Мета Міжнародного дня грамотності (International Literacy Day) – відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті.

У межах порядку денного в області сталого розвитку на період до 2030 року ЮНЕСКО прагне досягти загального доступу до якісної освіти та кращих можливостей навчання для всіх різних вікових груп суспільства. Однією з цілей ЮНЕСКО є забезпечення того, щоб молоде покоління досягало певного рівня грамотності і знань математики, а також забезпечувало умови, щоб неграмотні дорослі мали можливість набути ці навички.

Нова п'ятирічна Стратегія ЮНЕСКО в області поширення грамотності серед молоді та дорослих (2020-2025 роки) включає чотири пріоритетні напрями:

розробку національної політики й стратегій в області поширення грамотності;
задоволення освітніх потреб вразливих груп населення, особливо жінок і дівчат;
використання цифрових технологій для розширення доступу та поліпшення результатів навчання;
моніторинг прогресу й оцінка програм поширення грамотності.

Щонайменше 773 мільйони молоді та дорослих у всьому світі досі не вміють читати і писати, а 250 мільйонів дітей не набувають базових навичок навчання грамоти. Неграмотних жінок більше, ніж чоловіків; і жінки також усе більше відстають у цифровому середовищі.

Очікується, що ця ситуація не покращиться найближчим часом, оскільки криза COVID-19 спричинила припинення навчання дітей, молоді та дорослих у безпрецедентних масштабах. Пандемія збільшила нерівність у доступі до освітніх можливостей для 773 мільйонів неписьменних молодих людей та дорослих, оскільки численні програми з питань грамотності були змушені припинити свою роботу.

Швидкий перехід на дистанційне навчання також підкреслив стійкий цифровий розрив у сфері підключення, інфраструктури та можливості взаємодіяти з технологіями, а також диспропорції в інших послугах, зокрема таких, як доступ до електроенергії, що робить обмеженими можливості навчання.

Пандемія стала нагадуванням про критичну важливість грамотності. Грамотність, крім того, що є частиною права на освіту, розширює можливості окремих людей та покращує якість їхнього життя. Грамотність – рушій сталого розвитку, оскільки вона є невіддільною частиною освіти та навчання впродовж усього життя, що ґрунтується на гуманізмі, як це визначено ціллю сталого розвитку. Тому грамотність є основою для відновлення людини від кризи COVID-19.

Міжнародний день грамотності-2021 дослідить, як грамотність може сприяти створенню міцної основи для відновлення людини після нанесених пандемією втрат з особливим акцентом на взаємодії грамотності та цифрових навичок, необхідних неписьменній молоді і дорослим. Також буде досліджено, що робить технологічне навчання грамоті інклюзивним та значущим, щоб нікого не залишати поза увагою. Результати дослідження стануть можливістю переосмислити майбутнє викладання та навчання грамоти в межах та поза контекстом пандемії.

Ви вважаєте себе грамотною людиною? Упевнені? Уміння читати – лише мала частина вміння бути грамотною людиною, а ось здатність використовувати прочитане, отримуючи вигоду для себе і для довколишніх людей, близьких і сім’ї – це більш вагома частина вміння бути грамотним, хоч і не завжди вирішальна.

Ви часто вмієте використовувати прочитане з користю?

Це просто – лише потрібно намагатися бути трохи більш уважним, трохи більш терплячим, за можливості не плутати «грішне» з «праведним» і обов’язково не сприймати себе в очах своїх мудрецем, інакше ви можете так і не помітити користі тієї інформації, яка раптово з’явилася перед вами.

ВІКТОРИНА «МОВА МОЯ, МОВА...»

1. Скільки звуків в українській мові? /38/

2. Що таке лексика? /Всі слова мови, або словниковий склад мови/

3. Слова з протилежним лексичним значенням…/Антоніми/

4. Розділ мовознавства, який вивчає правила написання слів…/Орфографія/

5. Розмова двох осіб…/Діалог/

6. Частина мови, яка позначає предмет і відповідає на питання хто? що? /Іменник/

7. Інфінітив–це…/Неозначена форма дієслова/

8. Що буває кількісним і порядковим? /Числівник/

9. Слова, різні за звучанням та написанням, але близькі чи однакові за лексичним значенням…/Синоніми/

10. Опис зовнішності людини…/Портрет/

11. Частина слова, що знаходиться перед коренем…/Префікс/

12. Слова, однакові за звучання, але різні за лексичним значенням… /Омоніми/

13. Співзвучні закінчення рядків у вірші…/Рима/

14. Скільки букв в алфавіті української мови? /33/

15. Яке слово зайве: п’ятьма, дев’ятьма, чотирма, шістьма?

16. Автор твору, який не називає свого імені…/Анонім/

17. Змінна частина слова…/Закінчення/

18. Опис картини природи, частина реальної обстановки, в якій розгортається дія? /Пейзаж, літературний пейзаж/

19. Розділ науки про мову, що вивчає правильне вживання розділових знаків?/Пунктуація/

Давні греки тих, хто погано говорив грецькою мовою, вважали варварами. А хто ж тоді ми? У нас немає ні чистої російської, ні правдивої української. Суржик, яким розмовляє переважна більшість населення України (десятки мільйонів!), відходить від будь-якої літературної норми – української чи російської – щонайменше на 10%, а то й чверть лексики. А ви знаєте, що означає слово «суржик»? Воно означає вимолочене збіжжя з великою кількістю насіння бур’янів. Тож давайте не будемо плодити бур’яни ні в полі, ні в мові, а доторкнемося до скарбів нашої рідної мови і станемо хоч на краплинку більш грамотними і освіченими людьми.

Ось як про неграмотних людей з гумором пише Анатолій Гарматюк:

Заявлєніє директору школи:

«Прошу ослобонить синка

Бо не совсєм здоровий,

От ізученья язика –

Української мови.

Хоч я з села, жена сільська –

Нужди у нєй не маєм.

Зачем ця мова для синка,

Звиніть, не понімаєм.

Для поступлєнья в інститут?

Роботи на заводі?

Вона йому ні там, ні тут

Не надобна сьогодні.

Язик англіцький вчить синок –

Цей може пригодиться,

Не сключено, что прийде строк –

Пошлють і за границю.

Прошу синка ослобонить

От українськой мови:

Від того, что єйо він вчить,

Он не совсєм здоровий.

Застой прошол. Ми стали жить

Тепер демократично.

Який язик дитині вчить,

Батькам рішати лічно,

Бо вибор в нас слободний.

К сєму

Іван Безродний

МОВНІ ІГРИ ТА РОЗВАГИ

ЗНАЙДИ ВІДПОВІДІ У СЛОВАХ

(правильну відповідь треба не відгадати,а почути)

1.Яку квітку бачив хлопчик, коли лежав у гамаку?

2.Що їв касир під час обідньої перерви?

3.Як називається водойма, де купається влітку Марічка?

4.Який спортивний заклад спорудили на пустирі?

5. Що вилили з цистерни на залізничну колію?

6.Що побачив мотоцикліст попереду?

7.Що побачив Карлсон, який спав на даху?

8. Яку страву любить тракторист?

9.Хто налякав королеву у лісі?

10.Що зламав цап об поріг?

ЗАГАДКОВИЙ ХЛОПЧИК

Хлопчик завітав до крамниці, де купив: апельсинів, косинку, пляшку води «Росинка», косинець і синьку. Все це він відніс у будинок №13 і передав одній жінці. Ким доводиться цей хлопчик жінці? Відповідь тобі підкажуть закупки, які зробив хлопчик. (син)

ГРА «ДРУКАРНЯ»

Гравці діляться на дві-три команди. Ведучий називає складне для написання слово, а гравці «ланцюжком» називають по одній літері кожен.

ДИСКРИМІНАЦІЯ

ДІЄПРИСЛІВНИК

СТОРІЧЧЯ

ОБЛИЧЧЯ

ШІСТДЕСЯТНИКИ

ГРА-ВІКТОРИНА «ЗАХОВАНІ ЧИСЛА»

(правильну відповідь треба не відгадати, а почути)

Скільки котів живе у підвалі? (два)
Скільки дітей поїхало у місто? (сто)
Скільки мішків картоплі накопала родина? (один)
Скільки новин принесла сорока? (сорок)
Скільки гривень коштує транзистор? (сто)
Скільки чоловіків несли трибуну?(три)
Скільки хворих пили відвар? (два)
Скільки не пили зовсім? (сім)
Скільки у вашому класі бруднуль? (нуль)
Скільки разів Андрій переплив Прип’ять? (п’ять)Скільки чоловік у сім’ї Петренків? (сім)
Скільки овець пасеться у чистому полі? (сто)
Скільки кущів смородини посадив Петрик? (один)
Скільки тортів у вітрині? (три)

Вікторина «МАМА, ТАТКО ТА ЇХНЕ ДИТЯТКО»

(Ведучий називає тварину, а читачі повинні хором правильно назвати її дитину. Гра проходить у швидкому темпі).

1. Лисиця – лисеня

2. Качка – каченя

3. Заєць – зайченя

4. Гуска – гусеня

5. Вовк – вовченя

6. Ведмідь – ведмежа

7. Білка – білченя

8. Коза – козеня

9. Собака – цуценя, щеня, собача

10. Страус – страусеня

11. Кішка – кошеня

12. Свиня – порося

13. Миша – мишеня

14. Шпак – шпаченя

15. Пташка – пташеня

16. Сова – совеня

17. Курка – курча

18. Кінь – лоша

19. Тхір – тхореня

Правильно й чисто говорити і писати своєю мовою може кожен, аби тільки було бажання. Це не тільки ознака кожної культурної людини, а й її обов’язок.

6.09.2021

Олімпійський урок

Ти лікар і цілитель, Спорт!
Де ти, там недуги безсилі,
Межа можливого – рекорд,
А що під ним – нам все по силі.

Олімпійські ігри зародилися у Стародавній Греції у місті Олімпія на півострові Пелопоннес. Зародження Олімпійських ігор пов'язують із легендарними іменами грецького героя Геракла, царя Пелопса, спартанського законодавця Лікурга та еллінського царя Іфіта. Ігри проводилися на честь бога Зевса, храм якого знаходився тут же. У храмі була статуя Зевса, що виготовлена із золота та слонячої кістки. Ця статуя вважалася одним із 7 чудес світу.

Перші ігри відбулися у 8-му столітті до н.е. Вони проводилися впродовж майже 1000 років. Під час проведення ігор на території Греції оголошувався «Священний мир». Будь-які військові конфлікти та сутички в регіоні, де відбувалися Олімпійські ігри, заборонялися. В Олімпії збиралися посланці різних грецький міст – спортсмени і вболівальники. Також з’їжджалися оратори та поети для того, щоб прочитати свої твори перед глядачами. В Олімпійських іграх могли брати участь тільки вільні громадяни Греції – чоловіки та юнаки, що не порушували закон. Спортсмен повинен був декілька років готуватися до змагань, тому селяни та ремісники не могли брати участі в іграх через те, що не мали часу на тренування. Жінок на Олімпійські ігри не допускали. Для жінок проводилися окремі ігри на честь богині Гери.

Змагання відбувалися кожні чотири роки і тривали п’ять днів. Переможців увінчували вінцем з гілок оливи та встановлювали на їхню честь статуї. Греки вели відлік часу за Олімпіадами, починаючи від перших, що відбулися у 776 р. до н.е.

Останні Олімпійські ігри у Давній Греції відбулися в 393 році н. е. У 394 році н. е. імператор Феодосій І своїм указом заборонив їх проведення. У 426 році н. е. відповідно до указу Феодосія ІІ були зруйновані грецькі святині разом з Олімпією.

Відродженню Олімпійських ігор світ зобов’язаний цілеспрямованості та енергії П’єра де Кубертена – французького громадського діяча, гуманіста і просвітителя, історика, літератора. Вирішальною подією для утвердження новітньої Олімпійської ідеї був перший Олімпійський конгрес 1894 року в Парижі. Місцем проведення перших Олімпійських ігор сучасності 1896 року було обране грецьке місто Афіни.

Олімпійські ігри проводилися раз на чотири роки, зимові чергувалися з літніми через два роки.

На самому початку Олімпіада ще не мала такої популярності. На першій афінській Олімпіаді виступали лише 245 спортсменів із 14 країн світу. Атлети змагалися у 9 видах спорту: греко-римській боротьбі, велосипедному спорті, гімнастиці, легкій і важкій атлетиці, плаванні, стрільбі, тенісі та фехтуванні.

Серед учасників першої олімпіади не було представників України. Кілька атлетів із Одеси намагалися потрапити на ці змагання, однак грошей у них вистачило доїхати лише до Стамбулу, тодішнього Константинополя.

Минуло понад 100 років: зараз олімпійці є гордістю нації, і спортивні держави вкладають небачені суми у розвиток олімпійського руху.

Мета Олімпійського руху полягає в тому, щоб розвивати прекрасні якості, яких набувають у змаганнях на дружніх полях любительського спорту, та об’єднати молодь усього світу раз на чотири роки на величному спортивному святі, що сприяє міжнародній довірі і добрій волі.

Олімпізм – життєва філософія, що звеличує та об’єднує в гармонійне ціле тіло, волю й розум.

До Олімпійської символіки належать Олімпійські кільця, Олімпійський прапор, Олімпійське гасло, Олімпійська емблема, Олімпійський гімн, Олімпійський вогонь та Олімпійський смолоскип.

Олімпійський прапор

П’ять кольорових кілець – синє, чорне, червоне, жовте, зелене – на чисто білому полотнищі – це Олімпійський прапор. Він урочисто підіймається в Олімпійському місті на високій щоглі олімпійського стадіону, там, де майорять прапори всіх держав-учасниць Олімпійських ігор.

Олімпійське гасло

Спеціальним гаслом Олімпійських ігор є три слова: «Citius. Altius. Fortius». Ці три слова латинською означають – «швидше, вище, сильніше». Олімпійське гасло закликає всіх учасників олімпійського руху до вдосконалення та гармонії відповідно до духу олімпізму.

Вважають, що гасло придумав П’єр де Кубертен. Але ці слова належать французькому священику Анрі Дідону.

Олімпійський вогонь

Олімпійським вогнем є вогонь, що запалюють в Олімпії під егідою МОК. Він проходить свій шлях до міста, в якому відбуваються Олімпійські ігри, за допомогою смолоскипової естафети та закінчує подорож у великій чаші олімпійського стадіону.

Олімпійська емблема

Олімпійська емблема чітко визначена в Олімпійській Хартії – правовому документі олімпійського руху. Основний її елемент – п’ять кілець, поєднаних з іншими елементами. Олімпійські кільця символізують ідеали й мету олімпійського руху. Вони мають синій, жовтий, чорний, зелений і червоний колір і переплітаються зліва направо. Кольори верхніх трьох кілець – синій, чорний і червоний. Нижче – жовте і зелене кільце. Вся фігура є правильною трапецією. Олімпійські кільця символізують толерантність і дружбу між усіма, хто бере участь у Олімпійських іграх з усіх п’яти континентів нашої планети.

Україна вперше виступала незалежною командою в Атланті у 1996 році, посівши при цьому дев’яте місце в загальному неофіційному командному заліку. Виборола 23 нагороди — дев’ять золотих, дві срібних і 12 бронзових. У Сіднеї 2000 року наші атлети були XIII-ми, отримали 23 нагороди — три золотих, десять срібних та стільки ж бронзових. У Афінах посіли XII позицію, здобули 23 нагороди — дев’ять золотих, п’ять срібних і дев’ять бронзових.

2008 р. в Пекіні фінішували XXIX літні Олімпійські ігри. Українська збірна здобула 27 медалей — сім золотих, п’ять срібних і 15 бронзових. Вітчизняні атлети посіли XI місце в неофіційному командному заліку.

Імена спортсменів записані золотими літерами на сторінках спортивної історії нашої незалежної держави.

До 1994 року наші спортсмени виступали у складі збірної Радянського союзу, а у 1994 команда незалежної України вперше виступила на зимових Олімпійських іграх у Ліллехаммері.

Олімпійські чемпіони:

Зінаїда Турчина
Валентин Манкін
Володимир Голубничий
Борис Шахлін
Ольга Бризгіна
Лариса Латиніна
Поліна Астахова
Віктор Чукарін
Юрій Сєдих
Валерій Борзов

Олімпійські чемпіони незалежної України:

Оксана Баюл
Володимир Кличко
Інаса Кравець
Лілія Підкопаєва
Катерина Серебрянська
Ірині Мерлені
Юрій Нікітин
Валерій Гончаров
Юрій Білоног
Рустам Шаріпов
Яна Клочкова
Наталя Добринська

Олімпійський рух поширює у світі ідеї здорового способу життя, розвитку фізичної культури та спорту, сприяє налагодженню дружніх стосунків між народами, континентами. Олімпійський вогонь подорожує планетою і запалює в серцях усіх людей світу дух свободи, миру, єдності, дружби та спорту. Я бажаю вам, щоб у ваших душах та серцях оселилися такі самі щирі почуття.

1.09.2021

Інформаційно-методичні матеріали
для проведення Дня знань та Першого уроку
в 2021/2022 навчальному році

Мій край – моя країна.
Цінуй, вивчай, дій

Сайт

30 років Незалежності: тематичний урок для 1-11 класів

Сайт

Text

22.06.2021

22 червня – День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні

Матеріал підготувала Ковальчук Т. В.,

викладач суспільних дисциплін

Цього дня 1941 року, попри таємну угоду про ненапад (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року) та тісну військово-економічну співпрацю з СРСР, нацистська Німеччина атакувала радянські частини по всій лінії кордону від Балтійського до Чорного моря. Розпочалася німецько-радянська війна 1941-1945 років – основна частина Другої світової війни.

Німецько-радянська війна тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. ЇЇ бої стали одними з наймасштабніших у воєнній історії ХХ століття.

Залежність обох сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів зумовила вкрай безкомпромісний, гранично-кривавий характер бойових дій на нашій території. Через це Україна найбільше потерпіла як від нацистської агресії, так і від комуністичного режиму. Загалом протистояння між Німеччиною та СРСР на території України не припинялося впродовж 40 місяців, а на 35 із них припадають активні бойові дії. На українських землях було проведено 29 із 76 стратегічних наступальних операцій, у ході яких було знешкоджено понад 60% вермахту.

Німецько-радянська війна показала українцям руйнівну силу обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України – голокост, розстріли мирного населення, створення таборів смерті, спалення сіл. Не менш жорстокими були злочини і комуністичного режиму: розстріли політичних в'язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу, депортація кримських татар, примусове виселення автохтонних українців з їхніх етнічних земель.

У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни українці згадують усіх, хто поліг на полі бою, кого замучили в концентраційних таборах, кого розстріляли у в’язницях і таборах НКВС, хто жертвував найдорожчим задля того, аби наша Батьківщина була вільною від будь-якого завойовника. Найжорстокіша та найкривавіша війна в історії людства, що забрала десятки мільйонів життів, тривала 1418 днів. Щодня гинуло майже 14100 радянських людей, кожної години – 588, кожної хвилини – 10. Загалом за роки Другої світової війни Україна втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових).

Людство завжди має пам’ятати про мужність і героїзм, проявлені в смертельному двобої українського народу з нацистами. Наш обов’язок – навіки зберегти пам’ять про тих, хто відстояв перемогу в цій жахливій війні, хто став жертвою смертельних жорен нацизму.

Цього дня вшановуємо пам’ять усіх, чиє життя було покалічене і зруйноване в тій страшній війні.

24.05.2021

Інформаційні матеріали про депортацію кримськотатарського народу 1944 року

Матеріал підготував Маліновський Ю.Л.

Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Анексія Криму Російською Федерацією в лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонили проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.

За таких умов, ушанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м.Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті, переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

Ключові зауваги

Вигнання німців та їхніх союзників із Криму остаточно завершилося в ніч на 13 травня 1944 року. Вже за тиждень радянська влада розпочала депортацію кримських татар, закинувши їм масове дезертирство та співпрацю з ворогом. Пізніше у подібному звинуватили й інші народи Криму. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

За час депортації на загальне «спецпоселення» до Центральної Азії було відправлено понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до Московського вугільного тресту – 5 тисяч, до таборів фронтового резерву – 6 тисяч та ще стільки ж до ГУЛАГу.

Також із Криму було вигнано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турок і ромів.

Депортація кримських татар стала одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Упродовж багатьох років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом останнього року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а від проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

В умовах тимчасової окупації Криму Російською Федерацією, коли переслідування кримськотатарського народу окупаційною адміністрацією лише посилюються, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Історична довідка

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року, було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців було також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон із депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Утім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945-1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар у місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, із яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, яка була прийнята до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари були звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 – початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 особа, Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Орієнтовний перелік корисних тематичних посилань:

Бекирова Г. Изгнали всех бессудно и бесправно // http://www.forumn.kiev.ua/2011-108-05/108-10.html
Бекірова Г. Питання депортації татар з Криму залишається дискусійним // http://zaxid.net/news/showNews.do?gulnara_bekirova_pitannya_deportatsiyi_tatar_z_krimu_zalishayetsya_diskusiynim&objectId=1122777
Бекірова Г. Сторінки кримської історії. «Спецпереселенці не мають права…» // http://ua.krymr.com/content/article/
26780808.html
Бугай Н. Депортация народов // http://scepsis.net/library/id_1237.html
Вересень М. Наша земля // http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/nasha_zemlya.html
Головченко В. Депортація кримськотатарського народу 1944 р. – прояв злочинної сутності національної політики сталінізму // http://www.memory.gov.ua/publication/deportatsiya-krimskotatarskogo-narodu-1944-r-proyav-zlochinnoi-sutnosti-natsionalnoi-pol
Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселив давні етноси Криму // http://gazeta.dt.ua/history/vitchim-narodiv-navischo-stalin-viseliv-davni-etnosi-krimu-_.html
Депортація кримських татар = геноцид // https://ukurier.gov.ua/uk/articles/deportaciya-krimskih-tatar-genocid/
Депортація кримських татар у запитаннях і відповідях // https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/05/150514_tatars_deportation_ko
Документи щодо депортації з Криму представників кримськотатарського та інших народів у 1944 р. // http://www.memory.gov.ua/publication/dokumenti-shchodo-deportatsii-z-krimu-predstavnikiv-krimskotatarskogo-ta-inshikh-narodiv
Зайцев Ю. Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання» // http://incognita.day.kiev.ua/druga-svitova-i-ostatochne-virishennya-krimskotatarskogo-pitannya.html
Зайцев Ю. У депортації. Боротьба за відновлення прав // http://incognita.day.kiev.ua/u-deportacziyi-borotba-za-vidnovlennya-prav.html
Кіпіані В. Киримли – це татари з Криму // http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/17/ 38808/
Кримські татари в місцях спецпоселень після депортації в 1944 році // Український інститут національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/news/krimski-tatari-v-mistsyakh-spetsposelen-pislya-deportatsii-v-1944-rotsi?q=news/krimski-tatari-v-mistsyakh-spetsposelen-pislya-deportatsii-v-1944-rotsi
Лисенко О. Як депортували кримських татар у 1944 р.? // http://klio.org.ua/Statti/Oleksandr-Lisenko.-YAk-deportuvali-krimskih-tatar-u-1944-r.html
Люди “Сірої зони”: свідки російської анексії Крим // видання Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/lyudy-siroyi-zony-svidky-rosiyskoyi-aneksiyi-krymu-2014-roku
Методичні матеріали до Дня боротьби за права кримськотатарського народу – річниці депортації кримських татар 18 травня // Український інститут національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/news/metodichni-materiali-do-dnya-borotbi-za-prava-krimskotatarskogo-narodu-richnitsi-deportatsii-kr
Наш Крим. Неросійські історії українського півострова // видання Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/nash-krym-nerosiyski-istoriyi-ukrayinskogo-pivostrova
Семена М. Депортація: другий акт трагедії // http://incognita.day.kiev.ua/deportacziya-drugij-akt-tragediyi.html
18 травня, – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу // Український інститут національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/news/u-seredu-18-travnya-den-pamyati-zhertv-genotsidu-krimskotatarskogo-narodu?q=news/u-seredu-18-travnya-den-pamyati-zhertv-genotsidu-krimskotatarskogo-narodu

20.05.2021

Інформаційні матеріали до Дня пам’яті жертв політичних репресій

Матеріал підготувала Ковальчук Т. В.,

викладач суспільних дисциплін

День пам'яті жертв політичних репресій – щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

Через терор і репресії пройшли всі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції – до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КДБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений.

Як свідчать архівні документи, Биківнянський ліс, як об’єкт «спеціального призначення» – місце таємних поховань, використовувався органами НКВД УРСР протягом 1937-1941 років. На сьогодні вже встановлено імена понад 15 тисяч розстріляних громадян із Биківнянського поховання. Тут покоїться прах Михайля Семенка, Майка Йогансена, Михайла Бойчука, Федора Козубовського, митрополита УАПЦ Василя Липківського та інших жертв сталінського «великого терору».

Історична довідка

За період «великого терору» на території УРСР було засуджено 198918 осіб, із яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та виправно-трудових таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

Масові репресивні операції у 1937-1938 роках, за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Офіційно початком «великого терору» став оперативний наказ НКВД СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Наказом №00447 упроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то в січні 1938 року він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

Іще до початку дії оперативного наказу №00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже в червні 1937 року розпочалися масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного УНКВД (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 року.

Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Переважна більшість справ була побудована на власних свідченнях обвинувачених. Як правило, свідчення не перевірялися, доказами провини арештованого слідство не цікавилось. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. У 1937 році дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважалися цілком припустимими і легко виправдовувалися: «Ліс рубають – тріски летять».

Часи «великого терору» в масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів; підозри колег на роботі, друзів, родичів; пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Громадяни писали доноси на колег, остерігаючись, що ті донесуть на них першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Реабілітація жертв

Незаконність великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й. Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили політичні репресії і відмежувалися від них як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, усе ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органи прокуратури та суди впродовж 1991–2001 років реабілітували 248 тис. 810 громадян. Але 117 тисячам 243 особам було відмовлено в реабілітації.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроєкт розробив Український інститут національної пам’яті спільно з народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

У 2018 році Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років». Закон суттєво розширив коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами. Право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення» або ж депортований за національною ознакою.

Із 2019 року почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно чинним органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного і тоталітарного режимів Україні. До травня 2020 року Національна комісія з реабілітації розглянула 660 обґрунтованих пропозицій та матеріалів про реабілітацію.

Вражаючі факти про «великий терор» в Україні

Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Уже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.
Інші місця масових поховань жертв політичних репресій 1937-1938 років – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 року також з’явилися місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).
Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року, коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 особи. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику: у фруктових садах, парках, приміських лісах викопували траншеї для поховань; часто трупи засипали негашеним вапном.
27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, із них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.
НКВД УРСР розташовувався у Києві в 1934-1938 роках у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац), у 1938-1941 роках – по вулиці Короленка (нині вулиця Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувалися на вулиці Р. Люксембург (нині – Липська, 16).
У 1955 році КДБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108сс, у якій дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їхні рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при вирішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в загсах смерть розстріляних із видачею заявникам свідоцтв, в яких дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причини смерті – вигадані».
У рамках великого терору НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 р.), «польська» (11 серпня 1937 р.), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».
Спогади катів-енкаведистів та результати ексгумації тіл свідчать про характерний «почерк» убивць. Як правило, це були постріли в потилицю або в перший шийний хребець із револьверів системи «наган», який вважався точним, безвідмовним та достатньо потужним для завдання смертельного поранення; несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах.
Улітку 1937 року було введено ряд нормативних документів, що посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який у 1931 р. був засуджений на 10 років, а потім дізнався, що в 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».
Термін «ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювалися до солдатів ворожої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним у часи великого терору якобінців у Франції в 1793-1794 рр. У СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але й вписаним у Конституцію 1936 року, згідно із 131 статтею якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власність.

8.05.2021

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі

Матеріал підготувала Харитонова І.В., викладач історії

День пам’яті та примирення (пам’яті жертв Другої світової війни та примирення між країнами-учасниками Другої світової війни) – пам’ятний день в Україні, який відзначають 8 травня, у річницю капітуляції нацистської Німеччини.

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, або День Перемоги, — державне свято в Україні, яке офіційно відзначають 9 травня, починаючи з 2016-го року.

День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні встановлені як державні свята 2015 року Верховною Радою України.

На перший погляд, це нібито сухі факти, та насправді за ними прихована страшна трагедія, що своїм чорним крилом зачепила весь світ.

Чи не найважчим тягарем вона лягла на плечі тих народів і держав, на території яких відбувалися основні бойові дії в ході всієї Другої світової війни.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. Ціною цього стали надзвичайні втрати українців і громадян України інших національностей упродовж 1939–1945 років. Найтяжчі – демографічні, які оцінюють у 8-10 мільйонів осіб.

Трагедія українського народу в роки Другої світової полягала в тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За панування над Україною воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння намагалася продемонструвати на наших землях прихильність до українства. Однак єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

У Другій світовій війні Україні випала героїчна і, разом із тим, трагічна роль. Єднання суспільства навколо усвідомлення цієї істини й надалі сприятиме ефективному протистоянню зовнішнім викликам та загрозам.

Друга світова війна стала найбільш кривавою в історії людства. Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також усіх жертв.

Сьогодні Україна, як і в роки Другої світової війни, є епіцентром протистояння агресорові. Україна є важливим чинником європейської безпеки у протистоянні російській агресії.

День пам’яті та примирення і День Перемоги символізують не тріумф переможців над переможеними, а нагадування про страшну катастрофу і дають застереження, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією.

Ми пам’ятаємо, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями Об’єднані Нації. Не забуваємо: той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.

❖ Історична довідка

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття.

У війні взяли участь 80 % людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945-го беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема Голокост), а також вперше і востаннє використана атомна зброя. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдат, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 мільйонів осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновників) та сформовано сучасну систему міжнародних відносин.

Шлях до початку війни був відкритий Пактом Молотова–Ріббентропа 23 серпня 1939 року. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав змогу безперешкодного вторгнення в Польщу. СРСР розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року з німецьким вторгненням в Польщу. 110–120 тисяч українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тисяч із них загинуло протягом першого місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу із заходу нацистськими військами, зі сходу – радянськими.

СРСР вступив у Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили в Польщу на допомогу німецьким та окупували Західну Україну та Західну Білорусь. Протягом двох років Москва була союзницею Берліна.

Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 року німецьким вторгненням у СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху, вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75% всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил.

Нацистський окупаційний режим в Україні був одним із найжорстокіших у світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням «добровільних помічників» із числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 мільйона українських євреїв і 20 тисяч ромів.

Після вигнання нацистів і їхніх союзників з території України, Червона армія, в складі якої перебували й українці, здійснила низку наступальних операцій вже на території Європи. Серед них: Белградська (1944 рік), Будапештська (1944–1945 роки), Вісло-Одерська (1945 рік), Віденська (1945 рік), Берлінська (1945 рік), Празька (1945 рік).

Під час Яссько-Кишинівської операції 1944 року і наступних бойових дій радянські війська розбили 18 дивізій противника, вигнавши німецькі угрупування з Румунії. У ході визволення Польщі було розгромлено понад 170 німецьких дивізій. Однією із завершальних стратегічних операцій на європейському континенті стала Берлінська операція радянських військ, коли останні захопили столицю Німеччини. Ця операція тривала 23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, впродовж яких радянські війська встигли просунутися на захід на відстань від 100 до 220 км. Зокрема, для штурму Берліна радянське керівництво спрямувало війська 1-го, 2-го Білоруських і 1- го Українського фронтів. У ніч на 1 травня 1945 року лейтенант Олексій Берест разом із Мелітоном Кантарія та Михайлом Єгоровим встановили прапор Перемоги над райхстагом.

Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини було підписано в Реймсі о 02:41 7 травня 1945 року. Проте на вимогу представника СРСР генерала Івана Суслопарова США та Велика Британія погодилися відкласти публічне оголошення капітуляції, щоб Радянський Союз зміг підготувати іншу церемонію в Берліні (Сталін прагнув підписання капітуляції саме в захопленому ним Берліні). В СРСР на інформацію про капітуляцію 7 травня наклали заборону. Причина – Суслопаров підписав акт, не маючи директив із Москви. Інструкція з Кремля на той час не прийшла.

8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини.

Попри двічі підписаний акт, на фронті все ще тривали бої. Так, останні групи німецьких військ в Австрії було ліквідовано тільки 19 травня.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 року СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945-го означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-х.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тисяч осіб), Польщі (120 тисяч), СРСР (більше 7 мільйонів), США (80 тисяч) і Франції (6 тисяч), а також визвольного руху в самій Україні (100 тисяч в УПА) – разом понад 7 мільйонів осіб. Понад 2,5 мільйона українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, більше 2 тисяч стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб – тричі.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

З різних причин на німецькому боці воювало до 250 тисяч українців та до 50 тисяч було мобілізовано до армій союзників Третього Райху.

Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок війни. Найтяжчі – демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Демографічні зміни такого характеру відбулися внаслідок взаємодії багатьох чинників: мобілізації значної частини чоловічого населення та їх масової загибелі; депортацій 1939-1941 та 1943-1945 років; загибелі мирного населення на теренах воєнних дій воюючих сторін; евакуації у тилові регіони СРСР на початку війни; масового знищення нацистами та їхніми союзниками значної кількості військовополонених і цивільного населення; депортацій працездатного населення на примусові роботи до Німеччини; жорстокого протистояння сил руху опору в німецькому тилу; високої смертності під час окупації від голоду та хвороб; значного зменшення народжуваності тощо.

Сукупні демографічні втрати українців і громадян України інших національностей упродовж 1939–1945 років наразі оцінюються у 8–10 мільйонів осіб. За підрахунками вчених, Центральна, Південна та Східна Україна втратила 30% населення, Галичина – 22%, Волинь і Полісся – 12%. Для поповнення демографічних втрат воєнного періоду республіці знадобилося близько 25 років. Разом із тим, Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України практично зникли такі національні меншини як німці, кримські татари, українські євреї. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 мільйонів за перше повоєнне десятиліття зросла до 7 мільйонів осіб.

Унаслідок війни змінився також етнічний баланс населення українських міст. У містах Сходу та Півдня України посилився й укріпився російський елемент, натомість, у містах і містечках Центральної України українці стали домінуючим етносом після винищення нацистами євреїв, а на Західній Україні українці замінили в містах репатрійованих поляків, румунів, чехів, угорців і знищених євреїв.

Суперечливими є статистичні дані щодо матеріальних збитків України внаслідок Другої світової війни. Зокрема, за твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, спалено близько 320 тисяч господарств.

Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45 % від збитку усього СРСР. З метою створення могутнього військово-промислового потенціалу на сході СРСР під гаслом «Усе для фронту! Все для перемоги!» більшовики вивезли з України 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності, виїхало майже 3,5 мільйони жителів республіки – кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові й інтелектуальні зусилля в розвиток воєнного й економічного потенціалу СРСР.

У звіті Надзвичайної державної комісії про збитки, нанесені економіці та громадянам на території УРСР у результаті війни у 1946 році була офіційно оприлюднена цифра у 285 мільярдів карбованців. Згодом, у зведених даних щодо матеріальних втрат, яких зазнала Українська РСР станом на 1 квітня 1945 року зазначено цифру у 353 422 мільярди карбованців. Збитки, нанесені Криму, Волинській, Дрогобицькій та Станіславській області, державним підприємствам, громадським організаціям союзного значення не було враховано. Сучасними дослідниками (Інститут історії НАН України) збитки України, отримані у результаті війни, оцінюються в понад 450 мільярдів. Слід також говорити не тільки про прямі збитки від ведення бойових дій, а й, наприклад, про кількість евакуйованих підприємств до Німеччини напередодні відходу німецьких військ.

Багато років минуло від незабутнього травня 1945 року, але й сьогодні величний подвиг захисників та визволителів залишається невичерпним джерелом патріотизму, вічного служіння своєму народові.

У ці дні ми згадуємо всіх, чиє життя забрала війна; низько вклоняємося та складаємо глибоку шану ветеранам, які на своїх плечах винесли тягар війни та підняли країну з руїн у повоєнні роки.

Важко знайти слова, якими можна було б передати всю вдячність за безсмертний подвиг переможців у найжорстокішій війні, якої до того не знало людство.

26.04.2021

Презентація

Відеоматеріали

Матеріал підготувала Школьнік О.О.

Тема: «Чорнобильські дзвони»

ДО ДНЯ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Чорнобильська катастрофа: довідка

Чорнобильська катастрофа – найбільша екологічна катастрофа сучасності, яка трапилася о 00 год. 23 хв. 26 квітня 1986 року, коли вибухнув реактор 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. Великий викид радіоактивного пилу (в тому числі йоду 131, цезію 137, стронцію 90) піднявся на висоту 1500 м і був перенесений вітром до Скандинавії, Центральної та Південно-Східної Європи, Північної Італії. Спершу комуністичне керівництво України та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень про Чорнобильську катастрофу американськими та європейськими засобами масової інформації розпочалася евакуація близько 130 тис. мешканців Київської області із заражених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 тис. осіб, насамперед ліквідатори катастрофи (пожежники, військові, фахівці, котрі гасили пожежу, дезактивували місцевість, споруджували захисний комплекс – Саркофаг). З обороту вилучено близько 5 млн. га землі (навколо АЕС створена 30-км зона відчуження).

Масштаби. Внаслідок викиду у навколишнє природне середовище понад п'ятдесяти мільйонів кюрі радіоактивності, майже третина території України загальною площею 15 тисяч квадратних кілометрів з населенням 2,4 мільйона була забруднена радіоактивними викидами.

Оцінки. Аварію на Чорнобильській АЕС, відзначалося учасниками парламентських слухань, присвячених десятиріччю аварії, світове товариство визнало катастрофою планетарного масштабу.

Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи», передбачення у державному бюджеті додаткового фінансування чорнобильських проблем.

Відселення. За десять років після аварії на ЧАЕС із забруднених територій відселено 142 тисячі осіб. Великі території земельних угідь були забруднені.

Соціальний захист. Зараз український уряд витрачає понад 4% державного бюджету на ліквідацію наслідків чорнобильського вибуху, але складне політичне та економічне становище України не дозволяє забезпечити потрібну фінансову та медичну допомогу потерпілим від цього ядерного лиха, якого ще не знав світ.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА: ДІЇ, РЕЗУЛЬТАТИ ТА УРОКИ

Сайт Представництва України при Європейському Союзі

Масштаб Чорнобильської катастрофи, найтяжчої за всю історію людства техногенної катастрофи, добре відомий як вченим, так і політикам всього світу. В навколишнє середовище надійшло близько 3% радіонуклідів, які на момент катастрофи були накопичені в четвертому енергоблоці ЧАЕС.

Аварія призвела до забруднення більше 145 тисяч кв. км території України, Республіки Білорусь та Російської Федерації, щільність забруднення радіонуклідами 137-Cs і 90-Sr якої перевищує 37 кБк/кв.м. Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало біля 5 мільйонів людей, забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Республіки Білорусь, України та Російської Федерації. З них на Україні – 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 млн. людей. Чорнобильська аварія призвела до безпрецедентного опромінення населення зазначених держав. Крім України, Республіки Білорусь та Російської Федерації вплив Чорнобильської катастрофи відчули на собі Швеція, Норвегія, Польща, Великобританія та інші країни.

Головними причинами катастрофи було:

Проведення недостатньо повно та правильно підготовленого електричного експерименту.
Низький рівень культури операторів, керівництва як станцій, так і міністерства електрифікації в цілому в галузі ядерної безпеки.
Недостатній рівень безпеки графіт-уранового реактора РБМК-1000.
Помилки персоналу.

Всі ці факти відомі світовій громадськості.

Роботи з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26.04.86 р. проводились під керівництвом Урядової комісії СРСР, яка почала працювати в Чорнобилі вже з другої половини дня 26 квітня і продовжувала свою діяльність до 1991 року.

Урядова комісія прийняла рішення про створення 30-км зони відчуження навколо Чорнобильської АЕС. З 27 квітня 1986 року Уряд України провів евакуацію мешканців міст Прип’ять та Чорнобиль, районних центрів та сіл 30-км зони (близько 100 тисяч людей).

Приховування інформації про Чорнобильську катастрофу призвело до виникнення і розповсюдження найнеймовірніших чуток щодо можливих наслідків катастрофи. Це, в свою чергу, обумовило виникнення дуже великого соціально-психологічного напруження серед населення і недовіри до офіційної інформації.

Керівництво СРСР відмовилось від міжнародного співробітництва при проведенні робіт з ліквідації наслідків ядерної катастрофи. Тільки в 1989 році Уряд СРСР звернувся до МАГАТЕ з проханням дати експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Аварія на Чорнобильській АЕС суттєво змінила радіаційну обстановку на значних територіях в багатьох європейських країнах.

Внаслідок вибуху ядерного реактору 4-го блоку Чорнобильської АЕС та руйнації його захисних оболонок стався потужний викид радіоактивних речовин у довкілля, який, за підрахунками різних авторів, становив до 13 Ексабекерелів (1018) радіонуклідів. Близько 200 радіоактивних ізотопів елементів переміщувались на відстані у тисячі кілометрів від ЧАЕС і в травні 1986 року спостерігались в усіх країнах північної півкулі, на акваторіях Тихого, Атлантичного та Північного Льодовитого океанів.

ДОЗИ ОПРОМІНЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ВНАСЛІДОК ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ

Оцінена колективна доза зовнішнього опромінення населення Прип’яті складає 500 людино-Зв. Оцінена колективна доза зовнішнього опромінення всього населення 30-км зони (за винятком Прип’яті) складає 640 людино-Зв.

Щільність випадінь ізотопу 137-Сs чорнобильського походження, яка перевищує 37 кБк на кв.м, зареєстрована на приблизно 48400 кв.км. забруднених територій України, де переважно у сільських населених пунктах проживає більш як 1,45 мільйонів жителів. Середні дози зовнішнього опромінення для різних територій оцінені у інтервалі 1.4-15 мЗв для 1986 р., 3.8-40 мЗв для перших 20 років після аварії, та 5.2-55 мЗв для 70-ти річного періоду після аварії.

ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ

Екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи визначаються двома головними факторами – опроміненням природних об’єктів та їх радіоактивним забрудненням. Слід виділити два головних джерела опромінення: зовнішнє та внутрішнє.

Під час аварії зовнішнє опромінення сягало біологічно небезпечних рівнів практично тільки в межах 30-км зони, де спостерігався складний спектр біологічних ефектів різного рівня. Значна частина радіоактивного викиду із зруйнованого 4-го блоку осіла в ближній зоні. Сьогодні вона умовно визначена на місцевості межами зони відчуження (радіус 10 та 30-км). В гострий період аварії рівні опромінення в зоні відчуження досягали сотень рентгенів за годину тільки по гамма випромінюванню. Потужність дози бета випромінювання була в 10-100 разів більша, що призвело до прояву гострих ефектів, аж до загибелі, у деяких найбільш чутливих до радіації рослин та організмів.

За минулі після аварії 35 років повністю розпались не тільки короткоживучі, а й середньоживучі радіонукліди. Потужність дози зовнішнього опромінення значно, на декілька порядків величин, зменшилася.

В навколишньому середовищі залишилися практично тільки довго – та наддовгоживучі радіонукліди цезію, стронцію та трансуранових елементів.

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ АСПЕКТИ РЕАБІЛІТАЦІЇ РАДІОАКТИВНО ЗАБРУДНЕНИХ ТЕРИТОРІЙ І РАДІАЦІЙНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

У випадку аварії на ЧАЕС реалізувався найбільш важкий сценарій за наслідками для сільського господарства України: забруднено більше 5 мільйонів га земель, на яких виробляється продукція і проживає біля 3 мільйонів людей, втрачена значна кількість великої рогатої худоби. В перші роки після аварії практично припинено ведення вівчарства, хмелярства, льонарства в українському Поліссі, вилучено з землекористування територію зони відчуження. Вчені були підключені до планування і організації відповідних контрзаходів із значним запізненням, що істотно знизило ефективність заборонних та організаційних рішень першого періоду.

Зона відчуження і зона безумовного (обов’язкового) відселення

Радіологічний стан зони

Законом України „Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” Зона відчуження визначена як територія, на якій в 1986 р. була проведена евакуація населення. Зазначена зона й відселена частина Зони безумовного (обов’язкового) відселення (ЗВіЗБ(О)В; далі – Зона) є територією, землі якої виведені з господарського використання, з особливою формою управління, що здійснює державний департамент „Адміністрація зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення” МНС України. Територія ЗВіЗБ(О)В, що знаходиться під управлінням Адміністрації, становить приблизно 2600 кв.км.

Створення Чорнобильської зони відчуження було виправданим заходом не тільки у зв’язку з необхідністю евакуації населення з найбільш забрудненої території. Зона є найбільш забрудненим територіальним комплексом і найбільшим джерелом радіаційної небезпеки для навколишніх населених територій.

Об’єкт „Укриття”

Створений в екстремальних після аварійних умовах об’єкт „Укриття” вже 35 років виконує свої захисні функції. Головною особливістю „Укриття” продовжує залишатися його потенційна небезпека, істотно більша, ніж це дозволяють норми та правила, що існують для об’єктів, які містять ядерно-небезпечні та радіоактивні матеріали.

В Україні і на міжнародному рівні було докладено безпрецедентних зусиль для вироблення комплексного підходу щодо вирішення проблеми реалізації Плану дій щодо об’єкта „Укриття” (Shelter Implementation Plan – SIP) з метою його перетворення на екологічно безпечну систему.

Проведено дві донорські конференції по збору коштів для реалізації Плану. Початкова вартість проекту оцінювалась у 768 млн. дол. США, Було зібрано біля 90% цієї суми. Згідно з уточненою оцінкою міжнародних експертів реалізація цього проекту потребуватиме 1091 млн. дол. США. В травні 2005р. країни-донори проголосили нові внески на суму близько 185 млн. дол. США. Донором Чорнобильського фонду „Укриття” стала також Російська Федерація, яка проголосила внесок в сумі 10 млн. дол. США. Кошти донорів акумулюються на рахунку Чорнобильського фонду „Укриття” Європейського банку реконструкції та розвитку, який виконує функції розпорядника Фонду.

На жаль, доводиться констатувати, що реалізація проектів SIP іде не тільки з великим відставанням в часі, але й дуже великим відхиленням від основної мети.

Науковий супровід

Негайно після аварії на ЧАЕС в Україні була сформована розвинута інфраструктура наукового супроводу робіт з моніторингу і сільськогосподарської реабілітації забруднених територій.

В стислі строки в Україні сформована наукова радіоекологічна школа, яка методично забезпечила моніторинг забруднених земель, своєчасну об’єктивну оцінку радіаційного стану, опрацювала та адаптувала до конкретних екологічних умов рекомендації по веденню сільського, лісового і водного господарства, обґрунтувала радіаційні нормативи та контрольні рівні забруднення ґрунту і води, а також сільськогосподарської та лісової продукції.

Міжнародні експерти зараз відзначають, що заходи, вжиті урядами постраждалих країн для подолання наслідків аварії, були в цілому своєчасними та адекватними.

Оцінка сумарних економічних збитків України

Прямі збитки (втрата матеріально-майнових комплексів та окремих об’єктів економіки) лише у зоні відчуження на території України становили сумарно 1044 млн. крб. або 1385 млн. доларів США.

Прямі затрати України на пом’якшення наслідків Чорнобильської катастрофи за рахунок усіх джерел фінансування за період з 1986 по 1991 рік становили близько 6 млрд. доларів США. Протягом останніх чотирнадцяти років, коли Україна самостійно фінансує затрати на ліквідацію наслідків аварії, тобто з 1992 по 2005 рік включно, затрати становили 7,35 млрд. доларів США і в окремі роки сягали рівня 8-10% держбюджету.

Однак важко точно визначити розміри непрямих збитків внаслідок невикористання забруднених сільгоспугідь, водних і лісових ресурсів, а також скорочення виробництва електроенергії і, як наслідок, зменшення виробництва товарів, надання послуг. За розрахунками українських спеціалістів, сумарні економічні збитки для України до 2015 року становитимуть 179 млрд. дол. США.

Тягар наслідків Чорнобильської катастрофи послужив серйозним гальмуючим фактором економічного становлення нашої молодої незалежної держави.

Розміри соціально-економічних збитків, які зазнала Україна, несумірні з реальними економічними можливостями країни для їх усунення у найближчі десятки років, у зв’язку з чим необхідна подальша допомога міжнародного співтовариства. Причому тягар витрат, пов’язаний з ліквідацією Чорнобильської катастрофи, ще впродовж багатьох років буде мати відчутний негативний вплив на економіку країни.

ЕПОХА ЗАБУТТЯ

Останні п’ять років справедливо буде назвати періодом поступової втрати інтересу світової громадськості до проблем Чорнобильської катастрофи і, як не дивно, багато в чому вина за такий перебіг подій лежить на нашій совісті. Ми трохи більше, ніж треба просили увесь світ допомагати нам, не демонструючи ефективності в реалізації практичних заходів. Почав катастрофічно відчуватися брак професійних кадрів як в органах державного управління, так і в інженерно-технологічній сфері поводження з радіоактивно забрудненими матеріалами. Щодо атомної енергетики, продовжувався безперервний пошук оптимальної структури і керівництва галуззю. Ліквідували Держкоматом, зробили відповідний департамент в Міненерго. Потім Міненерго стало Мінпаливенерго. Закрутилася кадрова карусель.

Прийшов час капітального ремонту першого енергоблоку ЧАЕС, який був пущений в експлуатацію у 1977 році. Енергоблок №1 зупинили як такий, що вичерпав свій ресурс. На ЧАЕС залишився тільки один енергоблок №3, сусід саркофагу. На ЧАЕС почався обернений відлік часу перед остаточною зупинкою.

А тим часом фахівці ООН аналізували наслідки Чорнобильської катастрофи і дійшли висновку, що негативні радіологічні наслідки катастрофи спочатку були перебільшені, а прогнози, в свою чергу, більш песимістичні, ніж треба. Офіційна реакція на доповідь ООН була, м’яко кажучи дивною. Власне її не було взагалі. Поширювалися думки, що “невтішна” для України доповідь не об’єктивна, але публічного обговорення не відбулося. Суспільство вже привчили до думки, що Чорнобиль – це назавжди, бо Чорнобильські радіонукліди живуть десятки тисяч років. Мінчорнобиль фактично ліквідували, а чорнобильський податок відмінили. Фінансування мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи стало частиною державного бюджету України, а соціальні виплати постраждалим стали невід’ємною частиною сімейного бюджету мільйонів українців.

В середині епохи забуття, 15 грудня 2000 року, в обстановці всесвітнього шоу по команді з палацу “Україна” був зупинений реактор №3 ЧАЕС. Підприємство з балансовою вартістю в один мільярд карбованців в цінах 1984 року миттєво знецінилося натиском кнопки аварійного захисту АЗ-5. Заради історичної справедливості відмітимо, що сталося це вдруге. Перший раз це сталося в ніч на суботу 26 квітня 1986 року і натискання кнопки АЗ-5 спричинило радіаційно-ядерну аварію. Другий раз – спричинило соціальну катастрофу. Історія повторилася двічі: перший раз як трагедія, другий раз – як фарс.

Разом з тим, територія ЧАЕС стає все більше схожою на будівельний майданчик. За рахунок Європейського Союзу іде підготовка до більш надійного зберігання відпрацьованого ядерного палива, переробки радіоактивних відходів. Американці побудували котельну для забезпечення АЕС теплом, коли не працює жоден реактор.

Найближчим часом за рахунок країн-донорів міжнародного Чорнобильського фонду, створеного для забезпечення реалізації Плану Забезпечення Заходів почнуться будівельні роботи на майданчику об’єкта “Укриття”.

Життя на ЧАЕС продовжується, але це коштує державі приблизно 300 мільйонів гривень щорічно. Утримання ЧАЕС за рахунок державного бюджету впродовж десяти років перевищить всю міжнародну допомогу, спрямовану на зняття станції з експлуатації.

Цікаво відмітити, що працюючий енергоблок №3 виробляв за один рік біля 5 мільярдів кіловат-годин електроенергії вартістю щонайменше в один мільярд гривень.

Наприкінці цього періоду мінімізація наслідків Чорнобильської катастрофи фактично зосередилася в Зоні, або як говориться в офіційних документах – в зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення. Так що таке Зона? Вона могла стати територіальним господарчим комплексом, науковим полігоном, технопарком чи природним заповідником. Чи навіть символом консолідації нації навколо найболючішої проблеми? А стала практично звичайним місцем роботи для багатьох тисяч людей, що продовжують працювати на ЧАЕС і так званих вахтовиків з Києва і прилеглих до Зони областей. З огляду на зайнятість населення це позитивний фактор, бо створені робочі місця, в тому числі для постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС.

Функції державного управління в Зоні виконує адміністрація зони відчуження, підпорядкована МНС України. Основним завданням адміністрації, як це написано в Концепції зони, є довгострокове утримання зони. На практиці утримання означає забезпечення стабільного фінансування так званих обов’язкових заходів, виконання яких вимагає закон України про статус радіаційно забруднених територій. Єдине що, рік за роком чи то піднімається рівень життя, чи дорожчає саме життя, тому треба підвищувати зарплату. На жаль, бюджетні асигнування на утримання зони не ростуть, а навпаки – невпинно зменшуються. Тому треба постійно скорочувати чисельність працюючих. Якщо на 1 січня 1994 року в зоні разом з персоналом ЧАЕС працювало біля 15 тисяч осіб, то зараз загальна чисельність працюючих зменшилася майже у два рази. Для цього є і законне виправдання – треба зменшувати колективну дозу опромінення персоналу.

Останні роки роботи в Зоні фінансуються, як то кажуть, за залишковим принципом. Відповідна стаття витрат в державному бюджеті соціально не захищена. Вже стало нормою, що в Зоні не завжди регулярно виплачують зарплату, інколи затримка досягає чотирьох місяців, що в Зоні регулярно відключають електроенергію, що впродовж останніх восьми років не поновлюються основні фонди.

Епоха забуття ще не закінчилася, а вже починається наступна епоха – епоха зневаги. Чи повториться афганський синдром – а хто Вас туди, в Чорнобиль, посилав?

Чорнобильський синдром здолає тільки праця.

Склалася досить дивна ситуація: на мінімізацію наслідків Чорнобильської катастрофи витрачаються величезні бюджетні кошти (більше, ніж на оборону!), а кінця краю не видно. Чи здолали б наслідки війни, якби після закінчення Великої вітчизняної війни замість відбудови промисловості, зруйнованих міст і доріг всі державні кошти витрачали на допомогу сім’ям загиблих? Хрещатик до цього дня лежав би в руїнах, а Україна була б одним великим колгоспом.

Якщо говорити про сучасний український етнос, про здоров’я нації, про масштаби Чорнобильської катастрофи і її вплив на фізичне здоров’я окремих громадян, на їх психологічний і моральний стан, то необхідно констатувати, що Чорнобильська катастрофа, або Чорнобильський синдром – це національна хвороба, яка пустила корені в усіх сферах як суспільства, так і влади. Найгірше, що виникла і поширюється думка про невиліковність цієї хвороби.

Невже Чорнобиль назавжди? Де вихід? Продовжувати обливатися сльозами і вважати себе самими нещасними у світі? Робити вигляд, що все нормально, чи навіть забути про Чорнобиль взагалі, буцім то його не було? Чи все ж таки розробити державну стратегію виживання в післяаварійний період в умовах переходу на ринкові відносини в незалежній Україні?

Відповідь мені здається очевидною: ніхто і ніколи не забуде про Чорнобиль, як ніхто і ніколи не забуде про інші історичні події. Вкрай небезпечним є фактор звикання будь якої людини до зовнішніх обставин і умов життя. Ми звикли жити в умовах перманентної мінімізації наслідків катастрофи, а для багатьох це стало ледь не єдиним джерелом державної допомоги. Ми звикли користуватися пільгами і ми звикли до того, що нас жаліє весь світ. Ми звикли до того, що ми дуже нещасні і нам мусять допомагати ті, які про Чорнобиль тільки читали, або бачили в телевізорі. Ми звикли до того, що в усьому винен Чорнобиль. Навіть Радянський Союз розпався через вибух у Чорнобилі. Навіть холодна війна закінчилася після Чорнобиля. Нам приємно відчувати, що історія людства поділилася на дві частини: до Чорнобиля і після Чорнобиля. Ми, українці, причетні до подій світового масштабу.

Так чому ж подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не стало національною ідеєю?

Як сталося, що Чорнобильська АЕС звинуваться трагедії стала її героєм? Звичайну процедуру закриття атомної станції перетворили спочатку в шоу світового масштабу, а потім в ще одну катастрофу, тепер вже соціальну?

Ми перестали боротися і перестали бути героями. Ми всі стали постраждалою нацією. Невже ми втрачаємо віру в майбутнє? Що відбувається і чому? Тому що ми втратили почуття відповідальності за власну долю. Нас дуже довго привчали думати про долю людства, а що стосується нашої долі, то про неї подумає держава. В дійсності схоже на те, що держава вирішила просто відкупитися від постраждалого народу шляхом пільг, соціальних виплат та компенсацій.

Першопричиною занепокоєння в суспільстві є Чорнобильські радіонукліди, які утворили величезну кількість радіоактивно забруднених матеріалів не тільки в зоні відчуження, але і далеко за її межами. Змінився звичний спосіб життя. І все це через те, що радіонукліди знаходяться на волі, а люди вимушені існувати в умовах радіаційних зон. То чи не краще помістити радіонукліди в зону відчуження, а людям дати можливість жити на своїй землі вільно і без обмежень?

Потрібно забути про душевні травми, втрачене майно і моральну шкоду. Настав час думати не тільки про себе, але і про тих, хто тільки-но народжується. Повернемо віру у власні сили і перестанемо бути постраждалим. Пора піднятися з колін і відродити свою землю.

Бо ми Нація, яка здатна вирішити всі наші проблеми.

15.03.2021

Проблеми морального виховання молодого покоління в реаліях сьогодення

Матеріал підготувала Гулько О.М.

!!! Заздалегідь кожному учасникові заняття варто підготувати кілька аркушів паперу та олівці чи ручки.

Доброго дня, шановні друзі!

Сьогодні на нашій зустрічі ми поговоримо про людей, які творять майбутнє, про тих, хто з сучасними технологіями на «Ти» і хто в критичній ситуації без довготривалих роздумувань вийшов на майдан і сподвиг на знищення авторитарного режиму.

Як ви думаєте, про кого ми говоритимемо?
На нашій зустрічі ми поговоримо про вас, про ваше життя та про те чим і як ви живете.

Бути молодим сьогодні – це і щастя, і, водночас, великий тягар та відповідальність, бо саме молодь першою відчуває стрімкий ритм, а також усі виклики й вимоги сучасного життя. Проблеми молоді так чи інакше стосуються кожного. А тому саме сьогодні уряди країн світу закликають звернути увагу на актуальні та гострі питання, які постають перед молодими людьми в сучасному світі.

Яка ж вона, сучасна молодь? Які її моральні цінності? Пропоную обговорити ці питання.

В Україні молодими людьми вважають громадян до 35-ти років. ВООЗ “продовжує” цей вік до 44-х років.

Головна риса нинішнього покоління молоді – технологічність. Люди буквально виросли з різними девайсами в руках. Через безперервний потік інформації нинішня молодь набагато швидше її сприймає.

Науковці дають нинішнім представникам молоді непогані прогнози в професійному житті. Молоде покоління є досить конкурентоспроможним та здебільшого покладається на себе, а не на членів команди.

Молодь швидше перемикається між кількома речами і не особливо страждає через несприятливий для роботи фон. Це може бути корисним у завданнях, що вимагають мультизадачності.

Водночас тенденції свідчать про сповільнення дорослішання. Вразливості молоді додає і технологічна залежність. Молоді люди більше ізольовані один від одного фізично.

Самотність та схильність до депресії – це ті не дуже приємні риси, які притаманні молоді не лише в Україні, але й у світі загалом. Вони викликані тривогою за майбутнє. Та все ж люди, які виросли в епоху терактів та світової фінансової кризи, вважаються відносно щасливими.

Згідно з дослідженням ВООЗ, у світі знижуються показники вживання алкоголю і тютюну серед молоді; і взагалі сучасне покоління молоді здебільшого задоволене своїм життям.

Для кращого пізнання себе пропоную вам виконати одне просте завдання.

Методика „Хто Я?ˮ

Спробуйте поставити собі запитання „Хто Я?ˮ. Чи не складне воно для вас? На перший погляд, нічого складного в ньому немає. „Я дівчина, студентка, добре навчаюся, добра, весела…ˮ А далі складніше та глибше. Іншими словами, різні характеристики для себе можна поділити на декілька груп, які допоможуть створити повну картину про себе. Для прикладу:

а) індивідуальні особливості – темперамент, характер, здібності;

б) психологічні процеси – пам'ять, воля, почуття, емоції;

в) досвід – звички, уміння, навички.

Ще раз поставте запитання „Хто Я?ˮ і замисліться над ним.

Далі напишіть у стовпчик цифри від 1 до 10, після цього 10 разів напишіть відповідь на запитання „Хто Я?ˮ. При цьому використовуйте характеристики (риси, інтереси, почуття) для опису себе, починаючи кожне речення із займенника „Яˮ. Після завершення складання такого переліку покладіть аркуш зі своїми характеристиками перед собою.

Пропоную найсміливішому прочитати те, що написано, а решті переглянути свої списки, доповнити сказане.

!!! За бажанням можна дати можливість висловитися всім студентам групи.

Мені було дуже цікаво та приємно почути багато ваших особистих характеристик, адже краще вас самих вас не може знати ніхто.
Сьогодні мені дуже хотілося б більше дізнатися про те, що є цінним для вас. Тому пропоную переглянути історію одного хлопця, у якій запропоновано кілька варіантів її завершення, та обговорити побачене (відео «Життєві цінності»).
Як ви вважаєте, який із варіантів завершення історії є більш реальним вибором сучасної молоді?
Чи знаєте ви молодих людей, які обрали перший варіант розвитку подій для власного життєвого сценарію? Яке життя в них сьогодні?
Які внутрішні цінності сприяли тому, що хлопець обрав нормальне життя та почав будувати спортивну кар’єру?
Яка роль у цій історії дорослого чоловіка? Чи багато таких дорослих людей ви бачили у своєму житті? Хто ці люди?

Психологи стверджують, що в кожної людини є свої життєві цінності. Пропоную вам визначити ваші особисті цінності, виконавши цікавий та водночас простий тест, який складається із 3-х коротких частин.

1. Методика «Розуміння моральних цінностей»

Необхідно вибрати з-поміж запропонованих варіантів той, що найбільше розкриває значення поняття, й записати відповідну букву-позначку.

1. Гідна людина — це та, яка...

А вирізняється високими моральними якостями

Б чуйно ставиться до всього живого

В шаноблива та ввічлива до людей

Г поважає себе та інших

2. Справедливість — це...

А об’єктивне, неупереджене ставлення до себе та інших людей, пов’язане з поняттям невід’ємних прав людини

Б сукупність вищих моральних принципів, якими людина керується у своїй громадській і особистій поведінці

В сумлінне ставлення до своїх обов’язків

Г дотримання норм, правил, канонів поведінки

3. Відповідальність — це...

А постійність у своїх поглядах і почуттях

Б сукупність рис, що характеризують позитивні якості, честь, гідність

В усвідомлення людиною своєї громадської ваги

Г усвідомлений обов’язок відповідати перед своїм сумлінням і суспільством за кожний свій вчинок, дію, слово

4. Любов — це…

А жалість, прагнення підтримати, взяти на себе піклування про об’єкт

Б довіра та партнерські стосунки

В співчуття, емпатія, бажання допомогти

Г почуття, властиве людині; глибока прив’язаність, почуття глибокої симпатії

5. Свобода — це…

А абсолютна неконтрольованість

Б можливість обирати тільки з наданих варіантів

В відсутність примусу; ситуація, у якій ми можемо вільно вибирати з-поміж усіх можливих варіантів рішень

Г) можливість вибирати відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей

2. «Обери слово»

До вказаного слова доберіть, будь ласка, із чотирьох запропонованих те, що найбільше відповідає за змістом, тобто слово-синонім, указавши відповідну букву-позначку.

Вибрати можна лише одне слово.

1. Відповідальність і...

А обов’язок

Б совість

В чесність

Г гордість

2. Свобода і...

А відповідальність

Б цілеспрямованість

В активність

Г сила

3. Любов і...

А довіра

Б милосердя

В хоробрість

Г скромність

4. Справедливість і...

А чесність

Б неупередженість

В тактовність

Г вірність

5. Гідність і…

А честь

Б відзнака

В самоповага

Г любов

3 «Протилежне за значенням»

До поданого слова доберіть одне протилежне за змістом. Укажіть, будь ласка, букву, котра позначає правильну, на Ваш погляд, відповідь.

1. Любити — ...

А сердитися

Б ненавидіти

В ігнорувати

Г радіти

2. Бути гідним — ...

А розумним

Б жалюгідним

В лінивим

Г ницим

3. Відповідальний — ...

А забудькуватий

Б безвідповідальний

В нечесний

Г дворушний

4. Справедливий — ...

А немилосердний

Б невірний

В жорстокий

Г несправедливий

5. Свобода — …

А неволя

Б свавілля

В довкілля

Г рабство

Обробка результатів

Підрахуємо бали. Нарахуйте собі по два бали за варіанти відповідей

1 — г, 2 — а, 3 — г, 4 — г, 5 — в у вправі «Що це?»;

1 — а, 2 — а, 3 — а, 4 — б, 5 — а у вправі «Обери слово» та

1 — б, 2 — г, 3 — б, 4 — г, 5 — а, б «Протилежне за значенням».

Якщо Ви отримали 25-30 балів, то Ваші знання моральних цінностей на високому рівні. Ви правильно розумієте сутність основних моральних цінностей і можете вдало оперувати поняттями, пов’язаними з мораллю, моральністю. Хотілося б вірити, що Ваші знання втіляться в повсякденному житті.

16-24 балів. Ви інтуїтивно розумієте сутність моральних цінностей, черпаючи свої уявлення з реального життя: із того, що бачите по телевізору, чуєте від друзів, рідних. Але Вам варто для себе визначити, що означає бути добрим, справедливим, відповідальним, працелюбним.

15 балів і нижче. Ви навряд чи розумієте, що таке моральні цінності, але це не свідчить про вашу аморальність. Можливо, варто замислитися над тим, якою людиною Ви хочете бути, а не плисти за течією.

Коментар. 25-30 балів свідчать про високий рівень розуміння сутності моральних цінностей, 16-24 – про середній, 15 балів – про низький.

Як ви вважаєте, чи мають цінності особистості відношення до її морального життя? Яким чином?
Назвіть 3 найважливіші речі у вашому житті. Подумайте, чим саме вони цінні для вас. Охочі можуть поділитися своїми думками.
Як ви думаєте, чи можна чітко розмежовувати життєві цінності та моральні цінності людини? Поясніть.
Пропоную переглянути відеоматеріал про стиль життя кількох молодих людей та обговорити його (відео «Яка сучасна молодь»).
Чим запам’яталися вам герої цього відео?
Чи можна сказати, що їхній стиль життя є прикладом ддя наслідування? У чому саме?
Чи багато ваших друзів та знайомих намагаються знайти, так би мовити, «своє місце в житті»? Чим вони займаються?
У чому ви бачите зміст поняття «доросле життя»?
Чи готові ви до дорослого життя? Як саме ви це зрозуміли?
Якби вас попросили пояснити дитині, що таке молодість, то що б ви сказали?
Опишіть одним словом сучасну молоду людину.
Пропоную на завершення переглянути відео (відео «Молодість»).
Бажаю всім, щоб ваша молодість була саме такою, як її показано у відео.
Дякую за співпрацю!

15.03.2021

Відеоролик «Цінності українців», знятий командою проекту «Серце в долоньках»

Уривок із програми «Без цензури» на тему «Моральне виховання молоді»

Проблеми морального виховання молоді

в реаліях сьогодення

Матеріал підготувала Рожанська Л.Г.,

викладач психології

Арістотель писав: «Морально прекрасною називають людину досконалої гідності... Адже про моральну красу говорять з позиції доброти: морально прекрасною називають справедливу, мужню, благородну і, загалом, наділену всіма чеснотами людину».

Головною метою морального виховання на сучасному етапі є цілеспрямований свідомий процес формування гармонійної особистості, що включає гуманність, працелюбність, чесність, правдивість, дисциплінованість, почуття відповідальності, власної гідності, виховання патріотизму, любові до Батьківщини. На цій основі формуються особистісні риси людини, які включають в себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Теоретико-методологічні основи морального виховання глибоко і всебічно розкриті в Законі «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про охорону дитинства», Концепції позашкільної освіти та виховання, Національній доктрині розвитку освіти «України в XXI столітті», Державній національній програмі «Освіта України XXI століття». В «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійної школи» визначено, що «школа зобов’язана виробляти внутрішню потребу жити і діяти за принципами моралі, неухильно додержуватись правил співжиття. З ранніх років вона повинна виховувати в учнів колективізм, чесність і правдивість, вимогливість і принциповість, стійкість і мужність характеру».

Нині, коли в Україні обрано курс на побудову гуманного демократичного суспільства, що передбачає культ Людини і Народу, гуманні й демократичні відносини між людьми в усіх сферах життя, питання морального виховання виходять на одне з перших місць у системі виховання. Пріоритетними напрямками реформування виховання в нашому суспільстві є:

утвердження принципів загальнолюдської моралі – правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей;
прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, які населяють Україну;
виховання духовної культури особистості; створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;
формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю.

Про моральне виховання особистості сьогодні можна говорити з позиції моральності.

Моральність – це внутрішні духовні якості, якими керується людина, етичні норми, правила поведінки, що визначаються цими якостями.

Моральність як стан духу детермінує поведінку людини зсередини, з душі, з совісті, допомагає встановити проти негативних зовнішніх впливів. Слідування внутрішнім моральним переконанням, високим гуманним принципам робить людину духовною істотою і забезпечує повагу до самого себе. Моральність виникає як сукупний продукт матеріально-духовного, соціального буття людини. У ній є те духовне, спільне для всіх моральних людей, що складає її стрижень, який виражається в її принципах життєдіяльності.

Моральне виховання ефективно здійснюється тільки як цілісний процес загальнолюдської моралі. Результатом цілісного процесу є формування морально цілісної особистості, в єдності її свідомості, моральних почуттів, совісті, моральної волі, навичок, звичок, суспільно цінної поведінки. Основоположною категорією морального виховання є поняття морального почуття – постійного емоційного відчуття, переживання реальних моральних відносин і взаємодій.

Моральність для людини – це перш за все живе почуття, реальний стан. Моральне виховання, що ігнорує емоційну сферу, естетичне ставлення до дійсності є слабосильним, нездатним формувати внутрішні стимули і спонукання високоморальних вчинків дітей, керувати їхньою поведінкою. Моральне почуття є основотвірний початком людської моралі. Складовим елементом морального почуття є моральна свідомість – активний процес відображення дитиною своїх моральних відносин, станів. Вона передбачає знання моральних принципів, норм і, одночасно, постійне усвідомлення та осмислення свого морального положення в суспільстві, морального стану, почуття.

Рушійною силою моральної свідомості є моральне мислення – процес постійного накопичення і осмислення моральних чинників, відносин. Моральні переживання породжуються єдністю чуттєвих станів, відображених у свідомості, і їх осмисленням, оцінкою, моральним мисленням.

Моральні почуття, свідомість і мислення є основою і стимулом прояви моральної волі. У життєвій практиці, особливо в екстремальних умовах, завжди реалізуються в єдності всі названі компоненти.

Моральне виховання – це не вдовбування, не заучування моральних норм і бездушна відпрацювання звичок, це є активний життєвий процес відносин, взаємодій, це процес постійних рішень, вибір вольових дій на користь тих чи інших моральних норм. Результатом морального виховання є моральна вихованість. Про моральної вихованості свідчить глибина морального почуття, здатність до емоційного переживання, сором і співчуття.

Успіх морального виховання багато в чому залежить від характеру суб'єктивного морального простору, в якому живе людина. До цього простору входять:

відносини і спілкування в колективі;
відносини і спілкування вулиці;
спілкування з товаришами;
ставлення до себе;
ставлення до природи, до зовнішнього світу;
відношення до суспільних вимог;
відносини в родині, яка є найважливішим простором для дитини.

Система моральних цінностей в українців сформувалася здавна: у сім’ї, родині, під впливом національної ментальності, природного демократизму, звичаїв та традицій. На їх основі впродовж віків у нашого народу культивувалися гуманізм і любов до рідної землі, патріотизм і громадянський обов’язок, волелюбність і самовідданість, високе людське сумління, шанобливе ставлення до батьків. Пошук шляхів до цілісного, гармонійного світу та людського буття не може не зачіпати проблем освіти й виховання.

Сімейні цінності – моральні основи життя сім’ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам’ять про предків тощо. Цінності особистого життя мають значення, насамперед, для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, стиль приватного життя тощо. Формування національної свідомості та самосвідомості передбачає: виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім’я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню національної гідності, залучення молоді до практичних справ розбудови державності, формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину.

У розвитку моральності важливе місце належить національній свідомості як дитини, так і зрілої людини. Виділяються щонайменше три етапи, які накладають на цю свідомість помітний відбиток, збагачують її зміст.

Перший етап (етнічне самоусвідомлення) – першооснова, коріння патріотизму. Етнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім’ї, з маминої колискової, з бабусиної казки, з участі у народних звичаях та обрядах, із народної пісні, причетності до народної творчості.

Другий етап (національно-політичне самоусвідомлення) – припадає переважно на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частини нації. До найважливіших моментів цього етапу національного виховання належать відновлення історичної пам’яті та формування почуття національної гідності.

Третій етап (громадсько-державне самоусвідомлення) – передбачає формування правильного розуміння понять патріотизму й націоналізму, виховання поваги до національно-культурних цінностей інших народів, прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності.

Великі можливості для формування моральної самосвідомості закладені в неписаних законах лицарської честі, що передбачають: виховання любові до батьків, до рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимство, готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей; шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності; відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі.

Сьогодення потребує пошуку нових підходів в організації освітнього процесу, впровадження освітніх, зокрема й виховних, технологій, що сприятимуть моральній активності особистості, для якої поняття справедливості, милосердя, доброзичливості, толерантності, совісті, миролюбності, готовності допомогти іншим, ввічливості, делікатності, тактовності мають стати ціннісними орієнтирами. Сучасний педагог буде успішним лише в тому випадку, якщо володітиме неабияким умінням зачаровувати вихованців щирістю, альтруїзмом, любов’ю до людей. Традиційна теорія і методика виховання з їх принципами й засобами не відповідає теперішнім виховним цілям. Усі особистісно-перетворювальні інструменти переглядаються, а інноваційні – апробуються.

За визначенням академіка І. Беха, «ми переживаємо справжній ренесанс у педагогіці: вона сповна одухотворюється. Це стало можливим завдяки її глибинному психологічному супроводу... Йдеться про нову виховну парадигму, зокрема вводяться нові наукові категорії: вчинкове життя, вищі смисли, смислоцінна сфера, духовність як вираження духу, духовна особистість тощо».

Сучасна освіта орієнтована на особистість, внаслідок чого метою освітнього процесу є розкриття й розвиток індивідуальності кожної дитини на основі формування її особистісної культури. Чинником у характеристиці культури особистості є її взаємодія із соціумом, опанування моральних цінностей і почуттів. Для особистісного зростання потрібні відповідні соціальні умови й цілеспрямоване виховання.

Дитина не народжується ні моральною, ні аморальною, ні доброю, ні злою. Які моральні цінності у неї розвинуться, залежить від ставлення до неї оточуючих, від методів виховання, від соціального оточення, в якому перебуває особистість, а також від сімейного виховання. За умови правильного виховного впливу, належної організації освітнього середовища на засадах співпраці й взаємодопомоги у вихованців формуються суспільні мотиви, що спонукають дотримуватися прийнятих моральних норм поведінки не за зовнішнім примусом, а з власної ініціативи, за внутрішнім переконанням.

Завдання педагогічних колективів, батьківської громади – навчити дитину взаємодіяти з іншими людьми, собою, навколишнім світом на основі моральних цінностей, гармонії. Така модель освітнього середовища покликана базуватися на засадах демократизму й гуманізму, сприяти створенню умов для особистісного розвитку, самопізнання, самореалізації зростаючої особистості.

Дослідник В. Кукушин зазначає: «Суспільство має захистити молоде покоління від морального занепаду, інакше таке суспільство – це країна без майбутнього». Отже, моральний захист дітей і молоді є ключовою проблемою ХХІ століття, розв’язання якої можливе лише за спільної взаємодії сім’ї, освітнього закладу та громадськості.

Педагоги-практики, вихователі, усі причетні до виховання підростаючої особистості мають ураховувати позитивний досвід людства, аби не втратити власні історичні надбання та національну специфіку, а потім не надолужувати згаяне у безпрецедентній прогресії. Зокрема, стимулювати у молоді власні психологічні ресурси, підвищувати їхній рівень самопізнання, самоповаги, активізувати реалізацію сутнісних сил, інтеріоризацію суспільних та моральних цінностей. Саме це сприятиме появі серед молоді відповідальних, високоморальних громадян-патріотів, які у майбутньому відстоюватимуть національні інтереси, забезпечуватимуть продукування прогресивних ідей та їх реалізацію.

24.12.2020

Інструкція

з безпеки життєдіяльності учасників навчально-виховного процесу

під час зимових канікул

1.Загальні положення.

1.1. Інструкція з безпеки під час зимових канікул поширюється на всіх учасників навчально-виховного процесу під час перебування студентів на зимових канікулах.

1.2. Інструкцію розроблено відповідно до «Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу», затвердженого Наказом Міністерства освіти і науки України від 01.08.2001 № 563, «Правил дорожнього руху України», затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 № 1306, «Правил пожежної безпеки для закладів, установ і організацій системи освіти України», затверджених Наказом Міністерства освіти і науки України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління державної пожежної охорони від 30.08.2016 № 974.

1.3. Всі учасники навчально-виховного процесу повинні знати правила надання першої (долікарської) допомоги при характерних ушкодженнях, мати необхідні знання і навички користування медикаментами.

2. Вимоги безпеки життєдіяльності студентів під час зимових канікул.

2.1. Вимоги безпеки життєдіяльності студентів перед початком зимових канікул.

2.1.1. Перед початком зимових канікул слід чітко визначити терміни початку та закінчення канікул.

2.1.2. У разі продовження канікул телефонувати в останній день визначених термінів до деканату, куратору або старості академічної групи для визначення нового терміну канікул.

2.1.3. Потрібно ознайомитися з планом проведення масових заходів в університеті під час канікул, брати активну участь у запланованих заходах.

2.1.4. У разі неможливості за поважних причин або сімейних обставин взяти участь у запланованих заходах під час канікул або вчасно приступити до навчальних занять після канікул, студенти повинні завчасно попередити деканат або куратора групи, надавши заяву чи медичну довідку, що пояснює причину.

2.2. Вимоги безпеки життєдіяльності студентів під час зимових канікул.

2.2.1. Під час канікул, перебуваючи на вулиці й ставши учасником дорожньо-транспортного руху, чітко виконувати правила дорожнього руху:

рухатися по тротуарах і пішохідних доріжках, притримуючись правого боку, обережно по слизькій дорозі, особливо під час ожеледиці. Взуття має бути зручним, підбори – низькими;
за межами населених пунктів, рухаючись узбіччям чи краєм проїжджої частини, йти назустріч руху транспортних засобів;
переходити проїжджу частину тільки по пішохідних переходах, зокрема підземних і наземних, а в разі їх відсутності – на перехрестях по лініях тротуарів або узбіч;
у місцях із регульованим рухом керуватися тільки сигналами регулювальника чи світлофора;
виходячи на проїжджу частину з-за транспортних засобів упевнивнитись, що не наближаються інші транспорті засоби, бути особливо уважним і обережним при прослуховуванні плеєра через навушники та при використанні одягу з капюшоном;
чекати на транспортний засіб тільки на посадкових майданчиках (зупинках), тротуарах, узбіччях, не створюючи перешкод для дорожнього руху;
на трамвайних зупинках, не обладнаних посадковими майданчиками, можна переходити проїжджу частину лише з боку дверей і тільки після зупинки трамвая;
у разі наближення транспортного засобу з увімкненим проблисковим маячком червоного або синього кольору, чи спеціальним звуковим сигналом, треба утриматися від переходу проїжджої частини або негайно залишити її;
категорично заборонено вибігати на проїжджу частину, влаштовувати на ній або поблизу неї ігри, переходити проїжджу частину поза пішохідним переходом або встановленими місцями;
для запобігання ДТП за участю дітей категорично заборонено кататися на санчатах, ковзанах, лижах (інших зимових приладах для розваг) на проїжджій дорозі, категорично заборонене катання з гірок із виїздом на проїжджу частину дороги;
для запобігання травмування можна кататися на ковзанах тільки у відведених для цього спеціальних місцях й на міцному льоду без розщелин;
студенти повинні виконувати зазначені правила, а також інші Правила дорожнього руху України, знання про які отримані на заняттях з безпеки життєдіяльності, предметних інструктажах;
користуючись транспортним засобом, необхідно сидіти або стояти тільки в призначених для цього місцях, тримаючись за поручень або інше пристосування.

2.2.2. Під час канікул, перебуваючи вдома, в гуртожитку, на вулиці, в спеціалізованих установах, приміщеннях, транспорті, повинні чітко виконувати правила пожежної безпеки:

не брати з собою вогненебезпечні предмети, що можуть спричинити пожежу (петарди, бенгальські вогні, феєрверки, легкозаймисті речовини тощо);
користуватися газовою плитою вдома та в гуртожитку тільки із спеціалізованим електричним приладом для вмикання;
заборонено використовувати віконниці на вікна для затемнення приміщень і застосовувати горючі матеріали; зберігати бензин, газ та інші легкозаймисті горючі рідини, приносити їх до приміщення;
у жодному разі не брати на вулиці чи в іншому місці ніякі незнайому чи чужу побутову техніку, не вмикати їх у розетку вдома чи в інших установах – це може призвести до вибуху та надзвичайної ситуації;
не можна наближатися до електроприладів, музичної апаратури, які живляться струмом. Користуватися електроприладами тільки сухими руками. У разі виявлення обірваних проводів, неізольованої проводки, іскріння проводки, негайно повідомити коменданта гуртожитку, або чергового;
не збиратися біля проходів у громадських установах, входах та виходах, у приміщеннях вестибюлю;
під час участі в масових заходах не кричати, не свистіти, не бігати, не стрибати, не створювати травмонебезпечних ситуацій у приміщенні, дотримуватися правил пожежної безпеки;
у разі пожежної небезпеки – наявності вогню, іскріння, диму – негайно вийти на повітря (за двері, балкон) та кликати на допомогу. Викликати службу пожежної охорони за номером 101, назвавши своє ім’я, прізвище, коротко описавши ситуацію: наявність вогню, диму, кількість людей у приміщенні, свій номер телефону;
при появі запаху газу в квартирі, гуртожитку у жодному разі не вмикати електроприлади, не користуватися стаціонарним чи мобільним телефоном, відчинити вікна, двері, перевірити приміщення, вимкнути газову плиту й вийти з приміщення;
негайно повідомити в газову службу за номером 104 чи 101 пожежну охорону; назвавши своє ім’я, прізвище, коротко описавши ситуацію й залишивши свій номер телефону.

Під час святкування Нового року вдома або інших закладах чітко дотримуватися вимог протипожежної безпеки; не приходити на свято в одязі з легкозаймистого матеріалу, не просоченого вогнезахисною сумішшю; під час святкування не наближатися до новорічної ялинки, в її сторону категорично заборонено кидати будь-які предмети; не можна прикрашати ялинку іграшками, гірляндами не фабричного, або низької якості виробництва; заборонено використовувати відкритий вогонь під час новорічних свят (факели, свічки, феєрверки, бенгальські вогні, хлопавки тощо); застосовувати дугові прожектори, влаштовувати світлові ефекти із застосуванням хімічних та інших речовин, що можуть спричинити загорання; встановлювати стільці, крісла, різні конструкції, виконані з пластмас і легкозаймистих матеріалів, а також захаращувати предметами проходи та аварійні виходи; не можна застосовувати для оформлення приміщень декорації та обладнання, виготовлені з горючих синтетичних матеріалів, штучних тканин і волокон (пінопласту, поролону, полівінілу тощо).

2.2.3. Під час канікул, перебуваючи вдома, на вулиці, в спеціалізованих установах, громадських місцях, приміщеннях, транспорті тощо студенти повинні чітко виконувати правила з попередження нещасних випадків, травмування, отруєння та ін.:

під час канікул заборонено перебувати біля водоймищ для запобігання утопленню; категорично заборонено виходити на льодову поверхню замерзлого водоймища. Особі, яка провалилася під лід, необхідно подати мотузку, дошку, одяг, але не підходити до неї близько. Якщо лід крихкий, треба лягти на нього й проводити операцію рятування в той бік, із якого прийшла людина – в інших місцях лід може бути більш крихким. Не поспішаючи, слід допомогти людині вибратися з води, зняти мокрий одяг, зігріти, покликати на допомогу, відвести постраждалого у тепле приміщення, вжити заходів щодо недопущення обмороження;
категорично заборонено наближатися й перебувати біля будівельних майданчиків, кар’єрів, закинутих напівзруйнованих будівель для запобігання обрушень будівельних матеріалів і попередження травм та загибелі;
категорично заборонено вживати алкоголь, наркотичні засоби, стимулятори;
уникати вживання в їжу грибів;
заборонено брати в руки, нюхати, їсти незнайомі дикі рослини чи паростки квітів, кущів, дерев, що може призвести до отруєння;
пересуватися обережно, спокійно. Беручі участь в масових заходах, не створювати хаотичного руху, не штовхатися, не кричати. На вулиці бути обережним, дивитися під ноги, щоб не впасти в яму чи відкритий каналізаційний люк, не травмуватися через ожеледь;
не підходити на вулиці до обірваних, обвислих проводів, які стирчать, а особливо, якщо від них іде гудіння – такі проводи ще можуть бути підживлені електрострумом; не підходити до щитових, не залазити на стовпи з високовольтними проводами – можна отримати удар електрострумом від високовольтних живлень за 5 м;
бути обережним на дитячих майданчиках, у парках відпочинку: спочатку переконатися, що гойдалки чи атракціони, турніки, прилади справні, сильно не розгойдуватися й не розгойдувати інших, щоб не призвести до падіння чи іншого травмування;
не виходити на дах багатоповерхівки для попередження падіння з висоти;
не підходити до відчинених вікон, не нахилятися на перила, парапети сходинок для запобігання падіння з висоти; не спускатися в підвали будинків чи інші підземні ходи – там може бути отруйний газ;
не вступати в контакт із незнайомими тваринами для запобігання укусів від хворих на сказ тварин;

2.2.4. Під час канікул студенти повинні виконувати правила безпеки життєдіяльності під час самостійного перебування вдома, в гуртожитку на вулиці, у громадських місцях, у друзів, на молодіжних дискотеках, у замкнутому просторі приміщень із чужими людьми, правила попередження правопорушень та насильства:

не розмовляти й не вступати в контакт із незнайомцями, у жодному разі не передавати їм цінні речі, ключі від дому, навіть якщо вони назвалися представниками міліції. Слід одразу кликати на допомогу й швидко йти до людей;
не підходити до автомобілів із незнайомцями, навіть якщо вони запитують дорогу. Краще відповісти, що не знаєте, і швидко йти геть;
слід триматися подалі від тих, хто влаштовує бійки, не брати участі в суперечках дорослих і не провокувати словами чи діями агресивну поведінку, що може призвести до бійки або травм; у стосунках із оточуючими слід керуватися толерантними стосунками;
не заходити в під’їзд, ліфт із незнайомими людьми; слід одразу кликати на допомогу, якщо незнайомець провокує якісь дії щодо вас. Бути уважним, оглядатися й перевіряти, чи не слідує за вами хтось під час проходу провулків, підземних переходів між домами й тунелями. Якщо за вами хтось іде, зупинитися й відійти у сторону, щоб потенційний переслідувач пройшов повз вас;
під час перебування на дискотеці, слід керуватися загальними правилами етикету й нормами поведінки, не провокувати оточуючих на агресивну поведінку рухами й словами. У разі небезпечної ситуації звертатися до служби охорони закладу, викликати міліцію за номером 102;
не вчиняти дії, що можуть призвести до правопорушень. Неповнолітніми у кримінальному праві вважаються особи віком до 18-ти років. За злочини, вчинені після настання 14-річного віку, неповнолітні підлягають кримінальній відповідальності; позбавлення волі неповнолітньому може бути строком не більш як на 10 років; найсуворішим примусовим виховним заходом є направлення до спеціальних навчально-виховних установ, що здійснюється примусово, незалежно від бажання неповнолітнього чи його батьків.

2.2.5. Під час канікул треба виконувати правила з запобігання захворювань на COVID-19, грип, інфекційні та кишкові захворювання тощо:

дотримуватися карантинних вимог;
при нездужанні не виходити з дому, щоб не заразити інших людей, викликати лікаря;
хворому виділити окреме ліжко, посуд, білизну;
приміщення постійно провітрювати;
у разі контакту із хворим одягати марлеву маску;
хворому слід дотримуватися постільного режиму;
вживати заходів профілактики: їсти мед, малину, цибулю, часник; чітко виконувати рекомендації лікаря;
перед їжею мити руки з милом;
не їсти брудних овочів та фруктів, ретельно їх мити й ошпарювати;
не вживати самостійно медичних медикаментів чи препаратів, не рекомендованих лікарем;
якщо ви погано почуваєтеся, а поряд нікого немає, слід викликати швидку медичну допомогу за номером 103, описавши свій стан, назвавши номер свого телефону, домашню адресу, прізвище, ім’я, а також зателефонувати батькам.

3. Вимоги безпеки життєдіяльності при виникненні надзвичайної або аварійної ситуації.

3.1. Не панікувати, не кричати, не метушитися, чітко й спокійно виконувати вказівки працівників правоохоронних органів.

3.2. Зателефонувати батькам, коротко описати ситуацію, повідомити про місце свого перебування.

3.3. Якщо ситуація вийшла з-під контролю, слід зателефонувати в служби екстреної допомоги за телефонами:

101 – пожежна охорона;

102 – поліція;

103 – швидка медична допомога;

104 – газова служба, коротко описати ситуацію, назвати адресу, де відбулася надзвичайна ситуація, а також своє прізвище, ім’я, номер свого телефону.

3.4. За можливості варто залишити небезпечну територію.

БЖД 2

10.12.2020

14 грудня - День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Отруйний полиновий дим –

Це пам’ять мертвим, біль живим.

У 1986 році через катастрофу на Чорнобильській АЕС у повітря злетіла велика кількість радіоактивних матеріалів. У ліквідації наслідків аварії від перших хвилин після неї та впродовж наступних кількох років узяли участь 520 тисяч ліквідаторів. Їм довелося погасити пожежу і, ризикуючи своїм життям, розчистити місце катастрофи від отруйних речовин.

Ліквідатори, які працювали в Чорнобилі в 1987-1990 роках, отримали, згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, серйозне опромінення на рівні 120-ти мілізівертів. Це доза в тисячу разів більша, ніж при проведенні рентгену грудної клітини. Про це пише Fox News, зауважуючи, що під час медичної процедури люди зазвичай піддаються опроміненню на рівні 0,1 мілізіверта. У Чорнобилі кожен, хто в числі перших приїхав гасити пожежу, отримав астрономічно високі дози.

Що ж відбувається з людським тілом під впливом такої кількості радіації? За словами доктора Льюїса Нелсона з медичної школи Нью-Джерсі, це можна порівняти з досвідом входження у величезний апарат рентгеноскопії, у якому радіація стріляє просто з кожного кутка. Однак різниця в тому, що промені будуть мати іншу природу, ніж ті, які зазвичай використовують у медицині. Гамма-промені, проходячи через тіло, призводять до іонізації. Це означає, що вони вибивають електрони з атомів у людських молекулах, порушуючи хімічні зв’язки й пошкоджуючи тканини. Високий рівень іонізації спричиняє променеву хворобу.

У Чорнобилі в 134-х ліквідаторів вона з’явилася. Із них 28 померли. Ці люди отримали опромінення на рівні від 8-ми до 16-ти тисяч мілізівертів. Це для порівняння дорівнює 80-160-ти тисячам рентгеноскопій. Нелсон пояснив виданню, що променева хвороба головним чином проявляється в травному тракті й кістковому мозку. У цих частинах людського тіла клітини діляться дуже швидко. ДНК тут не дуже захищена і розпадається, щоб її можна було скопіювати. І це робить її дуже вразливою перед радіацією. До речі, саме тому радіаційна терапія уражає ракові клітини. Адже вони теж дуже швидко діляться.

Через кілька годин після опромінення в людей із променевою хворобою починають з’являтися перші симптоми – діарея і блювання. Коли клітини не діляться належним чином, слизова оболонка травного тракту розпадається, випускаючи клітини і бактерії, що живуть у кишечнику. За словами Нелсона, таке навіть здорову людину «підкосило б». Але оскільки радіація також зупиняє виробництво білих кров’яних тілець у кістковому мозку, імунна система не може боротися з інфекцією. Тому люди з променевою хворобою часто помирають від зараження крові за лічені дні.

Високий рівень радіації може також залишити опіки на шкірі, які стають помітними за лічені хвилини чи години після опромінення. За словами Нелсона, вони схожі на ті, які люди отримують під дією сонячного проміння. Але якщо опіки й симптоми кишкового тракту з’являються майже миттєво впродовж лічених хвилин, кістковому мозку вдається вижити ще кілька днів. Це означає, що виникає прихований період, коли постраждалій людині, здається, стає краще.

А трохи згодом проявляється зараження крові.

Люди, яким вдалося пережити променеву хворобу після Чорнобиля, потім іще роками проходили реабілітацію. Як свідчать дані ВООЗ, у багатьох із них з’явилася катаракта, тому що радіація пошкодила їхні очні рогівки. Однак це далеко не всі наслідки. У випадку більшості з тих, хто пережив катастрофу на Чорнобильській АЕС, результати опромінення проявилися лише через багато років. Адже одним із головних наслідків був підвищений ризик захворювання на рак.

«Але варто пам’ятати, що ризик раку – це щось, що проявляється приблизно за 10 років. Тому потрібно прожити 10 років, а то й більше, щоб помітити загрозу», – сказав Нелсон.

Скільки людей постраждали таким чином від Чорнобиля, сказати важко. Однак, за деякими оцінками, близько 270-ти тисяч жителів України, Росії та Білорусі не захворіли б на рак, якби не сталося аварії в 1986 році.

Ця катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики.

Чорнобильська катастрофа спричинила великі людські жертви. Число постраждалих від аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь у ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, які піддалися радіоактивному забрудненню. Багато з тих, хто прийняв на себе перший удар ядерної стихії, на жаль, уже пішли в безсмертя, залишивши смуток і біль у наших серцях.

14 грудня ми вшановуємо учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У цієї дати є своя історія. Адже саме 30 листопада 1986 року було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС, а 14 грудня у газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд.

10 листопада 2006 року № 945/2006 Указом Президента України було засновано скорботну пам’ятну дату – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який ми щорічно відзначаємо 14 грудня.

Вшановуючи учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, ми схиляємо голови перед пам’яттю загиблих героїв і віддаємо данину пошани всім ліквідаторам аварії, які, рятуючи нас, українців, а також народи інших країн від ядерної небезпеки, жертвували найдорожчим – своїм здоров’ям і життям.

Матеріал підготувала Слугоцька В.М.,

куратор 41-Ю групи

07.12.2020

Джерелом епідемії вважають ринок в Ухані, де продавали диких тварин

Євген Дубровський: "У боротьбі з covid головне - без паніки!"

Євген Дубровський, лікар-інфекціоніст, який з березня 2020-го рятує життя хворим, що підхопили коронавірус. Дивує його спокій та вміння жартувати, розповідаючи про подолання одного з найнебезпечніших на сьогодні захворювань.

Євген Ігорович працює у звичайній Київській клінічній лікарні №4, щодня отримує до 160 дзвінків від пацієнтів. Каже, що холодний розум - головне для тих, хто хоче врятуватись на цій вірусній війні. Цікаво й корисно для всіх!

Дивіться студію "НИНІ"на телеканалі "ЗОРЯНИЙ". ЄВГЕН ДУБРОВСЬКИЙ та ведуча ТЕТЯНА ГАВРИЛЬЧУК. Шукаймо світло разом!

Інформаційна виховна година

«Чума ХХІ століття – Covid-19

як виклик останнього часу. Заходи боротьби»

COVID-19 — це гостре вірусне захворювання, що характеризується переважним ураженням дихальної системи та шлунково-кишкового тракту. Коронавірус є зоонозною інфекцією за походженням.

Епідемічна ситуація COVID 19 є суттєвою проблематикою та завданням вирішення подолання вірусної інфекції серед населення.

Етіологія збудника

Розглядаючи етіологію збудника, варто зазначити, що вірус належить до родини коронавірусів яка нараховує 40 видів РНК-вмісних вірусів та дві підродини.

До цієї родини належать:

вірус SARS–CoV – збудник атипової пневмонії;
вірус MERS–CoV – збудник респіраторного синдрому;
вірус SARS-CoV-2 – пневмонічний тип вірусу.

Вірус SARS-CoV-2 має тонкий нуклеокапсид середнього розміру (60 нм) і сферичну форму. Оболонку SARS-CoV-2 складають 4 протеїни: глікопротеїн «шипа» S, нуклеокапсидний протеїн N, мембранний протеїн M і протеїн суперкапсиду (оболонки) E.

Усередині нуклеокапсиду є позитивний ланцюг РНК довжиною приблизно 30 тис. нуклеотидів, що містить генетичну інформацію. На поверхні віріону містяться шипоподібні відростки, які мають форму булави, що розширюється на дистальному кінці. Така форма на зображеннях електронної мікроскопії нагадує сонячну корону під час затемнення, через що їх і назвали коронавірусами.

Збудник характеризується широким тропізмом, окрім дихальних шляхів може вражати печінку, нирки, кишечник, нервову систему, серце та очі. Типова коронавірусна інфекція клінічно проявляється грипоподібним синдромом і/або кишковими розладами.

За ступенем подібності геномів та антигенними властивостями коронавіруси поділяють на 3 групи:

α-, β- та γ-коронавіруси. Коронавірус SARS-CoV було віднесено до підгрупи 2b другої групи коронавірусів. Таким чином вірус SARS-CoV-2 став сьомим відомим коронавірусом людини, чотири з яких періодично викликають гострі респіраторні захворювання, а три - виявилися летальними для людей:

SARS-CoV-1

MERS-CoV

SARS-CoV-2

Віруси нестійкі у зовнішньому середовищі. Вони миттєво гинуть при температурі понад 56 градусів, руйнуються під дією хлороформу, формаліну, етилового спирту або ефіру. Але на превеликий жаль коронавірус добре переносить заморожування.

Шляхи зараження та механізми розвитку

Причинами коронавірусу є мутації, в результаті яких з'являється новий тип вірусу. Джерелом коронавірусної інфекції, як правило, є хвора людина. При цьому, період контагіозності невизначено довгий. Джерелом коронавірусу можуть бути деякі звірі (мавпи, птахи, змії та інші).

Джерелом нового типу збудника стали, ймовірно, кажани. При цьому в даний час немає даних про те, що домашні тварини (такі, як собаки чи кішки) можуть переносити коронавірус Covid -19.

Збудники не можуть передаватися безпосередньо через предмети, дверні ручки, посилки, продукти, якщо дотримана гігієна рук і правила кулінарної обробки продуктів. Не можна торкатися забрудненими руками та предметами обличчя, носа, рота, очей. Тому руки рекомендується часто і ретельно мити з милом або обробляти дезіфікуючими засобами.

Вірус передається повітряно-крапельним, повітряно-пиловим, фекально-оральним шляхом. До факторів передачі відносяться виділення носоглотки, блювотних мас, фекалії птахів, тварин, хворої людини.

У людей сприйнятливість до коронавірусу дуже висока, захворювання загрожує всім віковим групам. Характерною особливістю SARS-CoV-2 є здатність до розповсюдження від інфікованих людей, які ще не мають ніяких проявів захворювання.

Зарубіжні дослідники підтвердили вплив групи крові на ймовірність зараження коронавірусною інфекцією та важкістю її наслідків.

Дослідження проводилися в Данії і Канаді. Фахівці порівняли показники близько 500 тис. хворих пацієнтів на COVID-19 у Данії з 2 млн осіб, які проживають в інших країнах. Згідно з результатами дослідження, серед захворілих коронавірусом було менше людей з першою групою крові (AB0). Найбільша кількість хворих було серед людей з групою крові A (II), B (III) і AB (IV).

Антигенна різнорідність вірусів зумовлює значну частоту повторного інфікування збудниками інших серологічних типів.

На сьогоднішній день патогенетичні механізми розвитку коронавірусної інфекції вивчені недостатньо. Вхідними воротами для інфекції є слизова оболонка верхніх дихальних шляхів.

Клінічні прояви

Для більшості коронавірусних інфекцій інкубаційний період обмежений 2-3 добами. Однак, для коронавірусу Covid 19 цей період може становити від 1 до 14 днів (в середньому 10 днів).

Протягом усього цього періоду людина може заражати інших.

Ефективне потрапляння вірусу в клітину господаря відбувається у три етапи:

І етап

вірус зв’язується з рецепторами клітини;

ІІ етап

ліпіди оболонки та мембрани вірусу зливаються з плазматичною мембраною клітини;

ІІІ етап

починається реплікація геномного матеріалу РНК вірусу.

Патогенетичні процеси, що викликає під час інфекції SARS-CoV-2 (як і збудники SARS і MERS), пояснюються змінами в клітині-мішені, які призводять до руйнування уражених тканин і формування у пацієнтів після одужання фіброзних рубців у легенях.

За таких умов розвивається недостатність сурфактанту, що призводить до колапсу альвеол і легеневого дистрес-синдрому. Найнебезпечнішою властивістю SARS-CoV-2 є його здатність спричинювати гіперреактивність системи вродженого імунітету через ураження макрофагів та індукцію цитокінового «шторму», який зумовлює серйозні патогенетичні пошкодження.

На початкових етапах реплікації РНК з’являються перші симптоми:

Перша фаза:

підвищення температури та cухий кашель, слабкість, прояви гіпоксії – м’язовий біль, температура може підійматися незначно або взагалі залишатися в межах норми. У деяких пацієнтів відзначаються ураження очей (кон'юнктивіт) та діарея (триває кілька діб).

Друга фаза:

характеризується значним розмноженням вірусу (можливо, в різних органах) і супроводжується дуже високою температурою, з'являється непродуктивний сильний кашель, розвивається дихальна недостатність, генералізована слабкість що є симптомами, характерними для пневмонії.

Прогресування захворювання веде до фінальної фази:

стан пацієнта швидко погіршується;
виражена інтоксикація;
появляються ознаки набряку легенів;
поліорганна недостатність;
розвивається гострий респіраторний дистрес-синдром, що може призвести до смерті;
прогноз при такому перебігу захворювання несприятливий.

Захворювання супроводжується синтезом антитіл, які не гарантують захисту від повторного зараження.

Особливості захворювання у дітей

У дітей інфікування може поширюватися на нижні відділи дихальних шляхів, викликаючи біль в грудях при диханні та задишку. Спостерігається запалення гортані, шийний лімфаденіт, свистячі та сухі хрипи в легенях.

Профілактика

На сьогодні специфічних заходів профілактики коронавірусу немає — вакцина поки не розроблена.

При появі найменших симптомів захворювання рекомендується перебувати вдома.

У період великої захворюваності оточуючих необхідно максимально обмежити контакти з оточуючими людьми, уникати стовпотворіння, не відвідувати місця великого скупчення людей.

Рекомендації ВООЗ та МОЗ України щодо дотримання основних запобіжних заходів:

не відвідувати регіони, де найбільш часто зустрічається коронавірусна інфекція;
носити засоби індивідуального захисту (маски);
зберігати дистанції - головна передумова запобігання розповсюдження збудника;
регулярно мити руки;
обмежити контакти на близькій відстані;
більше гуляти на свіжому повітрі в парках, скверах, далеко від людей;
зміцнювати місцевий імунітет (дотримуватися температурного режиму в приміщенні — 18-20 градусів, підтримувати необхідну вологість — від 40 до 60%);
частіше провітрювати житлове приміщення;

зволожувати слизові оболонки верхніх дихальних шляхів сольовими розчинами.

Висновки:

Етіогенез коронавірусної інфекції має значний вплив на перебіг захворювання та втручання у патогенез згідно великого різноманіття модифікацій вірусу.

Зважаючи на перебіг захворювання, ускладнення і віддалені наслідки, можна зробити єдиний висновок про те, що має бути обов’язковим неспецифічний захист населення шляхом власного дотримання карантинних заходів та чіткого алгоритму їх дій під час пандемії.

НЕ ХВОРІЙТЕ! БУДЬТЕ ЗДОРОВІ!
БЕРЕЖІТЬ СЕБЕ І СВОЇХ РІДНИХ!!!

Все про коронавірус. Стислі факти

Довкола так багато інформації про коронавірус, що в ній можна потонути. Ми вирішили підсумувати найважливіше і зібрали для вас 80 фактів про хворобу. Сподіваємося, ця добірка допоможе вам розібратися у питанні.

Факт 1. Covid-19 і SARS-CoV-2 - не одне й те саме. Covid-19 - це захворювання (D - скорочення від disease), викликане новим коронавірусом. SARS-CoV-2 - назва самого вірусу.

Факт 2. CoV - скорочення від CoronaVirus, коронавірус. Так називають родину вірусів (загалом їх близько 40), які зовні нагадують сонячну корону через відростки у вигляді шипів.

Факт 3. Коронавіруси - самозванці від біології. Кінцева частина кожного шипа "імітує" молекулу корисної речовини, тому клітинні рецептори самі затягують її у себе - а за шипом до клітини потрапляє весь вірус. Так відбувається зараження.

Факт 4. Термін "новий коронавірус" (novel або nCoV) означає, що раніше його не зустрічали не лише вчені, але і наші клітини.

Факт 5. За 2 млн років еволюції наша імунна система навчилася боротися з більшістю відомих інфекцій, але новий коронавірус захоплює її зненацька - тому з ним так важко впоратися і так легко заразитися.

Факт 6. Потрапивши до клітини, вірус "захоплює" над нею контроль і змушує невпинно виробляти власні копії - замість звичних їй білків. Починається ланцюгова реакція. Зрештою клітина гине, а носій інфекції стає заразним.

Факт 7. На початковому етапі зараження новий коронавірус активно розмножується в горлі та верхніх дихальних шляхах. Потім інфекція опускається нижче і може дістатись легенів, викликавши запалення.

Факт 8. Саме тому перший симптом зараження - кашель. Вже потім починає підвищуватись температура.

Факт 9. Або не починає - у 30% пацієнтів в Ухані температура на момент прибуття до лікарні не перевищувала норму.

Факт 10. У багатьох інфікованих (18% чи майже у кожного п'ятого) відсутній навіть кашель. Хвороба перебігає взагалі без симптомів - людина може не підозрювати, що хвора.

Факт 11. Однак такий безсимптомний хворий все одно є активним носієм інфекції і може заражати інших.

Факт 12. Якщо Covid-19 перебігає у легкій формі, його симптоми дуже нагадують звичайний сезонний грип: сухий кашель, температура, загальна слабкість, іноді біль у м'язах або головний біль.

Факт 13. Лікують його так, як звичайний грип - у домашніх умовах, симптоматично.

Факт 14. Один з найбільш нестандартних симптомів коронавірусу - втрата смаку та/або нюху.

Факт 15. Це відбувається не з усіма інфікованими, але може бути і єдиним симптомом.

Факт 16. Тож, якщо ви раптом втратили здатність відчувати запахи й смаки, варто насторожитись і вжити заходів.

Факт 17. Важливо: носій нового коронавірусу стає небезпечним для оточення відразу після зараження - задовго до того, як у нього з'являться або не з'являться перші симптоми.

Факт 18. Гарна новина: чим більш смертоносний вірус, тим гірше він поширюється. Вбивши свого господаря, вірус не може інфікувати інших. Тому вірус рідко мутує у більш смертоносну форму - це не в його інтересах.

Факт 19. Погана новина: SARS-CoV-2 - якраз з іншої категорії. Цей вірус робить господаря розносником зарази, але проявляється не одразу або не виявляється взагалі, тож носій встигає заразити ще кількох людей.

Факт 20. У середньому кожен носій нового коронавірусу встигає заразити від 2 до 4 здорових людей. Ця кількість вища, ніж у сезонного грипу (1,3), але нижча, ніж у кору (12+).

Факт 21. Хоча, як і в будь-якої інфекції, у коронавірусу SARS-CoV-2 є так звані суперпоширювачі - носії, які заражають незрівнянно більше людей: сотні, а то й тисячі.

Факт 22. У Південній Кореї вірус вдавалося стримувати, поки кількість хворих не сягнула 30. Але жінка, яка отримала кодову назву "Пацієнт 31", заразила близько 1200 людей.

Факт 23. З'ясувалося, що вона була дуже релігійною і продовжувала ходити до церкви, попри кашель і високу температуру, ігноруючи розпорядження корейської влади.

Факт 24. За 10 днів кількість інфікованих у Південній Кореї зросла з 30 до 5000.

Факт 25. Рівень смертності від Covid-19 поки що складно точно визначити, але більшість досліджень оцінюють його на рівні 1-3%.

Факт 26. Це приблизно у 20 разів вище, ніж у сезонного грипу, але навіть близько не дотягує до попередників коронавірусу SARS (10%) і MERS (25%).

Факт 27. Смертність від Covid-19 дуже залежить від загального навантаження на систему охорони здоров'я і швидкості надання допомоги: якщо у Німеччині вона становить лише 0,3%, то в Італії - майже 9%.

Факт 28. У віковій групі 70+ смертність перевищує 5%, після 80 від вірусу помирає кожен десятий.

Факт 29. Саме тому головне завдання влади по всьому світу зараз - розтягнути епідемію на якомога більший термін, не давши великій кількості людей одночасно захворіти на Covid-19.

Факт 30. Пандемія розвивається з прискоренням: від першого діагнозу до 100 тисяч хворих минуло 67 днів, другі 100 тисяч захворіли за 11 днів, треті - за чотири дні.

Факт 31. Щодоби кількість інфікованих збільшується приблизно на третину.

Факт 32. Пандемія вже дісталась найвіддаленіших куточків земної кулі, зокрема відомого острову Пасхи, де у вівторок, 24 березня, офіційно підтвердили перший випадок - захворів 42-річний чоловік.

Факт 33. Експерти попереджають: необхідно заздалегідь психологічно підготувати себе до того, що кількість заражених може обчислюватися десятками мільйонів, а загиблих - можливо, сотнями тисяч.

Факт 34. Як виник SARS-CoV-2, достеменно невідомо, але схожі на нього віруси переносять кажани і панголіни.

Факт 35. Найімовірніше, вірус мутував і перейшов на іншу тварину, а вже від нього передався людині.

Факт 36. Чи був вірус небезпечним для людини в той момент, коли його підхопив перший хворий? Чи він мутував і навчився проникати в наші клітини, вже перебуваючи в людині? Відповідей на ці запитання вчені поки що не знайшли.

Факт 37. Якщо вірус був небезпечним під час контакту з людиною, значить, він може досі "гуляти" десь у тваринному світі та рано чи пізно знову інфікувати людей.

Факт 38. Саме тому на початку спалаху в Ухані насамперед закрили ринки, де продавали дичину.

Факт 39. Це, до речі, стандартний захід у Китаї - при підозрі на нову інфекцію насамперед закривають ринки і запроваджують карантин. Зазвичай допомагає, але цього разу було пізно: безсимптомний вірус вже пішов "у народ".

Факт 40. Ні, вірус не "втік" з біологічної лабораторії, хоч як би комусь не хотілося у це вірити.

Факт 41. Версію про штучне походження коронавірусу ретельно перевірили відразу кілька команд науковців з різних країн і відкинули як неспроможну.

Факт 42. "Наш аналіз вочевидь показує, що SARS-CoV-2 не був розроблений в лабораторії і не є вірусом, з яким виконували якісь цілеспрямовані маніпуляції", - цитата дослідників з журнал Nature.

Факт 43. Якщо вже ми почали розвінчувати міфи, ось ще один: хірургічні маски НЕ захищають від коронавірусу. Його часточки настільки малі, що легко проходять крізь пори.

Факт 44. Щоб ви уявили собі розмір вірусу: на вістрі голки можна легко розмістити близько 100 млн його копій.

Факт 45. Під час кашлю від інфікованого хворого розлітаються дрібні краплини слини, в кожній з яких можуть бути мільярди (!) вірусних часток.

Факт 46. Маску має сенс носити тим, хто боїться інфікувати інших - вона не надає 100% захисту, але трохи знижує ризик для оточення.

Факт 47. Всупереч поширеній думці, домашні тварини НЕ можуть поширювати коронавірус. Жодного випадку зараження людини від собаки або кішки поки що не зареєстровано.

Факт 48. Натомість вірус цілком можна підхопити в абсолютно порожньому приміщенні, де до цього перебував інфікований.

Факт 49. У повітрі коронавірус зберігає життєздатність (тобто може заражати здорових людей) протягом трьох годин.

Факт 50. На пластикових і сталевих поверхнях SARS-CoV-2 залишається небезпечним до трьох днів, на папері та картоні - до доби, на міді - до чотирьох годин.

Факт 51. Саме тому головний і найнадійніший засіб профілактики - ретельно мити руки після контакту з будь-якими поверхнями поза межами будинку.

Факт 52. Як правильно ретельно мити руки, можна подивитись у цьому відео (ні, це не так очевидно, як ви думали).

Факт 53. Якщо раптом умивальника поблизу немає, можна скористатись гелем-антисептиком для рук. Але руки помити, справді, краще.

Факт 54. Антисептик можна зробити в домашніх умовах, якщо у вас є будь-який питний або технічний спирт.

Факт 55. У крайньому разі для дезінфекції підійде мірамістин або хлоргексидин - і той, і інший знищують не лише бактерії, але й віруси.

Факт 56. Антибіотики проти коронавірусу не діють. Як і проти будь-якого іншого вірусу, зокрема грипу або герпесу.

Факт 57. Карантин та інші обмежувальні заходи у всьому світі можуть тривати (з невеликими перервами) доки не знайдуть вакцину або ефективне лікування від Covid-19.

Факт 58. Дієва вакцина від коронавірусу цілком точно НЕ з'явиться раніше, ніж за рік-півтора, до середини-кінця 2021 року. До цього моменту більшість людей, яким загрожує вірус, найімовірніше вже перехворіють.

Факт 59. Можливо, вакцина не з'явиться взагалі ніколи. Вакцину від ВІЛ весь світ намагається розробити вже 35 років - і поки що марно. Хоча вже розроблені "пігулки від ВІЛ" для ефективної профілактики.

Факт 60. Специфічної терапії від SARS-CoV-2 поки що немає. Інфікованих лікують винятково симптоматично, тобто борються не з самою хворобою, а з її проявами.

Факт 61. Понад 100 тисяч людей, у яких підтвердили Covid-19, одужали.

Факт 62. Більшості хворих (понад 80%) допомога медиків взагалі не потрібна. Вони лікуються вдома, засобами від звичайного грипу - і одужують, зазвичай, приблизно за тиждень.

Факт 63. Госпіталізація потрібна приблизно кожному п'ятому чи шостому хворому - здебільшого людям похилого віку та/або тим, що мають хронічні захворювання.

Факт 64. У важких випадках (біля 4%) необхідно застосовувати апарат штучної вентиляції легенів. Їх може не вистачити, якщо хворих буде занадто багато. Деякі автомобільні компанії перейшли на виробництво апаратів ШВЛ.

Факт 65. Саме це - одна з головних причин високої смертності в Італії. Багато літніх хворих, пікове навантаження на лікарні і, як наслідок, виснаження персоналу і нестача обладнання.

Факт 66. На 10300 італійців, що одужали від Covid-19, припадає понад 8000 загиблих від вірусу. Ще 62 тисячі людей досі хворіють (дані на 27 березня).

Факт 67. Паралельно тривають пошуки ліків проти вірусу. Розробляти нові засоби немає часу, тому медики перевіряють наявні противірусні препарати - наскільки вони ефективні у боротьбі саме з SARS-CoV-2.

Факт 68. У лютому китайські лікарі помітили, що коронавірус непогано долає хлорохин - препарат, розроблений для профілактики й лікування малярії. Відтоді його ефективність в боротьбі з Covid-19 підтвердили ще декілька досліджень.

Факт 69. Інші можливі ліки - лопінавір, яким зазвичай лікують хворих на ВІЛ, і ремдесивір, який розробили для лікування лихоманки Ебола та вірусу Марбурга. Поки обидва успішно проходять тестування.

Факт 70. Останнє обнадійливе відкриття - антивірусний препарат авіган (фавіпіравір), популярний в Японії засіб від грипу. Його спеціально розробили для боротьби з РНК-вірусами.

Факт 71. Під час випробувань в Ухані заражені коронавірусом пацієнти, які отримували авіган, видужували в середньому за чотири дні.

Факт 72. Майже всім пацієнтам у Китаї разом зі звичними ліками призначали препарати традиційної китайської медицини (ТКМ).

Факт 73. Формулу лікування ТКМ розробили у Восьмій народній лікарні у Гуанчжоу. Її визнало міністерство науки і технологій провінції Гуандун, та офіційно схвалила регіональна влада.

Факт 74. За даними агентства Сіньхуа, гарні результати у лікуванні хворих на Covid-19 дає мікстура Цінфей пайду (Qingfei Paidu) - разом з основною терапією.

Факт 75. Цей традиційний препарат готують на основі лікарських трав та інших рослин, серед яких - ефедра китайська та корінь солодки. Варіантів рецепта налічується десятки, якщо не сотні.

Факт 76. Іноді важкохворих на Covid-19 намагаються врятувати, переливаючи їм плазму крові від людей, які одужали - з антитілами проти вірусу. Ця практика зарекомендувала себе під час спалахів SARS, MERS та вірусу Ебола - і була офіційно рекомендована ВООЗ.

Факт 77. Чхання НЕ є симптомом коронавірусу. Кашель - так, чхання - ні.

Факт 78. SARS-CoV-2 продовжує мутувати. З грудня по березень деякі варіанти вірусу встигли змінити геном вже 14 разів.

Факт 79. Загалом генетичних модифікацій вірусу - з незначними відмінностями - налічується вже понад 1200.

Факт 80. "Російський варіант" вірусу, вивчений науковцями петербурзького Інституту грипу, генетично виявився найближчим до європейських видів.

Матеріал підготували викладачі циклової комісії

природничих дисциплін: Косюк Н.А., Нечитайло М.М.

30.11.2020

Рекомендації батькам та студентам

під час карантинного періоду

Правила дорожнього руху

Під час карантину, перебуваючи на вулиці й ставши учасником дорожньо-транспортного руху, потрібно чітко виконувати правила дорожнього руху:

рухатися по тротуарах і пішохідних доріжках, притримуючись правого боку, обережно по слизькій дорозі, особливо під час ожеледиці. Взуття має бути зручним, підбори – низькими;
за межами населених пунктів, рухаючись узбіччям чи краєм проїжджої частини, йти назустріч руху транспортних засобів; переходити проїжджу частину тільки по пішохідних переходах, зокрема підземних і наземних, а за їх відсутності – на перехрестях по лініях тротуарів або узбіч;
у місцях із регульованим рухом керуватися тільки сигналами регулювальника чи світлофора; виходячи на проїжджу частину з-за транспортних засобів упевнивнитись, що не наближаються інші транспорті засоби, бути особливо уважним і обережним при прослуховуванні плеєра через навушники та при використанні одягу з капюшоном;
чекати на транспортний засіб тільки на посадкових майданчиках (зупинках), тротуарах, узбіччях, не створюючи перешкод для дорожнього руху;
у разі наближення транспортного засобу з увімкненим проблисковим маячком червоного або синього кольору, чи спеціальним звуковим сигналом, треба утриматися від переходу проїжджої частини або негайно залишити її;
категорично заборонено вибігати на проїжджу частину, влаштовувати на ній або поблизу неї ігри, переходити проїжджу частину поза пішохідним переходом або встановленими місцями; для запобігання ДТП за участю дітей категорично заборонено кататися на санчатах, ковзанах, лижах (інших зимових приладах для розваг) на проїжджій дорозі, категорично заборонене катання з гирок із виїздом на проїжджу частину дороги;
для запобігання травмування можна кататися на ковзанах тільки у відведених для цього спеціальних місцях й на міцному льоду без розщелин;
користуючись транспортним засобом, необхідно сидіти або стояти тільки в призначених для цього місцях, тримаючись за поручень або інше пристосування.

Правила пожежної безпеки

Під час карантину, перебуваючи вдома, на вулиці, в спеціалізованих установах, приміщеннях, транспорті, студенти повинні чітко виконувати правила пожежної безпеки:

не брати з собою вогненебезпечні предмети, що можуть спричинити пожежу (петарди, бенгальські вогні, феєрверки, легкозаймисті речовини тощо);
користуватися газовою плитою тільки зі спеціалізованим електричним приладом для вмикання; заборонено застосовувати горючі матеріали;
зберігати бензин, газ та інші легкозаймисті горючі рідини, приносити їх до приміщення;
у жодному разі не брати на вулиці чи в іншому місці ніякі незнайому чи чужу побутову техніку, не вмикати їх у розетку вдома чи в інших установах – це може призвести до вибуху та надзвичайної ситуації;
не можна наближатися до електроприладів, музичної апаратури, які живляться струмом. Користуватися електроприладами тільки сухими руками. У разі виявлення обірваних проводів, неізольованої проводки, іскріння проводки, негайно повідомити про це дорослому;
не збиратися біля проходів у громадських установах, входах та виходах, у приміщеннях вестибюлю;
у разі пожежної небезпеки – наявності вогню, іскріння, диму – негайно вийти на повітря (за двері, балкон) та кликати на допомогу. Викликати службу пожежної охорони за номером 101, назвавши своє ім’я, прізвище, коротко описавши ситуацію: наявність вогню, диму, кількість людей у приміщенні, свій номер телефону;
при появі запаху газу в квартирі у жодному разі не вмикати електроприлади, не користуватися стаціонарним чи мобільним телефоном, відчинити вікна, двері, перевірити приміщення, вимкнути газову плиту й вийти з приміщення;
негайно повідомити в газову службу за номером 104 чи 101 пожежну охорону; назвавши своє ім’я, прізвище, коротко описавши ситуацію й залишивши свій номер телефону.

Правила з попередження нещасних випадків, травмування, отруєння

Під час карантину, перебуваючи вдома, на вулиці, в спеціалізованих установах, громадських місцях, приміщеннях, транспорті тощо студенти повинні чітко виконувати правила з попередження нещасних випадків, травмування, отруєння тощо:

категорично заборонено виходити на льодову поверхню замерзлого водоймища. Особі, яка провалилася під лід, необхідно подати мотузку, дошку, одяг, але не підходити до неї близько. Якщо лід крихкий, треба лягти на нього й проводити операцію рятування в той бік, із якого прийшла людина – в інших місцях лід може бути більш крихким. Не поспішаючи, слід допомогти людині вибратися з води, зняти мокрий одяг, зігріти, покликати на допомогу, відвести постраждалого у тепле приміщення, вжити заходів щодо недопущення обмороження; категорично заборонено наближатися й перебувати біля будівельних майданчиків, кар’єрів, закинутих напівзруйнованих будівель для запобігання обрушень будівельних матеріалів і попередження травм;
категорично заборонено вживати алкоголь, наркотичні засоби, стимулятори; заборонено брати в руки, нюхати, їсти незнайомі дикі рослини чи паростки квітів, кущів, дерев, що може призвести до отруєння; пересуватися обережно, спокійно. На вулиці бути обережним, дивитися під ноги, щоб не впасти в яму чи відкритий каналізаційний люк, не травмуватися через ожеледь;
не підходити на вулиці до обірваних, обвислих проводів, які стирчать, а особливо, якщо від них іде гудіння – такі проводи ще можуть бути підживлені електрострумом; не підходити до щитових, не залазити на стовпи з високовольтними проводами – можна отримати удар електрострумом від високовольтних живлень за 5 м;
бути обережним на дитячих майданчиках, у парках відпочинку: спочатку переконатися, що гойдалки чи атракціони, турніки, прилади справні, сильно не розгойдуватися й не розгойдувати інших; не виходити на дах багатоповерхівки;
не підходити до відчинених вікон, не спиратися на перила, парапети сходинок , щоб уникнути падіння;
не спускатися в підвали будинків чи інші підземні ходи – там може бути отруйний газ;
не вступати в контакт із незнайомими тваринами для запобігання укусів від хворих на сказ тварин.

Правила безпеки життєдіяльності

Студенти повинні виконувати правила безпеки життєдіяльності під час самостійного перебування вдома, на вулиці, у громадських місцях, у друзів, на молодіжних дискотеках, у замкнутих приміщеннях:

не розмовляти й не вступати в контакт із незнайомцями, у жодному разі не передавати їм цінні речі, ключі від дому, навіть якщо вони назвалися представниками міліції. Слід одразу кликати на допомогу й швидко йти до людей;
не підходити до автомобілів із незнайомцями, навіть якщо вони запитують дорогу. Краще відповісти, що не знаєте, і швидко йти геть;
слід триматися подалі від тих, хто влаштовує бійки, не брати участі в суперечках дорослих і не провокувати словами чи діями агресивну поведінку, що може призвести до бійки або травм;
не заходити в під’їзд, ліфт із незнайомими людьми; слід одразу кликати на допомогу, якщо незнайомець провокує якісь дії щодо вас. Бути уважним, оглядатися й перевіряти, чи не слідує за вами хтось під час проходу провулків, підземних переходів між домами й тунелями. Якщо за вами хтось іде, зупинитися й відійти у сторону, щоб потенційний переслідувач пройшов повз вас; не вчиняти дії, що можуть призвести до правопорушень.

Правила запобігання захворювань

Надзвичайно важливо під час карантину виконувати правила з запобігання захворювань на грип, інфекційні та кишкові захворювання тощо:

при нездужанні не виходити з дому, щоб не заразити інших людей, викликати лікаря;
хворому виділити окреме ліжко, посуд, білизну; приміщення постійно провітрювати;
у разі контакту із хворим одягати марлеву маску;
хворому слід дотримуватися постільного режиму;
перед їжею мити руки з милом;
не їсти брудних овочів та фруктів, ретельно їх мити перед вживанням;
не вживати самостійно медичних медикаментів чи препаратів, не рекомендованих лікарем;
якщо ви погано почуваєтеся, а поряд нікого немає, слід викликати швидку медичну допомогу за номером 103, описавши свій стан, назвавши номер свого телефону, домашню адресу, прізвище, ім’я, а також зателефонувати батькам.

Поради при виникненні надзвичайної або аварійної ситуації.

В кожній аварійній ситуації дійте відповідно до знань, яких вас вчили в школі, пам’ятаючи про те, що матеріальні цінності вторинні порівняно зі здоров’ям та життям вашим і оточуючих людей.
Зателефонувати батькам, коротко описати ситуацію, повідомити про місце свого перебування
Якщо ситуація вийшла з-під контролю, слід зателефонувати до служб екстреної допомоги за телефонами: 101 – пожежна охорона; 102 – поліція; 103 – швидка медична допомога; 104 – газова служба, коротко описати ситуацію, назвати адресу, де відбулася надзвичайна ситуація, а також своє прізвище, ім’я, номер свого телефону. Пам’ятайте, що у багатьох людей є мобільні телефони, які можна використати для екстрених викликів.

23.11.2020

Благодійність як поклик серця та святий обов’язок кожного

«Якби всі, хто поспішає, поспішали робити добро». Лаконічно, влучно і логічно, правда ж? Тоді б ми менше скаржились, що світ жорстокий, а люди злі, та й щасливішими були б урешті-решт.

Благодійність – це така людська риса, яка належить до найбільших проявів гуманності. Це не лише прагнення поділитися грішми тих, хто їх має багато, із тими, хто їх потребує. Це такий специфічний стан душі людини, котрий близький до самопожертви. Благодійність є вершинним проявом гуманності. По-перше, благодійність є реальною справою – матеріальна чи фінансова допомога, організаційна підтримка, зрештою, моральна підтримка абсолютно чужим людям. Творити добро можна по-різному. Скажімо, ви поступилися місцем у громадському транспорті чи пропустили в черзі за квитками людину, яка дуже поспішає. Дрібниці, по-суті, але все ж ви допомогли і зробили комусь приємне. Якщо робити хоча б «краплинку» добра щодня, то це увійде в звичку. Зрештою, добро повинне йти від серця, а не тому, що «так треба».

Благодійність визначає дієве ставлення людей один до одного, яке спрямоване на допомогу одних людей іншим, котрі потребують цієї допомоги. Саме таке розуміння суті благодійності є поясненням того, що ця властивість людської натури є найвищим проявом всього людського в цій натурі. Дуже не просто жертвувати своїми інтересами та проблемами, співчувати комусь, підтримувати, любити та поспішати на допомогу. Це і є виявом людяності, на який у наш час, на жаль, здатен не кожен. Напевно, саме через це благодійність завжди поважалася і вважалася найвищою людською чеснотою.

Важливо поставити самому собі питання: «А чи готовий я займатися благодійністю?». Якщо відповідь ствердна, то варто задуматися, чим ти можеш допомогти ближньому. Благодійність – це не лише фінансова допомога, не лише справа заможих. У повсякденному житті ми просто не замислюємося про те, що зробити добру справу не так вже й складно. А варто було б … Мільйонам людей потрібно наша допомога, і ми не маємо права на це закривати очі. Адже якщо не будемо допомагати нужденним зараз, то хто тоді допоможе нам у біді?

Не просто поспівчувати, не просто любити, не просто бути добрим, а, відкинувши власні інтереси й проблеми, поспішати на допомогу іншим! Ось насправді людяний і людський крок, на який, на жаль, у реальному житті далеко не кожен здатний. Мабуть, саме тому благодійність завжди в народі вважалася й уважається вищою чеснотою, а ті, хто здатні на неї, здобуваються на щиру шану й пам’ять. Так, наприклад, «золотими літерами» у народній пам’яті записані імена Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, родини Богомольців та багатьох інших. На кошти цих благодійників свого часу будувалися церкви й монастирі, друкувалися книги, рятувалися життя. Інші ж тисячі й тисячі благодійників, які колись ставали й нині продовжують ставати на шлях творення й примноження добра в цьому світі, також не забуваються: якщо не в людській пам’яті, то, ми впевнені, на скрижалях Небесного Отця записана кожна справді людська справа...

В Україні є дуже багато благодійних фондів, які допомагають усім тим, хто цього потребує. Наприклад, Міжнародний благодійний фонд народного депутата Олександра Фельдмана став другим найбільшим іменним благодійним фондом в Україні за версією видання «Деловая Столица». Як підрахували у виданні, за 2019 рік більше витратив тільки Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» – 900 млн грн. Також до ТОП-5 найбільших іменних благодійних фондів країни входять Фонд Віктора Пінчука, Благодійний фонд Порошенка та Фонд братів Кличків.

«Для мене благодійність – це свого роду наркотик. І коли коштів на неї не вистачає, доводиться їх залучати», – зазначив Олександр Фельдман. – Ні для кого не секрет, що фінансові проблеми фондів, і нашого в тому числі, безпосередньо залежать від зменшення дохідної частини бізнесу під час кризи. Але, незважаючи на це, філантропічні організації продовжують виконувати свої функції, а часто й функції держави. Особливо в умовах війни».

Незважаючи на економічну кризу та її наслідки для бізнесу, Олександр Фельдман з року в рік нарощує філантропічну діяльність. За 20 років роботи фонд реалізував десятки проектів і програм, трансформуючи їх під виклики часу. Флагманський проект фонду наразі по суті квінтесенція всієї його діяльності – Регіональний ландшафтний парк Фельдман Екопарк: мультифункціональний комплекс, на базі якого здійснюються програми з оздоровлення та реабілітації дітей, передусім постраждалих від війни на Донбасі, вимушених переселенців, воїнів АТО та членів їхніх сімей, вдів загиблих (Центр психосоціальної реабілітації), проєкти в сфері науки й освіти (Дитяча еколого-натуралістична академія), зоозахисту (Центр допомоги диким, екзотичним і домашнім тваринам «Добрий дім», Центр реабілітації кажанів), спорту («Турнір 1000 команд»).

Інші напрями роботи фонду стосуються допомоги мирним жителям, що постраждали внаслідок війни на Донбасі, («Простягни руку допомоги»), підтримки мистецтва та збереження української історії (галерея «АВЕК», Feldman Family Museum), розвитку толерантності у суспільстві (Інститут прав людини й запобігання екстремізму та ксенофобії, підтримка Асоціації національно-культурних об’єднань України). Ще один гуманітарний проект фонду – Музей релігій, будівництво якого заплановане на території Фельдман Екопарк.

Далеко не всі відомі особистості витрачають гонорари лише на свої примхи і розкішне життя. Багато зірок вважають за правильне допомагати тим, хто цього дійсно потребує. Ось, наприклад, Lady Gaga бере активну участь у благодійних акціях. Після землетрусу на Гаїті у 2010-му, багато зірок працювали разом, щоб відновити те, що було знищено, а також допомагали тим, хто зміг вижити. Гага пожертвувала весь свій гонорар за шоу Monster Ball (продажу з квитків, товари) від 24 січня, а також доходи з її онлайн-магазину; загальна сума склала понад 500 тисяч доларів. Мадонна у свою чергу допомагає нужденним інкогніто й не звикла афішувати благодійні акції, але деякі її добрі справи не залишаються в таємниці. Мадонна є активісткою благодійної організації «Відродження Малаві» («Raising Malawi»). У 2006 році співачка стала прийомною матір’ю – усиновила 13-місячного хлопчика Девіда Банду з цієї африканської країни, яка вважається однією з найбідніших у світі. Улітку 2009 року вона стала прийомною мамою для дівчинки Мерсі, яка, як і Девід, родом з Малаві. У минулому році співачка перерахувала 15 мільйонів доларів для будівництва школи в бідному африканській державі Малаві. Одним із багатьох благодійників є Ді Капріо, який досить рано зрозумів для себе, що накопичені багатства не роблять людину щасливою. Уже в 1998 році він створив благодійний фонд Leonardo Di Caprio Foundation і перевів на рахунки 30-ти різних благодійних організацій 15 мільйонів доларів. Зараз Леонардо активний еколог. У 2014 році голівудського актора призначили послом миру ООН з проблем клімату на планеті. Він навіть зняв власний документальний фільм про кліматичні зміни. Ді Капріо провів вражаюче розслідування, яке повинно переконати політиків у необхідності переглянути ставлення до екології. Кіану Рівз – актор, якому не подобаються багаті особняки й приватні літаки, у нього немає охорони, він їздить в громадському транспорті. Скромне, непафосне життя йому подобається більше. Що стосується благодійності: він є засновником фонду у боротьбі з раковими захворюваннями. Актора спонукала до цього особиста трагедія – його сестра страждає від лейкемії. Марнославство чуже Кіану – він відмовився називати організацію своїм ім’ям. Крім цього, він підтримує всілякі екологічні ініціативи і бореться за права тварин.

І нашому коледжу, як осередку добрих людей, також є чим пишатися. Студенти та викладачі неодноразово беруть участь у благодійних акціях. Студентська рада організовує ярмарки, зібрані кошти адресуються здобувачам освіти, які опинилися в скрутних життєвих ситуаціях. Заклад активно долучається до підтримки бійців АТО. Студентська рада відвідує будинки для пристарілих, реабілітаційні центри не лише з допомогою матеріальною, а головне – моральною. Наше студентство, викладачі беруть участь у Всеукраїнських милосердних акціях: «Місяць Червоного Хреста» та «Серце до серця».

Благодійність дійсно є найбільшим виявом гуманності, бо саме завдяки цій людській здатності – безкорисливо прийти на допомогу іншим – у цьому світі не зникає добро. Друзі, не будьмо байдужими! Разом ми зможемо допомогти тим, кому це дійсно необхідно. А також пам’ятаймо, що добро повертається сторицею.

Матеріал підготувала Кондратюк О. В.,

куратор 31-Ж групи

Ілюстрації взяті з сайту https://www.volynnews.com

Злочини сталінського комуністичного режиму

Офіційний веб-портал Державної архівної служби України

Запали свічку

День пам’яті жертв голодоморів

У державному календарі День пам’яті жертв голодоморів є особливою датою, адже в першій половині бурхливого XX століття українці пережили три хвилі голоду: у 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 роках. Однак події 1932-1933 років мали особливо трагічні наслідки. Голодомор цього часу не був явищем природного чи соціального походження – він став результатом терору голодом, тобто геноцидом, який цілеспрямовано застосувала більшовицька влада. Масове фізичне винищення українських хліборобів було свідомим терористичним актом тоталітарної системи проти мирних людей, унаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і не залежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Плануючи голодомор, влада мала на меті підірвати соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру і самобутність.

10 ФАКТІВ ПРО ГОЛОДОМОР

1. Міжнародно-правове визначення геноциду

Термін «геноцид» запровадив науковець єврейського походження Рафал Лемкін. Він був першим фахівцем у галузі міжнародного права, хто визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права.

Геноцид визначено як дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку шляхом убивства членів такої групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; навмисного створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення її; запровадження заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей у середовищі такої групи.

2. Походження терміну «голодомор»

Подвійний слов’янський іменник goldomorъ складений з коренів goldъ і morъ має значення «мор, викликаний голодом, страждання від голоду, голодування». Уперше термін «голодомор» використано 17 серпня 1933 року в чеському часописі «Večernı́k P.L.», який розмістив інформацію «Hladomor v SSSR».

3. Офіційне визнання

Саме слово «голодомор» уперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про «труднощі з продовольством», але не про голод.

Із вуст партійного високопосадовця слово «голодомор» уперше прозвучало в грудні 1987 року. Саме тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.

У 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки «Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів». За словами Станіслава Кульчицького, справжній тираж цього видання був усього 2,5 тис. примірників; тож воно стала бібліотечним раритетом.

У 2006 році, за часів президента Віктора Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про голодомор.

2006 року Верховна Рада України офіційно визнала голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу.

Голодомор визнали геноцидом українців 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан, як окрема держава.

У резолюції Європарламенту від 2008 року голодомор названо «жахливим злочином проти народу України та людяності».

4. Голодомор як геноцид

Голодомор в Україні 1932-1933 років не був випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували спочатку радянські, а згодом проросійські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. Він був покаранням українцям за їхній спротив колективізації сільського господарства і небажання перебувати під владою Росії. Це покарання влада здійснювала шляхом знищення української культури, мови, традицій. Шляхом штучно організованого голоду радянська влада намагалася вирішити так звану «українську проблему» за наказом Сталіна.

За даними істориків, на початку 30-х років ХХ-го століття основним центром опору більшовицькій політиці колективізації та форсованої індустріалізації було українське село. В Україні сталося понад 4 тис. масових протестних виступів за участю близько 1,2 млн. осіб. Із колгоспів вийшли 41 200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовилися приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Сталін боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією.

Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба.

Ще однією складовою геноциду було свідоме блокування інформації про голод. У січні 1933 року радянська влада зробила заяву про відсутність голоду в країні. Сталінський режим відмовився від зовнішньої допомоги.

Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, було руйнування традиційного українського устрою життя. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив генетичний фонд народу, призвів до морально-психологічних змін у свідомості людей. На десятки років українські селяни були зведені до становища безправних колгоспників, позбавлених паспортів і пенсій.

5. Кількість жертв

Голодомор 1932-1933 років охопив період із квітня 1932 року по листопад 1933 року. За ці 17 місяців було вбито понад 7 мільйонів людей в Україні і 3 мільйони українців поза її межами, у регіонах, що історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Пік голодомору припав на весну 1933 року. В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1 400 – щогодини, понад 30 тисяч – щодня...

Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями, 1,1% – поляками. Серед жертв були також білоруси, болгари, угорці.

Реальні цифри загиблих замовчувалися, доказом цього стало розпорядження влади не реєструвати смерть немовлят. Українці у віці від 6-ти місяців до 17-ти років становили близько половини всіх жертв Голодомору. Середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 року в жінок. За підрахунками французьких демографів, унаслідок голодомору в Україні не народився один мільйон дітей.

Голод 1932-1933 років в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу. За всю історію людства подібних показників н не було зафіксовано в жодній іншій країні світу.

6. Географія голоду

Найбільше українців загинуло на територіях, що сьогодні належать до адміністративних меж Харківської, Київської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Дніпропетровської, Житомирської, Вінницької, Чернігівської, Одеської областей, та в Молдові, яка в той час була в складі УРСР.

7. Натуральні штрафи

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство, вважаючи такі факти каральними заходами. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом взялися й за інші продукти тривалого зберігання. У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: «Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються».

8. Закон «про п’ять колосків»

У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та «інші антисоціальні елементи» розкрадають вантажі з товарних поїздів і колгоспне й кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна, що передбачав за такі порушення розстріл із конфіскацією майна, а за пом’якшувальних обставин – 10 років ув’язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва «Закон про п’ять колосків», оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

За перший рік дії нового закону (він був чинний до 1947 р.) засудили 150000 осіб.

9. Чорні дошки

Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку. Відбулася ізоляція голодуючих. Із цією метою було застосовано режим «чорної дошки» і введено заборону виїзду за межі України. Колгоспи і села, занесені на «чорні дошки», оточували загонами міліції та радянських спецслужб.

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

На боржників, які потрапили на «чорні дошки» накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

Система «чорних дощок», окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.

10. Канібалізм

Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. «Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: «Їсти власних дітей – це варварство», – пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.

За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.

Вшанування жертв Голодомору

Із послабленням комуністичного контролю над суспільним життям у другій половині 1980-х років в Україні починають відновлювати пам'ять про голодомор, а з 1993 року вшанування безвинних жертв відбувається на державному рівні. У листопаді 2008-го в Києві було споруджено Національний меморіал жертв голодомору (загалом в Україні встановлено понад 7 100 таких меморіалів, пам’ятників і пам’ятних знаків). Споруджено їх і в багатьох містах 15-ти країн світу.

Пам’ять про Голодомор стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу. Щороку в четверту суботу листопада українці запалюють свічки як символ пам’яті про вбитих голодом.

День пам'яті жертв голодоморів у 2020 році припадає на 28 листопада. Традиційно після загальнонаціональної хвилини мовчання о 16.00 год. пройде Всеукраїнська акція «Запали свічку пам'яті».

На допомогу кураторам:

1. Документальний фільм «Голодомор 1932-1933 рр. Постгеноцидний синдром»

https://www.youtube.com/watch?v=bHFo_8cthSY

2. Мультиплікаційний фільм в пам’ять жертв Голодомору «Голодний дух»

https://www.youtube.com/watch?v=baHXUzq3VPM

3. Пам’яті жертв Голодомору в Україні. Після «Свіча» у виконанні Оксани Білозір

https://www.youtube.com/watch?v=jiZO9WS9HCs

Матеріал підготувала Рожанська Л.Г.,

куратор 42-Ш групи

БЖД 1

09.11.2020

Єднаймося, друзі, у любові до рідної мови!

Сьогодні, 9 листопада, Україна відзначає державне свято – День української писемності та мови.

Це свято народилося на зорі українського духовного відродження. 6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: «На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливості ролі української мови в консолідації суспільства постановляю: установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця».

Цього дня пам’ять Нестора Літописця вшановує і православна церква. Найвизначнішою працею Нестора, як відомо, є «Повість временних літ» – літописне зведення, складене в Києві на початку XII століття. Воно було і залишається найвидатнішою пам’яткою слов’янської культури.

Але першоджерела української писемності сягають значно глибших часів.

До сьогодні нерозгаданою таємницею залишається для нас проблема виникнення письма в східних слов’ян.

Тривалий час серед мовознавців та істориків побутувала думка, нібито наші пращури завели писемність лише після Хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії прийшли на Русь богослужебні книги.

Проте в багатьох місцях, де колись селилися наші предки, особливо в Північному Причорномор’ї, археологи не раз знаходили таємничі, незрозумілі знаки. Це дає право стверджувати, що корені українського слова сягають 35-50-го віку до н.е., вони проросли з найдавніших діалектів праслов’янських племен і рясними пагонами розвинулися в часи Давньоруської держави.

Сьогодні окремі науковці схиляються до думки, що першоджерела української писемності і мови таки не зайве було б пошукати в пам’ятках трипільської культури. До цього спонукає і висловлювання історика другої половини І ст. до н.е. Діодора Сицилійського про те, що першою у світі була азбука пелазгів – племені, яке жило на території сучасної України.

Це факт дає право говорити, що писемність України походить не з IX ст. н.е., а з періоду значно ранішого: витоки її сягають щонайменше часів II тис. до н.е.

Перший історик слов’янської писемності болгарський книжник, учений чернець Чорноризець Храбр, який жив у X сторіччі при дворі болгарського царя Симеона, у книзі «Сказання про письмена» розповідав про два етапи розвитку слов’янського письма. Перший – коли слов’яни ще були язичниками, отож читали та ворожили за допомогою рисок і зарубок. Другий – коли вони хрестилися та почали писати римськими і грецькими письменами, але було це письмо «без обустроєнія», тобто не пристосоване до слов’янської мови.

Більшість сучасних мовознавців схиляються до думки, що прямим попередником слов’янської мови є алфавіт, створений великими просвітителями слов’ян – братами Кирилом і Мефодієм. Давню ж грецьку абетку, яку використали Кирило і Мефодій у створенні кирилиці, елліни одержали в спадок саме від пелазгів, котрі в часи трипільської культури жили на землях сучасної України і вже тоді мали своє звукобуквене письмо.

Костянтин Філософ (він же Кирило) і його брат Мефодій походили з Солуня (сучасні Солоніки). За тих часів людність у цьому місці складалася наполовину з греків, наполовину зі слов’ян. Грекинею була мати братів, а батько – болгарином. Тому брати з дитинства добре знали як грецьку мову, так і мову солунських слов’ян.

Костянтин досконало знав східні мови, а також латинську, арабську і староєврейську, був талановитим філологом, працював бібліотекарем у патріаршій бібліотеці, викладав філософію у вищій константинопольській школі.

Його брат Мефодій був управителем слов’янської провінції у Візантії, а згодом став помічником Костянтина в місіонерській, літературній та освітній діяльності.
У 862 році візантійський імператор Михайло і патріарх Фотій запропонували Костянтинові та Мефодію поїхати в Моравію, де вони на прохання місцевого князя Ростислава повинні були вести церковну службу слов’янською мовою, бо там використовувалася латинська мова німецьких місіонерів.

Існує два різновиди старослов’янських писемних знаків – кирилиця і глаголиця. Автором якої саме азбуки став Кирило – достеменно невідомо. Одні мовознавці стверджують, що глаголиці, котра виразніше зберігає сліди індивідуальної творчості Кирила, а отже, і була винайдена ним у 863 році. Інші схильні думати, що це була кирилиця, котра й пов’язана з іменем свого творця.

Але добре відомо інше: кириличний алфавіт з XI століття широко застосовується в історичній та світській літературі східних слов’ян. Від давньоруського періоду його успадкували всі три східнослов’янські народи – український, білоруський, російський.

В історії кириличного письма розрізняють три періоди: устав, півустав і скоропис.

Устав виник під впливом грецького письма і вживався в давньоруській мові до XIV ст. Йому властиві великі прямі літери, не зв’язані між собою.

Півуставне письмо використовується з XIV ст. Літери його менші, часто нахилені вправо, їхня геометрична форма не завжди витримується.

Скоропис розповсюджується з кінця XIV ст. Літери вже з’єднані, геометрична форма не витримується, що дозволяє писати швидше.

У середині XVI ст. у східних слов’ян виникає друкарство, а заодно й друкований алфавіт, який був створений з деякими змінами на основі півуставного письма.

У 1708 р. старий друкарський алфавіт зазнав реформ. Петро I увів нову систему знаків – гражданку. Із неї вилучені деякі літери, що не відображали правописних засад східних слов’ян. Писемність звільнилася і від складної системи знаків наголосу.

І нарешті в другій половині XIX століття складається правописна система, близька до сучасної, котру називали «кулішівкою», бо найактивнішу участь у її створенні брав український письменник Пантелеймон Куліш.

… Сьогодні Україна та її культура йдуть нелегкою дорогою утвердження і світового визнання. Але цьому передувала тяжка боротьба. Дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша мова, мужньо знісши і витерпівши наругу наймогутніших поневолювачів. Багатостраждальна мова українців відчула на собі владну силу Петра й Катерини Великих, зневагу й підступність царів Олександра і Миколи, лицемірну політику уряду батька народів Сталіна…

Здавалося, що лінгвоцид ніколи не перестане переслідувати українців. Але хоч як глумилися з нашої мови, принижували і забороняли, не хотіли слухати і чути її мелодику звучання, але не замовкала вона в устах патріотів рідного слова, звучала в народній пісні, бо люди берегли її, як перлину, щоб колись заговорити нею на повний голос.

Сьогодні, як ніколи, ми маємо єднатися один з одним у любові до рідної мови, бо ж українська мова для кожного з нас особлива, материнська.

Ось тільки замисліться над цікавими фактами про нашу мову:

1. Літературний твір, який перекладений найбільшою кількістю мов (ста сорока сімома мовами світу), – це «Заповіт» Т. Г. Шевченка.

2. Особливістю української мови є те, що вона багата на зменшувальні форми. Зменшувально-пестливу форму має, як не дивно, навіть слово «вороги» – «вороженьки».

3. Найбільш уживаною літерою в українській абетці є літера «пе»; із неї також починається найбільша кількість слів. Літера «еф» – найменш уживана. Слова, які починаються з цієї літери, у переважній більшості випадків прийшли в українську мову з інших мов.

4. Найдовше слово в українській мові складається з 30-ти літер. Це слово «дихлордифенілтрихлорметилметан» – назва хімікату, що використовується для боротьби зі шкідниками.

5. Іменник у нашій мові має 7 відмінків (один із них – кличний). Це вирізняє українську мову серед східнослов'янських. Сьомий, кличний, існує також у граматиках латини, грецької мови та в санскритській граматиці (як опціональний восьмий відмінок).

6. Назви всіх дитинчат тварин в українській мові належать до середнього роду.

7. Сучасна українська мова налічує, згідно зі словником Національної академії наук України, близько 256 тисяч слів і ввійшла до списку мов, які успішно розвиваються.

8. Офіційно вважається, що після видання «Енеїди» І. Котляревського українська мова була прирівняна до літературної мови. Івана Котляревського справедливо вважають основоположником нової української мови.

9. В українській мові існує три форми майбутнього часу – проста, складна і складена. Майбутній час першої особи однини недоконаного виду в українців має іншу форму без префікса: знатиму, говоритиму, робитиму тощо.

10. Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»

Насамкінець зауважимо: протягом багатьох років існування свята в День української писемності та мови вже стало традицією покладати квіти до пам'ятника Несторові-літописцю; відзначати найкращих популяризаторів українського слова; заохочувати видавництва, які випускають літературу українською мовою; розпочинати проведення Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, який проводиться за підтримки Міністерства освіти і науки України та Ліги українських меценатів і щорічно нараховує понад 5 мільйонів учасників із 20-ти країн світу.

У нашому коледжі проведення цього заходу вже стало щорічною традицією. Тож і сьогодні запрошуємо всіх охочих – учнів Обласного наукового ліцею-інтернату, здобувачів освіти Комунального закладу вищої освіти «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського» – стати учасниками І етапу ХХІ Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, який розпочнеться о 15-й годині на онлайн-платформі коледжу (за додатковою інформацією звертатися до викладачів української мови).

Єднаймося, дорогі юні друзі (попри вимушену просторову відстань один від одного), у любові до рідної мови, плекаймо у своїх серцях глибоке почуття патріотизму і прагнення бути висококультурними як у загальноприйнятому, так і в мовному сенсі людьми!

Матеріал підготувала Слободянюк Л. М.,

голова циклової комісії викладачів української

і зарубіжної філології, класний керівник 11-А класу

05.10.2020

Революція на граніті

Молодь завжди була локомотивом змін. Це та рушійна сила, яка може змінити хід історії. Власне, саме це можна казати про події тридцятирічної давнини – першу в новітній історії України широкомасштабну акцію спротиву, яка дістала назву «Революція на граніті».

2 жовтня 1990 року в Києві на майдані Незалежності, який тоді називали площею Жовтневої революції, з’явилися намети. За кілька днів наметове містечко розрослося до кількох сотень його постійних мешканців та кількох тисяч тих, хто щодня збирався на майдані. До протестувальників приєдналися студенти з інших закладів освіти, молодь підтримали кияни.

Група студентів, переважно з київських та львівських вишів, оголосила голодування і висунула політичні вимоги:

дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року;
відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;
прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
недопущення підписання нового Союзного договору;
повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території республіки юнакам подальших призовів.

Організаторами акції виступили Українська студентська спілка, яку тоді очолював Олесь Доній, та Студентське братство Львова (голова – Маркіян Іващишин). Також серед координаторів акції були Олег Тягнибок і В'ячеслав Кириленко. Студентство зі Сходу представляв Олег Барков – керівник УСС Дніпродзержинська.

Ідея такого громадянського спротиву народилася ще на святкуванні п’ятсотріччя Запорозької Січі влітку 1990 року, а форму протесту «запозичили» в болгарських студентів, які в червні 1990 року оголосили голодування, вимагаючи змін. Та й сама акція була на часі: у березні 1990 року вперше у Верховну Раду пройшло 115 представників національно-демократичних сил, на чию підтримку розраховували студенти.

Підготовка до акції відбувалася в умовах суворої конспірації. Львів’яни, які на 2 жовтня їхали до Києва, збиралися невеликими групами, квитки брали не більше п’яти за раз, щоб не викликати підозри. У кожного був чіткий план, яким маршрутом добиратися від вокзалу до центру столиці.

Спочатку акція планувалася під стінами Верховної Ради, але там прибулих зустріли посилені загони міліції. Тому інша частина, яка опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед монументом Леніну, ухвалила рішення зайняти позиції й розгорнути наметове містечко саме там. Усе було зроблено за лічені хвилини, тож, коли правоохоронці отримали сигнал, позиції були зайняті і хлопці стали в кордон, щоб захистити їх. Розганяти силою молодь тоді не наважилися.

Участь в акції взяло кілька сотень студентів, із них 137 тримали голодування від одного до дванадцяти днів. «Уже тоді ми називали майдан територією, вільною від комунізму. Це був час катарсису не лише для юних революціонерів, а й для країни, яка вміє думати і дивитися в майбутнє. Це були стреси, хвороби, втрата свідомості, поїздки в лікарні, допити і т. ін. А ще це були зустрічі, знайомства з легендарними борцями за Україну, єднання поколінь. Це був початок того, що ми зараз святкуємо 24 серпня. І кому здається, що незалежність нам була дана просто так, – той нічого не знає про історію своєї країни. Незалежність – це історія боротьби багатьох поколінь, котра всіляко замовчувалася колись комуністичною ідеологічною машиною», – згадувала учасниця голодування Анжеліка Рудницька.

Голодування тривало 16 днів, але кардинально змінило обличчя тодішньої багато в чому ще радянської України. Центр столиці на два тижні став епіцентром політичних мітингів і дискусій. До студентів приходили політики і вчорашні дисиденти, частими гостями табору стали барди – лауреати першого фестивалю «Червона рута» Едуард Драч та Марія Бурмака. До голодувальників приєдналася народна артистка України Ніла Крюкова. Приходила на майдан і Ліна Костенко. Кілька народних депутатів на підтримку студентів також оголосили голодування просто в сесійній залі. Олесь Гончар після того, як комуністична частина Верховної Ради відмовилася підтримати студентів, демонстративно поклав на стіл свій партійний квиток.

Серед студентів, які вийшли на граніт, випадкових людей майже не було. Більшість із них ще під час перших виборів до Верховної Ради СРСР започаткувала практику ходити по квартирах і спілкуватися з людьми, переконуючи їх у необхідності нової України. Дехто влаштовувався на літо провідником і вів пропаганду серед пасажирів. «Ми називали себе «групою з переробки» – їздили в Литву і дорогою розмовляли з людьми. А звідти везли газети. Одного разу прокололися – прихопили паку газет литовською мовою. Помітили це тільки в Києві, коли почали роздавати на майдані», – розповідала одна з учасниць акції Людмила Гридковець.

Переломним днем стало 15 жовтня, коли в Києві було оголошено загальний студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а на майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко. «Коли ми штурмували Верховну Раду, я, можливо, уперше злякалася, тому що цей тиск, коли на тебе напирають іззаду, і це протистояння міліції, коли ти розумієш, як у таких давках гинуть люди, – це справді страшно. Але якби міліція нас не підтримувала, нам там справді були б кранти», – згадувала Людмила Гридковець.

До Верховної Ради були запрошені лідери акції. Позицію студентів із трибуни парламенту озвучив Олесь Доній. Після численних дискусій 17 жовтня Верховна Рада 314-ма голосами «за» (лише 38 були «проти») ухвалила рішення частково задовольнити вимоги студентів. Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли виконати, як тільки буде змога. На жаль, головне питання – про розпуск Верховної Ради – так і не було вирішене. Хоча навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом.

Студентське голодування в Києві з політичними вимогами стало шоком не лише для України, а й для всього Радянського Союзу. Важко забути здивовані очі одного з ведучих чи не найпопулярнішої в часи перебудови телепрограми «Погляд» – Олександра Політковського, який усе допитувався в голодувальників: «Ну, щоб хлопці служили тільки в Україні, – це зрозуміло, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ – теж начебто приймається, але чому ви прагнете виходу із Союзу?».

Для самих учасників голодування це була не юнацька романтика чи якийсь екстремізм, а свідома громадянська позиція. «Я ні на що не розраховувала, ішла за принципом «Я не можу туди не піти, бо я маю бути там», – розповідає Людмила Гридковець, яка витримала десять днів голодування. – Ми не були екстремістами, тут була любов до Батьківщини, любов до людей, і це багато що дало».

Організатори акції принципово були проти участі жінок, однак змушені були поступитися їхній волі. «Їхали з очікуванням, що через два-три дні нас розженуть. Тому в першій групі, що прибула в Київ, дівчат не було. Ми усвідомлювали, що, коли програємо й повернемося, все одно відрахують з університету. А в тюрму сісти? Це навіть романтично», – згадував Маркіян Іващишин.

«Дівчатам забороняли голодувати більше як три-чотири дні, ми мінялися. Нас із Яриною Гридько, із якою я була в наметі, спочатку теж намагалися вмовити, але потім махнули рукою. Вона витримала найбільше – дванадцять діб. Але ніколи не забуду, як, прокидаючись, я передусім кидалася до Ярини – як вона? чи жива?», – продовжує Людмила.

Голодувальники чергувалися. Також була охорона табору і «група обслуговування». Радіожурналістка Ярина Скуратівська тоді навчалася на першому курсі. «Ті, хто голодував, мав білі пов’язки, а ми носили чорні. Моє завдання, серед іншого, полягало в дегустації води, яку приносили небайдужі до табору, бо ми боялися отруєння. Тож робота для нас була відповідальна – випити трохи принесеної води і почекати. Нехай краще на мені. Згодом налагодили постачання гарячої води з кав’ярень поблизу. Також у мої обов’язки входило спостереження за своїм ярусом голодувальників, спілкування, аналіз самопочуття і настрою. За тими, хто активно включився в акцію, пильно дивились не лише ми. Принаймні завжди біля табору чергувала швидка допомога», – ділиться спогадами Ярина.

Дуже великою була підтримка простих киян. Людмила Гридковець досі згадує дідуся, який, побачивши студентів, почав знімати з себе куртку, светра. «Я йому: «Діду, та вас жінка додому не пустить». А він: «Якщо цього не зроблю, то з якою совістю житиму?». Ця доброта, ця щира віддача – то справді було дивовижно. У такі моменти ти починав розуміти, що на цьому світі живеш недаремно», – розповідає Людмила. А Ярина Скуратівська згадує іншого пенсіонера, який приніс на майдан усю свою пенсію і всі заощадження. «У ті часи суцільних дефіцитів важко було собі уявити, як можна було віддати все. Але часи були чорно-білі, такі ж напружені, як і 2013-й», – ділиться спогадами Ярина.

Тоді ж на майдані вперше з’явилися каплички, у яких священники УГКЦ та УАПЦ щодня правили молебні.

Студентське голодування було першою та однією з найуспішніших політичних акцій, із якої почалася нова сторінка в історії України. Ще одна спроба повторити той успіх була зроблена через два роки: із 6 по 23 жовтня 1992 року на майдані студенти знову розбили наметове містечко й оголосили голодування, вимагаючи відставки уряду та реформ. Акція також завершилася частковою перемогою – відставкою тодішнього прем’єра Вітольда Фокіна, що був призначений на місце Віталія Масола, та обіцянками кардинальних змін від Леоніда Кучми, який став новим прем’єр-міністром. Однак і ці обіцянки не були реалізовані повною мірою.

Саме Революція на граніті та подальші події стали поштовхом до перейменування площі Жовтневої революції на майдан Незалежності, що офіційно було закріплене в Рішенні виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 26 серпня 1991 року № 524.

Інформацію підготувала Слугоцька В. М.

Двіччі клацніть по зображенню ↓

1/20

27.09.2020

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ДОШКІЛЛЯ

Відеоматеріали виховної години, приуроченої Всеукраїнському дню дошкілля.

Матеріали підготували Н.Костюк та А. Задорожна

Файл для перегляду
YouTube - День дошкілля - 2020
https://youtu.be/GxKd_EvFTGE

Файл для скачування (2,3 Гб)
https://dropmefiles.com/930188

21.09.2020

ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ

Матеріали інформаційної години, приуроченої 154-й річниці від дня народження М.С.Грушевського

Михайло Сергійович Грушевський (17(29).09.1866–25.11.1934) – український історик, автор фундаментальної праці «Історія України-Руси», громадський і державний діяч, фундатор державності України новітньої епохи.

У 2020 році Україна відзначає 154-ту річницю від дня народження Михайла Сергійовича Грушевського – видатного українського вченого, громадського і державного діяча, який став символом української нації у ХХ столітті. Його монументальну «Історію України-Руси» справедливо вважають метрикою нашого народу, а її автора називають Великим Українцем – і літописцем, і творцем історії.

Михайло Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в місті Холмі в родині вчителя російської словесності греко-католицької гімназії. Предки Михайла Сергійовича, як із батьківського, так і з материнського боку, були священниками і, за його ж висловом, «загніздилися в Чигиринському повіті». Дитинство М. Грушевського минуло на Кавказі, але своєю духовною батьківщиною майбутній історик вважав село Сестринівку на Вінничині, куди родина Грушевських приїздила щоліта до родичів. «...Се був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української землі, до її природи, до її культури», – згадував Михайло Сергійович. Вимушена відірваність від рідної землі спонукала його глибше ознайомитися з її історією і культурою.

У виборі життєвого шляху М.С.Грушевський надав перевагу не літературі, а науці. Закінчивши Тифліську гімназію в 1885 р., він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, де навчався в професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський підготував і захистив магістерську дисертацію на тему «Барське староство. Історичні нариси (XV–XVIII ст.)».

Після захисту в 1894 р. магістерської дисертації В. Антонович порекомендував М. Грушевського на посаду професора нещодавно створеної кафедри історії у Львівському університеті. Подальша доля Михайла Сергійовича аж до Першої світової війни була пов'язана з Галичиною, де він завдяки плідній науковій і активній громадській роботі поступово став керівником науково-культурного життя. Про це свідчить ряд наукових робіт з історії України, діяльність у Науковому Товаристві імені Т.Г., тісна співпраця з І.Франком та М.Павликом, створення разом із ними Української національно-демократичної партії. Але його основною працею стала розпочата саме в ці роки 10-томна «Історія України-Руси» – перше в українській історіографії монументальне дослідження історії України, про значення якого найкраще висловився учень М.С.Грушевського – І. Крип'якевич: «Михайло Грушевський – найбільший історик України... Першою й найважнішою його заслугою є те, що він дав нам повну історію України». Але вчений не лише дослідив українську історію, а й довів право «Малоросії» на розбудову власної держави, уперше назвавши Україну прямою спадкоємицею Київської Русі і Галицько-Волинського князівства.

Однією з провідних ліній концепції національного державотворення М.Грушевського є ідея соборності українських земель. Його тривала подвижницька праця в Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». І, нарешті, становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів спадщини М.Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного устрою. Влада в державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши згодом Центральну Раду, М. Грушевський був глибоко переконаний, що нова українська державність повинна базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею вчений закладав міцні підвалини української державності.

Природно, що такі погляди М.Грушевського не викликали особливого захоплення ні в Австро-Угорщині та Польщі, ні в офіційних колах Російської імперії, де вченого звинуватили в сепаратизмі. Наслідком цього стало його ув'язнення як агента австрійців у Києві, куди він повернувся під час Першої світової війни; а згодом – вислання до Симбірська. Тим часом історичні події розгорнулися так, що М. Грушевський із вченого перетворився на політика і свої переконання мав стверджувати вже не на папері, а в житті... Він погодився очолити національно-визвольний рух, тому що по-справжньому хотів прислужитися Україні ще й у ролі державного діяча. І добре знав, що Україні вкрай необхідна зараз широка автономія в складі Російської федерації. Саме з іменем М.Грушевського пов'язані тріумф і трагедія українського національно-визвольного руху у 1917–1918 рр.: створення Центральної Ради, де його заочно обрали головою, проголошення автономії України, створення Української Народної Республіки та проголошення її незалежності, акт Злуки Східної та Західної України, трагедія під Крутами, німецька окупація України... Фактично виконуючи обов'язки президента новоствореної держави, М.Грушевський словом і ділом обстоював право українського народу на власну державу. Він підкреслював, що Україна має бути не лише для українців, а для всіх, хто в ній живе.

Але не слід закривати очі й на трагічні помилки М. Грушевського, серед яких чи не найбільшою був розпуск новостворених Збройних сил, що спричинило трагічну загибель студентської молоді під Крутами, і втрату Україною здобутої незалежності. Історики й досі сперечаються щодо того, чи був в України шанс зберегти в 1918 році суверенітет і чого більше приніс М.Грушевський Україні – користі чи шкоди. Проте беззаперечною його заслугою є те, що на початку ХХ ст. принаймні рік на світовій мапі була Українська Народна Республіка.

Із встановленням в Україні радянської влади М. Грушевський був вимушений емігрувати за кордон. До 1924 р. він жив у різних містах (Прага, Відень, Женева, Париж), але прагнув повернутися в Україну. На користь повернення говорили ті позитивні зміни, які намітилися у двадцятих роках: успіхи НЕПу, українізація, відродження науки і культури. Певно, саме ці фактори сприяли успішній науковій діяльності вченого в останні роки життя. М. Грушевський не бачив свого майбутнього без України. До того ж він прагнув закінчити справу свого життя – дописати багатотомну історію України-Руси, а це було неможливо без доступу до архівів, які зберігалися на території Радянської України. Тому він і пішов на компроміс із більшовиками, який суворо засудили представники української еміграції. Та, незважаючи на очевидну лояльність до радянської влади, М.Грушевський так і не став для неї «своїм». Відразу ж після повернення вченого до України чекісти завели на нього справу-формуляр, яка через 10 років нараховувала 8 товстелезних томів доносів. Політика радянської влади щодо одного з найбільших вождів нації була неоднозначною: з одного боку – офіційне визнання, членство в Академії наук СРСР, з іншого – непомітне, але постійне цькування. У 1931 р. його заарештували за сфабрикованою справою так званого «Українського національного центру». Після допитів протягом двох тижнів старого, хворого й напівсліпого академіка все-таки відпустили. Хоча й не повинні були, за логікою речей. Зате репресували його родичів і друзів, а після смерті вченого (25 листопада 1931 р. під час лікування у Кисловодську) репресіям піддалася його творча спадщина – на довгі роки був створений міф про М.Грушевського як про заклятого ворога народу, а його твори були передані до спеціальних сховищ. Лише у 90-х роках минулого століття ім'я і творчість автора «Історії України-Руси» повернулися із забуття.

Кожне покоління, кожна нація пишається своїми видатними людьми. Саме завдяки їм, висоті їхніх звершень залишаються в історії народи, гідні цього. Видатні особистості – немов камертон свого часу: вони задають тональність життя суспільства, постійно підіймають планку суспільних діянь і прагнень. Саме таким і лишився в нашій історії великий син України, історик і державотворець Михайло Сергійович Грушевський.

У 2001 році на міській площі перед Барським педагогічним училищем М.С.Грушевському було встановлено пам’ятник. А 25 грудня 2002 року Кабінетом Міністрів України присвоїв закладові освіти почесне ім’я Михайла Грушевського.

Педагоги і студентсько-учнівська молодь Комунального закладу вищої освіти «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського» беруть активну участь у дослідженні життєвого шляху та діяльності Великого Українця. На базі коледжу проведено ряд науково-практичних конференцій, читань, «круглих столів» та інших заходів, присвячених постаті геніального вченого і видатного політика.

Матеріали підготувала Н.Бурятинська

14.09.2020

Міжнародний день писемності (грамотності)

Відеоматеріал підготувала Н.Ляхнович

Мета Міжнародного дня грамотності — відзначити, що бути грамотним важливо для кожної людини та суспільства в цілому. Він підкреслює важливість грамотності та хоча б базової освіти як незамінних інструментів, що необхідні для побудови інтегрованого й мирного суспільства у XXI столітті.

На сьогодні майже чотири мільярди жителів нашої планети вміють читати й писати. Освічених людей із кожним роком стає все більше й більше, але боротьба з неуцтвом залишається надзвичайно складною та масштабною проблемою.

Комунальний заклад вищої освіти "Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського"

«Бути, жити, творити, світити вільною душею!» Михайло Грушевський

На допомогу кураторові

07.11.2022

24.10.2022

17.10.2022

03.10.2022

19.09.2022

12.09.2022

«Незалежний» український спорт: від першого гімну на Олімпіаді до наймолодшого чемпіона Європи»

Збірна України здобула на Олімпійських іграх-2020 1 золоту, 6 срібних та 12 бронзових медалей

28.07.2022

23.05.2022

16.05.2022

8-9.05.2022

27.04.2022

18.04.2022

18.04.2022

04.04.2022

28.03.2022

21.03.2022

21.03.2022

14.03.2022

21.02.2022

20.02.2022

14.02.2022

07.02.2022

26.01.2022

24.01.2022

17.01.2022

13.12.2021

06.12.2021

29.11.2021

22.11.2021

15.11.2021

09.11.2021

01.11.2021

25.10.2021

18.10.2021

11.10.2021

04.10.2021

26.09.2021

21.09.2021

13.09.2021

6.09.2021

1.09.2021

22.06.2021

24.05.2021

20.05.2021

8.05.2021

26.04.2021

Відеоматеріали

15.03.2021

15.03.2021

24.12.2020

10.12.2020

07.12.2020

30.11.2020

23.11.2020

09.11.2020

05.10.2020

27.09.2020

21.09.2020

14.09.2020

Комунальний заклад вищої освіти
"Барський гуманітарно-педагогічний коледж
імені Михайла Грушевського"

«Бути, жити, творити, світити вільною душею!»
Михайло Грушевський